У середині XIV ст., після того, як припинила існування Галицько-Волинська держава, Україна потрапила в політичну орбіту Литви та Польщі. У цей період набули нового змісту політичні процеси, що розпочались на попередніх стадіях історичного розвитку — посилення ролі окремих станів, поява нових державних інституцій. Розвивалися правові засади суспільного життя внаслідок внутрішніх змін і запозичення західноєвропейських правових норм. На історичній арені постали козацтво, православні церковні братства, греко-католицька (уніатська) церква.

Впродовж XIV-XV ст. між могутніми сусідами розпоча­лася боротьба за оволодіння Україною. Після смерті Юрія-Болеслава II король Польщі вступив у Галичину. Йому вдалося оволо­діти кількома фортецями. У Львові поля­ки пограбували княжий палац на Високо­му Замку. Проте, не маючи си­ли, польське військо відступило.

Тим часом волинське боярство, шука­ючи собі князя, спинилося на кандидатурі Любарта Гедиміновича, який вва­жався спадкоємцем Юрія-Болеслава II. Обираючи Любарта, волиняни розрахо­вували на підтримку Литви у боротьбі з татарами та угорськими й польськими феодалами. Протягом 50-60-х років XIV ст. між Польщею й Литвою точилися війни за Галичину й Волинь. В 1387 р. Галичина остаточні відійшла до Польщі. Волинь залишилась частиною Великого князівства Литовського. Найбільше просування Великого князівства Литовського на українські землі спостерігається в період правління Великого князя литовського і київського Ольґерда.

У 1362 р. Ольґерд розпочав приєднання Київської і Подільської земель, що спричинило зіткнення з татарами. Близько 1362 р. відбулася знаменита переможна битва українсько-литовських військ Ольгерда з татарами на р. Сині Води. Після Синьоводської битви також було приєднано Поділля (1363), на якому стали князювати князі Коріятовичі,та степову Київщину. Загалом володіння Русько-Литовського князівства розширено далеко на південь: на Дніпрі – до порогів, а на Дністрі – до його чорноморського гирла. У другій половині ХІV – першій половині ХVІ ст. більша частина українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського

Політика Литви і Польщі щодо українських земель мала відмінності. В Галичині польська влада відразу почала нав′язувати власний політичний устрій, культуру та релігію. У 1434 р.скасоване автономне становище Галичини, відмінене давньоукраїнське право та судочинство. Галицьке боярство було урівняне в правах з польською шляхтою. Тут утворено Руське воєводство (з центром у Львові). У 1462 р. утворене Белзьке воєводство.

Інша ситуація спостерігалисьна українських землях, які опинилися в складі Литви. Литовці зазнали надзвичайно силь­ного культурного і релігійного впли­ву з боку східнослов'янських народів. Вони переймали українську військову організацію, адміністративний устрій, систему господарювання. «Руська прав­да» стала джерелом литовського права. Панувала в князівстві руська мова.Чима­ло литовських князів приймали право­слав'я, брали шлюб з представницями ук­раїнських, російських, білоруських кня­зівських родин. Велике князівство Ли­товське називали Литовсько-Руським, або Литовською Руссю.

Зміна в автономному становищі українських земель відбулася після укладення Кревської унії та подій, спричинених нею. Кревська унія між Польським королівствомта Великим князівством Литовським (1385) передбачала об’єднання Польщі і Литви в єдину державу і підкріплювалася укладенням шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла.

Напрактиці повного об’єднання Литви та Польщі не відбулось. Кревська унія стала реальною загрозою державній самостійності Великого князів­ства Литовського. Це викликало гостре не­задоволення місцевої знаті. Згідно з угодою в Острозі 1392 р., Вітовт, двоюрідний брат Ягайла, фактично став великим князем литовським.

Вітовт провадив активну політику лікві­дації уділів на українських землях. В ре­зультаті Волинь,Чернігово-Сіверщина, Поділля, Київщина перейшли під безпосе­реднє управління намісників Вітовта. Однак на українських землях зберігалися старі форми самоврядування, місцевий суд. Урядовою мовою залишила­ся книжна білорусько-українська. Значнийвплив мало православ'я.

Союз Литви і Польщі сприяв перемозі над спільним ворогом – Тевтонським орденом. Вирішальною була Грюнвальдська битва, яка відбулася 13 липня 1410 р. Союзне військо, до складу якого входи­ли також білоруси, росіяни, татари, чехи, розгромило хрестоносців, котрим допо­магали 22 держави Західної Європи. Блискуча перемога під Грюнвальдом призвела до занепаду Тевтонського ордену. Після Грюнвальдської битви станови­ще Вітовта як незалежного володаря знову зміцнилося. Політичну незалеж­ність Литви закріпила Городельська унія 1413 р., якою було визнано литовську державність на чолі з великим князем.

2. Остаточна ліквідація автономії українських земель

У 1470 р. завершено уніфікацію українських земель шляхом скасування Київсь­кого князівства. Після смерті київського князя Семена Олельковича, незважаючи на законні претензії Олельковичів, їх було усунуто, а воєводою (намісником) призначено литовського магната Мартина Ґаштольда (Ґаштовта). Близько року тривала боротьба киян проти призначення Ґаштольда, якого не хотіли впустити в місто. Неприй­няття викликали не національність чи релігійно-обрядова приналеж­ність воєводи, а сам факт приниження Києва, який, з огляду на тра­дицію, заслуговував на князівську гідність бодай у вигляді удільного княжіння. Ґаштольд здобув Київ за допомогою війська, однак, не знайшовши підтримки серед міського українського населення, у 1475 р. повернувся у Литву.

У 1480 р. київським воєводою призна­чений киянин Іван Ходкевич. Таким чином, Київське князівство (останнє з-поміж інших земель) стало звичайною провінцією Вели­кого князівства Литовського, позбувшись князівської гідності. Після ліквідації Волинського (1452) і Київського (1470) князівств, на їх мі­сці створено Київське, Брацлавське і Волинське воєводства, які управлялися великокняжими намісниками - воєводами. Воєводства складалися з повітів, а повіти - з волостей.

3. Створення Кримського ханства

Вперше татари появилися на території Криму у 1223 р., під час першого розвідувального походу монголо-татар проти половців та Київської Русі. Проте довго вони не затрималися у Причорноморських степах та Криму. Після розгрому монголо-татарами Київської Русі Крим безпосередньо увійшов до складу Золотої Орди. На його території було створено улус із центром у місті Солхаті (нині Старий Крим), на який поширювалася влада ханів Золотої Орди.

Безперервні війни у Малій Азії та на Кавказі зумовили у ХІІІ ст. переселення вірмен у Кримські міста. Відновлення монголо-татарами шовкого шляху зумовило появу на узбережжях Криму італійських торгових факторій. Головними посередниками в торгівлі між Сходом і Заходом стали генуезці. Ключовим центром генуезької торгівлі стає м. Кафа, засноване в другій половині ХІІІ ст. на місці давньої Феодосії.

Генуезці не цуралися работоргівлі і незабаром Кафа стає головним невільничим ринком усього Північного Причорномор`я. Також генуезькими факторіями стали Чембано (Балаклава), Солдайя (Судак), Боспоро (Керч), Тана в гирлі Дону та ін.

Давня назва Кримського півострова звучала як "Таврія". Татарською "Кирим" означає "рів", "укріплення. Саме так татари називали столицю Кримського улусу, місто Солхат. У XIV-XV ст. назва Крим поширюється на весь півострів, який на Перекопському перешийку було укрпілено фортифікаційними спорудами.

Розпад Золотої Орди призвів до поступового відокремелянн Кримського улусу з під її влади. Основним союзником кримських татар наприкінці XIV - в першій половині XV ст. у їх прагненні до незалежності було Велике князівство Литовське. Литовським князям було вигідно на південних рубежах своєї держави мати невелике і дружнє їм Кримське ханство, аніж агресивну і сильну Золоту Орду. Майбутній Кримський хан Хаджи Гірей, народився у литовському м.Троках (нині Тракай). Своє право на Кримський улус Хаджи Гірей заявляв як нащадок Чингізхана. Опираючись на підтримку Великого князівства Литовського у 1428 р. він розпочинає боротьбу за Крим. Проте лише у 1449 р., опираючись на підтримку найвпливовіших родів Ширінів і Баринів, Гаджи гірею вдається проголосити себе ханом. Цей рік прийнято вважати роком заснування Кримського ханства. Остаточно ж самостійність від Золотої Орди Кримське ханство виборює у 1455 р. Кримські хани розширюють територію ханства, підкорюють причорноморські степи та підпорядковують прибережні міста.

Після смерті у 1466 р. Гаджи Гірея між його синами розпочинається боротьба за владу. В неї втручається хан Великої (Заволзької) Орди і турецький султан Мегмед ІІ, який теж хотів утвердитися в Криму. Заблокувавши для генуезьких кораблів протоки, 1475 р. турецькі війська пішли на штурм генуезьких міст. Із захоплених генуезьких міст Південного узбережжя Криму, включаючи столиці князівства Феодоро - Мангуп, було створено турецьку провінцію - Кафський санджак.

Новим Кримським ханом стає син Гаджи Гірея - Менглі Гірей, який у 1478 р. визнає васальну залежність від Османської імперії.

4. Набіги татар на українські землі

Кримські татари сформувалися в результаті змішування монголо-татар з народами, які здавна проживали в Криму (кімерійцями, скіфами, греками, готами, половцями, вірменами) та полоненими українцями, білорусами, поляками, росіянами.

Впродовж XIII - початку XVI ст. основою господарства кримських татар було кочове скотарство. Примітивне землеробство тільки зароджувалося. Кочове скотарство не забезпечувало мінімальних потреб татар, часто виникав голод. Тому єдиний спосіб забезпечити себе всіх необхідним татари вбачали у грабежі українських, білоруських, польських та російських земель.

Основу кримського війська складала кіннота, яка на той час була наймобільнішим військом Європи. Кримське військо у поході могло подолати за день до 120 км. Така маневреність давала можливість раптово появлятися, грабувати і відходити за награбованим додому. Як правило в похід відправлялося до третини чоловічого населення Криму. Кожен воїн брав із собою 5-6 коней, яких під час переходів постійно змінював, щоб не перевтомлювати їх. Частина коней ішла на їду. Традиційною у поході їдою для татар була конина нарізана на смужки і покладена під сідло коня. Підвищена температура під сідлом та кінський піт розмягшували м`ясо, яке згодом йшло в їду. Також на кожен десяток татари брали великий казан у якому варили м`ясо. Татари були вмілими лучниками і вогнепальною зброєю майже не користувалися. Обладунки високо цінилися серед них і використовувалися, як правило, знатними татарами.

Поступове зближення Кримського ханства з Московським князівством, яке ворогувало з Великим князівством Литовським, у другій половині XV ст. призвело до активних грабіжницьких походів татар на українські землі. Перший письмово зафікосваний грабіжницький похід кримський татар на Галичину та Поділля датується 1474 р. Доволі часто до походів кримських татар на українські землі спонукали московські князі, які визнали себе васалами татар і платили їм дань. Відволікаючи Велике князівство литовське та Польщу на боротьбу з татарами, Москва могла активно боротися за білоруські та українські землі з Великим князівством литовським. Так, 1 вересня 1482 р., заохочуваний великим московським князем Іваном ІІІ, Менглі Гірей, син Гаджи Гірея, напав на Київ і розгромив його. Захоплені у храмі Св.Софії в Києві золоті чаша й таріль були відправлені татарами в подарунок московському князю.

Після цього, практично кожного року татари виряджали військові загони для грабежу українських земель. Інколи до них долучалися й турецькі підрозділи. Так, у 1489 р. на Галичину вперше напали турки, які спустошили край та вивели у полон десятки тисяч жителів. Основною метою грабіжницьких походів татар на українські землі було захоплення полону або ясиру. Ці походи приносили значні прибутки турецькій імперії. Адже за кожного полоненого, якого проводили через укріплення на Перекопі турки брали податок. Більшість полонених продавалися на невільничому ринку в Кафі. Доволі часто перекупниками живого товару виступали християни генуезці.

Україна зазнавала величезних демографічних втрат від татарських набігів. Упродовж 1450-1556 р. татари грабували не менше 86 раз українські землі. За підрахунками демографів втрати України становили від 2 до 2,5 млн осіб. Для порівняння чисельність населення США, за даними перепису 1790 р., становило 3,9 млн осіб.