Господарським є зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених чинним законодавством, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) мас право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Однією з найбільш поширених підстав виникнення господарських зобов'язань, правовою формою "спілкування" учасників господарських відносин є господарський договір. Саме за його допомогою: здійснюється ринковий обмін результатів суспільного виробництва, що набувають товарної форми на грошовий еквівалент; формується майнова основа господарювання; створюється ринкова інфраструктура та оформлюються організаційні зв'язки між її учасниками.

Первісно поняття "господарський договір" отримало нормативне закріплення в Арбітражному процесуальному кодексі України від 6 листопада 1991 р. (нині це Господарський процесуальний кодекс України - назва в ред. від 21.06.2001 p.), який до цього часу не містить самого визначення господарського договору. Згодом категорія "господарський договір" з'явилась у ГК України. І хоча загальні положення про господарський договір виділено в окрему главу ГК України, у самому ГК України не розкрито зміст поняття "господарський договір" (висвітлено лише поняття господарсько-договірних зобов'язань). У свою чергу, аналіз положень чинного ГК України свідчить про розуміння господарського договору як багатоаспектного явища, яке в одному випадку розглядається як юридичний факт, на підставі якого виникають господарсько-договірні зобов'язання (див, статті 179,180 ГК України), у другому - як господарське зобов'язання (див. статті 189, 207 ГК), у третьому - як форма, якої набувають зобов'язання (див. ст. 186 ГК. України).

Загальні положення про господарські зобов'язання містить розділ 4 ГК України.

Підставами виникнення господарських зобов'язань можуть бути: 1) безпосередньо закон або інший нормативно-правовий акт, що регулює господарську діяльність; 2) акт управління господарською діяльністю (індивідуальний акт органів державної влади, органів місцевого самоврядування, виданий у межах їх компетенції; 3) господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачені законом, але такі, що йому не суперечать; 4) заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав (неукладений договір); 5) факт створення об'єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів, а також події, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання; 6) інші юридичні факти, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Загальними принципами виконання господарських зобов'язань є:

1. Належне виконання відповідно до вимог закону, інших правових актів, договору, якими визначається зміст конкретного зобов'язання, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

За загальними правилами не вважається проведеним належним чином виконання зобов'язання частинами та дострокове виконання.

Управнена сторона має право не приймати виконання зобов'язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає із змісту зобов'язання.

Дострокове виконання господарського зобов'язання можливо, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом або договором, або не випливає із змісту зобов'язання.

Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених ГК України, іншими законами або договором.

2. Реальне виконання незалежно від застосування господарських санкцій. У сфері господарювання діє загальне правило: застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання, не звільняє його від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

3. Недопущення односторонньої відмови від виконання, крім випадків, передбачених законом (наприклад, згідно із Законом України "Про фінансовий лізинг" лізингоодержувач за наявності підстав, передбачених у законі, може відмовитись у односторонньому порядку від виконання своїх зобов'язань), або договором, що є підставою виникнення відповідного зобов'язання (за умови, що закон не містить прямої заборони щодо односторонньої відмови від виконання зобов'язання, що виникло за певним видом господарського договору).

Управнена сторона, приймаючи виконання господарського зобов'язання, на вимогу зобов'язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов'язання повністю або його частини. Посвідчення про виконання зобов'язання складається задовільною формою, якщо нормативно-правовими актами не встановлено чіткі вимоги до такого посвідчення, та має бути підписано уповноваженою особою сторони, що приймає виконання, та скріплено печаткою.

4. Проведення виконання за належним місцем (місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання).

Таким місцем:

- за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна - за місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухомого майна;

- за грошовими зобов'язаннями - за місцезнаходженням (місцем проживання) управненої сторони на момент виникнення зобов'язання, або за її новим місцезнаходженням (місцем проживання) за умови, що управлена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;

- за іншими зобов'язаннями - за місцезнаходженням (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.

Грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Випадки, умови і порядок застосування іноземної валюти як платіжного засобу в господарських зобов'язаннях встановлені законодавством про систему валютного регулювання і контролю.

Під припиненням господарських зобов'язань слід розуміти припинення прав та обов'язків, які пов'язують кредитора та боржника. Господарське зобов'язання може бути припинено насамперед за згодою його сторін. Усі інші підстави припинення господарських зобов'язань на доктринальному рівні розподіляються на дві групи. До першої відносять виконання, проведене належним чином, або зарахування зустрічної однорідної вимоги чи страхового зобов'язання, новація і т. ін. До другої - усі підстави, що виключають можливість проведення виконання належним чином (поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі, настання форс-мажорних обставин тощо). Крім того, господарське зобов'язання припиняється у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду.

Основними видами господарських зобов'язань є майново-господарські та організаційно-господарські зобов'язання.

Майново-господарськими є зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, у силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Юридичним об'єктом такого зобов'язання є певна господарська дія - виготовлення та/або реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг, передача майна, сплата грошей тощо, або утримання від певної дії. Майново-господарському зобов'язанню притаманна переважно активна поведінка зобов'язаної сторони. Пасивна поведінка, як правило, виступає доповненням до позитивних активних дій суб'єктів. Предметом майново-господарського зобов'язання є певна продукція, товари, роботи, послуги, гроші, інше майно.

Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути суб'єкти господарювання, зазначені у ст. 55 ГК України, негосподарюючі суб'єкти - юридичні особи, а також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією (останні є суб'єктами майново-господарських зобов'язань лише тоді, коли вони беруть безпосередню участь у процесі переміщення майна, інших предметів цих зобов'язань - за приватизаційними договорами, договорами концесії, угодами про розподіл продукції).

Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами - громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства.

Якщо майново-господарське зобов'язання виникає між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами, зобов'язаною та управненою сторонами зобов'язання є відповідно боржник і кредитор. Дія (утримання від дії), що є об'єктом зобов'язання, повинна бути здійснена зобов'язаною стороною на користь управненої сторони. Виконання господарського зобов'язання третьою особою, що не є стороною у зобов'язанні, допускається, якщо ця третя особа - безпосередній виконавець, і якщо із закону, господарського договору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто). Типовим прикладом передоручення виконання зобов'язання є залучення генеральним підрядником для виконання підряду на капітальне будівництво субпідрядника і передоручення останньому виконання зобов'язання безпосередньо замовникові. Передоручення виконання може бути здійснено і управненою стороною (під час поставки товару через товарну біржу або іншого посередника).

Неналежне виконання зобов'язання третьою особою не звільняє сторони від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

Суб'єкти господарювання у випадках, передбачених ГК України та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобов'язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов'язання не є підставою для вимог щодо їх обов'язкового виконання.

Організаційно-господарськими є господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, у силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Юридичним об'єктом організаційно-господарських зобов'язань є управлінсько-господарська дія (утримання від неї).

Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати: 1) між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта; 2) між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств; 3) між суб'єктами господарювання, у разі якщо один із них є щодо іншого дочірнім підприємством; 4) в інших випадках, передбачених ГК України, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання.

Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору. Наприклад, між дочірнім підприємством та материнською компанією (як суб'єктом організаційно-господарських повноважень) можливе укладення договорів організаційного характеру, спрямованих на встановлення загальних засад реалізації контролюючих функцій щодо дочірнього підприємства, у тому числі порядку розподілу прибутку останнього, визначення підстав і розмірів компенсації збитків, завданих з вини контролюючого підприємства, тощо.

Суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб'єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обов'язок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками.

Від передоручення виконання майново-господарських зобов'язань слід відрізняти передачу (делегування) прав у господарсько-організаційних зобов'язаннях. Управлений суб'єкт господарського зобов'язання може передати другій стороні, за її згодою, належні йому за законом, статутом чи договором права на одержання майна від третьої особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійснення господарсько-управлінських повноважень. Передача (делегування) прав допускається, якщо інше не передбачено законом. Так, наприклад, органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно суб'єктів господарювання державного сектору економіки, забороняється делегувати іншим суб'єктам повноваження щодо розпорядження державною власністю і повноваження щодо управління діяльністю суб'єктів господарювання, за винятком делегування названих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та в інших випадках, передбачених ГК України та іншими законами.

Передача (делегування) прав Іншій стороні можлива тільки за її згоди і може бути безстроковою чи обумовленою певним строком. Акт передачі прав вважається чинним з дня одержання повідомлення про це зобов'язаною стороною, а акт делегування господарсько-управлінських повноважень іншому суб'єкту - з дня офіційного опублікування цього акта.

Передача (делегування) прав тягне за собою обов'язок суб'єкта, який одержав у результаті такої передані (делегування) додаткові повноваження, вирішувати відповідне до цих повноважень коло господарських питань та нести відповідальність за наслідки рішень, що ним приймаються.

Соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання.

Суб'єкти господарювання зобов'язані за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку.

Обов'язок суб'єктів господарювання щодо створення спеціальних робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю передбачений ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в України від 21 березня 1991 р. № 875-ХП. Згідно з цією статтею для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі 4 % середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого цією статтею, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення. У межах вищезазначених нормативів здійснюється також працевлаштування інвалідів унаслідок психічного розладу відповідно до Закону України "Про психіатричну допомогу"1 від 22 лютого 2000 р. № 1489-ІІІ.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Суб'єкти господарювання можуть, незалежно від статутної мети своєї діяльності, брати на себе зобов'язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об'єктів та об'єктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв'язання місцевих проблем. Суб'єкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом, та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій.

Відповідно до статей 27, 28, 30, 31 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"2 від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР, виконавчі органи місцевих рад наділені повноваженнями залучати підприємства, установи та організації незалежно від форм власності до участі в комплексному соціально-економічному розвитку сіл, селищ, міст; в обслуговуванні населення засобами транспорту, зв'язку, у розвитку потужностей будівельної індустрії і промисловості будівельних матеріалів, у створенні, розвитку І реконструкції об'єктів інженерного забезпечення і транспортного обслуговування. Виконавчі органи місцевих рад мають право залучати на договірних засадах кошти підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності на будівництво, розширення, ремонт і утримання на пайових засадах об'єктів виробничої і соціальної інфраструктури, на заходи щодо охорони навколишнього природного середовища та організацію благоустрою населених пунктів.

Участь суб'єктів господарювання в зобов'язаннях щодо забезпечення благоустрою населених пунктів, розвитку їхньої соціальної інфраструктури є добровільною.

Публічні зобов'язання суб'єктів господарювання.

Суб'єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов'язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством.

Публічні зобов'язання мають місце у тих сферах господарювання, де їх наявність обумовлена об'єктивними технологічними особливостями виробництва і реалізації товарів (робіт, послуг). Це діяльність з енергопостачання, газопостачання, централізованого водопостачання і водовідведення, з перевезення транспортом загального користування, з надання послуг зв'язку тощо. Публічний характер відповідного зобов'язання визначається законом (закони України "Про електроенергетику", "Про трубопровідний транспорт", "Про поштовий зв'язок і т. ін.) та установчими документами.

Суб'єкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічного зобов'язання, повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збитки в порядку, визначеному законом.

Кабінет Міністрів України може у визначених законом випадках видавати правила, обов'язкові для сторін публічного зобов'язання, у тому числі щодо встановлення або регулювання цін. Умови зобов'язання, що не відповідають цим правилам або встановленим цінам, є недійсними.

 БІЛЕТ 6