Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини, і саме тому йому притаманні всі ті об'єктивні й суб'єктивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості - той чи інший рух або відсутність його, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості - прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість[7, с. 138].
Однак на відміну від інших вчинків людини злочин за соціальною сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в суспільстві, відображають його найважливіші інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відповідальність. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об'єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби й інтереси є критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведінки, відповідності чи невідповідності її цим потребам та інтересам, злочин завжди є антисоціальною поведінкою.
При цьому оскільки інтереси і потреби суспільства перебувають у постійному розвитку, відповідно змінюється на певному етапі суспільного розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди має відповідати конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу. Це дозволяє зробити два висновки:
1) поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин, що існують на певному етапі розвитку суспільства, і тому є історично мінливим;
2) визнання законом певної поведінки людини злочином (криміна-лізація діяння) чи вилучення її з кола злочинних (декриміналізація діяння) є безперервним процесом оцінки відповідності чи невідповідності цієї поведінки суспільному розвитку.
Поняття злочину в кримінальному праві є універсальною і фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових інститутів. Саме тому визначенню цього поняття в кримінальному праві надавалося і надається велике значення.
В історії кримінального права поняття злочину визначали по-різному. Залежно від того, чому надавалось більше значення - соціальній чи правовій характеристиці злочину, можна виділити три визначення цього поняття: формальне, матеріальне і формально-матеріальне.
Формальне визначення - відображає юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння, що передбачається законом як кримінальне каране (злочинне те, що карано, або злочинним є те, що передбачено кримінальним законом).
Матеріальне визначення - виділяє лише соціальну сутність злочину, суперечність його певним соціальним цінностям (злочин - суспільно небезпечне діяння).
Формально-матеріальне визначення поєднує соціальну та юридичну характеристику злочину (злочин - суспільне небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння).
Якщо поставити питання про те, яке з цих визначень є більш обґрунтованим, більш цінним, то насамперед необхідно мати на увазі, що будь-яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може виконувати свої функції, коли максимально точно і вичерпно відображає істотні, типові ознаки певного діяння, явища[9, с. 11]. У цьому розумінні формально-матеріальне визначення має перевагу: воно дозволяє відповісти не тільки на питання, які діяння закон визнає злочином, а й чому закон визнає їх злочином, що в сукупності відбиває соціальну і правову природу, суть злочину.
КК України дає саме таке визначення. Стаття 11 КК України встановлює: "Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне, винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину".
Перше, що підкреслюється в цьому визначенні, це характеристика злочину як діяння: дії (активної поведінки), або ж бездіяльності (пасивної поведінки). Це має принципове значення: злочин як свідомий вольовий вчинок людини має бути виражений у конкретній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переконання, що не дістали вираження в актах дії або бездіяльності, як би вони не суперечили інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть. Разом з тим навіть конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння - свідомого і вольового елементів (це, наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), - не є злочином. Це і пояснює, чому в ст. 11 КК України вказано, що злочином є лише діяння, вчинене суб'єктом злочину, яким відповідно до ч. 1 ст. 18 КК України є фізична, осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, тобто особа, що діє з свідомістю і волею, достатніми для того, щоб інкримінувати їй вчинене діяння.
Аналіз ч. 1 ст. 11 КК України свідчить, що в ній чітко закріплено три ознаки злочину: передбаченість його в законі про кримінальну відповідальність, суспільна небезпечність діяння і винність. Перша - передбаченість діяння КК України - формальна, що відбиває юридичну, нормативну його природу, тобто його протиправність. Інші дві ознаки - суспільна небезпечність і винність - є матеріальними, такими, що розкривають соціально-психологічну природу злочину.
Разом з тим аналіз ч. 2 ст. 1 КК України, яка визначає завдання Кримінального кодексу, дозволяє стверджувати, що передбаченість діяння в КК України одночасно означає й обов'язкову караність його за цим Кодексом. Частина 2 ст. 1 КК України вказує, що для здійснення завдання правового забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань КК України визначає, "які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили". У цій нормі чітко відбивається нерозривний зв'язок кримінальної протиправності та кримінальної караності в характеристиці злочину.
Саме тому в науці кримінального права панує думка про наявність чотирьох обов'язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, винності, протиправності і караності. З урахуванням цих ознак можна дати наукове визначення поняття "злочин": злочином визнається суспільно небезпечне, винне, протиправне і кримінально каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.
Кожна з цих ознак злочину відображає його різні істотні властивості, має свій зміст.
Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, що охороняються кримінальним законом, або містить реальну можливість заподіяння такої шкоди. Це об'єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що склалися в суспільстві. Виникнення, зміна, втрата суспільної небезпечності діяння зумовлені об'єктивними закономірностями суспільного розвитку, нерозривним зв'язком із тими соціально-економічними процесами, що відбуваються в суспільстві. У ч. 1 ст. 11 КК України суспільну небезпечність як обов'язкову ознаку злочину тільки названо, зміст її закон не розкриває. Однак порівняльний аналіз різних видів правопорушень (адміністративних, дисциплінарних тощо) свідчить, що суспільна небезпечність їх не є рівнозначною суспільній небезпечності злочину: суспільна небезпечність злочину як виду правопорушення значно більша. Не тотожні за своєю небезпекою і різні злочини. Достатньо порівняти вбивство і крадіжку.
Оцінка суспільної небезпечності діяння як ознаки злочину відбувається на двох рівнях: по-перше, на законодавчому, коли законодавець криміналізує певне суспільно небезпечне діяння; по-друге, на правозастосовному, коли орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну небезпечність вчиненого конкретного злочину. Тому суспільна небезпечність і належить до оціночних понять. Критерієм оцінки суспільної небезпечності, її ступеня є об'єктивні та суб'єктивні ознаки злочину: об'єкт, на який посягає злочин, наслідки, спосіб здійснення злочину, форма вини, мотив і мета тощо. Тільки оцінка всієї їх сукупності може розкрити об'єктивну, реальну небезпечність злочину - його тяжкість. [10, с. 432]
Значення суспільної небезпечності як матеріальної ознаки злочину полягає в тому, що вона: по-перше, є основним об'єктивним критерієм визнання діяння злочином, його криміналізації; по-друге, дозволяє класифікувати злочини за ступенем тяжкості (ст. 12 КК України); по-третє, визначає межу між злочином та іншими правопорушеннями; по-четверте, є однією із загальних засад індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання (п 3 ч. 1 ст. 65 КК України).
Другою обов'язковою ознакою злочину, що відображає його внутрішній психологічний зміст, є винність. У цій ознаці втілено найважливіший принцип кримінального права - принцип суб'єктивного інкримінування, тобто відповідальності тільки за наявності вини, що випливає зі ст. 62 Конституції України. Частина 2 ст. 2 КК України закріпила цей принцип, вказавши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Таким чином, закон про кримінальну відповідальність виключає об'єктивне інкримінування, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутності вини. Вина відповідно до ст. 23 КК України є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та їх наслідків, виражене у формі умислу або необережності.
Злочин являє собою єдність об'єктивного і суб'єктивного: діяння і психічного (свідомого і вольового) ставлення до нього. Як діяння не може бути розкрито поза зв'язком з психічним ставленням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не може бути визначено поза зв'язком із характером діяння: об'єктом, на який особа посягає, способом, наслідками й іншими його об'єктивними ознаками. Вина значною мірою визначає характер діяння і ступінь його тяжкості та є важливим критерієм визнання його злочином.
Обов'язковою ознакою злочину є також його протиправність. Як формальна ознака злочину вона означає передбаченість його в кримінальному законі. Кримінальна протиправність тісно пов'язана із суспільною небезпечністю: вона є суб'єктивним вираженням об'єктивної, реальної небезпечності діяння для суспільних відносин, її законодавчої оцінки. Тому кримінальна протиправність - юридична, правова оцінка суспільної небезпечності, закріплена в законі. Саме суспільна небезпечність, її ступінь визначає об'єктивні межі протиправності. За цими межами питання про криміналізацію діяння виникати не може. Виділення законом кримінальної протиправності як обов'язкової ознаки злочину - це конкретне вираження принципу законності в кримінальному праві: кримінальній відповідальності та покаранню підлягає лише особа, що вчинила таке суспільно небезпечне діяння, яке передбачено законом як злочин.
Кримінальний закон дає вичерпний перелік злочинів, тому якщо навіть діяння становить небезпечність для суспільства, але не передбачено законом про кримінальну відповідальність, воно не може розглядатися як злочин. Звідси випливає найважливіше положення про неможливість застосування кримінального закону за аналогією до такого діяння, що безпосередньо в ньому не передбачено. Частина 4 ст. 3 КК України прямо вказує, що застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.
Слід зазначити, що кримінальне законодавство України 1922 і 1927 років допускало аналогію закону, яка означала, що у разі відсутності в Кримінальному кодексі вказівок на окремі види злочинів, покарання застосовується за тими статтями КК, що передбачають найбільш схожі за важливістю і характером злочини, з урахуванням правил Загальної частини. Введення в ці роки аналогії мало усунути прогалини в кримінальному законі, що пояснювалося неможливістю передбачити в тих умовах у КК вичерпний перелік злочинів.
Хоча аналогія в перших КК і обмежувалася певною мірою обов'язковим встановленням схожості діянь (вчиненого і передбаченого кримінальним законом) за об'єктивними ознаками, вона давала простір суб'єктивному розсуду правозастосовних органів в оцінці діяння як злочину і, в кінцевому підсумку, часто приводила до порушення закону. Тому необхідність зміцнення законності вимагала вилучення аналогії з Кримінального кодексу та утвердження принципу: немає злочину без вказівки на те в законі. Це і було зроблено вже в ст. 7 КК УРСР 1960 року, хоча норми, яка б прямо забороняла аналогію, у ньому не було. Конституція України в ч. 2 ст. 58 містить найважливіший принцип законності: "Ніхто не може відповідати за діяння, які під час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення". Частина 4 ст. 3 КК України цілком відповідає цьому положенню Конституції України[12, с. 129].
З ознакою протиправності пов'язана четверта обов'язкова ознака злочину - його караність, під чим розуміють загрозу застосування за злочин покарання, що міститься в кримінально-правових санкціях. Караність, за своєю сутністю, випливає із суспільної небезпечності та протиправності діяння: воно тому і є кримінально караним, що суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом як злочин.
У той же час діяння, за яке в законі передбачено кримінальне покарання, не втрачає властивостей злочину, якщо в конкретному випадку його вчинення за нього не буде призначено покарання (наприклад, у зв'язку із закінченням строків давності, за амністією тощо).
З урахуванням викладеного, підкреслюючи єдність ознак злочину, можна зробити висновок, що тільки наявність сукупності розглянутих чотирьох ознак - суспільної небезпечності, винності, протиправності, караності - характеризує діяння, вчинене суб'єктом злочину, як злочин.
Злочин як соц і альне явище
Злочини та їх сукупність (злочинність) - одна із найгостріших проблем суспільства. Результати опитувань громадської думки свідчать про те, що в багатьох країнах цю проблему ставлять на друге-третє місце після проблем економічного характеру. Такі факти зумовлюють необхідність детального вивчення злочину не тільки як повсякденного кримінально-правового явища, що карається тими чи іншими санкціями (репресіями), а й як явища соціального, яке має місце в конкретному соціумі та зумовлене певним причинно-наслідковим .
Слід зазначити, що будь-яке теоретичне дослідження неможливе без узагальнення та критичного осмислення наукового досвіду попередників, що дає змогу визначити певні закономірності в оцінці того чи іншого явища, а також методологічні вади, які перешкоджають адекватному розумінню процесів та явищ. Злочин як явище, що є породженням зла, розглядався практично всіма видатними мислителями. Навіть сьогодні їх унікальні погляди, витримавши випробування часом, є актуальними. Людство ніколи не мирилося з існуванням злочину, а тому до зазначеної проблеми була завжди прикута увага громадськості та науковців різних галузей знань Поняття «злочин» - не лише кримінально-правова, а й історична категорія. На сьогодні криміногенна ситуація в Україні досить напружена, а це вимагає вжиття негайних заходів, зокрема реформування правоохоронної системи суспільства, яка створюється людьми для захисту від руйнівних сил, що виникають у процесі суспільного розвитку та згубно діють у протилежному прогресивному напряму руслі. Постає нова філософсько-правова проблема, якщо злочин органічно притаманний життєдіяльності суспільства, то його юридично-правова система повинна співвідноситись із суспільним організмом таким чином, щоб вона відповідала його динамізму, а коли злочин є випадковим явищем і не виходить із закономірностей розвитку суспільства, то й юридично-правова система має бути такою, щоб могла одразу або на якомусь певному етапі остаточно знищити це аномальне не притаманне самій сутності життя людей явище.
Злочин розглядається в основному як кримінально-правова категорія. Проблемам дослідження злочину як соціального явища присвятили свої праці В. Бачити, О. Микитчик, Є. Поздняков, А. Добринш, Ю. Блудштейн. Окремим аспектам цієї проблематики приділили свою увагу О. Литвак, М. Ібрагімов, В. Шакун.
Слід зазначити, що комплексно у філософсько-правовій науці проблема злочину як соціального явища була розглянута у дисертаційному дослідженні О. Микитчика «Злочин як соціальне явище філософсько-правовий аспект». Проте в обсязі одного дослідження неможливо повно та всебічно вивчити феномен злочину як соціального явища. Складність процесу дослідження полягає в тому, щоб віднайти саме те, що узагальнює та характеризує злочин у його антисуспільній спрямованості. Це потребує застосування філософськоправової методології.
Сучасний етап розвитку наукового знання, у тому числі правового, характеризується збільшенням аспектів (граней) вивчення одного й того самого об'єкта. Іншими словами, об'єктна сфера наук може бути одна, а предметна, враховуючи зміст та специфіку конкретної науки, може бути різною. Предмет є категорією, яка визначає певну цілісність, що виділена із об'єктів у процесі людської діяльності та пізнання. Таким чином, один і той самий об'єкт вивчається більш спеціалізовано, з диференційованим підходом, різними науками (наприклад, філософія права, соціологія права, теорія права).
В. Бачинін вважає, що «філософія права - міждисциплінарна галузь знань, яка об’єднує зусилля пізнання в юриспруденції та філософії» [9, с. 28]. Слід зазначити, що формування і розвиток філософії права як самодостатньої наукової дисципліни не є продуктом логічних операцій з об’єднання фрагментів філософії та права. Це - зумовлена логікою життя та галузей знань інтеграція філософських ідей і даних права [3, с. 12]. Діалектика розглядає форму явищ як структуру, зовнішні рамки явища. Форма явиш тісно пов’язана із змістом визначається ним і від нього залежить. Оскільки злочин є соціальноправовим явищем, форма цього явища є двоякою. Формою злочину як соціального явища виступає форма злочинної поведінки дія або бездіяльність. Тільки в такій формі можливе злочинне посягання тільки таким чином можливе заподіяння шкоди суспільним відносинам або загроза завдання такої шкоди. Формою злочину як правового явища виступає склад злочину. Злочин в об'єктивній реальності завжди конкретний – це будь-який злочин, передбачений кримінальним законодавством.
Діалектика форми та змісту свого часу була розкрита у працях Гегеля. Характерним є таке твердження з його Енциклопедії «При рассмотрении противоположности между формой и содержанием существенно важно не упустить из виду, что содержание не бесформенно, а форма одновременно и содержится в самом содержании, и представляет собой нечто внешнее ему. Мы здесь имеем удвоение формы во-первых, она, как рефлектированная внутрь себя, есть содержание, во-вторых, она, как не рефлектированная внутрь себя, есть внешнее, безразличное для содержания существование» [6, с. 527]
З цієї подвійної природи форми випливає, по-перше, можливість відносно самостійного дослідження її, по-друге, невідворотність виходу у процесі поглиблення дослідження за межі форми. Щодо проблеми, що розглядається, зазначений процес особливо яскраво виявився у кримінальному праві. Ще у 1906 р відомий дослідник М. Гернет зазначав, що основною характерною ознакою соціологічного напряму в науці кримінального права, а разом із тим і її заслугою, є вчення про злочин як соціальне явище [7, с. 138].
Радянська наука кримінального права виходила з розуміння злочину як соціального явища, хоча в період 40-50-х років центр тяжіння перемістився до розроблення правової форми останнього. Відображенням соціологічного підходу до злочину було його трактування як суспільно-небезпечного діяння, що, однак не могло вичерпати всі соціологічні аспекти проблеми. Суспільна небезпека – найважливіша соціальна характеристика злочину, але вона відображає лише одну його сторону: ту шкоду, яка завдана або може бути завдана суспільству злочинною поведінкою. Вказуючи на суспільну небезпеку злочинного діяння, ми ще не розкриваємо його причини, не характеризуємо відношення злочинця до оточуючих його місце це в соціальних групах [16, с. 5]. Поглиблюючи з одного боку, вивчення правової форми злочину, а з іншого – традиційні соціологічні дослідження суспільної небезпеки злочину, наука кримінального права вийшла тим самим за межі аналізу правової форми, розширила свою проблематику, збагатила методологію.
Разом із тим галузеві соціологічні дослідження свідчіть що галузеві юридичні науки розглядають правопорушення під кутом зору певної форми юридичної відповідальності що визначає обсяг соціологічних досліджень. Характеристика причин, закономірностей розвитку правопорушення як соціального явища, різноманітних форм і методів боротьби з ними не є предметом галузевих наук та тяжіє до виділення в самостійну науку. Частково така тенденція вже реалізована кримінологія існує як самостійна наука, що не збігається за предметом з наукою кримінального права [8, c. 56]. В перспективі можна очікувати, що розроблення причин правопорушень, форм та методів боротьби з ними також вийде за межі галузевих юридичних наук та стане предметом науки, що вивчатиме комплексну проблему асоціальної поведінки.
Вчені пропонують різні підходи до визначення злочину у філософсько-правовому розумінні, адже зрозуміло, що визначення злочину як правової категорії є більш вузьким, ніж категорії філософської, і не розкриває суті цього складного соціального явища, не вказує на його причини, що значно звужує, а подекуди й унеможливлює боротьбу з ними. На думку В. Бачиніна, феномен злочину слід розглядати в казуальному причинно-наслідковому аспекті цивілізації.
О. Микитчик, розкриваючи загальноісторичну тенденцію декриміналізації юридичного закону і його гуманістичну сутність, пропонує таке філософське правове визначення злочину як соціального явища: «Злочин – це вид антисуспільної протиправної поведінки, яка спрямована проти загальнолюдських цінностей і виражена в діях, що завдають значної шкоди людині в системі суспільних відносин і державі, за що передбачається кримінальним законом покарання» [19, с. 8]. I хоча наведене визначення повно та ґрунтовно характеризує злочин із філософськоправових позицій, слід зазначити, що воно не позбавлене деяких вад. Вказуючи на те, що злочин – це вид антисуспільної поведінки, спрямованої проти загально людських цінностей, вчений не може претендувати на універсальність визначення. Адже загальнолюдські цінності країн Сходу традиційно вирізняються від країн Заходу. Згадаймо хоча б Коран, де сказано «Убий невірного». І таких прикладів можна навести багато.
Слід зазначити, що на рівні філософсько-правової методологи злочин розглядається як соціальне явище в онтологічному співвідношенні сутнісних і належних основ світу. Аксіологія злочину виявляється через причини морального непідкорення людей стандартизованим нормам поведінки, закріпленим у законі, й доводить: якщо існує закон, то є й шляхи його порушення. Наявність закону вже свідчить про об'єктивну здатність людей до порушення соціально-юридичних норм [19, с. 7]. Норма заборони зумовлює можливість вчинення злочину і певним чином спонукає до нього. Як свідчать дані соціологічних досліджень, у кожному суспільстві завжди є особи, які за будь-яких умов будуть скоювати ті чи інші злочини і зрозуміло, що методи кримінально-правової репресії практично безсилі, вони припиняють злочин, але не змінюють свідомості, не сприяють усвідомленню злочинцем того, що злочин - це зло. Хоча й таке твердження апріорі не може бути універсальним.
Злочин - це індивідуальний, асоціальний акт, це посягання окремої людини на встановлений в суспільстві порядок відносин між людьми, колективами, між колективом і особистістю [9, с. 3]. При цьому злочин має не тільки соціальну чи економічну характеристику як небезпечне для суспільства діяння, а й біологічні, психологічні та інші якості [26, с. 22].
Філософські аспекти злочину як соціального явища характеризуються його антисуспільною спрямованістю і спричиненням руйнації, створеної людьми життєдіяльності. У предметних формах вчинення злочину закладені морально духовні сили зла, що постійно мімікризується, має утаємничений характер, паразитує на слабкостях людської натури, завжди удосконалюється, таким чином пристосовуючись та уніфікуючись із культурноцивілізаційним процесом. Будь-який злочинець своїми злочинними діями руйнівним чином впливає на певні суспільні відносини, протидіє їх укріпленню та розвитку, підриває їх стан, змінює або знищує їх в конкретному суспільстві. Адже суспільство несе у собі зародки усіх злочинів, що мають бути вчинені, оскільки в ньому є умови, які сприяють їх розвитку, воно, так би мовити, готує злочини, а злочинність є лише засобом. Будь-який соціальний стан передбачає, відповідно, певну кількість та певний порядок проступків, які є необхідним наслідком його організації.
У літературі взаємозв'язок таких нормативно-ціннісних регуляторів, як мораль та право, висвітлюється в основному під кутом зору кримінально-правової проблематики. Дійсно з генетичної точки зору саме кримінально-нормативна регламентація людських вчинків і кримінальне переслідування найбільш тісно, у порівнянні з іншими підрозділами системи права, пов'язані з мораллю. Умови нормальної життєдіяльності людини потребують відповідальності за свої вчинки, спочатку виражаються в моралі. І лише пізніше в морально відпрацьованому вигляді сприймаються державою, в результаті чого утворюється правова «криміналістична частина» правової матерії - кримінальне право і пов'язані з ним правові підгалузі [2, с. 206].
Правові аспекти злочину також не розроблені досконало у правовій науці і часто мають суперечливий характер. Так, не вщухають гострі наукові дискусії щодо визначення об'єкта злочину. Одні вчені вважають таким суспільні відносини (В. Тацій, М. Коржанський), інші (С. Гавриш, Є. Фесенко) - правове благо. Існує також думка, що злочин завжди завдає шкоди охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам [7, c. 139]. В історії правової науки поняття злочину визначали по-різному. Можна виділити три визначення цього поняття [13, с. 75].*
формальне визначення - відображає юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння що передбачається законом як кримінальне каране;*
матеріальне визначення виділяє лише соціальну сутність злочину суперечність його певним соціальним цінностям (злочин – суспільно-небезпечне діяння);*
формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну та юридичну характеристику злочину (злочин – суспільно-небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння). Саме такий підхід характеризується глибокою соціальною сутністю і дає можливість ширше подивитися на злочин не тільки з формального юридичного боку, що визначається мовою кримінальне правового закону, а й з іншого - визначивши його причини та негативний вплив як на соціальний організм, так і на особу злочинця.
Зважаючи на викладене, пропонуємо таке визначення злочину як соціального явища, враховуючи філософсько-правові аспекти: «Злочин - це протиправна дія, яка знищує або порушує конкретні суспільні цінності (життя та здоров'я людини, відносини власності тощо) певного соціуму, за яку передбачено кримінальну відповідальність».
На мою думку, таке визначення найбільш чітко характеризує злочин з філософськоправових позицій. 3 одного боку, вказівка на конкретні суспільні цінності певного соціуму дає змогу проаналізувати злочин як соціальне явище, з іншого - вказівка на передбачену кримінальну відповідальність у разі його вчинення формалізує його правовими рамками.
Розуміння сутності злочину у філософсько-правовому аспекті дозволить попереджувати та мінімізувати такі антисуспільні дії, адже кримінально-правова категорія «злочин» у філософсько-правовому аспекті набуває світоглядних вимірів у контексті історичного становлення правового ставлення людини до світу в концептуальній системі “зло-злочинзлочинність” [19, c. 6].
Отже, злочин необхідно розглядати як багато аспектне, складне соціальне явище.
Види з лочинів
Як уже зазначалося, характеристика будь-якого поняття включає характеристику не лише його змісту, а й обсягу. Обсяг поняття злочину визначається шляхом його поділу, в ході якого виділяються окремі види злочинів. Ключову роль при цьому відіграє встановлення критеріїв (чи, як їх ще називають, підстав) поділу.
Будь-яке поняття, в тому числі й поняття злочину, можна класифікувати безліччю критеріїв. Найважливішою і практично значущою є так звана природна класифікація - за ознаками, які визначають зміст відповідного поняття. Отже, злочини можуть бути поділені на види за:
- формою діяння (вчинюються лише дією; вчинюються лише бездіяльністю; вчинюються як дією, так і бездіяльністю);
- суспільною небезпечністю (яка в сукупністю з іншими ознаками визначає тяжкість злочину);
- протиправністю (протиправність визначена лише кримінальним законом; має місце так звана змішана протиправність, визначена у КК та в інших нормативно-правових актах);
- винністю (за формами вини злочини можуть бути поділені на ті, що: вчинюються лише умисно; вчинюються лише з необережності; можуть бути вчинені як умисно, так і з необережності);
- суб'єктом (можуть бути вчинені будь-якою особою - загальним суб'єктом; можуть бути вчинені спеціальним суб'єктом - особою, яка наділена спеціальними ознаками; за віком, по досягненні якого може наставати кримінальна відповідальність);
- караністю (з урахуванням видів покарань, які встановлені за їх вчинення).
Найважливіше значення має класифікація злочинів за їх суспільною небезпечністю, оскільки саме з нею пов'язаний найбільший обсяг кримінально-правових наслідків. Інакше кажучи, найбільше питань вирішується так або інакше залежно від того, якою є суспільна небезпечність вчиненого злочину.
Дата: 2018-12-28, просмотров: 943.