Кафедра кримінального права та процесу

Вищий навчальний заклад

«Національна академія управління»

Кафедра кримінального права та процесу

 

Магістерська робота на тему:

 

Поняття злочину ,його ознаки та відмінність від інших правопорушень

(тема роботи)

 

 

Магістранта

денного (заочного) відділення

                              Аверби Олександра Володимировича

                    (прізвище, ім’ я та по батькові)

 

 

Науковий керівник

                                    Доктор юридичних наук,професор

(вчений ступінь (к . ю р .н., д. юр. н.), вчене звання (доцент, професор))

                                 Матвійчук Валерій Константинович

                    (прізвище, ім’ я та по батькові )

 

Завідувач випускаючої кафедри

__________________________________________­­­­­­­­­_______

(вчений ступінь (к.юр.н., д.юр.н.), вчене звання (доцент, професор

_________________________________________________

                    (прізвище, ім’ я та по батькові )

 

 

Київ 2018

                (рік)

 

 

ЗМ I С T

ВС T УП................................................................................................................. 3-4

РОЗДІЛ 1. Теоретичні засади дослідження поняття злочину……………..5

     1.1. Формування та розвиток поняття злочину ………………………5-10
     1.2. Поняття та ознаки злочину за кримінальним правом України...11-18
     1.3.Злочин як соціальне явище……………………………………….19-26         

     1.4. Види злочинів……………………………………………………..27-30

      Висновки до 1 розділу……………………………………………………31

РОЗДІЛ 2. Загальна характеристика складу злочину…………………32
      2.1. Поняття злочину………………………………………………….32-36

       2.2.Елементи і ознаки складу злочину……………………………...37-46
       2.3. Співвідношення злочину і складу злочину……………………47-53

       Висновки до 2 розділу……………………………………………….54-59

РОЗДІЛ 3. Відмінність злочину від інших правопорушень…………...60-65

       Висновки до 3 розділу……………………………………………….66-69

ВИСНОВОК…………………………………………………………………..70-75
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………76-79

Аннотації…………………………………..………………………………….80-89

 






ВСТУП

         

     Актуальність теми. Поняття злочину є однією з ключових категорій кримінального права. Для здійснення задач охорони інтересів, що захищаються кримінальним правом, та стоять перед кримінальним законодавством, необхідне точне визначення поняття злочину. Дійсно, без нього неможливо уявити існування всієї науки кримінального права, оскільки за допомогою нього дається відповідь на те, які діяння є незаконними, які умови необхідні, щоб визнати діяння злочином, а особу, яка вчинила його, – злочинцем, які злочинні дії більш небезпечні для суспільства, які менш. На даному етапі розвитку нашої держави, коли ми прагнемо стати частиною цивілізованого демократичного світу, це необхідна перебудова всієї правової системи в цілому, та кримінального права зокрема. Кримінальне право повинно бути захисником громадян, а не каральним знаряддям держави, а для цього поняття злочину, як ключової категорії кримінального права, повинно бути конкретним, заснованим на принципах справедливості і рівності всіх перед законом.

     Поняття злочину є центральним у будь-якій правовій системі. Проте у кримінальних законах ряду країн визначення поняття злочину або зовсім не даються, або є формальними (такими, що відображають лише юридичну властивість злочинів). Формальне визначення поняття злочину дається, зокрема, у КК Іспанії, ФРН, Швеції, Франції, США. Формальними, як правило, є доктринальні визначення поняття злочину у зарубіжній теорії права. Злочином визнається діяння, заборонене законом (причому часто - не тільки кримінальним) під загрозою покарання.

     На відміну від багатьох інших країн, в Україні поняття злочину не лише має значне теоретичне обґрунтування, а й отримало своє законодавче закріплення і містить у собі необхідну і достатню кількість ознак, які дають можливість відмежувати злочин від інших правопорушень та від правомірної поведінки.

    Визначаючи поняття злочину, необхідно перш за все враховувати, що це соціальне явище, якому притаманні певні ознаки та властивості. Лише врахувавши їх можна дати вичерпну характеристику цього терміну та здійснити комплексний аналіз його рис та складових частин.

     У юридичній науці на сьогодні відсутній єдиний підхід до вирішення цього завдання. Науковцями порізному визначаються основні ознаки цього суспільно-небезпечного явища.

     Враховуючи вищезазначене, метою роботи буде з’ясування суті та ознак злочину, відмінності від інших правопорушень та класифікація за різними критеріями, і перш за все, за його тяжкістю.

     Об’єктом дослідження є охоронювані кримінальним законодавством суспільні відносини, порушення яких згідно його норм визнається злочинним        

     Предмет дослідження – злочин як соціальне явище та кримінально-правова категорія, законодавство, яке визначає його ознаки, що дозволяють відмежувати злочин від інших правопорушень, основні види злочинів згідно законодавства України.

     Методологічну основу роботи склала сукупність сучасних методів і прийомів пізнання об’єктивної дійсності, котра поєднує як загальнонаукові, так і спеціальні методи пізнання. Вихідним підґрунтям дослідження є діалектичний метод пізнання, відповідно до якого проблеми, що розглядаються у роботі, представлені у вигляді єдності їх соціального змісту та юридичної форми. Із спеціальних методів дослідження в роботі застосовано логіко-семантичний метод (для визначення та поглиблення понятійного апарату “злочин”, “ознака”); метод порівняння (використовувався для зіставлення положень науки філософії соціології та кримінального права щодо визначення поняття “злочин”); структурний (застосовувався для дослідження системи основних ознак злочину). Завдяки порівняльно-правовому методу визначено рівень урегульованості у кримінальному законодавстві України поняття злочину та його основних ознак.

Злочин як соц і альне явище

     Злочини та їх сукупність (злочинність) - одна із найгостріших проблем суспільства. Результати опитувань громадської думки свідчать про те, що в багатьох країнах цю проблему ставлять на друге-третє місце після проблем економічного характеру. Такі факти зумовлюють необхідність детального вивчення злочину не тільки як повсякденного кримінально-правового явища, що карається тими чи іншими санкціями (репресіями), а й як явища соціального, яке має місце в конкретному соціумі та зумовлене певним причинно-наслідковим .

     Слід зазначити, що будь-яке теоретичне дослідження неможливе без узагальнення та критичного осмислення наукового досвіду попередників, що дає змогу визначити певні закономірності в оцінці того чи іншого явища, а також методологічні вади, які перешкоджають адекватному розумінню процесів та явищ. Злочин як явище, що є породженням зла, розглядався практично всіма видатними мислителями. Навіть сьогодні їх унікальні погляди, витримавши випробування часом, є актуальними. Людство ніколи не мирилося з існуванням злочину, а тому до зазначеної проблеми була завжди прикута увага громадськості та науковців різних галузей знань Поняття «злочин» - не лише кримінально-правова, а й історична категорія. На сьогодні криміногенна ситуація в Україні досить напружена, а це вимагає вжиття негайних заходів, зокрема реформування правоохоронної системи суспільства, яка створюється людьми для захисту від руйнівних сил, що виникають у процесі суспільного розвитку та згубно діють у протилежному прогресивному напряму руслі. Постає нова філософсько-правова проблема, якщо злочин органічно притаманний життєдіяльності суспільства, то його юридично-правова система повинна співвідноситись із суспільним організмом таким чином, щоб вона відповідала його динамізму, а коли злочин є випадковим явищем і не виходить із закономірностей розвитку суспільства, то й юридично-правова система має бути такою, щоб могла одразу або на якомусь певному етапі остаточно знищити це аномальне не притаманне самій сутності життя людей явище.

     Злочин розглядається в основному як кримінально-правова категорія. Проблемам дослідження злочину як соціального явища присвятили свої праці В. Бачити, О. Микитчик, Є. Поздняков, А. Добринш, Ю. Блудштейн. Окремим аспектам цієї проблематики приділили свою увагу О. Литвак, М. Ібрагімов, В. Шакун.

     Слід зазначити, що комплексно у філософсько-правовій науці проблема злочину як соціального явища була розглянута у дисертаційному дослідженні О. Микитчика «Злочин як соціальне явище філософсько-правовий аспект». Проте в обсязі одного дослідження неможливо повно та всебічно вивчити феномен злочину як соціального явища. Складність процесу дослідження полягає в тому, щоб віднайти саме те, що узагальнює та характеризує злочин у його антисуспільній спрямованості. Це потребує застосування філософськоправової методології.

     Сучасний етап розвитку наукового знання, у тому числі правового, характеризується збільшенням аспектів (граней) вивчення одного й того самого об'єкта. Іншими словами, об'єктна сфера наук може бути одна, а предметна, враховуючи зміст та специфіку конкретної науки, може бути різною. Предмет є категорією, яка визначає певну цілісність, що виділена із об'єктів у процесі людської діяльності та пізнання. Таким чином, один і той самий об'єкт вивчається більш спеціалізовано, з диференційованим підходом, різними науками (наприклад, філософія права, соціологія права, теорія права).

     В. Бачинін вважає, що «філософія права - міждисциплінарна галузь знань, яка об’єднує зусилля пізнання в юриспруденції та філософії» [9, с. 28]. Слід зазначити, що формування і розвиток філософії права як самодостатньої наукової дисципліни не є продуктом логічних операцій з об’єднання фрагментів філософії та права. Це - зумовлена логікою життя та галузей знань інтеграція філософських ідей і даних права [3, с. 12]. Діалектика розглядає форму явищ як структуру, зовнішні рамки явища. Форма явиш тісно пов’язана із змістом визначається ним і від нього залежить. Оскільки злочин є соціальноправовим явищем, форма цього явища є двоякою. Формою злочину як соціального явища виступає форма злочинної поведінки дія або бездіяльність. Тільки в такій формі можливе злочинне посягання тільки таким чином можливе заподіяння шкоди суспільним відносинам або загроза завдання такої шкоди. Формою злочину як правового явища виступає склад злочину. Злочин в об'єктивній реальності завжди конкретний – це будь-який злочин, передбачений кримінальним законодавством.

     Діалектика форми та змісту свого часу була розкрита у працях Гегеля. Характерним є таке твердження з його Енциклопедії «При рассмотрении противоположности между формой и содержанием существенно важно не упустить из виду, что содержание не бесформенно, а форма одновременно и содержится в самом содержании, и представляет собой нечто внешнее ему. Мы здесь имеем удвоение формы во-первых, она, как рефлектированная внутрь себя, есть содержание, во-вторых, она, как не рефлектированная внутрь себя, есть внешнее, безразличное для содержания существование» [6, с. 527]

     З цієї подвійної природи форми випливає, по-перше, можливість відносно самостійного дослідження її, по-друге, невідворотність виходу у процесі поглиблення дослідження за межі форми. Щодо проблеми, що розглядається, зазначений процес особливо яскраво виявився у кримінальному праві. Ще у 1906 р відомий дослідник М. Гернет зазначав, що основною характерною ознакою соціологічного напряму в науці кримінального права, а разом із тим і її заслугою, є вчення про злочин як соціальне явище [7, с. 138].

     Радянська наука кримінального права виходила з розуміння злочину як соціального явища, хоча в період 40-50-х років центр тяжіння перемістився до розроблення правової форми останнього. Відображенням соціологічного підходу до злочину було його трактування як суспільно-небезпечного діяння, що, однак не могло вичерпати всі соціологічні аспекти проблеми. Суспільна небезпека – найважливіша соціальна характеристика злочину, але вона відображає лише одну його сторону: ту шкоду, яка завдана або може бути завдана суспільству злочинною поведінкою. Вказуючи на суспільну небезпеку злочинного діяння, ми ще не розкриваємо його причини, не характеризуємо відношення злочинця до оточуючих його місце це в соціальних групах [16, с. 5]. Поглиблюючи з одного боку, вивчення правової форми злочину, а з іншого – традиційні соціологічні дослідження суспільної небезпеки злочину, наука кримінального права вийшла тим самим за межі аналізу правової форми, розширила свою проблематику, збагатила методологію.

     Разом із тим галузеві соціологічні дослідження свідчіть що галузеві юридичні науки розглядають правопорушення під кутом зору певної форми юридичної відповідальності що визначає обсяг соціологічних досліджень. Характеристика причин, закономірностей розвитку правопорушення як соціального явища, різноманітних форм і методів боротьби з ними не є предметом галузевих наук та тяжіє до виділення в самостійну науку. Частково така тенденція вже реалізована кримінологія існує як самостійна наука, що не збігається за предметом з наукою кримінального права [8, c. 56]. В перспективі можна очікувати, що розроблення причин правопорушень, форм та методів боротьби з ними також вийде за межі галузевих юридичних наук та стане предметом науки, що вивчатиме комплексну проблему асоціальної поведінки.

     Вчені пропонують різні підходи до визначення злочину у філософсько-правовому розумінні, адже зрозуміло, що визначення злочину як правової категорії є більш вузьким, ніж категорії філософської, і не розкриває суті цього складного соціального явища, не вказує на його причини, що значно звужує, а подекуди й унеможливлює боротьбу з ними. На думку В. Бачиніна, феномен злочину слід розглядати в казуальному причинно-наслідковому аспекті цивілізації.

     О. Микитчик, розкриваючи загальноісторичну тенденцію декриміналізації юридичного закону і його гуманістичну сутність, пропонує таке філософське правове визначення злочину як соціального явища: «Злочин – це вид антисуспільної протиправної поведінки, яка спрямована проти загальнолюдських цінностей і виражена в діях, що завдають значної шкоди людині в системі суспільних відносин і державі, за що передбачається кримінальним законом покарання» [19, с. 8]. I хоча наведене визначення повно та ґрунтовно характеризує злочин із філософськоправових позицій, слід зазначити, що воно не позбавлене деяких вад. Вказуючи на те, що злочин – це вид антисуспільної поведінки, спрямованої проти загально людських цінностей, вчений не може претендувати на універсальність визначення. Адже загальнолюдські цінності країн Сходу традиційно вирізняються від країн Заходу. Згадаймо хоча б Коран, де сказано «Убий невірного». І таких прикладів можна навести багато.

     Слід зазначити, що на рівні філософсько-правової методологи злочин розглядається як соціальне явище в онтологічному співвідношенні сутнісних і належних основ світу. Аксіологія злочину виявляється через причини морального непідкорення людей стандартизованим нормам поведінки, закріпленим у законі, й доводить: якщо існує закон, то є й шляхи його порушення. Наявність закону вже свідчить про об'єктивну здатність людей до порушення соціально-юридичних норм [19, с. 7]. Норма заборони зумовлює можливість вчинення злочину і певним чином спонукає до нього. Як свідчать дані соціологічних досліджень, у кожному суспільстві завжди є особи, які за будь-яких умов будуть скоювати ті чи інші злочини і зрозуміло, що методи кримінально-правової репресії практично безсилі, вони припиняють злочин, але не змінюють свідомості, не сприяють усвідомленню злочинцем того, що злочин - це зло. Хоча й таке твердження апріорі не може бути універсальним.

     Злочин - це індивідуальний, асоціальний акт, це посягання окремої людини на встановлений в суспільстві порядок відносин між людьми, колективами, між колективом і особистістю [9, с. 3]. При цьому злочин має не тільки соціальну чи економічну характеристику як небезпечне для суспільства діяння, а й біологічні, психологічні та інші якості [26, с. 22].

     Філософські аспекти злочину як соціального явища характеризуються його антисуспільною спрямованістю і спричиненням руйнації, створеної людьми життєдіяльності. У предметних формах вчинення злочину закладені морально духовні сили зла, що постійно мімікризується, має утаємничений характер, паразитує на слабкостях людської натури, завжди удосконалюється, таким чином пристосовуючись та уніфікуючись із культурноцивілізаційним процесом. Будь-який злочинець своїми злочинними діями руйнівним чином впливає на певні суспільні відносини, протидіє їх укріпленню та розвитку, підриває їх стан, змінює або знищує їх в конкретному суспільстві. Адже суспільство несе у собі зародки усіх злочинів, що мають бути вчинені, оскільки в ньому є умови, які сприяють їх розвитку, воно, так би мовити, готує злочини, а злочинність є лише засобом. Будь-який соціальний стан передбачає, відповідно, певну кількість та певний порядок проступків, які є необхідним наслідком його організації.

     У літературі взаємозв'язок таких нормативно-ціннісних регуляторів, як мораль та право, висвітлюється в основному під кутом зору кримінально-правової проблематики. Дійсно з генетичної точки зору саме кримінально-нормативна регламентація людських вчинків і кримінальне переслідування найбільш тісно, у порівнянні з іншими підрозділами системи права, пов'язані з мораллю. Умови нормальної життєдіяльності людини потребують відповідальності за свої вчинки, спочатку виражаються в моралі. І лише пізніше в морально відпрацьованому вигляді сприймаються державою, в результаті чого утворюється правова «криміналістична частина» правової матерії - кримінальне право і пов'язані з ним правові підгалузі [2, с. 206].  

      Правові аспекти злочину також не розроблені досконало у правовій науці і часто мають суперечливий характер. Так, не вщухають гострі наукові дискусії щодо визначення об'єкта злочину. Одні вчені вважають таким суспільні відносини (В. Тацій, М. Коржанський), інші (С. Гавриш, Є. Фесенко) - правове благо. Існує також думка, що злочин завжди завдає шкоди охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам [7, c. 139]. В історії правової науки поняття злочину визначали по-різному. Можна виділити три визначення цього поняття [13, с. 75].*

      формальне визначення - відображає юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння що передбачається законом як кримінальне каране;*

     матеріальне визначення виділяє лише соціальну сутність злочину суперечність його певним соціальним цінностям (злочин – суспільно-небезпечне діяння);*

     формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну та юридичну характеристику злочину (злочин – суспільно-небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння). Саме такий підхід характеризується глибокою соціальною сутністю і дає можливість ширше подивитися на злочин не тільки з формального юридичного боку, що визначається мовою кримінальне правового закону, а й з іншого - визначивши його причини та негативний вплив як на соціальний організм, так і на особу злочинця.

     Зважаючи на викладене, пропонуємо таке визначення злочину як соціального явища, враховуючи філософсько-правові аспекти: «Злочин - це протиправна дія, яка знищує або порушує конкретні суспільні цінності (життя та здоров'я людини, відносини власності тощо) певного соціуму, за яку передбачено кримінальну відповідальність».

     На мою думку, таке визначення найбільш чітко характеризує злочин з філософськоправових позицій. 3 одного боку, вказівка на конкретні суспільні цінності певного соціуму дає змогу проаналізувати злочин як соціальне явище, з іншого - вказівка на передбачену кримінальну відповідальність у разі його вчинення формалізує його правовими рамками.

     Розуміння сутності злочину у філософсько-правовому аспекті дозволить попереджувати та мінімізувати такі антисуспільні дії, адже кримінально-правова категорія «злочин» у філософсько-правовому аспекті набуває світоглядних вимірів у контексті історичного становлення правового ставлення людини до світу в концептуальній системі “зло-злочинзлочинність” [19, c. 6].

     Отже, злочин необхідно розглядати як багато аспектне, складне соціальне явище.

 

 

Види з лочинів

Як уже зазначалося, характеристика будь-якого поняття включає характеристику не лише його змісту, а й обсягу. Обсяг поняття злочину визначається шляхом його поділу, в ході якого виділяються окремі види злочинів. Ключову роль при цьому відіграє встановлення критеріїв (чи, як їх ще називають, підстав) поділу.

Будь-яке поняття, в тому числі й поняття злочину, можна класифікувати безліччю критеріїв. Найважливішою і практично значущою є так звана природна класифікація - за ознаками, які визначають зміст відповідного поняття. Отже, злочини можуть бути поділені на види за:

- формою діяння (вчинюються лише дією; вчинюються лише бездіяльністю; вчинюються як дією, так і бездіяльністю);

- суспільною небезпечністю (яка в сукупністю з іншими ознаками визначає тяжкість злочину);

- протиправністю (протиправність визначена лише кримінальним законом; має місце так звана змішана протиправність, визначена у КК та в інших нормативно-правових актах);

- винністю (за формами вини злочини можуть бути поділені на ті, що: вчинюються лише умисно; вчинюються лише з необережності; можуть бути вчинені як умисно, так і з необережності);

- суб'єктом (можуть бути вчинені будь-якою особою - загальним суб'єктом; можуть бути вчинені спеціальним суб'єктом - особою, яка наділена спеціальними ознаками; за віком, по досягненні якого може наставати кримінальна відповідальність);

- караністю (з урахуванням видів покарань, які встановлені за їх вчинення).

Найважливіше значення має класифікація злочинів за їх суспільною небезпечністю, оскільки саме з нею пов'язаний найбільший обсяг кримінально-правових наслідків. Інакше кажучи, найбільше питань вирішується так або інакше залежно від того, якою є суспільна небезпечність вчиненого злочину.

Висновки до 1 розділу

Злочин - це соціальне і правове явище. Злочинність з'явилась з розколом суспільства на антагоністичні класи. Норми про злочини і покарання стали відображати волю економічно і політично пануючих відносин, перш за все в охороні влади і власності.

Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини, і саме тому йому притаманні всі ті об'єктивні й суб'єктивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості - той чи інший рух або відсутність його, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості - прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість.

     Злочини та їх сукупність (злочинність) - одна із найгостріших проблем суспільства. Результати опитувань громадської думки свідчать про те, що в багатьох країнах цю проблему ставлять на друге-третє місце після проблем економічного характеру. Такі факти зумовлюють необхідність детального вивчення злочину не тільки як повсякденного кримінально-правового явища, що карається тими чи іншими санкціями (репресіями), а й як явища соціального, яке має місце в конкретному соціумі та зумовлене певним причинно-наслідковим .

Чинний КК класифікує злочини у ст. 12. У частині 1 цієї статті зазначено, що злочини поділяються на чотири види залежно від ступеня їх тяжкості. З наступних же частин ст. 12 випливає, що фактично злочини поділяються на такі види: невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі - виходячи з видів і розмірів покарання, встановлених за їх вчинення.

 

 

Поняття злочину

     Поняття злочину є одним з центральних у кримінальному праві. Всі інші його інститути так чи інакше обертаються довкола нього, розкриваючи зміст окремих елементів, що характеризують його, окремих сторін тощо.

     М.С. Таганцев, розглядаючи поняття злочину, писав: «Жизнь всех народов свидетельствует нам, что всегда и везде совершались и совершаются деяния по разным основаниям не только признаваемые недозволенными, но и вызывающие известные меры общества или государства, направленные против лиц, их учинивших, деяния, признаваемые преступными; что всегда и везде существовали лица, более или менее упорно не подчиняющиеся требованиям правового порядка, велениям власти, его охраняющей» [20, c. 32].

     Злочин виникає з появою держави, з початком правової регламентації суспільного життя. У майбутньому з часом, з розвитком суспільства він стає особливим явищем, яке об'єднує найнебезпечніші діяння. При цьому «злочин» є категорією достатньо динамічною - навіть в одному і тому самому суспільстві, протягом невеликого проміжку часу підходи до розуміння злочинного і незлочинного можуть суттєво змінюватись.

      Практично до 7% населення будь-якої країни становлять особи, які, не зважаючи на умови соціального буття, завжди порушуватимуть кримінально-правові приписи - вчиняти злочини (цей факт зафіксовано кримінологами різних країн світу). Основну масу населення країн - 65-67% - становлять особи, які потенційно спроможні порушити кримінально-правові приписи залежно від конкретної життєвої ситуації. Лише 23-25% населення - це громадяни, які за будь-яких обставин уникатимуть порушування кримінально-правових заборон — вчиняти злочини.

     Злочин - категорія не тільки правова, а й соціальна. Вона відображає негативну оцінку особи та її поведінки з боку суспільства, яка базується на:    

      правовій оцінці поведінки та особи, яка дається обвинувальним вироком суду;

     осудом особи та її поведінки, яка формується в індивідуальній та груповій правосвідомості [24, c. 127].

     Розуміння поняття злочину протягом історії людства відбувалось поступово.

     Першу спробу визначити поняття злочину здійснив римський юрист Ульпіан Д. (170-228 pp.), сформулювавши його як порушення закону, поєднане з насильством та обманом.

     В. Д. Спасович писав, що злочин це — «деяние, запрещенное законом под страхом наказания, иными словами, оно есть нарушение закона криминального». Одночасно він визначав злочин як «нарушение учреждений, устанавливаемых в интересах общественного порядка и признаных необходимыми условиями общежития». Теоретично В.Д. Спасович вважав, що злочин - це «противозаконное посягательство на чье-либо право, столь существенное, что государство, считая это право одним из необходимых условий общежития, при недостаточности других средств охранительных, ограждает не нарушаемость его наказанием».

     О. Ф. Кістяківський зазначав, що «преступление есть нарушение закона, установленного для ограждения безопасности и благосостояния граждан».

     Професор Санкт-Петербурзького університету Н.Д. Сергієвський визначав злочин як діяння особи, яке на момент скоєння було протиправним та караним.

     М.С. Таганцев, аналізуючи поняття злочину вказував: «Преступным почитается деяние, посягающее на юридическую норму в ее реальном бытии; или, выдвигая более содержание посягательства: деяние, посягающее на охраняемый нормой интерес жизни». Йому належить ще одне визначення злочину, яким, на його думку, є «уголовно-наказуемая неправда, деяние, посягающее на юридическую норму в ее реальном бытие».

     Відомий французький криміналіст Гарро вважав, що злочин – це діяння, заборонене або продиктоване заздалегідь виданим законом під страхом покарання.

     Один з творців кримінологічної науки італійський криміналіст Гарафало визначав злочин як діяння, яке є шкідливим для суспільства і одночасно ображає середню міру почуття жалю та чесноти, що притаманні кожній цивілізованій особі.

     Німецький криміналіст Біндінг вказував, що злочин - це порушення норми закону з каральною санкцією.

     Кримінальні кодекси Франції епохи Великої Французької революції та Консульства (1791, 1810 pp.) визначали злочин як проступок або порушення, що карається за Кримінальним кодексом.

     Кримінальне законодавство Російської імперії (1845, 1903 pp.) визначало злочин, як діяння, яке заборонене під час його вчинення під страхом покарання (з погрозою покарання).

     На теренах Західної України, яка до 1939 р. перебувала в складі Польщі, діяв Карний кодекс та Право про переступи 1932 р. Карний кодекс не давав визначення злочину в одній нормі, однак шляхом тлумачення ним визнавалось умисна дія, заборонена під загрозою кари законом, що діяв у часі її вчинення, за яку передбачалось покарання у вигляді смертної кари або тюремне ув'язнення на строк понад 5 років (статті 1 та 12).

     Інші дії (умисні і необережні, ті, за які передбачалось покарання у вигляді тюремного ув'язнення до 5 років або арешт понад 3 місяці, або штраф понад 3000 злотих) вважались кримінальними проступками.

     Всі наведені визначення поняття «злочин» базуються на найважливішому принципі кримінального права, який сформульований як «Nullum crimen sine lege» - немає злочину, не передбаченого законом [29, c. 160].

     Цей основоположний принцип закріплений у Загальній Декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 р. «Ніхто не може бути засудженим за злочин на підставі вчинення будь-якого діяння чи бездіяльності, які під час їх вчинення не були визнані злочином національним законом або міжнародним правом».

     Європейська Конвенція «Про захист прав людини та основних свобод» від 4 листопада 1950 р. у ст. 7 закріплює цей самий принцип, вказуючи: «Нікого не може бути визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії або бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення за національними законами або за міжнародним правом. Не може також призначатися покарання, тяжче від того, яке застосовувалося на час вчинення кримінального правопорушення».

     Визначення злочину як діяння, забороненого кримінальним законом, є формальним. Воно не вказує на соціальну природу цього явища і не розкриває в повному обсязі його змісту.

     Протилежним є визначення злочину лише на основі його матеріальної ознаки, що підкреслює лише його ідеологічну сторону, не звертаючи уваги на необхідність нормативного закріплення його ознак.

     Такий підхід був притаманний кримінальному законодавству СРСР і Української РСР до початку 60-х років XX ст.

     Скажімо, Керівні засади кримінального права 1919 p., Кримінальний кодекс РСФРР 1922 p., а тому і Кримінальне законодавство України, визначали злочин як суспільне небезпечне діяння, що посягає на суспільний лад і правопорядок, встановлений на перехідний до комуністичного ладу період часу.

     Практично так само злочин визначався і в КК РСФРР 1926 і в КК УСРР 1927 р. Приміром, ст. 4 КК УСРР 1927 р. фіксувала «Общественно-опасным (преступным) деянием признается всякое действие или бездействие, угрожающее советскому строю или нарушающее правопорядок, установленный властью рабочих и крестьян на переходной к коммунистическому строю период времени» [17, c. 77].

     Цей підхід до визначення поняття «злочин» чисто матеріальний. Відсутність формальної ознаки злочину звужує його зміст, робить заідеологізованим.

     Звичайно, що єдиним науково правильним визначенням є те, що синтетично поєднує в собі як матеріальний, так і формальний підходи.   

     Уперше матеріально-формальне визначення злочину як суспільне небезпечного і протиправного діяння з'явилось у національному законодавстві лише в «Основах кримінального законодавства Союзу СРСР та Союзних республік» від 25 грудня 1958 р. Воно ж було рецепійовано КК УРСР 1960р., який визначав злочин як «...передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок» [28, c. 211].

 

Висновки до 2 розділу

Склад злочину - це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне. З цього визначення випливає, що визнання того чи іншого суспільно небезпечного діяння злочином є виключним правом законодавця, тобто Верховної Ради України. Тут саме реалізовано принцип "Немає злочину без вказівки на те в кримінальному законі". З іншого боку, у чинному законодавстві міститься вичерпний перелік тих суспільно небезпечних діянь, що у даний момент визначені як злочинні.

Отже, для того, щоб будь-яке суспільно небезпечне діяння, що трапляється в реальному житті, набуло статусу злочину, необхідно, щоб діяння цього виду були визначені законодавцем як злочинні. Тільки за такі суспільно небезпечні діяння особу може бути притягнуто до кримінальної відповідальності та їй може бути призначене кримінальне покарання. Відступ від цієї вимоги може привести на практиці до серйозних порушень законності й обмеження прав громадян.

Тільки законодавець у нормах закону за допомогою закріплення відповідних об'єктивних і суб'єктивних ознак визначає, які з вчинених суспільно небезпечних діянь є злочинами. Причому законодавець не в змозі (та у цьому і немає потреби) виділити і нормативно закріпити всю сукупність ознак конкретного злочину. Будь-який конкретний злочин (вбивство, крадіжка, хуліганство) має безліч ознак. Чимало з них взагалі не мають безпосереднього стосунку до вирішення питання про злочинність і караність діяння. Тому законодавець виділяє з усієї сукупності ознак, що характеризують той чи інший злочин, найбільш важливі, значущі й найбільш типові, що однаково притаманні всім злочинам певного виду.

Отже, обсяг ознак, що характеризують конкретно вчинений злочин, значно ширше за обсяг тих юридично значущих ознак, що визначають суспільно небезпечні діяння певного виду як злочинні. У той же час склад злочину виступає і як більш широке поняття, бо містить характеристику не одного конкретного злочину, а всіх злочинів певного виду. Тому при встановленні ознак складу в конкретно вчиненому злочині потрібно йти не шляхом їх ототожнення, а через їх виявлення у вчиненому діянні та зіставлення з ознаками (елементами) видового поняття складу злочину, закріпленого в кримінальному законі.

Формулюючи ознаки конкретного складу злочину, законодавець завжди виходить із тих закріплених у нормах Загальної частини КК України ознак злочину, що мають загальний характер і входять до складу будь-якого злочину. Наприклад, при цьому завжди враховуються закріплені в ст. 18, 19 і 22 КК України вимоги, що стосуються суб'єкта злочину (фізична, осудна особа, яка досягла визначеного в законі віку). Тому вже при конструюванні конкретних кримінально-правових норм відсутня потреба кожного разу вказувати на вимоги, що належать до загальної характеристики суб'єкта злочину. Точно так само, як немає необхідності в кожній статті КК розкривати зміст умислу та необережності, оскільки зміст цих понять закріплено в ст. 24 і 25 КК України.

Найчастіше в конкретній кримінально-правовій нормі найбільш повно законодавцем закріплюються ознаки об'єктивної сторони. Це зумовлено тим, що вони в більшості випадків індивідуальні та притаманні тільки цим злочинам.

Слід мати на увазі й те, що в кримінально-правовій нормі закріплюються вказані ознаки з урахуванням дій виконавця в закінченому злочині. Відображати ж у конкретній нормі особливості цих злочинів з урахуванням стадій вчинення злочину і різної ролі в ньому всіх співучасників немає необхідності, оскільки ці особливості, своєю чергою, загального і типового для всіх злочинів характеру, і тому закріплені в Загальній частині КК України у ст. 13-16, а також у ст. 26-28.

Таким чином, у нормах Загальної частини КК України містяться тільки ті об'єктивні та суб'єктивні ознаки складу, притаманні всім злочинам чи багатьом із них. Саме ці ознаки в поєднанні з ознаками, описаними в конкретних нормах Особливої частини КК України, і утворюють склад конкретного вчиненого злочину.

Важливо зазначити і те, що склад злочину - це система ознак, що реально існує, а не плід людської фантазії чи вигадка. А якщо це об'єктивна реальність, то її можна пізнати і використати в практичній діяльності.

Звичайно, коли ми говоримо, що всі ознаки будь-якого складу включені до того чи іншого кримінального закону, то при цьому враховується, що ці ознаки ззовні не завжди очевидні, бо вони певною мірою формалізовані, і у самому тексті закону можуть зазначатися як безпосередньо, так і через систему юридичних понять і категорій.

Наприклад, у ст. 185 КК України досить докладно закріплено ознаки складу крадіжки як таємного викрадення чужого майна. У даному випадку визначено предмет посягання (чуже майно), описано характер дії (таємне викрадення), однак нічого не сказано про суб'єкта злочину, форму вини й інші ознаки цього складу. Усі ці ознаки мають загальний характер і тому закріплені в нормах Загальної частини КК України, до яких і потрібно звертатися. Наприклад, зі змісту ст. 18, 19 і 22 КК України випливає, що суб'єктом крадіжки може бути лише осудна особа, що досягла 14-річного віку. Порівняльний аналіз ст. 24 і ст. 185 КК України свідчить, що крадіжка як діяння, свідоме і цілеспрямоване на одержання наживи, може бути вчинена лише з прямим умислом. Вивчаючи місце розташування ст. 185 КК України у системі Особливої частини КК України (розділ VI "Злочини проти власності"), слід зробити висновок, що об'єктом крадіжки є відносини власності.

Склад злочину необхідно відмежовувати від самого злочину, оскільки вони не збігаються, а лише співвідносяться між собою як явище (конкретний злочин) і юридичне поняття про нього (склад конкретного виду злочину). Злочин - це конкретне суспільно небезпечне діяння (наприклад, крадіжка, вчинена громадянином І. 17 січня 2004 р . з магазину села Кулики), вчинене у певних обстановці, часі й місці, що відрізняється безліччю особливостей від усіх інших злочинів цього виду (наприклад, вчинене вперше, шляхом обману було усунуто охорону, запори знищені за допомогою злому тощо).

Склад же злочину являє собою юридичне поняття про злочини певного виду (склад крадіжки, убивства, зґвалтування, грабежу тощо), у якому об'єднані найбільш істотні, найбільш типові й універсальні їх ознаки. Тому, наприклад, крадіжки, вчинені різними особами, завжди відрізняються тією чи іншою мірою одна від одної особливостями, але склади цих крадіжок є тотожні, однакові.

Виходячи з цього можна зробити висновок, що обсяг ознак злочину і складу злочину є різним. З одного боку, обсяг ознак злочину ширше за обсяг ознак складу, оскільки останній містить лише найбільш загальні, типізовані, тобто властиві всім злочинам певного виду, ознаки. З другого - склад злочину ширший за кожний конкретний злочин, бо він містить ознаки не одного конкретного злочину, а ознаки всіх злочинів певного виду.

Поряд зі складом конкретного злочину в теорії кримінального права виділяють загальне поняття складу злочину. Вчення про загальне поняття складу злочину ґрунтується на теоретичному узагальненні всіх типізованих ознак, властивих всій сукупності складів конкретних злочинів. Отже, це не законодавче, а теоретичне поняття. У ньому узагальнено ознаки, що характеризують об'єктивні та суб'єктивні ознаки всіх складів злочинів, передбачених чинним кримінальним законодавством.

Різним є практичне призначення понять загального і конкретного складів злочинів. Загальне поняття складу злочину як наукова абстракція є засобом пізнання конкретних складів, містить рекомендації з їх конструювання, дозволяє здійснювати їх наукову класифікацію. Конкретний же склад злочину містить всі описані в законі ознаки певного виду злочинів. Тому встановлення цих ознак у суспільно небезпечних діях особи свідчить, що вона вчинила злочин.

Викладене дозволяє зробити такі важливі висновки:

1) склад злочину являє собою визначену сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, що характеризують конкретне суспільно небезпечне діяння як злочинне;

2) тільки в кримінальному законі встановлюється сукупність зазначених ознак;

3) перелік складів злочинів, передбачених законом, є вичерпним;

4) у складі злочину визначається характер відповідальності за вчинений злочин.

У науці кримінального права вчення про склад злочину посідає особливе місце. Це пояснюється як його значущістю для вирішення питань про злочинність і незлочинність діяння, правильної кваліфікації вчиненого і точного застосування закону, так і тим, що в рамках самого вчення про склад злочину вивчаються і розвиваються всі основні інститути кримінального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК України "підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом". У цій нормі відзеркалено найважливіше значення складу злочину для законності й обґрунтованості кримінальної відповідальності: тільки сукупність усіх передбачених законом ознак складу (і жодні інші обставини) може бути підставою кримінальної відповідальності.

Таким чином, склад злочину є єдиною і достатньою підставою кримінальної відповідальності: встановлення його ознак у конкретному суспільно небезпечному діянні особи означає, що є все необхідне для кримінальної відповідальності. Тим самим склад злочину визначає і межі розслідування, оскільки основним завданням слідства саме і є встановлення об'єктивних і суб'єктивних ознак складу злочину.

Важливе значення складу злочину полягає і в тому, що він дозволяє провести, по-перше, чітке розмежування між злочином і проступком, тобто незлочинним суспільно небезпечним діянням; по-друге, відмежувати один злочин від будь-якого іншого (наприклад, крадіжку від грабежу, зловживання владою або службовим становищем від перевищення влади або службових повноважень).

У законодавчій практиці за допомогою складу здійснюється кримі-налізація (декриміналізація) суспільно небезпечних діянь. Тому склад злочину, як і вчення про нього, утворює той інструмент, за допомогою якого законодавець і здійснює кримінальну політику в галузі криміналізації діянь.

 

 

Висновки до 3 розділу

Злочин — не єдиний вид правопорушення. Тому виникає питання про місце злочину в системі правопорушень, відмежування його від інших правопорушень: адміністративних, дисциплінарних, цивільно-правових.

Визначаючи вид відповідальності за ті чи інші правопорушення, необхідно враховувати цілий ряд обставин: ступінь суспільної небезпечності (шкідливість) правопорушень, реальну можливість ефективної боротьби з такими правопорушеннями, наявні в суспільстві традиції, звички, оцінку суспільством тих чи інших діянь тощо.

Розрізняються злочини та інші правопорушення, насамперед, за ступенем їхньої суспільної небезпечності.

Проте сам ступінь суспільної небезпечності не може бути єдиним критерієм визначення виду відповідальності за конкретні діяння.

Ступінь суспільної небезпечності діяння як головна розмежувальна ознака між злочинами та іншими правопорушеннями визначається всіма його ознаками: формою і видом вини, мотивом і метою, способом, місцем, обстановкою вчинення діяння і його наслідками.

Найчастіше розмежування здійснюється за наслідками вчинення діяння і, насамперед, за розміром заподіяної шкоди.

Найчастіше виникає питання про відмежування злочинів від адміністlративних правопорушень. Критеріями розмежування злочинів і адміністративних правопорушень є:

1) розмір заподіяної шкоди: так, розкрадання державного чи колективного майна шляхом крадіжки (крім випадків вчинення її з проникненням у приміщення чи інше сховище), шахрайства, привласнення, розтрати чи зловживання посадовим становищем при вартості викраденого до трьох неоподаткованих мінімумів доходів громадян, спричинює відповідальність за ст. 51 КАП, тобто є адміністративним проступком, а при вартості понад цю суму — тягне кримінальну відповідальність;

2) вартість предмета правопорушення: так, незаконне скуповування, продаж, обмін, використання як засобу платежу або як застави валютних цінностей, при вартості предмета незаконної операції до двадцяти мінімальних розмірів заробітної плати є адміністративним проступком і тягне відповідальність за ст. 162 КАП, а якщо вартість предмета незаконної операції перевищує 20 мінімальних розмірів заробітної плати, то дії визнаються злочином і тягнуть відповідальність за ст. КК; незаконне переміщення через митний кордон України поза митним контролем товарів, валюти, цінностей та інших предметів при їх вартості до двохсот мінімальних розмірів заробітної плати є адміністративним проступком, відповідальність за ст. 209 КАП, а при вартості понад вказану суму — злочином, відповідальність за ст. КК;

3) наслідки правопорушення: так, пошкодження кабельної, радіорелейної, повітряної лінії зв'язку, проводового мовлення або споруд чи обладнання, які входять до їх складу, якщо воно не викликало тимчасового припинення зв'язку, є адміністративним проступком і тягне відповідальність за ст. 147 КАП, а якщо названі дії викликали тимчасове припинення зв'язку, то настає відповідальність за ст. КК;

4) повторність вчинених дій: незаконні скуповування, продаж, обмін, використання валютних цінностей як засобу платежу або застави при вартості предмета незаконної операції до 20 мінімальних розмірів заробітної плати визнаються злочином, якщо ці дії вчинені протягом року після накладання адміністративного стягнення за такі самі правопорушення; порушення правил адміністративного нагляду визнається злісним і є злочином, якщо воно вчинене особою, до якої двічі протягом року застосовувались адміністративні стягнення за такі самі порушення;

5) ступінь суспільної небезпечності вчинених дій, який визначається всіма ознаками вчиненого діяння. Так, вчинення особою дій, що порушують громадський порядок і спокій громадян (нецензурна лайка в громадських місцях, образливе чіпляння до громадян та інші подібні дії є дрібним хуліганством і кваліфікується за ст. 173 КАП, а якщо цими діями грубо порушується громадський порядок і виявляється явна неповага до суспільства, то вони стають кримінально караним хуліганством ст. КК).

На ступінь суспільної небезпечності вчиненого діяння значною мірою впливають форма і вид вини, мотив і мета вчинення суспільно небезпечних дій.

На ступінь суспільної небезпечності діяння впливає і кількість епізодів вчинених дій (одноразове доведення неповнолітнього до стану сп'яніння його батьками або іншими особами, від яких неповнолітній перебував у службовій залежності, тягне відповідальність за ст. 180 КАП, а неодноразове споювання неповнолітнього визначається втягненням його в пияцтво і тягне відповідальність за ст. КК).

При розмежуванні злочинів та інших правопорушень за ступенем їхньої суспільної небезпечності досить часто необхідно визначити зміст оцінювальних ознак складу злочину. Оцінювальні ознаки в кримінальному законі вживаються або як ознаки діяння, або ж як ознаки наслідків:

— злісне ухилення від сплати встановлених коштів на утримання дітей (аліментів);

— грубе порушення громадського порядку;

— явна неповага до суспільства;

— істотна шкода державним чи громадським інтересам або охоронюваним законом правам і інтересам окремих фізичних чи юридичних осіб.

Відповідно до ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення, "адміністративним правопорушенням (провиною) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність". Частина 2 ст. 9 передбачає, що відповідальність настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до чинного законодавства кримінальної відповідальності.

Заходами адміністративного стягнення є: попередження, штраф, оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, грошей, одержаних внаслідок адміністративного правопорушення; позбавлення спеціального права, виданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання); виправні роботи; адміністративний арешт.

 

 

ВИСНОВОК

Злочином є передбачене КК суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину

(ч. 1 ст. 11 КК).

Кримінальне законодавство визнає злочином лише конкретну поведінку, вчинок людини у формі суспільно небезпечного діяння або бездіяльності. Думки, почуття, побажання, переконання, записи для особистого користування, скільки б вони не засуджувалися мораллю, не є злочином, оскільки вони не є діянням, вчинком.

Під дією розуміється активна поведінка (вчинок) особи, в якій виражена зовні її воля і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків.

Бездіяльність - це пасивна поведінка, в якій так само виражена зовні воля особи і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків.

Ознаки злочину:

1) Передбаченість кримінальним законодавством. КК встановлює вичерпний перелік злочинів.

Не є злочином діяння, яке посягає на об'єкти, що не охороняються КК (особисті відносини між подружжям тощо). "Немає злочину, немає покарання, якщо немає відповідного закону" - відомий правовий принцип римських юристів. Наприклад, за КК (див. ст. 440) не є злочином виробництво зброї масового знищення, якщо до такого виробництва ще не міститься заборон у міжнародних договорах, або якщо такі заборони і містяться, але ці міжнародні договори не ратифіковані Верховною Радою України.

2) Суб'єкт злочину - фізична осудна особа, яка на момент вчинення злочину досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність.

Юридичні особи за заподіяну шкоду кримінальної відповідальності не несуть. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років. Особи, що вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за деякі найбільш небезпечні діяння.

Суб'єктом злочину вважається лише осудна особа, тобто така, яка під час учинення діяння, передбаченого КК, могла усвідомлювати свої дії і керувати ними.

3) Винність діяння означає, що воно вчинене умисно або з необережності. Діяння, вчинене за відсутності вини, тобто за відсутності психічного ставлення особи до дії чи бездіяльності, не може визнаватися злочином.

4) Суспільна небезпечність як ознака злочину означає об'єктивну його особливу шкідливість для особи (фізичної чи юридичної), суспільства, держави, людства.

Суспільна небезпечність діянь не є раз і назавжди усталеним поняттям. її переоцінка здійснюється постійно під впливом певних негативних чи позитивних факторів (істотних обставин), які об'єктивно зумовлюють необхідність криміналізації (або навпаки, декриміналізації) певного діяння. Вказані фактори можуть бути негативним наслідком науково-технічного прогресу, екологічних, демографічних змін, соціальних реформ тощо. Так, надзвичайно високий рівень ерозії земель на території України створили підстави для криміналізації забруднення і псування земель (ст. 239 КК) і безгосподарського використання земель (ст. 254 КК). Соціальні реформи (економічна, адміністративна, судова тощо) викликали необхідність переоцінки суспільної небезпеки багатьох діянь, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, криміналізацію таких діянь, як втручання у діяльність державного діяча, посягання на життя присяжного тощо.

Умисел поділяється на прямий і непрямий. Умисел визнається прямим, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Непрямим визнається умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала настання цих наслідків.

Необережність поділяється на злочинну самонадіяність і злочинну недбалість.

Злочинна самонадіяність - така поведінка особи, коли вона передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення.

Злочинна недбалість - така поведінка особи, коли вона не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була і могла їх передбачити. Службова недбалість (ст. 367 КК), тобто невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов'язків через несумлінне ставлення до них, що заподіяло істотну шкоду охоро-нюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або інтересам окремих юридичних осіб .

     Відмінність злочину від інших правопорушень складається в різностіступеню і характеру суспільної небезпеки.

     Злочини та інші правопорушення - проступки (адміністративні, дисциплінарні і цивільні) є діяннями суспільно-небезпечними і протиправними, які порушують правопорядок, норми моралі і завдають шкоди суспільним відносинам. Як злочини, так і правопорушення засуджуються суспільством, за те й інше настає покарання. Проте проступки істотно відрізняються від злочинів, а саме: а) за злочини настає кримінальна відповідальність, за проступки - адміністративна, дисциплінарна, цивільно-правова; б) за злочини міру кримінального покарання (позбавлення волі, виправні роботи та ін.) визначає суд, а за проступки міру покарання визначає не тільки суд, а й інші органи держави, посадові особи і громадські організації; в) покарання за злочини більш суворі ніж за проступки; г) найістотніша відміна злочинів від інших правопорушень - у характері і ступені їхньої суспільної небезпечності. За характером і ступенем суспільної небезпечності злочини відрізняються, як правило, посяганням на більш важливі об”єкти, заподіянням більш значної шкоди суспільним відносинам, ніж проступки.

На підвищений ступінь суспільної небезпечності злочинів порівняно з проступками впливають об”єктивні і суб”єктивні ознаки: розмір заподіяної шкоди, спосіб, місце, час, наслідки вчиненого діяння, форма вини, мотив і мета. Порушення правил безпеки руху і експлуатації автотранспорту тягне за загальним правилом адміністративну або дисциплінарну відповідальність, але якщо таке порушення супроводилося завданням потерпілому тілесних пошкоджень, настанням смерті чи призвело до великої матеріальної шкоди, то підвищена суспільна небезпечність перетворює його в злочин, передбачений ст.215 КК України.

Знищення особистого майна громадян є злочином за умови, якщо воно вчинено навмисно (ст.145 КК України). Необережне знищення майна розглядається, як цивільне правопорушення. Міри кримінального покарання встановлюються тільки кримінальними законами, які приймає Верховна Рада України, а адміністративна і дисциплінарна відповідальність регулюється як законами так і підзаконними актами.

Відмінність:

- цінністю об”єкту посягання (зовнішня і внутрішня безпека України, життя, здоров”я - можуть бути об”єктами тільки кримінально-правової охорони);

- характером наставших наслідків (порушення правил дорожнього руху як адміністративний проступок і діяння, передбачене ст.215 КК України);

- наявністю визначених мети і цілей вчинення (використання посадовою особою влади або посадового положення всупереч інтересам служби, як дисциплінарний проступок, передбаченен ст.165 КК України);

- наявністю визначеної форми вини (необережне знищення або пошкодження індивідуального майна громадян, як громадсько-правовий проступок та діяння, передбачене ст.145 КК України);

- систематичністю вчинення діянь (доведення неповнолітнього до стану алкогольного сп”яніння як адміністративне правопорушення та діяння, передбачені ст.208 КК України - спаювання даної особи);

- наявністю передуючого притягнення особи до адміністративної відповідальності (жорстоке поводження з тваринами як адміністративний проступок та діяння, передбачені ст.2071 КК).

Відмінність злочину від інших правопорушень міститься в ознаці протизаконності (злочин завжди передбачений тільки в Кримінальному кодексі), а також по юридичним наслідкам (може нести за собою кримінальну відповідальність та покарання, а в деяких випадках - судимість).

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Кримінальний кодекс України. - К. 2003.

 

2. Алексеев С.С. Восхождение к праву Поиски и решения. – М., 2001. – 752 с.

 

3. Алексеев С.С. Философия права. – М., 1999 – 336 с.

 

4. Бажанов М. И. Уголовное право Украины: Общая часть. -Днепропетровск: Пороги, 1992. - 167с.

 

5. Бичинин В.А. История философии и социологии права – СПб., 2001 –335 с.

 

6. Гегель Г. Энциклопедия философских наук – М., 1974. – Т 1.

 

7. Заруба П. Злочин як соціальне явище // Кримінальне право. – 2005. - № 10. – С. 137-140

 

8. Ковалев М.И., Кудрявцев В.Н. Комплексные криминолого-правовые исследования // Советское государство и право. – 1975. - № 1.

 

9. Кондрашков Н.Н. Природа и характер статистических закономерностей изучаемых в криминологии // Советское государство и право – 1966. - №11.

 

10.  Коржанський М. И. Кримінальне право і законодавство України: Частина Загальна: Курс лекцій. - К.: Атіка, 2001. - 432 с.

 

11.  Коржанський М.Й.. Уголовне право України: Частина загальна: Курс лекцій. - К.: Наукова думка та Українська видавнича група, 1996.

 

12.  КривоченкоЛ. Н. Классификация преступлений. -Харьков: Вища школа, 1983.-129с. Кримінальне право України Загальна частина / М.І. Бажанов

 

13.  Ю.В. Бауліи, В.I. Борисов та ін. / За ред. М.I. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація – К., 2005. – 480 с.

 

14.  Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Відп. ред. Я. Ю. Кондратьев. - К.: Правові джерела, 2002. - 432с.

 

15.  Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студ. юрид. спец. вищ. закладів освіти / За ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. Київ-Харків: Юрінком Інтер-Право, 2001. – 416 с.

 

16.  Кудрявцев В.Н. Социологический аспект преступления //Вопросы борьбы с преступностью – М., 1973. – Вып 13.

 

17.  Матишевський П. С. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 272 с.

 

18.  Матишевський П. С. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник. - К.: А.С.К., 2001. – 352 с.

 

19.  Микитчик О.В. Злочин як соціальне явище філософсько-правовий аспект. Автореф. дис. канд. юрид. наук. – К., 2002. – 15с.

 

20.  Михайленко П. П. Уголовное право Украины: Общая часть. - К.: Ред.-изд. отдел МВД Украины, 1995. - 249 с.

 

21.  Мурзинов А.И. Преступление и административное правонарушение. -М.:ВЮЗИ-1985.-70с

 

22.  Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. - К.: Каннон, 2001. – 1104 с.

 

23.  Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України/ Відп. ред. С. С. Яценко. - К.: А.С.К., 2002. - 934 с.

 

24.  Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: У 2-х ч. /За заг. ред. М. О. Потебенька, В. Г. Гончаренка. - К.: Форум, 2001. -Загальна частина. - 386 с.

 

25.  Научно-практический комментарий Уголовного кодекса Украины от 5 апреля 2001 года/ Под ред. Н. И Мельника, Н. И. Хавронюка.-К.: Каннон-А.С.К.,2002. - С. 5-260.

 

26.  Роннеберг И. Объективная сторона преступления. – М., 1957. (36)

 

27.  Сахаров А. Преступления и преступность.//Сов. юстиция. - 1985 - №11.

 

28.  Уголовное право Украины: Общая часть: Учебник / Отв. ред. Я.Ю. Кондратьев. - К.: Атика, 2002.- 448 с.

 

29.  Уголовный кодекс Украины: Комментарий / Под ред. Ю. А. Кармазина и Е. Л. Стрельцова. - Харьков: ООО «Одиссей».- 2001.

 

30.  Фріс П.Л. Питання подальшого вдосконалення кримінального законодавства України. // Наше право.-2003.-№1 .- С. 13-21.

 

 

Аннотація

Злочин — це передбачене КК України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Злочин завжди є діянням людини, що посягає на найбільш важливі суспільні відносини, які склалися і є визнаними та прийнятними в суспільстві, внаслідок чого вони охороняються кримінальним законом.

Злочин завжди суперечить інтересам суспільства, обмежує права особи або позбавляє таких прав одних на користь інших усупереч правовим приписам. При цьому, оскільки суспільні відносини та й саме суспільство постійно змінюються і розвиваються, змінюється та розвивається й поняття злочину.

Ознаки злочину:

· 1) це діяння, вчинене суб'єктом злочину;

· 2) це діяння суспільно небезпечне — воно завдає шкоди чи створює загрозу спричинення такої шкоди об'єктам, що охороняються чинним законодавством;

· 3) це протиправне діяння, яке передбачено чинним кримінальним законодавством, — порушення особою конкретної кримінально-правової норми;

· 4) це винне діяння, тобто таке, що вчинене умисно чи з необережності;

· 5) це каране діяння, за яке чинним КК України передбачено певний вид, термін або розмір покарання.

    Суспільна небезпечність, її ступінь розкривають соціальну сутність злочину як виду правопорушення, тобто суспільна небезпечність є тим критерієм, який має бути покладено в основу відмежування злочину від інших правопорушень. Важливим є відмежування злочинів від інших правопорушень у випадках, коли однорідні суспільні відносини регулюються різними галузями права.

Критеріями розмежування злочинів і адміністративних правопорушень є: розмір заподіяної шкоди; вартість предмета правопорушення; наслідки правопорушення; ступінь суспільної небезпечності вчинених дій. Адміністративним правопорушенням (проступком) вважається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачена адміністративна відповідальність, якщо це правопорушення за своїм характером не тягне відповідно до чинного законодавства кримінальної відповідальності (ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення).

Від цивільних правопорушень злочин відрізняється за ступенем суспільної небезпечності, який визначається характером і розміром заподіяної шкоди, а також способом, у який вона була завдана.

Призначення покарання за незакінчений злочин. У цьому випадку суд при призначенні покарання має враховувати такі положення:

1) загальні засади призначення покарання викладені в статті 65 КК: зокрема, покарання має бути призначено у межах, установлених у санкції статті, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. І також у межах положення Загальної частини Кодексу з урахуванням способу та мотиву дій винного, характеру і розміру заподіяної шкоди;

2) обставини, які пом’якшують або обтяжують покарання, що визначені, відповідно, у статтях 66 і 67 КК. При цьому мають бути враховані як перші, так і другі обставини при їх одночасній наявності. Наприклад, особа вчинила замах на крадіжку майна з використанням умов надзвичайного стану (обтяжуюча обставини) внаслідок збігу тяжких матеріальних обставин (пом’якшуюча обставина). Суд при призначенні покарання має врахувати обидві ці обставини;

3) ступінь тяжкості вчиненого особою діяння та ступінь здійснення злочинного наміру. Нагадаємо, що незакінчений злочин має дві стадії – готування до злочину та замах на вчинення злочину. Ці стадії злочинної діяльності різняться між собою як за фактичними обставинами, так і за тяжкістю вчиненого. Тому, призначаючи покарання, суд має враховувати, що готування до злочину є його початкова стадія і вважається менш небезпечною відносно стадії замаху на злочин. У даному випадку має значення і те, що готування до злочину невеликої тяжкості, відповідно до ч. 2 статті 14 КК, не тягне за собою кримінальної відповідальності;

4) при призначенні покарання суд має враховувати і причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця. Злочинний намір може не здійснитися за однієї з кількох причин: а) з причини, не залежної від волі винного. Наприклад, дії злочинця було припинено органами влади; б) з причини об’єктивної неможливості з боку злочинця досягти своєї мети (наприклад, винний не влучив при пострілі в свою жертву; сейф виявився надійно закритим, і злочинець не зміг проникнути в його середину; в) злочинець відмовився від доведення злочину до кінця при можливості досягнення мети злочину, наприклад, злочинець злякався відповідальності за вчинене, отямився і відступився від свого наміру тощо.

За вчинення готування до злочину строк або розмір покарання не може перевищувати половини максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК України.

За вчинення замаху на злочин строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК.

 

Аннотация

 

    Преступление - это предусмотренное УК Украины общественно опасное виновное деяние (действие или бездействие), совершенное субъектом преступления. Преступление всегда является деянием человека, посягает на наиболее важные общественные отношения, которые сложились и являются признанными и приемлемыми в обществе, в результате чего они охраняются уголовным законом.

    Преступление всегда противоречит интересам общества, ограничивает права человека или лишает таких прав одних в пользу других вопреки правовым предписаниям. При этом, поскольку общественные отношения и само общество постоянно меняются и развиваются, меняется и развивается и понятия преступления.

  Признаки преступления

  • 1) это деяние, совершенное субъектом преступления;

• 2) это деяние общественно опасное - оно наносит вред или создает угрозу причинения такого вреда объектам, охраняемым действующим законодательством;

• 3) это противоправное деяние, которое предусмотрено действующим уголовным законодательством, - нарушение лицом конкретной уголовно-правовой нормы;

• 4) это виновное деяние, то есть такое, что совершено умышленно или по неосторожности;

• 5) это наказуемое деяние, за которое действующим УК Украины предусмотрен определенный вид, срок или размер наказания.

Общественная опасность, ее степень раскрывают социальную сущность преступления как вида правонарушения, то есть общественная опасность является тем критерием, который должен быть положен в основу отграничения преступления от других правонарушений. Важно отграничения преступлений от других правонарушений в случаях, когда однородные общественные отношения регулируются различными отраслями права.

    Критериями разграничения преступлений и административных правонарушений являются: размер причиненного вреда; стоимость предмета правонарушения; последствия правонарушения; степень общественной опасности совершенных действий. Административным правонарушением (проступком) считается противоправное, виновное (умышленное или неосторожное) действие или бездействие, посягающее на общественный порядок, собственность, права и свободы граждан, на установленный порядок управления и за которое законом предусмотрена административная ответственность, если это правонарушение по своему характеру не влечет в соответствии с действующим законодательством уголовной ответственности (ст. 9 Кодекса Украины об административных правонарушениях).

   От гражданских правонарушений преступление отличается по степени общественной опасности, который определяется характером и размером причиненного вреда, а также способом, которым она была нанесена.

Назначение наказания за неоконченное преступление. В этом случае суд при назначении наказания должен учитывать следующие положения:

   1) общие начала назначения наказания изложены в статье 65 УК: в частности, наказание должно быть назначено в пределах, установленных в санкции статьи, предусматривающей ответственность за совершенное преступление. И также в пределах положения Общей части Кодекса с учетом способа и мотива действий виновного, характера и размера причиненного вреда;

  2) обстоятельства, смягчающие или отягчающие наказание, определены соответственно в статьях 66 и 67 УК. При этом должны быть учтены как первые, так и вторые обстоятельства при их одновременном наличии. Например, лицо совершило покушение на кражу имущества с использованием условий чрезвычайного положения (отягчающее обстоятельства) вследствие стечения тяжелых материальных обстоятельств (смягчающее обстоятельство). Суд при назначении наказания должен учесть обе эти обстоятельства;

    3) степень тяжести совершенного лицом деяния и степень осуществления преступного намерения. Напомним, что неоконченное преступление имеет две стадии - приготовление к преступлению и покушение на совершение преступления. Эти стадии преступной деятельности различаются между собой как по фактическим обстоятельствам, так и по тяжести содеянного. Поэтому, назначая наказание, суд должен учитывать, что приготовление к преступлению является его начальная стадия и считается менее опасной относительно стадии покушения на преступление. В данном случае имеет значение и то, что приготовление к преступлению небольшой тяжести, в соответствии с ч. 2 статьи 14 УК, не влечет за собой уголовной ответственности;

   4) при назначении наказания суд должен учитывать и причины, вследствие которых преступление не было доведено до конца. Преступный умысел может не осуществиться по одной из нескольких причин: а) по причине, не зависящей от воли виновного. Например, действия преступника было приостановлено органами власти; б) по причине объективной невозможности со стороны преступника достичь своей цели (например, виновный не попал при выстреле в свою жертву; сейф оказался надежно закрытым, и преступник не смог проникнуть в его середину в) преступник отказался от доведения преступления до конца при возможности достижения цели преступления, например, преступник испугался ответственности за содеянное, пришел и отошел от своего намерения и тому подобное.

   За совершение приготовления к преступлению срок или размер наказания не может превышать половины максимального срока или размера наиболее строгого вида наказания, предусмотренного санкцией статьи (санкцией части статьи) Особенной части УК Украины.

За совершение покушения на преступление срок или размер наказания не может превышать двух третей максимального срока или размера наиболее строгого вида наказания, предусмотренного санкцией статьи (Санкцией части статьи) Особенной части УК.

 

Annotation

    Crime is a socially dangerous act (action or inaction) committed by the Criminal Code of Ukraine committed by the subject of a crime. An offense is always an act of a person who encroaches on the most important social relations that have developed and are recognized and acceptable in society, and as a result they are protected by criminal law.

   An offense always contradicts the interests of society, restricts the rights of a person or deprives these rights of one in favor of others contrary to legal requirements. At the same time, since public relations and the society itself are constantly changing and developing, the concept of crime also changes and develops.

    Signs of crime:

      • 1) an act committed by the subject of a crime;

     • 2) this act is socially dangerous - it harms or threatens to cause such damage to objects protected by current legislation;

     • 3) it is an unlawful act stipulated by the current criminal law - a violation of a specific criminal law by a person;

     • 4) it is a guilty act, that is, that committed intentionally or by negligence;

     • 5) it is a punishable act for which the Criminal Code of Ukraine provides for a certain type, term or amount of punishment.

Public danger, its degree reveals the social nature of the crime as a type of offense, ie, social danger is the criterion that should be the basis for distinguishing the crime from other offenses. It is important to distinguish between crimes from other offenses in cases where homogeneous social relations are regulated by different branches of law.

    The criteria for distinguishing between crimes and administrative offenses are: the size of the damage caused; value of the offense; consequences of the offense; degree of social danger of committed actions. An administrative offense (offense) is deemed to be unlawful, guilty (intentional or negligent) of an act or omission that infringes on public order, property, rights and freedoms of citizens, in accordance with the established procedure of management, and for which the law provides for administrative liability, if this offense in its nature is not enters in accordance with the current legislation on criminal liability (Article 9 of the Code of Ukraine on Administrative Offenses).

     From civil law offenses, the crime differs by the degree of social danger, which is determined by the nature and extent of the damage, as well as the way in which it was inflicted.

     Appointment of a penalty for a pending crime. In this case, the court in imposing punishment should take into account the following provisions:

    1) the general principles of the punishment are set forth in Article 65 of the Criminal Code: in particular, the punishment should be imposed within the limits established in the sanction of the article, which provides for the responsibility for the crime committed. And also within the provisions of the General Part of the Code, taking into account the method and motive of the offense, the nature and extent of the harm caused;

     2) circumstances that mitigate or aggravate the punishments, as defined in Articles 66 and 67 of the Criminal Code respectively. In doing so, both the first and second circumstances should be taken into account when they are simultaneously present. For example, a person attempted to steal property using conditions of emergency (aggravating circumstances) as a result of a coincidence of severe material circumstances (a mitigating circumstance). The court, when imposing a punishment, must take into account both of these circumstances;

     3) the degree of severity committed by a person act and degree of committing a criminal intention. Recall that unfinished crime has two stages - preparation for a crime and an attempt to commit a crime. These stages of criminal activity differ between themselves both in actual circumstances and in terms of the severity of the perpetrator. Therefore, in imposing punishment, the court must take into account that preparation for a crime is its initial stage and is considered less dangerous in relation to the stage of an attempt on a crime. In this case, it is also important that preparation for a crime of minor gravity, in accordance with Part 2 of Article 14 of the Criminal Code, does not entail criminal liability;

     4) when imposing a punishment, the court must take into account the reasons why the crime has not been brought to an end. A criminal intention may not be fulfilled for one of several reasons: a) for a reason that is not dependent on the will of the perpetrator. For example, the actions of the offender were terminated by the authorities; b) because of the objective impossibility on the part of the offender to achieve its purpose (for example, the victim did not hit the shot at his victim, the safe was securely closed, and the perpetrator could not penetrate into his middle; c) the offender refused to bring the crime to the end at the possibility of achieving the purpose of the crime, for example, the offender was afraid of responsibility for the committed, recovered and retreated from his intentions, etc.

    For the preparation of a crime, the term or amount of punishment can not exceed half of the maximum term or the size of the most severe type of punishment provided for by the sanction of the article (the sanction of part of the article) of the Special Part of the Criminal Code of Ukraine.

For committing an attempt to commit a crime the term or amount of punishment can not exceed two thirds of the maximum term or the size of the most severe type of punishment provided for by the sanction of the article(Sanctions of a part of the article) Special part of the Criminal Code.

Вищий навчальний заклад

«Національна академія управління»

Кафедра кримінального права та процесу

 

Магістерська робота на тему:

 

Поняття злочину ,його ознаки та відмінність від інших правопорушень

(тема роботи)

 

 

Магістранта

денного (заочного) відділення

                              Аверби Олександра Володимировича

                    (прізвище, ім’ я та по батькові)

 

 

Науковий керівник

                                    Доктор юридичних наук,професор

(вчений ступінь (к . ю р .н., д. юр. н.), вчене звання (доцент, професор))

                                 Матвійчук Валерій Константинович

                    (прізвище, ім’ я та по батькові )

 

Дата: 2018-12-28, просмотров: 124.