Співвідношення законності, правопорядку та демократії
Поможем в ✍️ написании учебной работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

 

Загальновизнаною є думка про те, що правопорядок є фактичним вираженням законності як суспільно-політичного режиму. Важливо відмітити, що оскільки законність є вимогою дотримання, виконання правових норм та процесу їх реалізації, то правопорядок є вже фактичним станом упорядкованості суспільних відносин. У цьому випадку за причинно-наслідковим зв’язком законність називають причиною, а правопорядок - наслідком. Розглянемо на конкретних прикладах співвідношення законності та правопорядку в нашій державі.

Відповідно до статті 19 Конституції України "правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушеним робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією України та законами України"[67]. Фактично в цій статті виражений зв’язок між законністю як методом державних органів діяльності (щодо неможливості незаконного примусу) та правопорядком.

Ми маємо виділити один з принципів діяльності державних органів на шляху до забезпечення правопорядку: „Заборонено все, що не передбачено законом”. Особливу увагу при цьому потрібно приділити функціям судових та правоохоронних органів у сфері контролю за дотриманням законності, припиненням правопорушень. Від них залежать процесуальне забезпечення норм матеріального права, реальне життя формально закріплених прав і свобод громадян. Прокуратура здійснює найвищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів. Діяльність судів виражається у формі цивільного, кримінального, адміністративного судочинства. Будь-які рішення і дії державних органів, установ, посадових осіб, приватних підприємців, що порушують права і свободи, можуть бути оскаржені в суді. Якісна та ефективна робота загальних і арбітражних судів - одна із важливих ґарантій стабільності і реальності законності. Значна роль у зміцненні законності і правопорядку в державі належить органам внутрішніх справ, їх діяльність здійснюється в ім'я торжества законності, спрямована на охорону суспільства від злочинних посягань, забезпечує порядок у громадських місцях та ін. Законність є основою діяльності цих органів: вони повинні діяти в цілях, установлених правом, на основі права і у правових формах[68].

Потрібно також відзначити, що правоохоронні органи повинні своїм прикладом втілювати в життя принципи поваги прав людини, бути кваліфікованими і не виступати лише як органи державного примусу. Про наявність гострої проблеми організації правового порядку говорить Ю.С. Шемшученко: „Сучасний стан правопорядку в країні здебільшого зумовлений тим, що кожний діє на власний розсуд. Влада достатнім чином не контролює правову ситуацію. Отже, процвітають „тіньова політика”, „тіньова економіка”, злочинність і корупція. Загрозливих масштабів набувають дезінтеграційні процеси, як у центрі, так і на місцях. Армія місцевих князьків розхитує підвалини елементарної законності. Та й як може бути інакше, якщо термін „законність" навіть не вживається в Конституції[69]. Роль держави не обмежується лише законодавчою стороною діяльності. Тому ми не можемо не погодитися з твердженням О.Б. Венгерова про те, що „основним стратегічним завдання держави в забезпеченні прав і свобод, організації взаємоповажаючих і взаємнообов’язкових відносин між особистістю і державою є створення режиму законності і підтримання правопорядку”[70]. Знову наголошуємо на тому, що саме для виконання цих завдань і застосовується право та існують відповідні органи, які наділяються повноваженнями вживати заходів для його виконання. Не можна абсолютизувати їх роль у взаємодії з суспільством до загального імперативу, але для припинення правопорушень без них не обійтися. Для контролю над діяльністю вищих органів влади, недопущення порушення ними законності у більшості країн створюється Конституційний Суд. Уся судова гілка влади пов’язує реалізацію принципу законності як результату діяльності всіх суб’єктів права зі встановленням фактичного правопорядку. Судові рішення наближають абстрактний правопорядок до фактичного.

Крім того, „наслідком належної реалізації принципу законності стає правопорядок, тобто система правовідносин, яка складається в результаті реалізації режиму законності[71]. У цьому розумінні встановлення правопорядку стосується всіх громадян, від правосвідомості та законності дій яких і залежить реальний правопорядок. Тому це є надзвичайно важливим критерієм громадянського суспільства, коли воно самоорганізовується без визначального впливу з боку держави. Це показує загальний рівень розвитку його динамічної частини. В статті 68 Конституції України записано: „Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності”[72]. Отже, обов’язком кожного є дотримання норм чинного законодавства, що є мінімальним внеском від громадянина на користь правовому та суспільному порядку.

Цей обов’язок є основою для всіх наступних, тому й згадується на конституційному рівні. В ньому заключається суть призначення всієї системи права. Без дотримання її норм усіма громадянами вона стає незатребуваною, а в державі царює хаос. Тому важливим є виділення встановлення саме реального правопорядку при характеристиці втілення принципу і режиму законності.В. В. Сухонос виділяє три відмінності у змісті законності і правопорядку: предметний, суб’єктний, нормативний[73]. Вони полягають у тому, що законність і правопорядок мають різні сфери, тобто те, на що поширена вимога. Дещо інший склад має перелік органів, які мають право вимагати дотримання розпорядку і виконання обов’язків.

Виділення сторін змісту законності дозволяє по-новому оцінити її історичний розвиток. Перш за все це відмінності нормативної і суб’єктної сторони цього змісту:

- ступенем регламентації окремих сфер соціального життя, конкретним змістом законодавства, відображення в ньому інтересів різних класів і соціальних груп;

- складом суб’єктів, зобов’язаних дотримуватись правових норм і маючих право вимагати такого дотримання від інших[74].

Керуючи суспільством, держава використовує різноманітні методи і засоби: економічні, політичні, ідеологічні, організаційні та ін. Серед них особливе місце займає правове регулювання суспільних відносин. Суть цього методу в тому, що держава видає (чи санкціонує) правові норми і забезпечує їх загальне дотримання та виконання, тобто законність, і тим самим добивається правопорядку[75]. Чи можна тоді позитивно оцінювати роботу державного апарату, якщо він не здатний оперативно реагувати на потреби регулювання нових відносин чи вдосконалення вже існуючих? В першу чергу держава зобов’язана створювати нормативну базу для правопорядку, тобто створення нормативних актів. Законодавча гілка влади в цьому плані визначає загальні засади організації життя суспільства в усіх сферах. Ця діяльність є надзвичайно відповідальною, тому обов’язково підкріплюється науковими розробками, відповідає реальним потребам суспільства. Також нові акти не повинні суперечити чинним, що і є дотриманням принципу законності в системі законодавства. Таким чином, на цьому етапі держава визначає абстрактний правопорядок. Його перетворення у реальний і відбувається в результаті дотримання законності як методу діяльності всіх суб’єктів. Контроль за цим процесом покладається не лише на судові та правоохоронні органи. Він є загальним завданням держави, яка в свою чергу стає підзвітною народу.

Встановлення правового порядку є тривалим процесом, крім того, його особливості визначаються правовою системою. Тому врахування лише загальних принципів законності при його встановленні призводить до його неприродності. Для кожної держави визначаються свої напрямки впливу на суспільні відносини. Наприклад, для більшості постсоціалістичних країн було характерне подолання жорсткості стану реального правопорядку, перегляд компетенції правоохоронних органів. Тобто зміна в підході до законності значно вплинула і на загальний стан правопорядку, а отже, й суспільного порядку.

В будь-якій країні дотримання законності і встановлення правопорядку є найголовнішими умовами демократії. Про важливість законності і правопорядку для демократії говорять не лише юристи, політологи та соціологи. Демократія - це форма організації суспільства, його державно-політичного устрою, що ґрунтується на визнанні народу джерелом влади, послідовному здійсненні принципу рівності і свободи людей, їх реальної участі в управлінні справами держави і суспільства[76]. Як бачимо, ознаки демократії не тільки не суперечать ознакам законності, а й зміцнюються ними. О.Ф. Скакун називає режим законності неодмінним елементом демократії, тому що без законності вона може перетворитися на охлократію - владу юрби. „Без законності як режиму суспільно-політичного життя суспільство може бути ввергнуте в анархію і хаос, коли особа стає уразливою для безконтрольних дій з боку державної влади, незахищеною від її сваволі”[77]. Більше того, саме правопорядок дає можливість не допускати встановлення охлократії, він гармонізує державну владу і суспільні потреби. Демократія передбачає повагу права і закону, здійснення принципу поділу влад.

В.Ф. Степанов пропонує називати одним із параметрів для визначення ступеня ефективності справді демократичної держави міру відповідності принципу законності реальній практиці[78]. З цим не можна не погодитись, оскільки законність як соціально-політичний режим грає дуже велику роль у встановленні демократичного державно-політичного режиму. Законність і правопорядок - необхідні умови та засоби максимально повного забезпечення прав і свобод громадян. Без законності немає демократії, без демократії неможливо забезпечити законність. Законність і демократія - фактори побудови правової держави. Російський вчений В.М. Корельський виділяє наступні причини неможливості існування законності без демократії:

1. Демократія передбачає, що меншість підпорядковується більшості, а якщо закон при цьому є вираженою волею народу, то дотримання законності органами влади і є вимогою демократії.

2. Неможливе утвердження законності без демократичної рівності громадян перед законом

3. Законність спирається на демократичний контроль народу за діяльністю всіх органів і організацій і посадових осіб, право громадян оскаржувати їх незаконні рішення та дії.

4. Гласність у суспільстві, як контроль за прозорістю діяльності держави[79].

Законність забезпечує суспільство від двох крайностей: хаосу та узурпації влади. Також вона охороняє його від будь-яких шкідливих дій, забезпечує широкі права і свободи громадян, демократичне виявлення волі народу та її зведення в закон. Наприклад, порушення норм законів, що регулюють порядок проведення виборів, призводить до порушення демократичних засад здійснення влади народом. Таке негативне явище, як фальсифікація результатів виборів не тільки порушує чинне законодавство в державі та виборче право, а й руйнує демократичність формування державних органів, викликає недовіру з боку частини народу, створює негативне враження на міжнародному рівні.

Співвідношення законності й демократії В.В. Сухонос вважає за потрібне розглядати в таких аспектах:

- видання, дотримання виконання тільки демократичних за змістом законів строге дотримання встановленої законом демократичної процедури прийняття законів;

- демократична рівність громадян перед законом, рівність їх основних прав і свобод, рівність правової охорони і захисту;

- законність припускає існування демократичного порядку підконтрольності державного апарата народу;

- дотримання законності є необхідною умовою охорони демократичних прав і свобод громадян;

- законність покликана охороняти інститути демократії від проявів сваволі з боку посадових осіб державних органів, а також громадян, і в такий спосіб забезпечувати демократизм у діяльності державного механізму, політичної системи, плюралізм у всіх сферах суспільного і державного життя;

- законність сприяє діяльності всіх суб'єктів політичного життя в рамках конституційно-правового порядку, виступає гарантом захисту від монополізації права на здійснення політичної влади якоюсь структурною частиною державної влади[80].

Однією з найголовніших ознак демократії О.Ф. Скакун називає наявність законності як вираження вимоги режиму суспільно-політичного життя до усього суспільства - до всіх суб’єктів політичної системи і, перш за все, до державних органів. Кожен орган влади, кожна посадова особа повинні мати рівно стільки повноважень, скільки необхідно, щоб створити умови для реалізації прав людини, їх охорони і захисту[81]. Універсальність закону у сфері публічного права визначається також його призначенням регулювати порядок утворення та функціонування органів державної влади. В умовах демократичного режиму закон виявляється найкращим нормативно-правовим актом, який здатний регулювати можливі конкретні відносини. У той же час він закріплює необхідні постійні умови демократії в певній країні. Це особливо яскраво проявляється при переході держави до демократії.

Недоліки попереднього розгляду співвідношення законності та демократії радянськими вченими вказав О.Б. Венгеров: „Без законності не може бути демократії, свободи особистості - це теоретичне розуміння розвивалось і на минулому етапі вітчизняної теорії держави і права, звичайно ж, без різносторонньої оцінки тих законів, указів та інших нормативно-правових актів, які пропонувалось виконувати, без критичного осмислення правової системи соціалізму”[82]. Та й власне про яку демократію в часи тоталітарного режиму можна говорити. Саме правова активність громадян, юридичних осіб, суспільних об’єднань і громадянського суспільства в цілому, їх власна правомірна поведінка, їх постійна, узгоджена систематична боротьба за дотримання вимог закону всіма суб’єктами права, включаючи державні органи, проти правопорушень і сваволі, є в кінцевому результаті найголовнішим фактором і необхідним підґрунтям для формування і ствердження в країні режиму правової законності и реального правопорядку[83]. В той же час без демократичних механізмів та інститутів законність і правопорядок не матимуть соціальної та гуманістичної цінності, не принесуть людині і суспільству користі. Лише завдяки демократичним механізмам, інститутам, нормам можна легітимно змінювати нормативно-правову основу суспільства і затверджувати в ньому законність і правопорядок.

З другого боку, лише демократично сильна правова держава здатна належним чином забезпечити законність і правопорядок у суспільстві, гарантувати права і свободи громадян. Саме на це й мають бути спрямовані сучасна правова політика та засоби її реалізації[84]. Методи здійснення державної влади в умовах демократії завжди відповідають принципам законності. Інакше сам факт демократизації не відіграє ніякої ролі для відносин громадськості та державного апарату, та й взагалі, враховуючи невіддільність законності та демократії, важко допустити втілення в реальності "влади народу" без створення юридичної основи

Одночасно варто зауважити, що з точки зору теорії держави і права встановлення режиму законності та стану правопорядку не завжди ведуть до демократії. Виключення із цієї взаємозалежності спостерігається при розумінні права в юридичному позитивізмі. Якщо виходити з тотожності права і закону, то "законопорядок" в публічній сфері не в усіх випадках відповідає демократичним принципам. У подібних випадках закон стає виключно інструментом одностороннього впливу держави на народ, можливе порушення прав людини.

Законність і правопорядок виступають як основа, ядро порядку в суспільстві, як умови і необхідні елементи демократії, як загальнолюдські цінності і, виходячи з цього, суттєві частини правової і загальної культури. Держава стане демократичною і правовою тільки при наявності міцної законності і стабільного, заснованого на праві та законності порядку. "Влада народу" обов’язково має зміцнюватись "владою права". Досягнення державою критеріїв демократії не може бути швидким. Воно є тривалим процесом через необхідність перевиховання не лише суспільства, а й посадовців. Потрібно розглядати законність і правопорядок як внутрішні передумови закріплення демократії. Вони забезпечують органічність демократичних засад та національних особливостей правової організації в державі.



Висновки

 

Під час виконання даної роботи ми розглянули зміст, принципи, співвідношення фундаментальних понять теорії держави і права - законності і правопорядку. Також було проведено встановлення їх взаємозв’язків із демократією, оскільки вони є дуже важливими для визначення ролі права у суспільно-політичному житті держави.

Законність можна розглядати як метод діяльності державних органів, принцип відповідності праву діяльності всіх суб’єктів та суспільно-політичний режим у державі. Вона призначена для забезпечення втілення в життя волі законодавця, якщо вона не суперечить інтересам суспільства.

Україна, задекларувавши себе як правова держава, має багато проблем щодо встановлення законності і правопорядку. По-перше, це створення дієвої системи законодавства, налагодження роботи законодавчих органів. По-друге, держава має переконувати суспільство в необхідності дотримання цього законодавства в усіх сферах. І нарешті, державні органи повинні бути належно організовані, адекватно реагувати на порушення законів у суспільстві, не допускати їх в самій системі державних органів. Для цього необхідно мати ґарантії законності, які забезпечують її фактичне існування як суспільно-політичного режиму. Вони є вирішальними при узгодженні діяльності держави і суспільства в усіх сферах, створюють міцний фундамент, убезпечують режим від порушень. Крім того, законність повинна відповідати таким головним принципам, як єдність, загальність, верховенство закону. Всі інші принципи можна вважати похідними, але від того вони не стають неважливими.

Правопорядок одночасно розглядається як фактичний результат дотримання законності в державі і як частина суспільного порядку. Внаслідок неможливості чіткого розмежування суспільних відносин, які регулюються лише нормами права та лише іншими соціальними нормами, правопорядок найчастіше називають суспільним порядком, заснованим на праві. При цьому потрібно відрізняти абстрактний і реальний правопорядок. Це пов’язано з невідповідністю якості норм законів та фактичного їх втілення у суспільних відносинах. Тому проблема встановлення правопорядку може вирішуватися лише за умови поєднання можливості держави та свідомого бажання індивіда. Жорсткий контроль держави перетворює її на поліцейську, а самовільна діяльність громадян веде до хаосу. Для уникнення цих крайнощів між державою і громадянським суспільством має бути взаєморозуміння, координація зусиль. Не можна розглядати правовий порядок окремо від суспільного. Навпаки, вони є нерозривними, тому що встановлення одного неможливе без забезпечення другого. Порушення цього принципу взаємопов’язаності призводить до надмірного перебільшення ролі закону, особливо при його недосконалості. Це проявляється тоді, коли виконання закону призводить до порушення інших соціальних норм, наприклад, моралі. Деякі норми права встановлюють юридичну відповідальність за порушення громадського порядку, сприяючи його забезпеченню.

Якщо визначати законність як метод, принцип і суспільно-політичний режим, то правопорядок є результатом її втілення в реальності. Закріплення цих основних засад має відбуватися законодавчо на найвищому рівні. Велика увага має приділятися організації правоохоронних органів з наділенням їх можливістю застосування державного примусу. Державі потрібна їх ефективна взаємодія з метою забезпечення прав і свобод людини і громадянина, взаємний контроль з метою недопущення систематичності їх порушення. Встановлення правопорядку також є необхідною умовою демократії в державі. Це пов’язано з тим, що він передбачає рівність громадян перед законом, забезпечення їхніх прав і свобод. З іншого боку, демократія передбачає здійснення влади народом, його контроль над діяльністю державних органів, втілення принципу поділу влад. Без дотримання законності та встановлення правопорядку виконання цих вимог є неможливим взагалі.



Дата: 2019-12-10, просмотров: 310.