Українські вчені Ю.С. Шемшученко та С.В. Бобровник змістом законності називають „вимоги загальності права, верховенства закону, рівності всіх суб’єктів перед законом, стабільності правопорядку, нормативної обґрунтованості правових рішень, охорони прав громадянина, єдності розуміння і застосування права, нагляду, контролю за виконанням закону та невідворотності відповідальності”[17]. А.С. Шабуров виділяє лише три головних елементи змісту: загальнообов’язковість, ідея законності, конституційність[18]. Така класифікація виділяє в змісті законності три найважливіші сторони: відношення до права всієї держави, суспільства та законів. М.В. Вітрук відносить до найголовніших ознак законності такі вимоги:

1. Наявність у суспільстві правового законодавства, тобто встановлення саме право законності.

2. Повне втілення, реалізацію Конституції та інших законів у діях усіх суб’єктів.

3. Ефективний захист дії Конституції та інших законів[19].

Вимога діяти згідно закону відноситься до всіх, хто знаходиться в межах дії права. Від постановлених державою правил не може ухилятись ніхто, так само як і держава не повинна ухилятися від забезпечення і захисту законних прав особи. Загальність (загальнообов’язковість) права має зміцнюватися рівністю всіх суб’єктів перед законом. Без цього навіть уявити демократію в державі неможливо. Але в цьому разі потрібно ще й враховувати недосяжність ідеалу рівності. В.Н. Кудрявцев надає соціальній рівності велике значення: „Доки в суспільстві існує нерівне положення людей в сфері виробництва матеріальних и духовних цінностей, не можна говорити про їх рівність перед законом, а отже, і про законність в чистому вигляді”[20]. Взагалі проблема свободи, рівності і справедливості є надзвичайно актуальною для сучасного будівництва правової держави. У статті В.С. Нерсесянца ми знаходимо пояснення співвідношення цих трьох понять: „ Рівність (загальна рівна міра) включає в себе свободу і справедливість, свобода - рівну міру і справедливість, справедливість - рівну міру і свободу”[21].

С.С. Алексеєв об’єднує рівність всіх перед законом, відсутність привілеїв, вищу силу закону, невідворотність юридичної відповідальності за правопорушення в один елемент: ідею законності[22]. Тому ми не можемо стверджувати про великі відмінності у викладених класифікаціях

Законність є вираженням верховенства закону при регулюванні суспільних відносин, а різні її тлумачення пояснюються тим, над чим саме проявляється це верховенство. Це може бути діяльність державних органів, окремих осіб чи навіть інші нормативно-правові акти. Відмінити дію закону може лише орган, що його прийняв. Особливість Конституції - перевага над законами робить конституційність важливим елементом законності.

До важливих ознак законності невипадково відносять і встановлення стабільного правопорядку та охорону прав громадянина, адже це є чи не найголовнішими результатами її дотримання. При цьому законність не потрібно змішувати загальнообов’язковістю права, і сенс її існування зв'язаний, в першу чергу, саме із законами та публічно-правовою сферою відносин у суспільстві.

Єдність розуміння і застосування права потребує однозначності при його реалізації. З цим перекликається і потреба нормативної обґрунтованості правових рішень, за умови того, що норми стають відповідними реальним відносинам. О.Ф. Скакун виділяє основні вимоги законності у сфері реалізації права:

1) наявність спеціальних і юридичних механізмів, які забезпечують реалізацію права (додержання і виконання обов'язків, наявність можливостей для здійснення суб'єктивного права);

2) гарантоване якісне застосування права з урахуванням усіх обставин;

3) правильне тлумачення правових норм;

4) стабільність судової практики та ін[23].

З боку державних органів законність потребує нагляду, контролю за виконанням закону та невідворотності відповідальності. При цьому держава не лише формально закріпляє правові норми, але й забезпечує (політичними, організаційними, правовими засобами) їх реалізацію та захист прав. Необхідна відповідність змісту закону потребам життя, дотримуватися субординації в нормативних актах, своєчасне створення закону і його скасування, забезпечення стабільності правових актів, більш тривалого строку їх чинності, видання правових актів у тій формі, яка передбачена законом, з усіма необхідними для цього реквізитами[24].

Як метод державного регулювання суспільством, законність передбачає, що свої функції держава здійснює виключно правовими засобами - шляхом прийняття нормативних актів и забезпечення їх неухильної реалізації. А оскільки правове регулювання поширюється на різні сфери суспільного життя, необхідна достатня повнота її регламентації. В той же час законність є принципом діяльності держави. Всі її органи, організації и установи самі зв’язані правовими нормами, діють в їх рамках и для їх реалізації. Законність є антиподом сваволі та беззаконня и передусім самої державної влади. Відтак, відповідальність, як реакція держави на протиправні дії суб’єктів правовідносин, „має на меті не тільки покарання правопорушника у вигляді накладення на нього юридичних санкцій, що виражаються у негативних наслідках для особи та майнового стану правопорушника, а й відновлення принципу справедливості, як складової принципу законності”[25]. Причому в різних державах справедливість може трактуватися по-своєму.

Основним носієм законності є діяльність (поведінка) людей. Але через неї ознаку законності, тобто відповідність праву, набувають й інші об’єкти - нормативні и правозастосовчі акти, різноманітні документи, відносини людей та ін. Їх законність чи незаконність в багатьох випадках має особливо важливе значення. Зміст законності значно залежить від складу її суб’єктів. Більшість учених зв’язують поняття законності з діяльністю всіх учасників суспільних відносин. Однак існує думка, яка значно звужує цей склад, виключаючи із нього громадян. Проходить звуження сфери законності. Нормативна сторона законності визначається характером і змістом правових норм, дотримання і виконання яких утворює це поняття. Більшість авторів пов’язують законність с необхідністю дотримання всіх правових норм[26].

Здавалося б, законність, як надзвичайно позитивний для держави і суспільства режим, має активно впроваджуватися і діяти в усіх демократичних країнах, але на шляху її ствердження є багато складних проблем. Серед них найголовнішими є

- недосконалість законодавства;

- можливість порушення законності як принципу певної діяльності;

- невідповідність державного режиму декларованим целям.

Недосконалість законодавства найбільш вдаряє по ієрархії законів. О.Ф. Скакун відзначає, що „важливо не тільки додержуватися законів, а й створювати справедливі, тобто правові, закони. Правові закони повинні бути нормативним підґрунтям законності. Законність є не самоціллю, не виконанням заради виконання, її призначення - додержання законів в ім'я торжества свободи, справедливості”[27]. Тому законодавча діяльність просто не може здійснюватися некомпетентними суб’єктами. Роль законодавчої влади в забезпеченні законності є первинною, оскільки саме вона приймає і скасовує закони, визначає необхідні умови встановлення правопорядку. Оцінити стан законності в країні можна тільки за тим, в якій мірі закони відображають об’єктивні потреби суспільного розвитку.

Можливість порушення законності внаслідок її неоднозначності виявляється у двох формах. „Найпростіше визначення цього поняття буде у випадку, якщо ми скажемо, що порушувати законність - означає не приймати до уваги діючі правові норми в цілому або деякі з них, не рахуватися з ними або „надмірно" застосовувати їх. Але насправді все є набагато складніше. Відомо, що й сам закон - правова норма - може розглядатися як „порушення закону”[28]. Це відбувається при поганій організації законодавства або при політичній чи правотворчій поведінці, яка з різних причин не регулює суспільні відносини. Порушення законів, здійснені громадянами та іншими особами, не виступають в якості порушень законності, вони є порушенням правопорядку в суспільстві[29]. Актуальною є проблема „легітимізації беззаконності”, тобто „процесу суспільного визнання, пояснення і виправдань невідповідності дії осіб, фактів, суспільних відносин праву, законам, підзаконним нормативно-правовим актам держави”[30].

Напевно найбільш показовою є перешкода реальності законності з боку державної влади. Саме керівництво Радянського Союзу показало яскравий приклад як можна обходити законність для своєї політико-ідеологічної вигоди. Якщо видані державою правові норми закріплюють і охороняють інтереси тільки окремих осіб чи певних соціальних груп, не враховуючи загальних та індивідуальних інтересів всього населення країни, - законність відсутня. Якщо правові норми лише формально відображають інтереси різних прошарків населення, але не гарантують їх, - то і в цьому випадку ні про яку законність не йдеться. До неправових перепон широкого впровадження законності також можна віднести протидію недержавних організацій, які переслідують власні інтереси, економічну нестабільність, слабкий розвиток правової культури населення тощо.

У зв’язку з цими проблемами в юриспруденції існує поняття ґарантій законності. Ґарантії - комплекс засобів і способів, спрямованих на забезпечення суворого і неухильного дотримання і виконання норм права всіма учасниками суспільних відносин.

В.В. Сухонос виділяє дві категорії ґарантій: загальні (міжнародні, політичні, економічні, ідеологічні) та юридичні. Юридичні, у свою чергу, поділяються на конституційно-правові та спеціально-юридичні. До спеціально-юридичних ґарантій належать наступні: обов'язок держави й інших суб'єктів суспільних відносин строго дотримувати і виконувати закони при здійсненні своєї діяльності, нормативне роз'яснення законів, норми, що регулюють державний примус та норми, що передбачають юридичні санкції[31]. Важливість конституційного права виділяє конституційно-правові ґарантії в окремий вид, оскільки вони закріплюють основні засади законності в державі на найвищому рівні.

В.В. Лазарєв дещо по іншому класифікує ґарантії: правові, політичні, культурні, економічні. Правові він також поділяє, але на ті, що стосуються удосконалення законодавства, нагляду і контрольних заходів (законодавчих та управлінських органів; відомчий, судовий, суспільний контроль; прокурорський нагляд) захисту та відповідальност[32]. Такий поділ за видами соціальної діяльності теж не можна відкидати, тому що досягнення законності в державі можливе за умови ефективної роботи усіх органів та суспільства.

Нерсесянц В.С. до юридичних ґарантій забезпечення правової законності відносить такі вимоги:

- достатньо розвинена і постійно вдосконалювана система діючого правового законодавства;

- розвинений стан юридичної науки;

- розвинена система підготовки и перепідготовки юридичних кадрів;

- високий рівень суспільної і професіональної юридичної правосвідомості;

- правова активність громадян, юридичних осіб, суспільних організацій і громадянського суспільства в цілому;

- розвинені процесуально-правові форми реалізації норм права;

- розвинені організаційно-інституціональні форми спеціального державного и суспільного контролю і т. д[33].

Венгеров О.Б. серед юридичних ґарантій називає хорошу якість законів, фінансове, кадрове, матеріальне забезпечення виконання законів. Відповідальність, наявність правозахисних органів та інші елементи юридичних ґарантій входять в усю систему ґарантій законності. Сюди ж входять матеріальні, політичні, ідеологічні культурні, технічні ґарантії, які створюються державою, суспільством для верховенства закону[34].

Схожий поділ проводить і О.Ф. Скакун, яка виділяє загальносоціальні та спеціально-соціальні (юридичні та організаційні) ґарантії законності.

Юридичні ґарантії законності за найближчими цілями такі:

1) превентивні (запобіжні) - полягають в запобіганні правопорушенням: відвернення порушень адміністрацією трудових прав громадян, недопущення незаконного звільнення;

2) припиняючі (такі, що кладуть край) - спрямовані на припинення виявлених правопорушень: затримання, арешт, обшук, підписка про невиїзд;

3) відновлюючі - виражаються в усуненні або відшкодуванні негативних наслідків правопорушень: примусове стягнення аліментів, примусове вилучення майна із чужого незаконного володіння;

4) каральні, або штрафні, - спрямовані на реалізацію юридичної відповідальності правопорушників: покарання особи, винної у вчиненні правопорушення.

Юридичні ґарантії законності за суб'єктами застосування можуть бути такими:

парламентські;

президентські;

- судові;

прокурорські;

адміністративні (управлінські);,

контрольні;

муніципальні (місцеві) [35].

Наприклад, без дієвої системи правосуддя ні про яку законність не може бути мови. Внаслідок надмірної політизації цієї гілки влади суспільство позбавляється того судді, який говорить, що є законним, а що - ні. Значення загальних ґарантій законності пояснюється реалістичною стороною встановлення законності. Міжнародні, політичні, економічні та ідеологічні ґарантії зачіпають законність лише в певній мірі. Тому вони є важливими, але другорядними порівняно з юридичними.

Принципи законності

Принципами законності прийнято називати основні ідеї, засади, що виражають зміст законності. За радянських часів такими принципами визнавались: верховенство закону, єдність законності, недопустимість протиставлення законності і доцільності, гарантованоcті прав і свобод особистості, взаємозв’язок законності і культурності та ін[36].

На сьогодні ж більшість правознавців також виділяє такі основні принципи законності: верховенство, єдність, доцільність та реальність[37].В.М. Протасов та А.Б. Лисюткін розширюють цей список, додаючи гарантованість основних прав і свобод громадян, невідворотність покарання за скоєне правопорушення, недопустимість підміни законності доцільністю, зв’язок законності і культурності[38].О. Ф, Скакун також значно розширює обсяг принципів законності. Вона включає до цього списку шість принципів:

1. Верховенство закону щодо всіх правових актів.

2. Загальність законності.

3. Єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії.

4. Недопустимість протиставлення законності і доцільності.

5. Невідворотність відповідальності за правопорушення.

6. Обумовленість законності режимом демократії [39].

А.С. Шабуров виділяє лише три принципи: єдність, всезагальність, доцільність. Також він зазначає, що єдність законності та культурності чи законності та демократії не є загальними принципами: „не відкидаючи подібної єдності, підкреслимо, що зв’язки законності с іншими явищами не можуть виступати в якості принципів. Крім того, всі вони охоплюються змістом принципу доцільності[40]”. Ми ж не можемо не додати до скороченого переліку важливий принцип реальності. Таким чином можна охарактеризувати найбільш загальні принципи законності.

Принцип єдності полягає у двох планах: територіальному та суб’єктивному. Територіальна єдність законності визначається як дія законів і нормативних актів на всій території держави. Це означає, що не може бути регіональної законності. Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони висувають однакові вимоги до всіх суб'єктів, які перебувають в сфері їх часової та просторової дії. Єдине розуміння сутності і конкретного змісту законів забезпечує законність правозастосовчої діяльності, однаковість застосування юридичних норм до всіх суб'єктів права.

Водночас, не слід вважати цей принцип як жорстку заборону місцевим органам управління приймати свої акти. Даний принцип лише забороняє прийняття норм, що суперечать загальних прав, тобто рамки, визначені Конституцією та загальнодержавними законами, не повинні порушуватися на нижчих щаблях. Цей принцип законності особливо складно втілюється при федеративному державно-територіальному устрої, коли суб’єкти федерації приймають невідповідні федеральним закони чи нормативно-правові акти. Суб’єктивний план полягає у прийнятті актів певними суб’єктами правотворчості. Головний показник дотримання принципу єдності - прийняття та застосування правових норм здійснюється певними суб’єктами на визначеній території в одному напрямку, для чіткого врегулювання суспільних відносин несуперечними між собою актами.

З цим принципом багато вчених порівнюють принцип загальності. Він характеризує дію законності за колом осіб, тому що вона є загальною для всіх без винятку. З цього приводу в літературі ведеться дискусія, оскільки частина вчених в порушенні законодавства окремими особами порушення законності не вбачає. В такому разі вимоги дотримання законності поширюється лише на державні органи. Деякою мірою це так, тому що більшість вимог законності звернена до держави. Але ми не можемо повністю погодитися з цими твердженнями, оскільки масові правопорушення будь-якими суб’єктами підривають режим законності. Тому компромісним буде визнати нерівномірність відношення до законності державних органів та окремих громадян.

Все законодавство держави, таким чином, становить систему взаємоузгоджених між собою елементів. Принцип верховенства законності робить цю систему більш структурованою. Він складається „з вимоги відповідності законів Конституції, а підзаконних нормативних актів - законам”[41]. На кожному нижчому рівні йде деталізація регулювання, але загальні засади (принципи), закладені ще на вищому рівні. Тому цей принцип деякою мірою подібний з принципом єдності.

Принцип доцільності, як ми вже наголошували, є збірним відразу для кількох. Це необхідність вибору варіантів здійснення правотворчої і правозастосовчої діяльності. При потребі врегулювання суспільних відносин виникає доцільність у створенні нових норм, або застосування вже існуючих. При цьому він об’єднує і ті загальні засади, на основі яких здійснюється правотворчість чи правозастосування. Саме на цій стадії з’являються принципи гарантованості основних прав і свобод громадян, зв’язку законності і культурності, обумовленості законності режимом демократії, невідворотності покарання за скоєне правопорушення з класичним вираження принципу законності - nullum crimen, nulla poena sine lege (нема злочину, нема покарання без вказівки в законі) [42].

Принцип реальності також є важливим для законності. Багатьма вченими він відкидається, оскільки приймається за належне. Але ж досвід попередніх років засвідчує необхідність відповідності реального стану декларованим цілям. У законодавстві не повинно бути таких норм, виконання яких є неможливим. Інакше законність формально порушується у будь-якому випадку, але через некомпетентну діяльність законодавчого органу.

Варто відзначити, що завдяки своїм принципам законність виступає як найбільш ефективний, гуманний, справедливий режим суспільно-політичного життя, а порушення цих принципів, їх недооцінка призводять до порушення законності, приниження її соціальної цінності, ефективності правового регулювання в цілому, неможливості досягнення правопорядку.