Вступ

Упорядкування суспільних відносин завжди було головною метою держави і права. Ефективне правове регулювання залишається їх головним завданням і в сьогоднішніх умовах. Така дуже складна сфера суспільної діяльності нерозривно пов’язана із фундаментальними категоріями юриспруденції: законністю і правопорядком. Ця тема потребує комплексного підходу, врахування як у практичному, так і теоретичному значенні. Тому не випадково проблему вивчення законності і правопорядку вважають однією з ключових у загальній теорії держави і права. Водночас вона виступає особливо важливою і для формування правової держави, розвитку демократії, адже практичний рівень законності і правопорядку є головним критерієм оцінки правового життя суспільства.

Сучасний етап української державності та курс на становлення демократичної держави потребують теоретичного обґрунтування правової сторони досягнення поставлених цілей. Без цієї роботи їхнє втілення на практиці прозводить до непередбачуваних наслідків. Забезпечення дотримання правопорядку в суспільстві, хоч і різною мірою, є одним із основних завдань юриста в процесі здійснення практичної діяльності. Крім того, ні в якому разі не потрібно забувати, що досліджувані поняття зв’язані з усією правовою системою, рівень розвитку якої значно впливає на авторитет держави.

Предметом даної роботи є головні ознаки законності та правопорядку, найбільш суттєві зв’язки між ними як юридичними явищами, вплив їхньої забезпеченості на розвиток суспільства і держави. Дослідження має здійснюватися на основі головних принципів: об’єктивності, плюралізму, конкретності. Для цього ми маємо змогу використовувати широкий спектр методів. До них належать загальнологічні: діалектичний, дедуктивний, індуктивний, аналіз, синтез, системний. Завдяки їх використанню формуються загальні висновки. Залежність ознак досліджуваних явищ від конкретного періоду вимагає часткового використання історичного методу. І нарешті, головними методами є порівняльно-юридичний, формально-юридичний та правове моделювання. З їх допомогою здійснюється якомога повніше виконання поставлених завдань, порівняння різних точок зору в теорії та форм реалізації у практиці.

Розглядові важливих аспектів законності та правопорядку присвячували свої праці багато науковців. Серед них А.Т. Боннер, С.С. Алєксєєв, О.Б. Венгеров, В.В. Копєйчиков, В.М. Корельський, В.С. Нерсесянц, М.В. Вітрук, В.В. Лазарєв, О.Ф. Скакун, В.В. Сухонос, А.Б. Лисюткін, А.С. Шабуров, Ф.Н. Фаткіуллін, Ю.С. Шемшученко, Л. Горбунова, І.Д. Козочкін, А. Крижанівський, Ю. Крисюк, В.Н. Кудрявцев та багато інших вчених-правознавців. Довгий час вітчизняна юриспруденція досліджувала ці ключові поняття з точки зору домінуючої марксистсько-ленінської ідеології. Це не дозволяло науці об’єктивно їх оцінювати, формувати правильні висновки. Але ми не можемо відкидати праці радянських вчених, які попри велику ідеологізацію несуть в собі надбання наукової думки. Тому, наприклад, без урахування думок таких учених, розгляд даного питання не був би повним, не відображав проблему з різних сторін. Більше того, недоліки попередніх вчень мають враховуватися при подальшому розгляді в майбутньому.

Наука не стоїть на місці, тому постійно виникають різні нові судження, прогнози, висуваються гіпотези. Вивчення даної теми додає ускладнює і неоднозначність самих визначень „законність" і „правопорядок”. Кожен науковець трактує ці терміни по-своєму, тому в даній сфері існує багато думок, але водночас спостерігається широкий простір для подальшого розвитку наукових досліджень. Метою ж роботи є виділення ключових ознак, принципів понять та головних особливостей співвідношення правових категорій. Це можливо здійснити за умови співставлення та порівняння різних точок зору.

правопорядок законність суспільний демократія

Завданнями даної роботи, по-перше, є порівняння різних суджень науковців щодо поняття, змісту та принципів законності. Другим завданням є визначення цих же критеріїв для правопорядку, його порівняння із суспільним порядком та оцінка підходів до встановлення у різних державах. І нарешті, головним завданням роботи є визначення співвідношення законності та правопорядку, а також їх зв’язок з демократією як найбільш близькою за сутністю формою державного режиму.

Принципи законності

Принципами законності прийнято називати основні ідеї, засади, що виражають зміст законності. За радянських часів такими принципами визнавались: верховенство закону, єдність законності, недопустимість протиставлення законності і доцільності, гарантованоcті прав і свобод особистості, взаємозв’язок законності і культурності та ін[36].

На сьогодні ж більшість правознавців також виділяє такі основні принципи законності: верховенство, єдність, доцільність та реальність[37].В.М. Протасов та А.Б. Лисюткін розширюють цей список, додаючи гарантованість основних прав і свобод громадян, невідворотність покарання за скоєне правопорушення, недопустимість підміни законності доцільністю, зв’язок законності і культурності[38].О. Ф, Скакун також значно розширює обсяг принципів законності. Вона включає до цього списку шість принципів:

1. Верховенство закону щодо всіх правових актів.

2. Загальність законності.

3. Єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії.

4. Недопустимість протиставлення законності і доцільності.

5. Невідворотність відповідальності за правопорушення.

6. Обумовленість законності режимом демократії [39].

А.С. Шабуров виділяє лише три принципи: єдність, всезагальність, доцільність. Також він зазначає, що єдність законності та культурності чи законності та демократії не є загальними принципами: „не відкидаючи подібної єдності, підкреслимо, що зв’язки законності с іншими явищами не можуть виступати в якості принципів. Крім того, всі вони охоплюються змістом принципу доцільності[40]”. Ми ж не можемо не додати до скороченого переліку важливий принцип реальності. Таким чином можна охарактеризувати найбільш загальні принципи законності.

Принцип єдності полягає у двох планах: територіальному та суб’єктивному. Територіальна єдність законності визначається як дія законів і нормативних актів на всій території держави. Це означає, що не може бути регіональної законності. Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони висувають однакові вимоги до всіх суб'єктів, які перебувають в сфері їх часової та просторової дії. Єдине розуміння сутності і конкретного змісту законів забезпечує законність правозастосовчої діяльності, однаковість застосування юридичних норм до всіх суб'єктів права.

Водночас, не слід вважати цей принцип як жорстку заборону місцевим органам управління приймати свої акти. Даний принцип лише забороняє прийняття норм, що суперечать загальних прав, тобто рамки, визначені Конституцією та загальнодержавними законами, не повинні порушуватися на нижчих щаблях. Цей принцип законності особливо складно втілюється при федеративному державно-територіальному устрої, коли суб’єкти федерації приймають невідповідні федеральним закони чи нормативно-правові акти. Суб’єктивний план полягає у прийнятті актів певними суб’єктами правотворчості. Головний показник дотримання принципу єдності - прийняття та застосування правових норм здійснюється певними суб’єктами на визначеній території в одному напрямку, для чіткого врегулювання суспільних відносин несуперечними між собою актами.

З цим принципом багато вчених порівнюють принцип загальності. Він характеризує дію законності за колом осіб, тому що вона є загальною для всіх без винятку. З цього приводу в літературі ведеться дискусія, оскільки частина вчених в порушенні законодавства окремими особами порушення законності не вбачає. В такому разі вимоги дотримання законності поширюється лише на державні органи. Деякою мірою це так, тому що більшість вимог законності звернена до держави. Але ми не можемо повністю погодитися з цими твердженнями, оскільки масові правопорушення будь-якими суб’єктами підривають режим законності. Тому компромісним буде визнати нерівномірність відношення до законності державних органів та окремих громадян.

Все законодавство держави, таким чином, становить систему взаємоузгоджених між собою елементів. Принцип верховенства законності робить цю систему більш структурованою. Він складається „з вимоги відповідності законів Конституції, а підзаконних нормативних актів - законам”[41]. На кожному нижчому рівні йде деталізація регулювання, але загальні засади (принципи), закладені ще на вищому рівні. Тому цей принцип деякою мірою подібний з принципом єдності.

Принцип доцільності, як ми вже наголошували, є збірним відразу для кількох. Це необхідність вибору варіантів здійснення правотворчої і правозастосовчої діяльності. При потребі врегулювання суспільних відносин виникає доцільність у створенні нових норм, або застосування вже існуючих. При цьому він об’єднує і ті загальні засади, на основі яких здійснюється правотворчість чи правозастосування. Саме на цій стадії з’являються принципи гарантованості основних прав і свобод громадян, зв’язку законності і культурності, обумовленості законності режимом демократії, невідворотності покарання за скоєне правопорушення з класичним вираження принципу законності - nullum crimen, nulla poena sine lege (нема злочину, нема покарання без вказівки в законі) [42].

Принцип реальності також є важливим для законності. Багатьма вченими він відкидається, оскільки приймається за належне. Але ж досвід попередніх років засвідчує необхідність відповідності реального стану декларованим цілям. У законодавстві не повинно бути таких норм, виконання яких є неможливим. Інакше законність формально порушується у будь-якому випадку, але через некомпетентну діяльність законодавчого органу.

Варто відзначити, що завдяки своїм принципам законність виступає як найбільш ефективний, гуманний, справедливий режим суспільно-політичного життя, а порушення цих принципів, їх недооцінка призводять до порушення законності, приниження її соціальної цінності, ефективності правового регулювання в цілому, неможливості досягнення правопорядку.

Висновки

Під час виконання даної роботи ми розглянули зміст, принципи, співвідношення фундаментальних понять теорії держави і права - законності і правопорядку. Також було проведено встановлення їх взаємозв’язків із демократією, оскільки вони є дуже важливими для визначення ролі права у суспільно-політичному житті держави.

Законність можна розглядати як метод діяльності державних органів, принцип відповідності праву діяльності всіх суб’єктів та суспільно-політичний режим у державі. Вона призначена для забезпечення втілення в життя волі законодавця, якщо вона не суперечить інтересам суспільства.

Україна, задекларувавши себе як правова держава, має багато проблем щодо встановлення законності і правопорядку. По-перше, це створення дієвої системи законодавства, налагодження роботи законодавчих органів. По-друге, держава має переконувати суспільство в необхідності дотримання цього законодавства в усіх сферах. І нарешті, державні органи повинні бути належно організовані, адекватно реагувати на порушення законів у суспільстві, не допускати їх в самій системі державних органів. Для цього необхідно мати ґарантії законності, які забезпечують її фактичне існування як суспільно-політичного режиму. Вони є вирішальними при узгодженні діяльності держави і суспільства в усіх сферах, створюють міцний фундамент, убезпечують режим від порушень. Крім того, законність повинна відповідати таким головним принципам, як єдність, загальність, верховенство закону. Всі інші принципи можна вважати похідними, але від того вони не стають неважливими.

Правопорядок одночасно розглядається як фактичний результат дотримання законності в державі і як частина суспільного порядку. Внаслідок неможливості чіткого розмежування суспільних відносин, які регулюються лише нормами права та лише іншими соціальними нормами, правопорядок найчастіше називають суспільним порядком, заснованим на праві. При цьому потрібно відрізняти абстрактний і реальний правопорядок. Це пов’язано з невідповідністю якості норм законів та фактичного їх втілення у суспільних відносинах. Тому проблема встановлення правопорядку може вирішуватися лише за умови поєднання можливості держави та свідомого бажання індивіда. Жорсткий контроль держави перетворює її на поліцейську, а самовільна діяльність громадян веде до хаосу. Для уникнення цих крайнощів між державою і громадянським суспільством має бути взаєморозуміння, координація зусиль. Не можна розглядати правовий порядок окремо від суспільного. Навпаки, вони є нерозривними, тому що встановлення одного неможливе без забезпечення другого. Порушення цього принципу взаємопов’язаності призводить до надмірного перебільшення ролі закону, особливо при його недосконалості. Це проявляється тоді, коли виконання закону призводить до порушення інших соціальних норм, наприклад, моралі. Деякі норми права встановлюють юридичну відповідальність за порушення громадського порядку, сприяючи його забезпеченню.

Якщо визначати законність як метод, принцип і суспільно-політичний режим, то правопорядок є результатом її втілення в реальності. Закріплення цих основних засад має відбуватися законодавчо на найвищому рівні. Велика увага має приділятися організації правоохоронних органів з наділенням їх можливістю застосування державного примусу. Державі потрібна їх ефективна взаємодія з метою забезпечення прав і свобод людини і громадянина, взаємний контроль з метою недопущення систематичності їх порушення. Встановлення правопорядку також є необхідною умовою демократії в державі. Це пов’язано з тим, що він передбачає рівність громадян перед законом, забезпечення їхніх прав і свобод. З іншого боку, демократія передбачає здійснення влади народом, його контроль над діяльністю державних органів, втілення принципу поділу влад. Без дотримання законності та встановлення правопорядку виконання цих вимог є неможливим взагалі.

Вступ

Упорядкування суспільних відносин завжди було головною метою держави і права. Ефективне правове регулювання залишається їх головним завданням і в сьогоднішніх умовах. Така дуже складна сфера суспільної діяльності нерозривно пов’язана із фундаментальними категоріями юриспруденції: законністю і правопорядком. Ця тема потребує комплексного підходу, врахування як у практичному, так і теоретичному значенні. Тому не випадково проблему вивчення законності і правопорядку вважають однією з ключових у загальній теорії держави і права. Водночас вона виступає особливо важливою і для формування правової держави, розвитку демократії, адже практичний рівень законності і правопорядку є головним критерієм оцінки правового життя суспільства.

Сучасний етап української державності та курс на становлення демократичної держави потребують теоретичного обґрунтування правової сторони досягнення поставлених цілей. Без цієї роботи їхнє втілення на практиці прозводить до непередбачуваних наслідків. Забезпечення дотримання правопорядку в суспільстві, хоч і різною мірою, є одним із основних завдань юриста в процесі здійснення практичної діяльності. Крім того, ні в якому разі не потрібно забувати, що досліджувані поняття зв’язані з усією правовою системою, рівень розвитку якої значно впливає на авторитет держави.

Предметом даної роботи є головні ознаки законності та правопорядку, найбільш суттєві зв’язки між ними як юридичними явищами, вплив їхньої забезпеченості на розвиток суспільства і держави. Дослідження має здійснюватися на основі головних принципів: об’єктивності, плюралізму, конкретності. Для цього ми маємо змогу використовувати широкий спектр методів. До них належать загальнологічні: діалектичний, дедуктивний, індуктивний, аналіз, синтез, системний. Завдяки їх використанню формуються загальні висновки. Залежність ознак досліджуваних явищ від конкретного періоду вимагає часткового використання історичного методу. І нарешті, головними методами є порівняльно-юридичний, формально-юридичний та правове моделювання. З їх допомогою здійснюється якомога повніше виконання поставлених завдань, порівняння різних точок зору в теорії та форм реалізації у практиці.

Розглядові важливих аспектів законності та правопорядку присвячували свої праці багато науковців. Серед них А.Т. Боннер, С.С. Алєксєєв, О.Б. Венгеров, В.В. Копєйчиков, В.М. Корельський, В.С. Нерсесянц, М.В. Вітрук, В.В. Лазарєв, О.Ф. Скакун, В.В. Сухонос, А.Б. Лисюткін, А.С. Шабуров, Ф.Н. Фаткіуллін, Ю.С. Шемшученко, Л. Горбунова, І.Д. Козочкін, А. Крижанівський, Ю. Крисюк, В.Н. Кудрявцев та багато інших вчених-правознавців. Довгий час вітчизняна юриспруденція досліджувала ці ключові поняття з точки зору домінуючої марксистсько-ленінської ідеології. Це не дозволяло науці об’єктивно їх оцінювати, формувати правильні висновки. Але ми не можемо відкидати праці радянських вчених, які попри велику ідеологізацію несуть в собі надбання наукової думки. Тому, наприклад, без урахування думок таких учених, розгляд даного питання не був би повним, не відображав проблему з різних сторін. Більше того, недоліки попередніх вчень мають враховуватися при подальшому розгляді в майбутньому.

Наука не стоїть на місці, тому постійно виникають різні нові судження, прогнози, висуваються гіпотези. Вивчення даної теми додає ускладнює і неоднозначність самих визначень „законність" і „правопорядок”. Кожен науковець трактує ці терміни по-своєму, тому в даній сфері існує багато думок, але водночас спостерігається широкий простір для подальшого розвитку наукових досліджень. Метою ж роботи є виділення ключових ознак, принципів понять та головних особливостей співвідношення правових категорій. Це можливо здійснити за умови співставлення та порівняння різних точок зору.

правопорядок законність суспільний демократія

Завданнями даної роботи, по-перше, є порівняння різних суджень науковців щодо поняття, змісту та принципів законності. Другим завданням є визначення цих же критеріїв для правопорядку, його порівняння із суспільним порядком та оцінка підходів до встановлення у різних державах. І нарешті, головним завданням роботи є визначення співвідношення законності та правопорядку, а також їх зв’язок з демократією як найбільш близькою за сутністю формою державного режиму.

Загальна характеристика законності