Визначення поняття правопорядку є дещо простішим ніж законності. Воно супроводжується назвою видового поняття і виділенням ключової видової ознаки. Отже, виходить, що правопорядок - це суспільний порядок, заснований на праві[43]. Правопорядок настає у суспільстві лише за умов точного виконання вимог законності, він має нерозривний зв’язок з правом. Право є основою для нього, а законність - одним з найголовніших принципів. У цьому головна відмінність правопорядку від суспільного порядку.

Саме взяття за основу правових норм, а звідси і забезпечення державою, робить правопорядок унікальним з точки зору теорії держави і права. У найбільш загальному розумінні встановлення правопорядку виступає не лише як фактичний результат дотримання законності, а як мета правотворчості держави. Правопорядок є головною метою правового регулювання суспільних відносин, саме для його досягнення видаються нормативні акти і вживаються заходи, направлені на забезпечення законності[44]. Таким чином, право стає головним інструментом держави в процесі здійснення влади. Саме держава формує систему права і забезпечує його реалізацію. Стабільний правопорядок передбачає наявність якісного законодавства і високого рівня додержання законності, характеризується послідовним демократизмом та гармонійним поєднанням суспільних і особистих інтересів. Заснований на праві і законності, правопорядок є необхідним елементом правової держави.

Академік В.С. Нерсесянц дає визначення правопорядку з точки зору сфери регламентації: правовий порядок (правопорядок) - це порядок взаємовідносин суб’єктів права в сфері правового регулювання. Таке визначення має свої особливості, порівняно з його прив’язаністю до норм права. Оскільки правопорядок не є повністю відособленим від решти соціальних норм, то воно навіть є більш точнішим. Вчений також розрізняє абстрактно-необхідний порядок від реального[45].

Перший вид означає предмет регулювання, статичне значення права, абстрактні норми об’єктивного права, які передбачають необхідний порядок взаємовідносин в певній сфері. Отже, мається на увазі передбачений і закріплений в законодавстві правовий порядок вирішення тієї чи іншої справи. Він лише відображає прагнення до досягнення фактичної мети. Реальний правопорядок як результат дійсного дотримання в житті вимог необхідного правопорядку, наявний підсумок реальної дії на практиці норм об’єктивного права, їх реалізації в правових формах, їх конкретизації і втіленні у вигляді суб’єктивних прав, виконання у вигляді суб’єктивних юридичних обов’язків та ін.

Під реальним правопорядком, таким чином, мається на увазі фактично отримуваний і реально функціонуючий абстрактно-необхідний правопорядок, тобто необхідна практична дія (реалізація) норм об’єктивного права. Очевидно, що реальний правопорядок може бути результатом дотримання вимог лише правового закону и відповідної правової законності. Як і законність, правопорядок тісно пов’язаний з державою. З точки зору юридичного лібератизму В.С. Нерсесянц стверджує, що держава „виступає як правова форма публічної влади, яка встановлює і захищає визначений, законодавчо закріплений правопорядок, в рамках якого пряме насилля (з боку всіх, у тому числі й влади) заборонене, а допущене правом застосування сили перетворене в правовий (державно-правовий) примус у формі і межах санкції права (правового закону) ”[46]. Таким чином, роль держави у встановленні правопорядку і його підтриманні є надзвичайно важливою. Також ми можемо відзначити обмеженість дій державних органів саме методом законності.

Крім того, правопорядок є реальним підсумком, результатом дії законності як конституційного принципу и режиму суспільного життя. На думку В.М. Протасова, він включає в себе систему правових відносин суспільства, що вже склалася, і правомірну поведінку. Також він враховує твердження В.В. Лазарєва, який називає правопорядок "визначеною властивістю системи суспільних відносин, втіленою в такій упорядкованості соціальних зв’язків, яка забезпечує узгодженість і ритмічність суспільного життя, безперешкодне здійснення учасниками суспільних відносин своїх прав і обов’язків і захищеність їх обґрунтованих інтересів, суспільний і особистий спокій"[47]. Якщо вважати правопорядок властивістю системи суспільних відносин, то це ускладнюватиме його розуміння. Проблема полягає у тому, що сам по собі правопорядок не може бути властивістю даної системи, а от його встановлення та забезпечення дійсно стають для громадянського суспільства невід’ємними властивостями.

Але існує й інша теза, за якою правопорядок є частиною системи суспільних відносин, що врегульовані нормами права і перебувають під захистом закону та охороняються державою[48]. На нашу думку, вона є більш прийнятною, але потрібно зауважити, що не для кожної системи частка правопорядку буде однаковою. Особливо це буде зрозуміліше, якщо вважати, що є відносини, впорядковані не лише правовими нормами, або не впорядковані взагалі. В.В. Копєйчиков дає схоже визначення правопорядку як „системи суспільних відносин, будь-яких інших дій, що мають правове значення і здійснюються в суспільстві відповідно до вимог норм права”[49]. Зрештою, дане судження не суперечить визначенню правопорядку як певного стану урегульованості суспільних відносин. Основні відмінності побудовані на розумінні того, що являє собою правовий порядок: систему відносин чи їх стан. Але якщо в даному випадку взяти до уваги теоретичну несуперечність двох думок, то можна прийти до об’єднаного висновку: будучи системою суспільних відносин, правопорядок виступає як їх загальний стан. Тільки систему слід розуміти як сукупність багатьох видів суспільних відносин, а стан виступає як загальна характеристика їхньої цілісності. Виділяють також елементи правопорядку. Їх можна класифікувати на три головних види:

1. Статична частина: суб'єкти права, які мають права, обов'язки, повноваження, відповідальність, суворо визначені конституцією, законами, іншими правовими актами.

2. Динамічний зв'язок: правові відносини і зв'язки між реалізованими елементами системи права (конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та ін.).

3. Інтегративний зв'язок: упорядкованість усіх елементів структури - суб'єктів права, правових відносин і зв'язків між реалізованими елементами системи права, методів правового регулювання і поведінки людей, процедурно-процесуальних форм їх здійснення і оформлення, тобто введення багатосторонньої правової регламентації - розпорядку, у рамках якого організуються і функціонують громадянське суспільство і держава[50].

Але які умови потрібні для виникнення цього стану? Чітку відповідь на це питання, напевно зможе дати лише філософія. Гуго Гроцій писав про те, що „правопорядок створюється людьми, виходячи з уявлень про „розумний" стан суспільних відносин”[51]. Отже, природно-правова доктрина розглядає правопорядок саме як стан у суспільстві з відносинами, побудованими на принципах розумного співіснування. Поняття правопорядку має міцне філософське підґрунтя. І. Кант, приділяє увагу такому правовому устрою, за якого „особа повинна бути захищеною від свавілля та беззаконня. Право базується на розумі та свободі, громадянин має право не коритися іншому законові, крім того, на який він дав свою згоду, народ має право на опір правителю тільки у випадку нехтування його прав[52]”. Таке специфічне розуміння законності та правопорядку пов’язане з особливостями історичного періоду. Але ми знаємо, що безмежна свобода не може вести до правопорядку. Таким чином, існує суперечність щодо можливості його встановлення. У зв’язку з цим ми можемо навести ще один принцип, закладений у працях німецького філософа: „Дій зовні так, щоб вільний вияв твоєї волі був сумісний із свободою кожного у відповідності із загальним законом”.

З точки зору позитивістів реалізація будь-якого закону (в тому числі і свавільного), автоматично дає в підсумку "правопорядок". Такому правопорядку, як і відповідному законодавству та законності, не вистачає головного - правової якості. Але подібно до того, як не кожен закон є правовим законом, так само не кожен законопорядок є правовим порядком[53].

Джон Стюарт Міль назвав три найважливіші фактори встановлення законності, яка необхідна для забезпечення правопорядку в суспільстві:

- система виховання;

- наявність у людини в тій чи іншій формі почуття вірності або лояльності;

- сильний і дієвий принцип зв’язку між громадянами, принцип солідарності між тими, хто живе під одним і тим же управлінням, в одних і тих же історичних межах[54].

Як бачимо, більшість вчених найголовнішими умовами називають суб’єктивні чинники. Вони виявляються пов’язаними із суб’єктивним визначенням права. Тому виникла думка, що „первинним носієм правопорядку є окрема людина; кожен суб’єкт права повсякденною, повсякчасною поведінкою „творить” правопорядок, впливає на „загальну картину”, стан правопорядку”[55]. На цій підставі розрізняють індивідуальний та колективний правопорядки. Виходячи з об’єктивного розуміння, правопорядок встановлюється за умови спрямованих назустріч один одному факторів: діяльності держави і законослухняності громадян. У цьому випадку прагнення досягти правопорядку є спільним як для органів влади, так громадянського суспільства, воно передбачає активні дії обох сторін.

В. Бігун велику роль у встановленні правопорядку надає юристам: „Кожен юрист має обов’язок опікуватися інтересами правопорядку, бути - незалежно від місця роботи, клієнта (держави чи приватної особи) - службовцем правосуддя. І не лише тому руйнація правопорядку призведе до зникнення потреби в юристах. Але ще й тому, що юрист відповідає за стійкість "фундаменту" співжиття, суспільства, держави[56]. Саме юрист поєднує теоретичну норму права із реальними життєвими обставинами. Від правильності такого поєднання і залежить реальність законності у кожному конкретному випадку.

В літературі наводиться багато ознак правопорядку. Ми намагатимемося виділити найбільш суттєві. В.В. Сухонос називає такі ознаки правопорядку:

- Правопорядок є станом упорядкованості суспільних відносин, що передбачаються нормами права.

- Правопорядок є результатом реалізації правових норм, проведення у життя принципу законності.

- Змістом правопорядку є така упорядкованість суспільних відносин, яка виражається лише у правомірній поведінці їх учасників, що здійснюється у межах правових відносин.

- Межі правопорядку обумовлені змістом конкретного виду правовідносин.

- Правопорядок забезпечується державою[57].

О.Ф. Скакун додає до цього переліку його закладення в правових нормах у процесі правотворчості, що виходить з логіки їх реалізації, деталізує на створення сприятливих умов для здійснення суб’єктивних прав, виконання обов’язків, невідворотності юридичної відповідальності за правопорушення. Інша група ознак становить швидше умови для встановлення правопорядку: чітка ефективна робота всіх державних і приватних юридичних органів і служб (зокрема правосуддя), створення умови для організованості громадянського суспільства і сприяння індивідуальній свободі[58]. Дійсно, встановлення правопорядку залежить від взаємодії багатьох факторів. На шляху до нього має бути злагодженість у діях державних органів щодо встановлення і забезпечення виконання правових норм. Тому під правопорядок включає ще й організацію політичної влади в державі. Для прикладу можна привести залежність правопорядку від ефективності дії державного апарату. Знову ж таки з точки зору природно-правової доктрини правопорядок встановлюється лише за умов дотримання в законодавстві прав і свобод людини і громадянина, забезпечення їх законних інтересів. Але й без правомірної поведінки громадян, розуміння необхідності дотримання нормативних приписів встановлення правопорядку неможливе.

Поряд з ознаками виділяють ще й принципи правопорядку. Найчастіше називають такі: визначеність, системність, організованість, державна гарантованість, стійкість, єдність[59]. До них ще можна додати принципи соціальної нормативності, конституційності справедливості та гуманізму. Відмінність від принципів законності полягає у тому, що правопорядок розглядається вже як фактичний стан у суспільстві. Саме він, як мета правотворчої та результат правозастосовчої діяльності держави виступає необхідним критерієм рівня розвитку системи права.