Шлях до ринку несумісний з тією моно-банківською структурою, яка була характерною для авторитарно-бюрократичної системи нашої країни в минулому. Роль кредитного закладу через свої відділення в кожному адміністративному районі виконував Державний банк. По суті діяло "банківське кріпосне право", за якого кожне підприємство (організація) законодавче прикріплювалося до конкретного банку [11, 152].

Перехід до ринкових відносин передбачає введення дворівневого порядку банківської системи, що юридичне закріплено Законом України "Про банки і банківську діяльність". Згідно з цим законом утворюються Національний банк України і комерційні банки, у тому числі Зовнішньоекономічний банк України, Ощадний банк України та інші комерційні банки різних видів та форм власності. Національний банк України є центральним банком держави. Її емісійним центром, здійснює єдину державну політику в сфері грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиниці відносно валют інших країн. Йому належить монопольне право на випуск грошей у обіг, а також національних грошових знаків. Він зберігає резервні фонди грошових знаків, дорогоцінних металів та золотовалютних запасів, здійснює операції щодо розміщення їх, у тому числі в іноземних банках [11, 152].

Статутний фонд Національного банку України утворюється за рахунок держави. Він є власністю України, юридичним суб'єктом.

Комерційні банки є закладами, що створюються для залучення грошових засобів і розміщення їх від свого імені на умовах повернення, сплачування і терміновості, а також здійснення інших банківських операцій. В Україні утворюються комерційні банки різних видів і форм власності на акціонерних або пайових засадах.

Такі банки формують кредитні ресурси за рахунок статутного фонду, залучення засобів підприємств, особистих заощаджень громадян, придбання кредитних ресурсів у інших комерційних банках або у Національного банку України.

Становлення незалежної банківської системи в Україні бере свій початок від 20 березня 1991 p., з часу прийняття Закону України "Про банки і банківську діяльність". Цей Закон став законодавчою підставою для створення Національного банку України на базі українського республіканського відділення Держбанку СРСР. Національний банк України – юридичне і реально центральний банк нашої держави. Відповідно до цього Закону, в нашій країні були закладені підвалини класичної дворівневої банківської системи [3, 18].

За роки незалежності України проведена величезна робота по становленню грошово-кредитної національної системи.

Створена дворівнева банківська система, що складається з Національного банку України і системи комерційних банків, введена в обіг національна грошова одиниця – гривня, побудована власна база для друкування паперових грошей і карбування монет, введена в експлуатацію система електронних розрахунків, запроваджена заснована на міжнародних стандартах система бухгалтерського обліку в банках, створені валютний ринок і ринок цінних паперів.

Діяльність Національного банку України, його монетарна політика позити­в­но вплинули на подолання гіперінфляції, керованість інфляційними процесами. Проте подальше загострення економічної, фінансової і платіжної кризи, гальмування ринкових перетворень економіки, інвестиційного процесу, серйозні прорахунки комерційних банків у сфері кредитування, розрахунків, порушення багатьма з них вимог до ліквідності й інших економічних нормативів свідчать про необхідність удосконалення банківської справи, проведення комплексної державної програми реформування і розвитку банківської системи України. Невпорядкованість і нестабільність нормативно-правового регулювання створює додаткові труднощі у здійсненні банківської діяльності, заважає її розвитку.

Банківська система України на даному етапі розвитку ще не досягла високого рівня платоспроможності – баланси більшості великих банків містять ненадійні кредити, а баланси підприємств, відповідно, містять борги без перспектив їхньої оплати. Сьогодні чимало банків є прихованими банкрутами. Навіть частина досить великих банків практично недієздатні. Банки змушені функціонувати в інфляційному середовищі з недосконалим податковим і фінансовим законодавством.

До особливостей стану банківської системи України на сучасному етапі, що негативно впливають на її діяльність і розвиток, можна також віднести високу вартість фінансового посередництва, недостатній для країн із ринковою економі­кою розвиток фінансової інфраструктури, відсутність стимулів для заощадження коштів і розміщення кредитів, невирішеність питань діяльності небанківських фінансових посередників і об'єднань, інституційного розвитку банківської системи. Не вирішені також питання, пов'язані з банківською таємницею, із захистом клієнтури. Певна невизначеність у сфері зовнішньо­економічної діяль­но­сті комерційних банків викликає труднощі у фінансуванні міжнародних операцій.

Таке на сьогодні коло проблем, вирішити які необхідно найближчим часом у рамках програми реформування і розвитку банківської системи України. Цілями цієї програми є: поліпшення мобілізації заощаджень і тим самим сприяння зростанню економіки; розвиток фінансових інструментів для поліпшення грошово-кредитного регулювання шляхом ринкових відносин; підвищення ефективності розподілу обмежених ресурсів між конкурентоспроможними підприємствами; передача контролю за фінансовим станом підприємства ринковому механізму (саме банки мають бути ініціаторами ліквідації або реструктуризації неплатоспроможного підприємства); вирішення проблеми неплатежів і запобігання її виникненню; подальше удосконалення і підвищення ефективності платіжної системи. Макро-економічна політика має бути спрямована на забезпечення стабільних ділових умов, економічно обґрунтованих валютних курсів, проведення зваженої бюджетно-податкової політики, зменшення дефіциту бюджету і встановлення цінової стабільності, яка б заслуговувала довіри [3, 20].

Життєздатність фінансових інститутів повинна бути відновлена шляхом припинення практики пролонгації кредитів і нарахування неоплачених відсотків, створення резервів щодо ненадійних кредитів, рекапіталізації банків. Стосовно дрібних неплатоспроможних банків прийнятними заходами можуть стати закриття і проведення ліквідаційного процесу, об'єднання з потужними у фінансовому відношенні банками. Що стосується великих нестабільних банків, то не можна допустити їхнього банкрутства, оскільки потенційні збитки держави від негативних соціально-політичних наслідків такого банкрутства будуть не-змірно вищими за витрати на оздоровлення цих банків.

В нашій державі необхідно інтенсивніше розвивати фінансову інфраструктуру, що містить інформаційні системи, правову систему, систему банківського нагляду. Додаткова мобілізація заощаджень можлива за рахунок залучення відповідних небанківських фінансових посередників та об'єднань при суттєвому зменшенні витрат на фінансове посередництво.