Багатоплановість сучасної науки, перехід до ринкових відносин, перебудова статистичної звітності, перегляд соціально-економічних показників нині ставить нові вимоги до методичних особливостей дослідження закономірностей і законів розвитку

Вивчення цих процесів можливе лише за допомогою наукових методів, підходів та прийомів дослідження, передусім загальнонаукових, які дозволяють збагнути суть процесів, явищ та об‘єктів в цілому. Для туриста, як і для будь-якого іншого дослідника, характерні такі шляхи пізнання реальної дійсності: спостереження та вимірювання характеристики процесів і явищ; класифікація об‘єктів дослідження; вироблення наукової думки; відкриття нових принципів, закономірностей, створення теорії; розв’язання створених проблем та визначення шляхів практичного застосування одержаних результатів.

Для пізнання наукових явищ і процесів здійснюють спеціальні дослідження. Дослідження –це вивчення за допомогою певних методів та підходів суті явищ і процесів з метою більш раціональної цілеспрямованої діяльності в матеріальному й нематеріальному виробництві, тобто дослідження - це процес пізнання суті явищ.

Аналіз і синтез емпіричної інформації, інтерпретація результатів її обробки - головні ланки всього наукового дослідницького процесу. Для вивчення певного об'єкта, розв'язання тієї чи іншої проблеми є оптимальний набір методів дослідження. Сукупність наукових методів і засобів пізнання становить методологію науки, визначає її спрямування й конкретні результати.

Методологія - це стратегія наукового пізнання. І тому в тій чи іншій науці потрібно розрізняти основні методологічні принципи досліджень, які виділяють цю науку серед інших. Принцип - основне вихідне положення будь-якої теорії, вчення, науки, світогляду. Він вступає як перше і абстрактніше визначення ідеї, як початкова форма систематизації знань: якщо в основу теорії покладено тільки одну ідею, то принципів, які її відображають, може бути кілька. В географії виділяються такі основні методологічні принципи досліджень: територіальності, комплексності, регіональної цілісності, системності, скологічності, історизму, картографування тощо.

Принцип територіальності передбачає вивчення типу просторового групування ресурсів і природокористування, а також форм матеріалізації виробничого процесу иа території регіону й характеру життєдіяльності населення з його соціально-культурними, національними та духовними інтересами й потребами.

Територіальність випливає з просторової парадигми, яка міцно ввійшла в географічну науку, дала змогу ввести нові категорії у класичну географію, вивести цю давню й вічно молоду науку із методологічної ізоляції й розширити погляд на світ, відкрити широкі можливості для консолідації географічних дисциплін і самих географів. Територіальність - властивість, яку досліджує географія, багатопланове поняття, складова частина структурності гєооб'екта. Цей принцип передбачає вивчення сукупності факторів регіонального розвитку, пізнання загальних закономірностей розміщення продуктивних сил. розробку принципів регіональної політики на перспективу з метою підтовки проекту формування раціональних територіальних пропорції!.

Територіальність передбачає вивчення просторової диференціації об'єктів, що досліджуються. Територіальна диференціація пов'язана з двома антиномічними поняттями - концентрацією та дисперсією. Територіальна концентрація - насамперед переважаючий розвиток і зосередження структурних елементів на окремих територіях. Якщо розміщення виражає абсолютні величини територіального розподілу, то концентрація- відносні, тобто їх значення відносно всієї сукупності. Важливою властивістю концентрації є насиченість ареалу, тобто формальна інтенсивність або щільність.

Матеріальні умови життєдіяльності населення завжди територіальні. Середовище людського буття являє собою той ареал або те місце де поєднання простих моментів праці реалізується в конкретних матеріальних та історичних умовах, які мають чітку територіальну вираженість. Отже, територія як середовище життєдіяльності людини являє собою цілісну сукупність умов життя людей - природних, соціально-економічних, матеріально-технічних тощо. Тому територіальний аспект вивчення є домінуючим, придатним для комплексного підходу, оскільки саме на території відбувається фокусування процесів взаємодії компонентів у соціально-гсографічному просторі. Суть принципу територіальності полягає в тому, що кожному типу соціально-економічної діяльності властиві і своя територіальна організація, і свій відповідно організований простір.

Принцип комплексності трактується неоднозначно. Наприклад, у господарський практиці комплексність розуміють як забезпечення пропорційного та збалансованого розвитку регіону. Комплексність, як вважають деякі вчені, передбачає відображення в прогнозі всіх основних завдань розвитку регіону в їх взаємозв'язку й взаємовпливі - економічних, соціальних, демографічних і екологічних.

Під комплексністю слід розуміти взаємообумовлений і пропорційно взаємопов'язаний розвиток геосистеми як єдиного цілого, який забезпечує поєднання всіх підсистем і елементів. Комплексність органічно поєднує всі аспекти проблем функціонування регіональних комплексів як цілісних систем - економічних, соціальних, науково-технічних, природних, екологічних та ін.

Як відомо, поняття "комплексність" (зв'язок, поєднання) означає насамперед взаємозв'язок елементів, явищ, які складають одне ціле. Завданням комплексності розвитку є також забезпечення раціональної розмірності між структурними елементами. Вона відбиває, з одного боку, взаємозв'язок і взаємообумовленість поєднання елементів, а з іншого - раціональність структури й оптимальну узгодженість складових елементів і підсистем.

Основними ознаками комплексності соціально-, економіко-географічного розвитку геосистем, які визначають тенденції та напрями її розвитку, є:

• взаємообумовлене поєднання структурних елементів і пропорційно взаємопов'язаний розвиток усіх підсистем; узгодженість економічних, соціальних і екологічних процесів і явищ; всебічність розвитку регіонів як територіальних суспільних систем;

• гармонійність розвитку, яка виражається в узгодженості й відпо-відності компонентів один одному, в оптимальній розмірності складових елементів певної пропорційності й взаємопов'язаності підсистем;

• збалансованість пропорцій і ресурсів;

• ефективне використання соціально-економічного та природно-ресурсного потенціалу.

Оптимізація взаємодії суспільства й природи на основі додержання екологічної рівноваги, раціонального природокористування відбувається виходячи з єдності, взаємозалежності всіх компонентів природного середовища, з урахуванням диверсифікації структури господарства регіону, характеру впливу на довкілля технологій, що застосовуються. Тому регіональна комплексність постає як певний взаємозв'язок між різними елементами господарства регіону, що багато в чому забезпечується раціональним використанням його природних ресурсів, створеної інфраструктури, трудових ресурсів і кваліфікованих кадрів, історико-культурних надбань, науково-технічного потенціалу.

Реалізуючись у системі територіального поділу та інтеграції праці, комплексність сприяє раціональному поєднанню галузей і ефективному використанню місцевих ресурсів.

Принцип регіональної цілісності випливає з об'єктивного вза-ємозв'язку природних, соціальних та економічних процесів і явищ, що взаємодіють у певному територіальному ареалі, і законів, єдиних для при-роди й суспільства. Регіон як частина географічного простору становить цілісність природного середовища, господарства й населення. Різні типи регіонів формуються й існують завдяки певним типам взаємозв'язків між цими трьома середовищами. Йдеться про специфічні триєдності, і в цьому аспекті геосистема є цілісною в єдності й взаємодії трьох середовищ. Між частинами цілого (а також між частинами і цілим) існує не проста функціональна залежність, а значно складніша система різних зв'язків - структурних, генетичних, зв'язків субординації, управління тощо. Зв'язки між компонентами цілого є більш міцними та сталими, ніж з елементами навколишнього середовища.

Регіональна цілісність — це рівень інтегрованості, самодостатності, автономності геосистем, які характеризуються складною внутрішньою структурою, і протиставленість їх оточенню, пов'язаному з внутрішньою активністю. Вона характеризує їх якісну своєрідність, обумовлену власти-вими їм специфічними закономірностями функціонування й розвитку. Названі характеристики слід розуміти не в абсолютному, а у відносному розумінні, оскільки самій геосистемі властива множинність зв'язків із сере-довищем, вона існує лише в єдності з ним. Регіональна цілісність — це не тільки цілісність функціонально-компонентна, структурно-галузева, а й просторова, що передбачає певне розміщення компонентів природного, со-ціального та економічного середовищ у просторі, їх просторову неподіль-ність. Згідно з принципом регіонально-цілісного уявлення, регіон розгля-дається як цілісна система, елементи якої взаємодіють. Відомо, що важли-вим атрибутом системи виступає цілісність. Будь-яка система прагне до саморозвитку.Розвиток геосистеми в напрямі досягнення повної цілісності, набуття системою закінченості постає як процес саморозвитку. Система в ході історичного розвитку перетворюється в цілісність.

Принцип системності розглядає, географічний об'єкт як складну динамічну систему. Під системою треба розуміти сукупність елементів, які перебувають у відношеннях і зв'язках один із одним і утворюють певну цілісність, єдність. Кожна геосистема характеризується не тільки наявні-стю зв'язків і відношень між утворюючими її елементами, а й нерозрив-ною єдністю із довкіллям, у взаємодії з яким система виявляє свою ціліс-ність. Важливою особливістю більшості систем є передача в них інфор-мації й наявність процесів управління. До основних системних ознак належать:

цілісність-принципова незвідність властивостей системи до суми властивостей складових її елементів; залежність кожного елемента, властивості й відношення системи від їх місця, функцій та ін. всередині цілого;

структурність-можливість опису системи через вилучення її структури;

взаємозалежність системи й середовища-система формує й виявляє свої властивості в процесі взаємодії із середовищем, і є при цьому активним компонентом взаємодії;

ієрархічність-кожний компонент системи, у свою чергу, може розглядатися як система, а система, що досліджується, в цьому випадку являє собою один із компонентів більшої системи;

множинність опису кожної системи-через принципову складність кожної системи її адекватне пізнання потребує побудови певної кількості різних моделей, кожна з яких описує лише певний аспект системи тощо.

Як система особливого класу, геосистема характеризується складністю структури, наявністю численних елементів і з складними взаємозв'язками, динамічністю й стохастичністю поведінки системи в цілому та її елементів, існуванням ієрархічних і функціональних підсистем, які розвиваються на основі часткових цілей. Стадії системного дослідження включають:

 чітке формулювання проблеми визначення мети та критеріїв оцінки реалізації мети;

 структурний аналіз об'єкта, що досліджується, розробка конце-. пції його розвитку і знаходження шляхів досягнення поставленої мети;

 аналіз проблеми, розробка моделі і її розв'язання, отримання варіантів рішень;

 синтез проблеми, яку досліджують, і прийняття рішень.

Проблему не часто вдається розв'язати відразу, можливі багаторазові проходження стадій системного дослідження. На практиці доводиться вра-ховувати помилки одного-двох етапів і готувати третій аж до отримання результату, що задовольняє дослідника.

Розвинутий останніми роками системний підхід певною мірою до-повнив традиційні наукові методи.

Принцип екологічності в наукових дослідженнях властивий географії, оскільки географи завжди цікавились взаємовідносинами людини та природи, прагнули розглядати Землю як місце проживання людини, як її географічне середовище. Сучасна промислова цивілізація в тому вигляді, в якому вона зараз організована, зазнає значного зіткнення з екосистемою нашої планети. Викликаний науково-технічним прогресом конфлікт між людством і середовищем його проживання, орієнтація суспільства на постійне збільшення споживання супроводжується формуванням екологічних криз. Коеволюція природи та суспільства в останні століття все більше пов'язана з переходом до гігантського за масштабами глобального природокористування. В цих умовах уже зникла велика кількість біологічних видів, масового й глобального характеру набули численні забруднення, змінюється склад гідросфери та атмосфери. Виникла реальна загроза існуванню роду людському: не лише здоров'ю людини, а й самому генофонду. При цьому найважливішими є три види екологічних небезпек:

• соціально-екологічна, яка викликає загрозу погіршення середовища проживання людей і відбивається на показниках їхнього життя, здоров'я, добробуту;

• біосферно-екологічна як загроза глобально-регіональній природній рівновазі, стану природних систем і об'єктів;

• ресурсно-екологічна, яка являє загрозу природно-ресурсному потенціалу й впливає на характеристики його запасу, якості, відтворення.

Проблему взаємодії природи та суспільства слід розглядати не тільки на глобальному (планетарному) рівні, а й на усіх інших рівнях: міждержавному, державному, міжрегіональному, регіональному й лока-льному. Екологічні проблеми всіх рівнів тісно взаємозв'язані й взаємо-обумовлені. При цьому важливо враховувати: розподіл антропогенного навантаження по території, виділення основних ядер його концентрації і причин, що його обумовили; склад, динаміку, ареали поширення й поєд-нання навантажень різних видів у межах тих чи інших регіонів; виявлення ареалів зосередження населення, кількості населення, яке перебуває в ареалі особливо "небезпечних" і "шкідливих" навантажень, їх соціально-демографічних наслідків; виділення природних ландшафтів, природних об'єктів і видів, які підлягають найбільш сильному антропогенному впливу з урахуванням їх "стійкості" до цих впливів, здатності до самовідновлення; визначення ареалів (регіонів, зон) із різним ступенем кризової екологічної ситуації і ареалів, які потребують допомоги й підтримки. Забезпечення розв'язання екологічних проблем передбачає: оздоровлення довкілля й поліпшення його якості; збереження природного середовища й охорона здоров'я людей; запобігання шкідливій дії господарської діяльності. Для розв'язання екологічних проблем потрібні: стабілізація населення світу, розробка екологічних технологій, які забезпечують стійкий соціально-економічний розвиток без деградації довкілля; розробка економічного та соціального механізму: прийняття міжнародних угод щодо довкілля; екологічне виховання населення.

Принцип екологічності передбачає розгляд суспільства й природи як єдиної системи, перехід від принципу "реагування й усунення" до принципу "передбачення і відвертання", інфраструктурне забезпечення (система моніторингу та контролю, централізовані системи очищення тощо). Оцінка антропогенного впливу на довкілля має спиратися на чотири основні чинники: вид і характер екологічної небезпеки, її соціальні, природні і економічні наслідки, сформований характер екологічної ситуації, глибина її кризовості; масштаби й динаміка розвитку екологічно небезпечних тенденцій, процесів і явищ; чинники ризику, які сприяють подальшому загостренню екологічної ситуації.

Принцип екологічності означає додержання взаємосумісності штуч-ного й природного середовища, забезпечення екологічної безпеки населення. Цей принцип передбачає встановлення певного балансу у взаємовідношеннях між суспільством і природою, збереження необхідних для життя параметрів природного середовища, єдності використання і охорони природи.

Принцип історизму передбачає, що всі соціально-економгеографічні явища та процеси розглядаються в динаміці (у часі), але без акценту на класовий підхід. На основі цього принципу виявляють залежності й тенденції у функціонуванні соціально-економгеографічних об'єктів (комплексів), у визначенні шляхів їх подальшого розвитку. Він лежить у підґрунті розуміння понять часу, мобільності та інерційності, ритмів, стадій, циклів розвитку об'єктів дослідження.

Принцип картографування соціально-економгеографічних явищ та об'єктів. Карти є наочними моделями досліджуваного об'єкта, які най-повніше відображають його структуру, функції та зв'язки, володіють значною самостійною інформацією, мають широкий діапазон практич-ного використання в наукових, країнознавчих, краєзнавчих дослідженнях та оперативному керівництві соціально-економіко-географічними процесами.

Принцип раціонального природокористування, згідно з яким людина й суспільство створюють для себе оптимальний природно-ресурсний потенціал і не ускладнюють, а поліпшують при цьому НПС.

За принципом поліпшення соціальних умов життя населення центром функціонування соціально-економгеографічних утворень є людина, з її потребами, інтересами, можливостями.

Дотримання принципу перспективності дозволяє визначити траєкторію розвитку й майбутній стан територіальної організації та комплексно-пропорційного розвитку людської діяльності. При цьому часто поєднують такі підходи, як: екстрополяції, експериментальних оцінок, аналогії, моделювання.

Практична реалізація зазначених принципів дасть змогу всебічно усвідомити суть соціально-економгеографічного об'єкта.