Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об’єднання Волині й Галичини в одному князівстві, яке надалі майже впродовж 150 років відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов’ян. Його подальшу історію слід розглядати в контексті формування трьох центрів консолідації, нових державних формувань, що спиралися на моноетнічний грунт – український на півдні, білоруський на північному заході і російський на північному сході.

Виникненню і піднесенню Галицько-Волинської держави сприяло:

1. Вдале географічне положення.

2. Необхідність боротьби (спільної) двох князівств проти агресії з боку Польщі, Угорщини, а згодом і монголо-татарського іга.

3. Енергійно об’єдналась політика князів Романа (1199-1205) та Данила (1238-1264).

4. Існування на території князівства багатих родовищ солі, а це сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

 Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався у кілька етапів.

Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися. Лише в 1199 році після смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство.

Утворення об’єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої історичної ваги. Недаремно літописець назвав Романа великим князем, «царем на Русі», «самодержцем всея Русі». Оволодівши значною частиною Київської спадщини. Галицько-Волинське князівство на рубежі ХІІ-ХІІІ ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. Його зміцнення на тлі прогресуючого занепаду князівств Середнього Подніпров’я свідчило про те, що центр політичного та економічного життя поступово пересувається у західному напрямку.

Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич.

З часом Роман стає політичною фігурою на Європейській історичній сцені, про що свідчить пропозиція Папи Римського 1204 р. в обмін та прийняття князем католицизму коронувати його. Галицько-Волинське князівство втягується у жорстоку боротьбу між Гогенштауфенами і Вельфами, яка загострилася у тодішній Католицькій Європі. Проте не тільки мечем здобув собі славу Роман. В останні роки життя він запропонував модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Відповідно до цього проекту планувалося припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відпору зовнішнім ворогом. Проте галицько- волинському князю не вдалося об’єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу містечка Завихоста під час сутички з вояками краківського князя Лешка Білого.

Зі смертю Романа розпочинається майже 30-ти річний період боротьби за галицький стіл. Характерними рисами державного життя у цей час були:

– прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до безпрецедентного порушення норм феодального права – оголошення князем боярина Володислава Кормильчича (1213-1214 рр.);

– безперервні втручання у внутрішні справи західноєвропейських земель сусідніх держав – Угорщини та Польщі, наслідком і проявом якого було проголошення «королем Галичини» та Володимирії Колмана (Коломана), одруженого з дворічною польською княжною Соломеєю (розпочата після цього воєнна окупація тривала від 1214 р. до 1219 р.);

– наростаюча монгольська загроза, що вперше заявила про себе 1223 р. на березі ріки Калки (галицькі та волинські формування входили до коаліції руських князів);

– енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилася у 1238 р.

Монголо-татарська навала

Початок руху монгольських орд вийшов з басейну ріки Амуру. Десь коло 1000-го року вони почали творити окремі держави, а в середині ХІІ ст. Темуджін об’єднав декілька монгольських племен на північно-східному краю Монголії і в перших роках ХІІІ ст. став її володарем. 1206 року курултай – загальні збори представників племен – проголосив його володарем – і він прийняв ім’я Чингізхана.

Столицею нової могутньої держави став Каракорум. Звідти монголи підкорив Китай з Пекіном і сусідні землі. 1219 року Чингізхан розпочав війну з Ховарезмом (сучасний Туркменістан), а звідти пішов на захід. Найкращі воєначальники Чингізхана, Джебе і Субутай, перейшли південне узбережжя Каспійського моря, північну Персію, південний Кавказ, розбили грузинське військо і з’явилися в степах північного Кавказу. Тут зустріли їх сили половців, ясів, косогів та інших кавказьких народів. На Подонні, в 1222 році, монголи розбили половців при цьому кількох ханів було забито, а старий Котян, тесть Мстислава Галицького, з рештками половців відступив до Дніпра. Котян звернувся до Мстислава Галицького та до інших українських князів, прохаючи допомоги. У Києві відбувся з’їзд князів, на якому вирішено допомогти половцям. Був великий поход. По дорозі прибуло до них кілька посольств від монголів, які просили не втручатися у війну, бо, мовляв, на Русь вони не зазіхають. Князі не послухали. Над р. Калкою відбулася битва, з причини браку дисципліни та порядку в командуванні, з руського війська врятувалася ледве десята частина,

– писав сучасник. Після того монголи дійшли до Дніпра й повернулися до Азії.

Минуло 13 років і монголи знову прийшли під проводом хана Батия. В 1239 році татари знову прийшли в Україну, зруйнували Переяславщину, Чернігівщину і 6 грудня 1240 року, після жорстокої облоги, здобули Київ, що його ревно боронив воєвода галицький, князь Дмитро. Місто зруйновано, спустошено, пограбовано. Пишучи про це літописець згадує киян, які рятувалися в Десятинній церкві, на хорах, і загинули під їх руїнами.

З Києва Батий пішов на Волинь, здобув Колодятин, Кам’янець. Данилів та Кременець витримали облогу. Зате Володимир, Галич монголи зруйнували цілковито. Завдяки добрій організації Золота орда мала могутню силу. На її чолі стояв хан з необмеженою владою, оточений родовою організацією, яка забезпечувала мілітарний успіх, і відзначалася високою технікою, утримання величезних мас війська, що при портативності провіанту, дозволяла робити великі переходи. Татарське панування, або «іго», як називали його на Русі, виявлялося головним чином у двох формах. По-перше – татари стали видавати князям «ярлики» – грамоти на князювання. «Ярлик» видавали не рахуючись ані з його правами на престол, ані з бажанням народу. Народ не мав голосу. Таке заміщення князівських столів відкривало широкій простір для доносів, інтриг і всякого роду злочинів. Звичайно, князь, що дістав стіл хана, не потребував підтримки людності і не прислухався до голосу громади. Подорож до орди була часто небезпечною для князя, і декілька їх загинуло (забиті або отруєні). Забитий був князь Чернігівський Михайло, який відмовився поклонитися образам ханів. Це був перший мученик татар. Взагалі від князів вимагали виконання принижуючих обрядів. Князі повинні були негайно з’являтися на виклик хана, виступати з військом на допомогу йому в походах.

Другою формою «іга» була данина, якою обкладено всю людність. Спочатку данину збирали татарські урядовці – баскаки, а згодом наклали відповідальність за сплату її на князів. Таким чином, перетворено Україну на провінцію, яка повинна була забезпечувати татар усім необхідним.

Наслідки завойовницьких походів монголів для слов’янських земель:

1. Руйнація та падіння ролі міст. Із 74 руських міст ХІІ – ХІІІ ст. 49 були розорені, 14 вже не піднялися із руїн, а ще 15 перетворилися на села.

2. Занепад ремесла і торгівлі.

3. Демографічні втрати.

4. Зникнення значної частини феодальної еліти.

Монгольське завоювання помітно вплинуло на історичний розвиток східних слов’ян, якісно змінило характер державних структур, наклало значний відбиток на ментальності народу:

1. Переміщення і своєрідне роздвоєння центру суспільного життя східних слов’ян.

2. Консервація та поглиблення феодальної роздробленості.

3. Поступове витіснення у стосунках між князем і місцевою знаттю принципу васалітету та запровадження системи підданства.

4. Руські землі опинилися під владою різних держав.