ПЕРЕДУМОВИ УТВОРЕННЯ СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ “РУСЬ”.

Поможем в ✍️ написании учебной работы

Имя

Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Нажимая кнопку "Продолжить", я принимаю политику конфиденциальности

ПЕРЕДУМОВИ УТВОРЕННЯ СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ “РУСЬ”.

В результаті колонізаційних процесів східнослов’янські племена зайняли значну територію Східної Європи від Причорномор'я до Прибалтики і верхів’я Волги, від Карпатських гір до Поволжжя.

В VI-VII ст. в Серед. Подніпров’ї утворилося політичне об’єднання полян, яке прийняло назву “Русь” або “Рос” – “поляне, аже ныне зовомая Русь”. Питання про походження Русі є одним із спірних питань історичної науки. Поняття “Русь” або “Руська земля” вживалося спочатку щодо порівняно невеликого регіону Наддніпрянщини, а згодом, із зростанням давньоруської держави поширилось на всю Україну і поступово на всю територію розселення східнослов’янських племен.

Перша спроба пояснити походження Київської Русі була зроблена легендарним літописцем Нестором понад 8 століть тому.

Середньовічні хроністи штучно пов’язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи – скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

Норманісти в XVIII ст. (Г. Байєр, Г. Міллер) посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави.

У 20-х рр. XX ст. значна частина науковців світу почала віддавати перевагу “варязькому фактору” у становленні державності русів на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел.

Хозарська гіпотеза, виводила коріння Київської держави з Хозарського халіфату (О. Пріцек).

Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов’янську самобутність його матеріальної культури. Паросток державності Київської Русі виріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст. внаслідок складного і тривалого соціально – економічного та культурного розвитку слов’янського суспільства.

До утворення Давньоруської держави у схід. слов’ян існувало 14 великих племінних об’єднань, VI – VIII ст. – період еволюції союзів слов’янських племен у протидержавні утворення – племінні князівства, серед яких виділяються об’єднання дулібів і полян. Аварська навала помітно ослабила дулібів, що піднесло полян.

Значною подією у процесі політичної консолідації полянського міжплемінного союзу стало заснування міста Києва, який завдяки вдалому географічному розташуванні швидко перетворився на політичній центр східних слов’ян. Внаслідок цього у VIII – середині IX ст. у середньому Подніпров’ї сформувалося державне об’єднання – Руська земля.

КИЇВСЬКА РУСЬ В IX -XI СТ.

Аскольд та Дір – варязькі воїни, надали сх. слов’янам військову підтримку, звільнили від данини кочівникам і стали князювати в Києві. Під час їхнього правління у сх. європі виникла перша словянська держава – Київське князівство. За їхніх часів зросла могутність Київської д-ви, розширилися її кордони: владу Києва визнавали племена древлян, частина сіверян і дреговичів.

Аскольд: 1..підпорядкував окрім полян, деревлян, дреговичів, частину сіверян; 2.здійснив кілька вдалих військових походів на Візантію,яка змушена сплачувати Києву данину. 3) Разом з оточенням прийняв християнство; 4) звільнив полян від уплати данини хозарам.

У 882 р. Олег організував похід на кривичів, головним містом яких був Смоленськ, а тоді, вбивши київського князя Аскольда, заволодів і Києвом. Це був, по суті, династичний переворот, коли замість династії Києвичів, яка зійшла з історичної арени, з'являється династія Рюриковичів, оскільки формальним правителем вважався Ігор Рюрикович.

З утвердженням Олега у Києві вплив Руської землі, що об'єднувала Київщину, Переяславщину, Чернігівщину, як і її назва поширюються на інші, в т. ч. й північні території. Формується «Руська земля» у широкому значенні. У зв'язку з тим, що центром держави впродовж століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі (вживаються також назви Давньоруська держава, Русь-Україна, Київська держава, Давня Русь).

Князювання Олега в Києві (882—912) характеризувалося послідовною і наполегливою політикою інкорпорації (від лат.іпсогрогаііо —включення до складу) слов'янських і неслов'янських племенСхідної Європидо складуРуськоїдержави.

Влада Києва поширилася не лише на полян, древлян і сіверян, але й на ільменських (новгородських) слов'ян, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, неслов'янські племена чудь і меря.

Якщо Руська земля являла собою федерацію племен, то натомість з'являлася централізована держава із самодержавною формою правління. Приєднані землі одразу ж обкладалися даниною (хутро, шкіри, мед, інші продукти), мали постачати військо під час воєнних походів, на них поширювалися система судочинства й адміністрації

Важливу роль на початковому етапі розвитку Русі-України продовжували відігравати воєнні походи за межі її території. З цього правляча еліта мала великий зиск, а сама молода держава стверджувала свій престиж на міжнародній арені. Основним напрямком закордонних воєнних походів залишалася Візантія— багата держава, яка до того ж була одним з торгових центрів, де Русь збувала свою продукцію і з якою, відповідно, потребувала вигідних торгових угод.

Тому, щоб примусити візантійського імператора відновити виплату Русі данини,яку вона виплачувала за часів Аскольда, Олег на чолі 80-тисячного війська у 907 р. здійснив успішний похід на Константинополь і домігся вигідного для своєї держави договору. Окрім значних дарів війську, Візантія мала платити Русіщорічну данину, надавати руським купцям право безмитної торгівлі, утримувати їх у столиці за свій рахунок протягом шести місяців, а послів — увесь час їхнього перебування у Константинополі, забезпечити русів усім необхідним при поверненні додому.

За це Русь зобов'язувалася допомагати Візантії в боротьбі з арабами та іншими кочівниками. У 911 р. договір між Візантією і Руссю було поновлено. Це сприяло утвердженню Київської держави як рівноправного партнера імперії.

Активною була політика Русі за князювання Олега й на Сході. Ще у 884 і 885 рр. було здійснено походи на хозар і звільнено від їхньої влади східних сіверян і радимичів. У 909—910 рр. відбулися воєнні виправи руських дружин на Каспійське узбережжя, у 912 — на Закавказзя. За одною з версій, в останьому з походів і загинув київський князь Олег.

Будівництво держави продовжив князьІгор (912 - 945). Київська Русь у той час все ще залишалася недостатньо консолідованою і організаційно завершеною. Центральна влада в землях племінних княжінь була слабкою, часом формальною, а система управління, стягання данини («полюддя» ) й судочинства - примітивними і діяли час від часу, коли наїжджали княжі дружинники з Києва. Могутні племінні об'єднання намагалися зберегти автономію, а їхня верхівка багатство і владу. Тому вже з самого початку свого правління нащадок Рюрика змушений був докласти чимало зусиль, щоб завоювати волелюбних уличів і древлян, які відмовилися підкорятися київському князю і сплачувати данину. Правда, уличі лише формально визнали владу Києва і згодом мігрували у Подунав'я.

Продовжуючи традиційну для своїх попередників зовнішню політику, Ігор здійснив кілька походів на Візантію,яка, очевидно, не дотримувалася умов договору 911р. Перший з них у941р. не вдався. Візантійці застосували для захисту «грецький вогонь»(суміш смоли, сірки, селітри, горючих олій),який не можна було погасити водою. Воїни Ігоря злякалися, багато з них кидалися в море, щоб не згоріти у човнах, але затонули в морських хвилях. Залишки русів з великими труднощами повернулися додому.Не змирившись із невдачею, Ігор 943 р. вчинив новий, ще масовіший похід на Константинополь. Однак візантійському урядові пощастило владнати справу миром.944 р. було укладено русько-візантійську угоду, що стала кроком назад порівняно з договором Олега. Вона хоча й підтверджувала основні торговельні інтереси Русі на ринках Візантії, одночасно містила й деякі обмеження, зокрема, Ігор змушений був зректися володінь у гирлі Дніпра і на узбережжі Чорного моря, руські купці втрачали право безмитної торгівлі, руські воїни мусили обороняти кримські володіння Візантії від кочівників тощо.

На східному зовнішньополітичному відтинку Ігор з перемінним успіхом здійснював походи на Каспій та в Закавказзя,вів боротьбу проти хозарів, прагнучи закріпитися на східних торгових шляхах. За його князювання на південних рубежах держави з'явилися тюркомовні кочові племена печенігів, що протягом багатьох десятиліть завдавали значної шкоди її економічному і культурному розвиткові. Нерідко печенізькі набіги на Русь заохочувалися Візантією, яка не була зацікавлена у зміцненні Київської держави та зростанні її впливу на міжнародній арені.

Правління Ігоря закінчилося, як і почалося, повстанням древлян. Розлючені непомірною даниною, вони у 945 р. розгромили київську дружину, а самого князя розірвали, прив'язавши до двох дерев.

Після смерті Ігоря влада перейшла до його вдови княгині Ольги (945—964), найімовірніше, слов'янки за походженням, яка правила Київською Руссю до змужніння сина Святослава і виявила себе розумною, енергійною і далекоглядною державною діячкою. Насамперед вона жорстоко помстилася за вбивство свого чоловіка, знищивши понад 5 тис. древлян і спаливши їхню столицю Іскоростень. Водночас, щоб запобігти новим народним виступам, Ольга здійснила ряд важливих реформ.Вони були спрямовані на впорядкування збирання данини, регламентацію повинностей залежного населення, створення осередків центральної князівської влади на місцях. Адміністративна і судова системи поширювалися на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. За правління Ольги зростає вплив слов'ян при князівському дворі.

На міжнародній арені княгиня Ольга, на відміну від своїх попередників, намагалася зміцнювати становище держави не воєнним, а дипломатичним шляхом. З цією метою вона у 946 р. (за іншими даними — у 957) здійснила візит до Константинополя,де була прийнята імператором Константином Багрянородним і патріархом. Вчені висловлюють припущення, що на цей час Ольга вже прийняла християнство і вела переговори, щоб зробити його державною релігією (за що після смерті була канонізована церквою). Княгиня також прагнула встановити з Візантією династичні зв'язки, одруживши Святослава з донькою імператора, але зазнала невдачі. Це підштовхнуло її до активізації дипломатичних відносин з іншими країнами, насамперед Німеччиною, з якою вона у 959 і 961 рр. обмінювалася посольствами. Очевидно, що зв'язки з останньою мали стати своєрідною противагою до зарозумілої Візантійської імперії, котра нерідко ігнорувала інтереси Київської держави.

Внутрішня політика нових володарів Київської держави (Олега, Ігоря, Ольги, Святослава) спрямовувалась на поширення влади Київського князя на більшість східнослов’янських племен. Не припинялась при цьому зовнішньополітична діяльність Русі (походи Олега, Ігоря на Візантію, дипломатичні кроки Ольги та ін.).

Широка програма реформ, що мала зміцнити давньоруську державу після недалекоглядної політики Святослава, почала здійснюватись при Володимирі Великому (980-1015).

СУДОВА реформа

Запровадив нове зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем «Уставом земленим». Цей устав надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм – «Правди Ярослава» (1016).

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

У 1030 – 1031 pp. у союзі з Мстиславом відвоював у Польщі Червенські землі, внаслідок чого до Русі відійшли Перемишль, Червен, Белз та інші міста.

Розширив кордони на північному заході, приєднавши землі угро-фінських племен (чудь, водь, жора та ін.).

Підтримував дружні відносини з Візантією, надсилав руські дружини на допомогу візантійцям.

Підтримував відносини з Німеччиною (1030–1031 і 1040–1043 рр. – обмін посольствами). Русь розглядала Німеччину як найкращого союзника у боротьбі з Візантією.

Ярослав став впливовим європейським політиком, якого історики часто називають «тестем Європи».

3.Відцентрові тенденції
в розвитку Руської держави (друга половина ХІ ст. – початок ХІІ ст.).

Після смерті батька Ярослава Мудрого три брати – Ізяслав, Святослав та Всеволод – уклали між собою політичний союз, утворили тріумвірат (одноосібна монархія поступово переростає в монархію федеративну).

Основні події часів правління тріумвірату:

Усунули від участі у державному житті молодших братів;

1060 р. здійснили спільний похід проти торків;

Улітку 1068 р. зазнали розгромної поразки від половців на річці Альта. Призвела до захоплення кочівниками Переяславщини;

1068 р. – повстання у Києві проти Ізяслава Ярославича. Проголошення Всеслава Полоцького великим князем київським. 1069 р. Ізяслав повернув київський престол;

Унаслідок попередніх подій відбувається різке загострення суперечностей між тріумвірами.

1072 р. – на з’їзді у Вишгороді затверджено нову збірку законів «Правда Ярославичів»;

1073 р. – конфлікт між Ярославичами, що привів до розпаду тріумвірату: Святослав, підмовивши Всеволода, робить воєнний похід на Київ і виганяє Ізяслава

Далі Ярославичі по черзі сідали у великокняже крісло: 1073 – 1076 рр. – Святослав, 1076 – 1078 рр. – Ізяслав, 1078 – 1093 pp. – Всеволод.

1093 – 1113 рр. – княжив найстарший із онуків Ярослава Мудрого – Святополк ІІ Ізяславович.

Наприкінці XI ст. посилилися відцентрові тенденції в державі, було втрачено політичну єдність, спалахнули численні міжусобні війни, зросла зовнішня загроза.

Всі спроби княжих з'їздів (снемів) заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею.

Князівські з’їзди:

Любецький (1097) – ухвалив рішення про припинення міжусобиць. Проголосив запровадження спадкового володіння землями і князівствами.

Витичівський (1100) – укладення миру, який завершив війну князів, що розпочалася внаслідок осліплення теребовлянського князя Василька Ростиславовича.

Золотчівський (1101) – обговорення питання спільних дій усіх князів проти половецької агресії.

Долобський (1103) – обговорення заходів протидії половецькій загрозі. Прийнято рішення щодо війни проти половців.

Остання спроба відновити колишню велич Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113 – 1125 рр.). Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність (розробка знаменитого “Уставу” – своєрідного доповнення до “Руської Правди”), подолання сепаратистських тенденцій, об’єднання ¾ території Русі тимчасово стабілізували становище держави.

Галицьке князівство.

Після смерті Ярослава Мудрого на Русі були помітні перші ознаки феодальної роздробленості. Зростання землеробства, відокремлення ремесла, поширення торгівлі, виникнення міст зміцнювало економіку окремих земель, і місцева феодальна знать почала захоплювати управління, намагаючись звільнитися з-під влади Києва. Так поступово з складу Київської Русі і вийшли землі Новгородська, Полоцька, Ростово-Суздальська, Смоленська, Турівська – а далі цей процес охопив також західні землі. Київські князі намагалися протидіяти цим тенденціям, так виник довгий ряд феодальних воєн. Початковий етап створення відокремлених князівств відомий тільки в загальних рисах. В 1084 році з’явилися тут три князі Рюрик, Володар і Василько Ростовичі – і в їх руках опинилися головні міста краю – Перемишль, Звенигород і Теребовль.

Рюрик і Василько перебували у Володимирі при дворі князя Ярополка Ізясловича, під його доглядом, як небезпечні претенденти на княжі землі. Використавши відсутність Ярополка Ростиславичі зайняли Володимир, а далі оволоділи землями над Дністром і Сяном, які входили раніше до Київського князівства.

Після смерті Рюрика (1094 р.) Володар і Василько спільно оволоділи своєю землею і солідарно захищали свої права. Вони розподілили територію так, щоб Перемишль і Звенигород належали Володареві, Теребовль і Галич – Василькові. З діяльності Володаря у Перемишлі знаємо лише те, що він побудував церкву св. Івана, в якій пізніше був похований. Теребовельська і Галицька волості лежали на краю степів. Василько вживав заходи,

щоб заселити пограничні землі кочовиками. Мабуть, в той час з’явилися поселення з назвами Половці, Торки, Торське, Печеніжин та ін. Василько ставив у пограничній смузі також укріплені міста. З його іменем можна зв’язати «град» Василів у Чернівецькій області.

Після смерті Василька і Володаря (1124 р.) землі над Дністром і Сяном були поділені на чотири князівства. Володар залишив 2-х синів: Володимирка та Ростиславича. Перший одержав Звенигород, другий – Перемишль. Васильковими синами були Григорій та Іван, перший князював, мабуть, в Теребовлі, другий – в Галичі. Адже завдяки заходам Володимира Володаровича процес роздроблення затримано і всі волості з’єдналися в одне Галицьке князівство.

Важливим рішенням Володимирка було встановлення нової столиці князівства в Галичі. Всі інші «стольні» міста знаходилися на окраїнах: Перемишль близько польського кордону, Звенигород недалеко від волинського кордону, Теребовль поблизу степів.

Галич був важливим економічним центром, а саме осередком солеварного району. Вже в ХІ ст. згадується «галицька сіль», через Галич проходив чумацький шлях, і місто було, правдоподібно, головним центром експорту солі. Дністер над яким лежав Галич, був судноплавною рікою і служив для торгових зв’язків з Чорним морем. Всі ці обставини піднесли Галич до становища столиці. Володимирко осів у Галичі 1141 р., і цей час слід вважати початком існування об’єднаного Галицького князівства.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часу правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла. Його володіння проходили вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту і Дунаю опинилися у певній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, що в свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства.

Волинське князівство

Волинь до 1170-х рр. залишалась в залежності від Києва.

Виділення Волині в окреме князівство довершив Ізяслав Мстиславич, внук Володимира Мономаха. Він добився влади в Києві і тричі на короткий час був київським князем (1146- 1154). Після смерті Ізяслава (1154) Юрій Мономахович, який в той час остаточно став Київським князем, це раз намагався захопити Волинь для своєї сім’ї, але не мав успіху.

Син Ізяслава, Мстислав, який на короткий час став Київським князем (1167-1170) не зумів забезпечити Волинь своїй родині, і з того часу Волинська земля розвивається як незалежне князівство. Волинь не уникла процесу роздроблення, який в цей період відбувався на Русі. Після смерті Мстислава Ізясловича (1170) його сини поділили Волинську землю: Роман одержав Володимир, Всеволод – Белз, Святослав – Червен, Володимир – Берестя.

Монголо-татарська навала

Початок руху монгольських орд вийшов з басейну ріки Амуру. Десь коло 1000-го року вони почали творити окремі держави, а в середині ХІІ ст. Темуджін об’єднав декілька монгольських племен на північно-східному краю Монголії і в перших роках ХІІІ ст. став її володарем. 1206 року курултай – загальні збори представників племен – проголосив його володарем – і він прийняв ім’я Чингізхана.

Столицею нової могутньої держави став Каракорум. Звідти монголи підкорив Китай з Пекіном і сусідні землі. 1219 року Чингізхан розпочав війну з Ховарезмом (сучасний Туркменістан), а звідти пішов на захід. Найкращі воєначальники Чингізхана, Джебе і Субутай, перейшли південне узбережжя Каспійського моря, північну Персію, південний Кавказ, розбили грузинське військо і з’явилися в степах північного Кавказу. Тут зустріли їх сили половців, ясів, косогів та інших кавказьких народів. На Подонні, в 1222 році, монголи розбили половців при цьому кількох ханів було забито, а старий Котян, тесть Мстислава Галицького, з рештками половців відступив до Дніпра. Котян звернувся до Мстислава Галицького та до інших українських князів, прохаючи допомоги. У Києві відбувся з’їзд князів, на якому вирішено допомогти половцям. Був великий поход. По дорозі прибуло до них кілька посольств від монголів, які просили не втручатися у війну, бо, мовляв, на Русь вони не зазіхають. Князі не послухали. Над р. Калкою відбулася битва, з причини браку дисципліни та порядку в командуванні, з руського війська врятувалася ледве десята частина,

– писав сучасник. Після того монголи дійшли до Дніпра й повернулися до Азії.

Минуло 13 років і монголи знову прийшли під проводом хана Батия. В 1239 році татари знову прийшли в Україну, зруйнували Переяславщину, Чернігівщину і 6 грудня 1240 року, після жорстокої облоги, здобули Київ, що його ревно боронив воєвода галицький, князь Дмитро. Місто зруйновано, спустошено, пограбовано. Пишучи про це літописець згадує киян, які рятувалися в Десятинній церкві, на хорах, і загинули під їх руїнами.

З Києва Батий пішов на Волинь, здобув Колодятин, Кам’янець. Данилів та Кременець витримали облогу. Зате Володимир, Галич монголи зруйнували цілковито. Завдяки добрій організації Золота орда мала могутню силу. На її чолі стояв хан з необмеженою владою, оточений родовою організацією, яка забезпечувала мілітарний успіх, і відзначалася високою технікою, утримання величезних мас війська, що при портативності провіанту, дозволяла робити великі переходи. Татарське панування, або «іго», як називали його на Русі, виявлялося головним чином у двох формах. По-перше – татари стали видавати князям «ярлики» – грамоти на князювання. «Ярлик» видавали не рахуючись ані з його правами на престол, ані з бажанням народу. Народ не мав голосу. Таке заміщення князівських столів відкривало широкій простір для доносів, інтриг і всякого роду злочинів. Звичайно, князь, що дістав стіл хана, не потребував підтримки людності і не прислухався до голосу громади. Подорож до орди була часто небезпечною для князя, і декілька їх загинуло (забиті або отруєні). Забитий був князь Чернігівський Михайло, який відмовився поклонитися образам ханів. Це був перший мученик татар. Взагалі від князів вимагали виконання принижуючих обрядів. Князі повинні були негайно з’являтися на виклик хана, виступати з військом на допомогу йому в походах.

Другою формою «іга» була данина, якою обкладено всю людність. Спочатку данину збирали татарські урядовці – баскаки, а згодом наклали відповідальність за сплату її на князів. Таким чином, перетворено Україну на провінцію, яка повинна була забезпечувати татар усім необхідним.

Наслідки завойовницьких походів монголів для слов’янських земель:

1. Руйнація та падіння ролі міст. Із 74 руських міст ХІІ – ХІІІ ст. 49 були розорені, 14 вже не піднялися із руїн, а ще 15 перетворилися на села.

2. Занепад ремесла і торгівлі.

3. Демографічні втрати.

4. Зникнення значної частини феодальної еліти.

Монгольське завоювання помітно вплинуло на історичний розвиток східних слов’ян, якісно змінило характер державних структур, наклало значний відбиток на ментальності народу:

1. Переміщення і своєрідне роздвоєння центру суспільного життя східних слов’ян.

2. Консервація та поглиблення феодальної роздробленості.

3. Поступове витіснення у стосунках між князем і місцевою знаттю принципу васалітету та запровадження системи підданства.

4. Руські землі опинилися під владою різних держав.

ПЕРЕДУМОВИ УТВОРЕННЯ СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ “РУСЬ”.

Хозарська гіпотеза, виводила коріння Київської держави з Хозарського халіфату (О. Пріцек).

КИЇВСЬКА РУСЬ В IX -XI СТ.

Дата: 2019-11-01, просмотров: 216.

12 3 4 5 6 Следующая ⇒