Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
Відмовитися від волі – значить відмовитися від людської гідності, від прав людства, навіть від його обов'язків.
Ж.-Ж. Руссо
1. Індивід як суб’єкт політики.
2. Політична участь.
3. Права людини.
1. Індивід як суб'єкт політики
Політика являє собою діяльність різноманітних суб'єктів у сфері взаємин їх із владою. Під суб'єктами політики розуміються індивіди, суспільні групи, політичні інститути, що приймають реальну участь у політичному житті. Первинним суб'єктом політики є особистість (індивід). Саме із сукупності дій індивідів розвивається політична активність класів, націй, партій, громадських організацій, рухів.
Особистість як суб'єкт політики вкрай специфічна в порівнянні з іншими учасниками політичного життя. Специфіка індивіда як суб'єкта політики виражається в наявності у ньому двох суперечливих начал – прагнення до волі, щастя, до реалізації своїх інтересів, з одного боку, і необхідність дотримання встановлених державою політичних порядків і форм поведінки – з другого.
Специфічний і сам процес формування індивіда як суб'єкта політики. Для формування політично активної особистості необхідний процес політичної соціалізації. Тільки процес політичної соціалізації забезпечує засвоєння індивідом політичних цінностей, норм політичної культури, формування певних установок на політичну систему. Активна участь особистості в політичному житті сприяє створенню умов для повного розкриття всіх потенційних можливостей людини, для його творчого самовираження. У демократичній системі розвиток індивіда як суб'єкта політики є важливою умовою тісного зв'язку політичних інститутів з цивільним суспільством.
Проблема особистості як суб'єкта політики здавна цікавила і захоплювала вчених і мислителів. У стародавності найбільш цікаві моделі взаємин особистості і влади представлені патерналістськими (Конфуцій) і етатістськими (Платон, Арістотель, Заратустра) теоріями. У цих теоріях обґрунтовується ідея пріоритету влади держави над людиною. Безумовне підпорядкування людини державі виключало можливість визнання його як повноправного партнера держави. Арістотель вважав державу вищою формою соціального спілкування; на відміну від Платона виступав за активну участь громадян у політичному житті.
Ліберальні мислителі Нового часу (Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Т. Джеферсон, Дж. Медісон та ін.) обґрунтували модель відносин держави і людини, засновану на ідеї суверенітету особистості. Особистість оголошувалася вищою соціальною цінністю, що володіє цивільними правами незалежно від походження, соціальних, матеріальних та інших характеристик. Стверджувалося, що в основі політики держави повинні лежати права і свобода людини. Лібералізм відокремив особистість і суспільство від держави, наділив особистість фундаментальними правами (на життя, волю, безпеку, власність тощо), проголосив політичну рівність усіх громадян.
Своєрідною моделлю відносин людини і влади є серединна модель, що має древнє походження (VII – VI ст. до н. е.) В її основі лежить ідея компромісу у відносинах між державою й особистістю. В сучасних умовах подібна позиція знаходить своє вираження в християнсько-демократичній концепції. Ця концепція виходить з абсолютної цінності кожної особистості, солідарності громадян, відповідальності кожної людини за своє благополуччя, наданні з боку держави підтримки тим, хто сам не може забезпечити себе (принцип субсідарності).
Мотиви участі особистості в політиці різноманітні. Питання про мотивацію політичної участі чи неучасті є складним. З цього приводу висловлюють свої судження і політологи, і соціологи, і психологи. Мотиви участі особистості в політиці можуть бути ситуаційними, тобто випливати з умов життєдіяльності особистості. Наприклад, в умовах політичної системи, що загрожує інтересам та свободи особи, в політику включається ця особистість, будучи навіть аполітичною.
З погляду психології існують два основних типи мотивів до участі в політиці:
а) егоцентричні. У цьому випадку політика розглядається як гра, спосіб досягнення багатства, слави, політичної влади і т. п.;
б) соціоцентричні. Участь у політиці визначається шляхетним прагненням особистості служити суспільству.
Участь у керуванні державою і суспільством представляє для особистості в одному випадку право реалізувати свої потреби, в іншому – морально-політичний обов'язок, у третьому – зацікавленість (матеріальну чи морально-політичну).
Політична участь
Безпосереднім показником самореалізації особистості у сфері владних відносин є її участь у політичному житті. Участь у політиці підрозумівається як один із основних засобів, котрі використовує людина для досягнення своїх власних цілей. До основних форм політичної участі особистості відносяться: а) участь у масових політичних заходах, кампаніях (виборах, демонстраціях, референдумах, страйках тощо); б) участь у діяльності суспільних, політичних організацій, рухах (рядова й у ролі керівників, лідерів і т. ін.); в) участь у професійній політичній діяльності.
М. Вебер виділяє три типи особистості, що беруть участь у політиці: а) політик „з нагоди” (епізодична участь); б) політик за “сумісництвом” (участь у політиці не основна); в) політик-професіонал.
Політична участь у найзагальнішому вигляді підрозділяється на автономну й мобілізовану. Як критерій даної типології взятий характер стимулу участі індивіда в політиці. Мобілізована участь припускає зовнішнє джерело, що виходить від влади, держави, їхніх примусових органів. Вони створюють умови для прилучення особистості до політичного життя, крім її бажання, волі. Мобілізована політична участь характерна для авторитарних і тоталітарних режимів. Автономна політична участь спонукається стимулами, які виходять від самої особистості. Індивід у даному випадку самостійно приходить до участі в політичному процесі, вибираючи найбільш допустимі для нього форми політичної активності.
В умовах демократичної політичної системи політична участь є найважливішим засобом проведення політики держави, контролю за її здійсненням, добору підготовлених осіб до керування справами суспільства і держави.
Своєрідною формою політичної участі населення є протестанська. Політичний протест віддзеркалює негативне відношення соціальних суб'єктів на сформовані в суспільстві несприятливі політичні та соціально-економічні умови, на неефективну діяльність держави. Політичний протест протікає в конвенціональних (дозволених владою) і неконвенціональних (підпільних, заборонених і ін.) формах. У демократичних державах діє інститут опозиції, що представляє діяльність неурядових партій і рухів.
Крайньою формою неконвенціонального політичного протесту є політичний тероризм. Тероризм – це привселюдно чинені загально-небезпечні дії чи погрози, спрямовані на залякування населення чи соціальних груп з метою прямого або непрямого впливу на прийняття якого-небудь рішення чи відмовлення від нього в інтересах терористів. Тероризм відноситься до числа найнебезпечніших явищ сучасності, що набуває все більш різноманітних форм і загрозливих масштабів. Терористичні акти приносять масові людські жертви, вбивства видних або значних політичних діячів, руйнування матеріальних і духовних цінностей. Тероризм, давно вийшовши за національні рамки, набував міжнародного характеру. В даний час тероризм перетворився в серйозну проблему для всього світового співтовариства. Її рішення вимагає величезних ресурсів, об'єднання зусиль різних держав, їхніх спеціальних служб і правоохоронних органів.
Характер і ступінь участі особистості в політиці залежить від сукупності визначених передумов (умов) і факторів (безпосередніх причин, що обумовлюють діяльність індивіда). Умовно передумови політичної участі можна розділити на чотири групи: матеріальні, політико-правові, соціокультурні й інформаційні. У рамках цих передумов розкривається дія комплексу факторів, що представляють головні причини активного включення особистості в політичний процес: роль держави в політичній соціалізації, добробут, стать, вік, рід занять, культурно-освітній рівень, релігійна приналежність, психологічний тип і т. ін. Зараз у політичній науці найбільшого значення надається психологічним факторам, що спричиняють вплив на ті чи інші форми політичної участі людей: (бажання протистояти загрозі своєму суспільному становищу, прагнення домогтися життєвого успіху, завоювати більш високий соціальний статус, розуміння громадського обов'язку тощо). Дані соціологічних досліджень показують, що чим багатше суспільство, тим воно більш відкрите до демократичних форм. Матеріально забезпечені люди є більш ліберальними. Як правило, більш освічені громадяни – політично більш активні в порівнянні з тими громадянами, які мають невисокий культурно-освітній рівень.
3. Права людини
Ґарантувати статус особистості як суб'єкта політики покликані права людини. Вони представляють сукупність принципів, норм взаємин між людьми і державою, що дають можливість діяти людині за своїм розсудом (ця частина прав називається свободами) і одержувати певні блага (це власне права).
Права людини – одна з вічних проблем історичного, соціального і культурного розвитку людства. У різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала або релігійного, або естетичного, або філософського звучання.
Зародження прав людини в V – IV ст. до н. е. у давніх полісах (Афінах, Римі), поява принципу громадянства були великим кроком на шляху руху до прогресу і волі. Нерівномірність розподілу прав людини не між різними класовими і становими структурами також повпозбавлення цих прав рабів було неминучим для тих етапів суспільного розвитку. Кожна нова ступінь такого розвитку додавала нових якостей правам людини, поширювала їх на більш широке коло суб'єктів. І відбувалося це не стихійно, а в результаті боротьби класів і станів за свої права і волю, за її розширення і збагачення.
У міру природно-історичного розвитку суспільства відбувалося зростання гуманних підвалин релігії, філософії, моралі, праві. Античний раб вільніший за первісного дикуна, середньовічний кріпак вільніший античного раба, а найманий робітник ранньобуржуазного суспільства вільніший середньовічного кріпака.
Відомо, що правила поведінки в первісному суспільстві носили синкретичний (лат. synkretismos – з'єднання) характер. Ці правила в науковій літературі одержали найменування „мононорми”, оскільки вони не можуть бути диференційовані і класифіковані як норми релігії, моралі, звичайного права. За своїм характером – це правила, що виражають стійкі звички, котрі переконують своєю доцільністю. Вони концентрували їх, стихійно складаючи уявлення про корисне і шкідливе для роду чи племені і, в кінцевому рахунку, були зв'язані зі становленням суспільної праці. Метою таких норм була підтримка і збереження спорідненої родини.
Для мононорм характерним було те, що вони ніколи не давали переваг одному члену роду перед іншим, тобто закріплювали „первісну рівність”. Але суть цієї рівності складалася в поглинанні людини співтовариством, у найжорстокішій регламентації всієї її діяльності, в консервативності і застійності форм, що закріплюють існуючі зв'язки і відносини. Ця та інші нормативні надмірності, властиві суспільствам з відносно бідною культурою, для яких найважливішою задачею є підтримка рівноваги і суспільного спокою.
Однак виникнення мононорм було свідченням грандіозної еволюції людства, що вийшло з тваринного світу. Сам факт появи норм – це ознака сугубо людського буття, його соціальності. Через освоєння мононорм культивувалися форми поводження, необхідні людському співтовариству для подальшого прогресу. Адже навіть найконсервативніші й найтвердіші соціальні норми прийшли на зміну стадним інстинктам і свідчили про усвідомлення людськими співтовариствами особливості свого існування стосовно іншого світу і необхідності підтримки і збереження своєї спільності. У рамках первісної моралі, звичаїв, традицій, ритуалів, що виростали з мононорм, відбувалося становлення людської соціальності.
Люди на практичному досвіді переконувалися в корисності і доцільності певних правил, заборон, розпоряджень.
На останньому етапі розпаду первіснообщинного ладу в епоху класоутворення виникають норми права. Однак формування норм права і прав людини – явища тимчасові. Правові системи більшості регіонів світу формуються у зв'язку з великим суспільним поділом праці, зростанням його продуктивності, що створили можливість появи надлишкового продукту і зосередження суспільного багатства в руках уже сформованої привілейованої верхівки, яка здійснює процес керування в родових організаціях. Вони були засновані переважно на методах насильства, примусу, застосовувалися носіями верховної влади стосовно більшості суспільств. Рівень свободи був мінімальний і охоплював хіба що верхівку, що править. У таких умовах домагання індивідів на забезпечення нормальної життєдіяльності були нереальні. Люди бачили в представниках верховної влади або ставлеників Бога на землі, або просто владик, що вимагають беззаперечного підпорядкування.
Специфічним різновидом рабовласницької держави була полісна форма, котра виступала у виді рабовласницької демократії, тиранії, аристократії. Полісна демократія породила перші паростки явища, які уже можуть бути названі правами людини. Це пов'язано з виникненням певного простору свободи, що створило умови для появи рівних політичних прав у осіб, які є громадянами.
У VI ст. до н. е. афінський архонт Солон розробив конституцію, що закріплювала деякі елементи демократії і встановлювала право на залучення до відповідальності державних чиновників.
Свій внесок у розвиток цивільних свобод внесли римляни, які ввели поділ влади, прийняли та розробили ідеї природного права.
У період середньовіччя свобода була вкрай обмежена, оскільки феодальне суспільство – суспільство загальної залежності. Система зовнішньоекономічного примусу, станова ієрархія, безправ'я більшості породжували сваволю, культ сили, систематичне насильство. Однак уже в цей період в Англії виникають спроби обмеження права монарха, з'єднання монархії зі становим представництвом, прагнення визначити для панування монарха правил, яких він повинен дотримуватися. Протистояння монарха, баронів, лицарства завершилося прийняттям Великої Хартії Вільностей у 1215 р. У ній містяться статті, спрямовані на приборкання сваволі королівських чиновників, вимоги не призначати на посаду суддів, шерифів і констеблів осіб, які не знають законів або не бажають їх виконувати.
Актом, що закріпив компроміс між зміцнілою буржуазією і правлячою верхівкою землевласників, затвердженням конституційної монархії, став Білль про права 1689 р. Білль відводив значну роль парламенту, забороняв без його згоди припиняти дії законів, стягувати податки і збори на користь корони, утримувати в мирний час постійну армію. Поряд з цим білль уніс неоціненний вклад у розвиток прав людини, встановивши свободу слова і суперечок у парламенті, свободу виборів у парламент, право звертання підданих з петицією до короля.
Зазначені нормативні акти – свідчення, що Англія стала першовідкривачем у сфері прав людини й у необхідності поділу влади для їхнього захисту. Акт про влаштування 1701 р. заснував верховенство парламенту у сфері законодавства, принцип незмінюваності суддів, заборону королівським міністрам бути членами парламенту. Ці нововведення стали можливими у зв'язку з інтенсивним розвитком буржуазних відносин, посиленням влади буржуазного стану, що вимагав покласти кінець буржуазній сваволі й абсолютизму.
Подальший розвиток ідеалів свободи і прав людини, що знайшло втілення в історичних документах, відбувся у США.
Вчення природного права було розвинуте Томасом Пейном і Томасом Джефферсоном у їхній боротьбі за перемогу буржуазно-демократичної й антиколоніальної революції. Ідеї Пейна і Джефферсона були спрямовані не тільки на затвердження демократичної державності, але й на захист невід'ємних природних прав людини. Важко переоцінити великий гуманний пафос Декларації Прав Вірджинії 1776 р., що проголосила: „Усі люди за природою є в однаковій мірі вільними і незалежними і володіють певними природженими правами, яких вони – при вступі в суспільний стан – не можуть позбавити себе і своїх нащадків якою-небудь угодою...”.
Вперше своє юридичне вираження права людини одержали в 1776 р. у Вірджинській Декларації, що згодом була покладена в основу Білля про права (конституції) США і французької Декларації прав людини і громадянина 1789 р. У наш час права людини закріплені в Загальній Декларації прав і свобод людини і громадянина, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН (1948 р.), у Європейській Конвенції про захист прав і свобод людини (1950 р.), Міжнародному Пакті про цивільні і політичні права (1966 р.), Декларації прав дитини (1959 р.), Декларації про ліквідацію усіх форм нетерпимості і дискримінації (1981 р.), Конвенції проти катувань і інших нелюдських видів звертання і покарання (1984 р.) і ряді інших міжнародних документів. Згідно з цими документами, людина визнається рівноправним з державою суб'єктом політики.
Перше покоління прав людини – невідчужувані особисті (цивільні) і політичні права. Це – право громадянина на свободу думки, совісті і релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу и безпеку особи, право на свободу від свавільного арешту, затримки чи вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і безстороннім судом та інші особисті і політичні права, які набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права, а незабаром – і в актах міжнародного права.
Перше покоління прав людини є основою індивідуальної волі і кваліфікується як система негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від втручання у сфери, регульовані цими правами.
Відлік першому поколінню прав людини можна вести з періоду встановлення юридичної рівності, коли зруйнувалися станові рамки середньовічного суспільства. Цей період приходиться на розвиток буржуазних відносин і затвердження буржуазного суспільства з його законодавчими актами. Тільки тоді рівноправність з ідеальної категорії стала втілюватися в реальну дійсність, одержавши конституційне чи інше законодавче оформлення. Принцип юридичної рівності, котрий став основою універсальності прав людини, додав їм справді демократичного характеру.
Після Другої світової війни необхідність забезпечення основних прав людини була визнана в більшості розвинутих країн.
Друге покоління прав людини – поглиблення особистих (цивільних) і розвиток соціально-економічних та культурних прав (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу й інше) – сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища і підвищення культурного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової війни, та вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу і міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян.
Друге покоління прав людини називають ще системою позитивних прав. Вони не можуть реалізуватися без організаційної, координуючої й іншої форм діяльності держави щодо їхнього забезпечення.
Третє покоління прав людини можна назвати солідарними (колективними), тобто правами всього людства – правами людини і правами народів. Це право на мир, безпеку, незалежність, на здорове навколишнє середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства в цілому. Мова йде про ті права особистості, що не зв'язані з його особистим статусом, а диктуються належністю до якої-небудь спільності (асоціації), тобто є солідарними, в яких правам особистості відведене провідне місце (право на солідарність, право на міжнародне спілкування т. ін.).
Становлення третього покоління прав людини (права людини – частина прав людства) зв'язане з національно-визвольним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням глобальних світових проблем після Другої світової війни. Останні викликали інтернаціоналізацію юридичних формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних) пактів про права людини, набуття національного характеру законодавств (особливо конституційних) тих держав, що підписали міжнародні пакти про права людини. Міжнародне визнання прав людини стало орієнтиром для розвитку всього людства в напрямку створення співтовариства правових держав.
У Конституцію України включені основні нормативні положення про права і свободи людини, визнані у світовому співтоваристві. Однак на сьогоднішній день в Україні проблемою є реалізація багатьох прав і свобод людини на практиці. Без вирішення цієї проблеми не можна говорити про забезпечення міжнародних стандартів про права людини в Україні.
Права людини мають нормативний й інституціональний (реальний) зміст. У першому випадку засновані на принципах свободи, рівності, справедливості, невідчужені і носять універсальний характер; діють незалежно від типу політичної системи, характеру режиму правління. У міжнародних документах про права людини дотримання цих прав має пріоритет перед принципом невтручання у внутрішні справи окремих держав.
Інституціональний зміст прав людини залежить від рівня соціально-економічного розвитку, демократизму політичної системи у країні, установлених традицій та звичаїв. Тому в багатьох країнах не всі права людини виконуються. Маються численні факти переслідування людей з етнічних мотивів, застосування катувань у в'язницях і т. ін. У деяких демократичних країнах Заходу рівні права жінок були визнані лише після Другої світової війни (в Японії і Франції – у 1940 р., у Швеції – в 1974 р.). Сучасне уявлення про права людини ґрунтується на ідеях природного права, які розвивали китайський мислитель Мо-Цзи, софісти, Арістотель. В основі цих ідей лежало визнання рівності людей від народження, наявності у них однакових, даних природою природних прав. У середні століття панував юридично-позитивістський підхід, що виходив із пріоритету прав держави (законів) над правами особистості. Прихильники даного підходу заперечували загальнолюдську природу права, розуміючи його, як благо, дароване державою. У джерел сучасного ліберального розуміння прав людини стоять найвизначніші мислителі Нового часу: Дж. Локк, Г. Гроцій, Ш. Монтеск'є, Джеферсон, І. Бентам, Дж. Мілль т. ін. Вони обґрунтували розуміння природних прав людини на життя, безпеку, власність, волю тощо. У якості основних вони розглядали політичні та цивільні права особистості, не звертаючи належної уваги на соціально-економічні умови її життєдіяльності. Зараз у ліберальних концепціях прав і свобод особи основний акцент робиться на питаннях гарантування і використання природних прав. У зрілому демократичному суспільстві політичні права втрачають свою колишню першість, будучи передумовою реалізації всього спектра прав і свобод індивіда. Індивід вправі сам вирішувати питання про прийнятні для нього форми реалізації своїх прав.
Найбільш загальною типологією прав людини є підрозділ їх на негативні та позитивні. Як критерій даної типології виступають позитивний і негативний аспекти свободи. У негативному значенні свобода розуміється як відсутність примусу, у позитивному – як свобода вибору, як можливість і здатність індивіда до свого розвитку. Негативні права відповідно до даного розуміння свободи виражаються в обов'язках держави відносно захисту громадян від усіх обмежень і примусу. Здійснення негативних прав, до яких відносяться практично всі ліберальні, фундаментальні права людини, не залежать від рівня розвитку країни, її економічних і соціальних ресурсів. Негативні права являють собою основу індивідуальної свободи особи.
Позитивні права ґрунтуються на обов'язку держави надати особистості певні соціальні блага (право на утворення, охорону здоров'я, доступ до культурних цінностей, соціальний захист т. ін.). Позитивні права безпосередньо залежать від соціально-економічного розвитку держави, від типу політичної системи, від наявності необхідних соціальних ресурсів, матеріальних засобів.
У відповідності зі сферами реалізації права і свободи людини підрозділяються на цивільні (чи особисті), політичні, економічні, соціальні, культурні й екологічні. До цивільних, або особистих прав людини відносяться – право на життя, особиста недоторканність, право на захист честі і доброго імені, право на справедливий незалежний і вільний суд, на таємницю листування і телефонних розмов, свободу пересування і вибору місця проживання, право залишати власну країну і повертатися тощо.
Політичні права визначають можливість участі громадян у керуванні справами держави і суспільства (виборчі права, свобода слова, друкування, совісті, право на одержання інформації, право на об'єднання з однодумцями й т. ін.). У результаті боротьби трудящих за свої цивільні і політичні права в демократичних державах затвердилися конституційні гарантії права, загальне виборче право. У більшості сучасних європейських держав скасована страта.
Економічні і соціальні права – це права і можливості громадян у сфері виробництва, обміну, споживання, розпорядження матеріальними ресурсами, продуктами своєї праці. Серед економічних прав найважливішими є право на приватну власність, свободу економічної діяльності. До соціальних прав відносяться: право на працю, справедливу оплату праці, захист від безробіття; право вибору професії; право на колективні дії стосовно захисту трудових прав; право на житло, охорону здоров'я, одержання освіти і т. ін. Соціальні й економічні права включені в Загальну Декларацію прав і свобод людини (1948 р.).
Культурні права гарантують доступ людини до благ культури, свободу художньої, наукової, технічної творчості, її участь у культурному житті й користуванні установами культури. Цей вид прав дозволяє реалізувати культурні потреби людини, забезпечити зростання рівня його культури, без якої людина не може повноцінно здійснити свої цивільні та політичні права.
У сучасних умовах однією з найбільш гострих глобальних проблем людства є екологічна. Унаслідок цього особливу актуальність здобувають екологічні права особистості: право на мир, на соціальний і культурний розвиток, право на здорове екологічне навколишнє середовище, вільне пересування по світу тощо. Реалізація цих прав у значній мірі утруднена через цілий комплекс факторів, протиріч у сучасному складному світі (політика диктаторських, тоталітарних режимів, різноманіття політичних, військових, національних конфліктів і т. ін.). Дотримання прав людини – всеосяжна комплексна задача, ступінь вирішення якої безпосередньо характеризує демократичність і гуманістичність будь-якої країни. У масштабах усього світового співтовариства практична реалізація всього комплексу прав людини – найважливіша гарантія побудови міжнародних відносин на справді гуманістичних, моральних засадах, збереження і зміцнення миру. В наш час у світі виділяються такі групи порушень прав людини, як геноцид, етнічні „чистки”, тероризм, громадянські війни, апартеїд, расова дискримінація, сегрегація, порушення політичних прав громадян, забруднення навколишнього середовища, дискримінаційна мовна політика, обмеження на одержання інформації і т. д. Забезпечення прав кожній людині, незалежно від державних, національних, расових і інших розходжень, – основний шлях до об'єднання людства в єдине ціле, єдиний економічний, інформаційний, духовний організм; шлях до побудови земної цивілізації на засадах гуманізму і високої моральності.
Контрольні запитання
1. Дайте визначення поняттю “особистість як суб'єкт політики”.
2. Охарактеризуйте основні моделі відносин особистості і влади.
3. Назвіть основні типи мотивів участі особистості в політиці.
4. Які основні форми політичної участі особистості?
5. Розкрийте основні фактори політичної активності особистості.
6. Сформулюйте поняття “права людини”.
7. Перерахуйте й охарактеризуйте основні типи прав людини.
8. Яка роль міжнародних організацій у справі захисту прав людини?
9. Охарактеризуйте стан прав людини в сучасній Україні.
Дата: 2019-07-30, просмотров: 219.