У політиці немає моралі, а є тільки інтереси.
Н. Макіавеллі
Справедливість є головною чеснотою політики, як істина є головною чеснотою систем мислення.
Дж. Роулз
1. Що таке політика?
2. Структура і функції політики.
3. Взаємовідносини політики з іншими сферами суспільства.
1. Що таке політика?
Зміст поняття “політика” важко визначити через його багатозначність. Небагато знайдеться слів, настільки насичених значеннями. Ще давньогрецький політичний діяч Перікл стверджував: “Лише одиниці можуть творити політику, проте висловлюватись про неї можуть усі”. Ми говоримо про політику держави, політику партій; конфесіональну, економічну, національну, регіональну, гендерну, сімейну політику, політику ринку, батьків, роботодавців, керівників установи тощо. Чи слід вважати, що у всіх зазначених випадках ми говоримо про одне й те ж саме, чи існує різниця в змісті поняття “політика” стосовно кожного з них? Що таке політика, чим вона відрізняється від інших сфер суспільного життя? Які царини людської життєдіяльності пов’язані з політикою?
Роль та місце політики визначаються відмінностями в підходах до осягнення соціальності людини. Чи вважати соціальність природною для людини, розглядати життя у громадянському суспільстві як її найвищу форму чи, навпаки, визначити, що соціальність людини неприродна, а громадянське суспільство сприяє доведенню природної нерівності до небезпечної межі – в залежності від цього можна сконструювати дві протилежні моделі становлення політики в суспільстві як глобального соціального інституту. Таке питання частіше ставиться в негативній і гіпотетичній формі: якою було б соціальне життя людей за відсутності політичних зв’язків?
Згідно з Арістотелем, життя людей можливе й поза громадянським суспільством, про що свідчить існування дополітичних суспільств або спільнот, що діяли як етноси, без міст-держав (полісів), але це був нижчий рівень організації суспільного життя. За думкою Августина Блаженного, Лютера, Кальвіна та Гоббса, такий спосіб життя неможливий через злий характер людини. Порівняно з природним станом, вважає Руссо, громадянське суспільство призводить до занепаду та лиха, але з початком процесу цивілізації організоване співробітництво людей стає неминучим. Якщо Платон, Лютер, Гоббс приписують цьому фактору роль стабілізатора соціальних відносин, то Карл Шмітт розглядає поділ на друзів/ворогів як сутність політики, а Фрейд вважає, що нездатність провести відмінність між суперництвом та ворожістю є невикорненою, природженою властивістю людства, яка виникає як результат колективного злочину, котрий робить неможливим мистецтво управління.
Сама оцінка політичної діяльності з боку суспільства завжди роздвоюється:
вона може розцінюватися як “благородна справа”. Такою її вважав ще Арістотель. У цьому випадку політика – це мистецтво управління суспільством, це миротворча діяльність, спрямована на об’єднання суспільства навколо вищої мети;
навпаки, вона може вважатися “вульгарною справою”, бо є справою брудною, принизливою, яка зводиться то до “марних політичних ігор”, то до “пустих балачок”, то до “непомірного марнолюбства”.
У наукових колах оцінка сфери політики також не була єдиною: одні спеціалісти стверджують, що політика – це наука, а інші – що це мистецтво. Можливо, деякі з визначень поняття “політика” зроблять її більш прозорою:
політика – це прагнення до влади, її завоювання та утримання (М. Вебер);
політика – це концентрований вираз економіки; царина відносин між класами суспільства, їх відношення до держави як знаряддя пануючого класу (В. І. Ленін);
політика у вищому розумінні є життя, а життя є політика (О. Шпенглер);
політика – це боротьба за організацію людських можливостей (Д. Хелд);
політика – це владний розподіл цінностей всередині суспільства (Д. Істон);
політика – це вивчення впливу і того, хто впливає... інакше кажучи, хто і що отримує, коли і як (Г. Лассуелл);
політика – це сперечання навколо влади і статуса (О. С. Панарін);
політика – це результат усвідомлення суспільних протиріч як відносин “друзів – ворогів” (К. Шмітт);
політика, не маючи “самостійної екзистенції” (існування), є лише певною формою мислення, формою дискурсу (М. Хеттіх).
Аналіз різноманітних підходів до теоретичної інтерпретації політичної сфери дозволяє зробити висновок про її багатомірний характер. Політика постає у єдності трьох взаємопов’язаних аспектів: 1) як сфера суспільного життя; 2) як один із видів активності соціальних суб’єктів; 3) як тип соціальних відносин (між індивідами, малими групами тощо).
У перекладі з давньогрецької слово “політика” означає “державні або суспільні, громадські справи”. Сам термін набув поширення під впливом трактату Арістотеля про державу, політичний устрій та державний лад, що був названий ним “Політика”. Людина є політичною істотою у тому сенсі, що вона є соціальною істотою, а також через те, що тільки вона здатна жити у „громадянському суспільстві”. Сьогодні зрозуміло, що політику неможливо визначити, якщо керуватися якимось одним критерієм.
Найбільш поширеним підходом до інтерпретації політики є її ідентифікація з феноменом влади. При цьому розрізняють дві позиції. Перша: політику визначають як відносини з приводу державної влади, її організації, напрямків діяльності. Друга: політику ототожнюють з усіма різновидами влади, тобто не обмежуються лише державною владою та її інститутами. Згідно з цією “екстенсивною” тезою, політика – явище універсальне, без якого суспільство не може обійтися. “Політика – це все”: вибори глави держави, виховання дітей, розповсюдження СНІДу, поширення міграції, зубожіння населення, легалізація проституції, одностатевих шлюбів, заборона абортів, розбудова держави, пісні Ж. Агузарової і т. ін. Ідентифікація політики з усіма різновидами влади дає можливість вивчати її на всіх рівнях, у тому числі й на мікрорівні, між окремими суб’єктами (мова йде про малу політику).
Проте владні концепції політики є лише одними з багатьох спроб “спіймати” її субстанцію (першоджерело). Серед інших концепцій слід зазначити теологічні, натуралістичні та соціоцентричні пояснення політики.
Теологічний підхід спирається на політико-філософський доробок А. Августина і Ф. Аквінського. Останній здійснив синтез арістотелівського вчення про державу з християнським поглядом на природу та призначення людини. Значення політичної теорії Аквіната полягає перш за все у захисті недоторканості духовного та приватного життя людини. Теологічне пояснення політики свідомо відкидає логічні та раціональні підходи, ґрунтується на принципах віри у могутність і довершеність божественного плану історії людства, де держава і політика – речі, підпорядковані провіденційному управлінню.
Натуралістичний підхід пояснює природу політики, виходячи з домінуючого значення її несоціальних чинників: природного середовища, географічного розташування, клімату тощо. У рамках цього підходу виокремлюють:
географічні концепції політики, що надають виключного значення територіальним, економіко-географічним, фізико-кліматичним детермінантам політичного життя. Засновниками цього напрямку вважають Ж. Бодена і Ш. Монтеск’є. На межі ХІХ – ХХ ст. їх погляди здобули інтелектуальну підтримку з боку Ф. Ратцеля, Г. Маккіндера, К. Хаусхофера, які заснували відносно самостійні наукові напрямки – геополітику (як метафізику світового панування) і політичну географію;
біологічні концепції, що пропагують пріоритет інстинктивних, генетично природжених властивостей, якостей людини над культурними, моральними чинниками політики. Основним об’єктом вивчення біополітиків є людська поведінка, а метою дослідження – доведення її біологічної природи. Серед фундаторів цієї течії відзначають Ч. Дарвіна, Ч. Ламброзо, К. Лоренца;
психологізаторські теорії, головна ідея яких полягає у редукції (спрощенні) всіх політичних явищ до переважаючого впливу психологічних якостей людини. Все політичне життя пояснюється потаємними бажаннями, прагненнями, підсвідомими „комплексами” людини і широких соціальних верств. Прибічники цього напрямку звертаються до авторитету Г. Тарда, Г. Лебона, Л. Гумпловича, З. Фрейда, К. Юнга.
Соціоцентричний підхід до політики наголошує на її соціальному походженні (за допомогою відкриття її субстанції, якою визначаються або влада, або держава, або право). Соціоцентричний підхід об’єднує ряд течій, серед яких слід згадати про:
теорію К. Шмітта. Німецький правознавець, теоретик держави та відомий політичний філософ Карл Шмітт (1888 – 1985 рр.) вважав, що поняття політичного є більш фундаментальним, ніж поняття права, та навіть і поняття держави. Політичне визначається розмежуванням, готовністю до боротьби та боротьбою, здатністю до прийняття рішення та рішучістю. Політиці як сфері одвічного конфлікту відповідає первісне, притаманне самій природі людини розрізнення – друг/ворог. Це розрізнення є основою будь-якої політичної дії, заперечення ж цього поділу робить політичну дію неможливою. Політичне, проте, не має власної субстанції – будь-яке розрізнення, протистояння може стати політичним, якщо досягне певного рівня інтенсивності. За думкою Шмітта, “політична протилежність – це протилежність найінтенсивніша, найгостріша, але будь-яка конкретна протилежність є протилежністю політичною тим більш, чим більш вона наближається до розподілу на групи “друг/ворог” [132, С. 41]. Ця теоретична схема зовсім не передбачає тотальної війни до повного знищення ворога: поняття політичного передбачає збереження політичного. К. Шмітт, можливо першим з відомих політичних філософів, підкреслив здатність політики виростати з найрізноманітніших відносин, обґрунтував механізм політизації соціального світу.
культурологічні концепції, що вважають політику продуктом ментальної діяльності людини і суспільства, актуалізують дослідження його культурних цінностей і норм, традицій і звичаїв. При цьому політика розглядається не як сфера регулювання міжгрупових конфліктів, а як царина вільного самоздійснення людини. Запропонований Д. Сарторі фундаментальний розподіл політики на „політику як війну” та „політику, орієнтовану на мир”, безперечно, спирався на вже сталу традицію філо-софського аналізу. Перший підхід було продемонстровано К. Шміттом у роботі „Поняття політичного”, в якій вихідним принципом політики стало „розрізнення друга та ворога”. Найбільш відомим прихильником другого підходу була Х. Арендт, яка ототожнювала поняття політичного з „простором свободи”, політику – зі свободною дією та владу – з самою свободою [19, С. 79 – 92]. Культурологи (М. Шеллєр, Ф. Боас, Е. Канетті, Х. Арендт) виходять з того, що цілісність політики визначається цілісністю людини як такої, тобто динаміка соціальних і політичних змін спричинена її соціокультурними якостями (властивостями);
соціально-економічні теорії, що пояснюють походження і розвиток політики визначальним впливом економічних відносин суспільства. Вони характеризують політику як надбудову над економічним базисом, як концентрований вир економіки, її потреб і інтересів. Економічний детермінізм, що проголошується в ортодоксальному марксизмі, абсолютизує лише одну складову світу політики – матеріальний добробут суспільства та його класовий (соціальний) перерозподіл;
конфліктологічні теорії, що живляться твердженням про первинність конфліктів для політичного життя. Серед найвпливовіших теоретиків відзначимо Г. Зіммеля, К. Маркса, А. Бентлі, К. Боулдінга, Л. Козера, Р. Дарендорфа. Для останнього конфлікт відображає фундаментальний зміст суспільства в цілому і політичного життя зокрема. Разом з тим наявність конфліктів не розглядається як загроза політичному розвиткові суспільства, бо конкуренція з приводу ресурсів влади, соціального дефіциту чи статусних позицій розуміється як джерело саморозвитку і еволюції політичних систем;
консенсусні концепції виходять із визнання вторинної ролі конфлікту, його підпорядкованості тим цільностям і ідеям, які сповідує більшість населення і за якими в суспільстві досягнуто повного консенсусу. Для свого органічного існування політика повинна запобігати конфліктам і кризам, підтримувати стан „соціальної солідарності” (Е. Дюркгейм), робити постійний „педагогічний” вплив на громадян суспільства (Д. Дьюї). Варто зауважити, що консенсусні трактовки політики походять з класичного тлумачення демократії і лібералізму Д. Локка, Ш. Монтеск’є, Д.-С. Мілля, А. Сміта;
з системної точки зору (Т. Парсонс) політика є відносно самостійною системою, складним соціальним організмом, цілісністю, що відокремлена від навколишнього середовища – інших сфер суспільства – і знаходиться з ним у безперервній взаємодії.
Різноманітність поглядів на природу, сутність політики не заперечує того факту, що вона є засобом раціоналізації міжгрупових конфліктів і інституціалізації міжгрупового діалогу, надання конкуренції за владу легальних форм. Потреба у свідомій регуляції поведінки людей і соціальних груп, які керуються, перш за все власними інтересами, і призвела до появи держави і інститутів публічної влади, що й уособлюють „субстанцію” політики.
Зважаючи на це, політику можна визначити як „сукупність відносин, що постають як результат цілеспрямованої взаємодії груп з приводу завоювання, утримання і використання державної влади з метою реалізації своїх суспільно значущих інтересів” [117, С. 53].
До складу суб’єктів політики належать діючі у сфері політики громадяни, соціальні групи, верстви, суспільно-політичні організації, громадські об’єднання, інститути, державні органи. В залежності від політичної ситуації суб’єктно-об’єктні позиції можуть змінюватися. Наприклад, участь студентства у акціях громадської непокори, демонстраціях і мітингах, що мають економічний характер і спричинені вимогою підвищення стипендій, надання певних освітніх пільг, зайвий раз нагадує суспільству про невичерпний потенціал молодих людей, їх суб’єктне самовизначення. Коли ж мова йде про свідоме маніпулювання поведінкою, заангажованість, примусову участь у політичних виступах, студентство розглядається скоріше у якості об’єкта політики.
Об’єкти політики – це суспільні явища, процеси, ситуації, факти, а також громадські організації і люди, на яких спрямована діяльність суб’єктів політики. Об’єктно-суб’єктна дихотомія у політичному житті постає як органічна єдність. Проте, доцільно сприймати об’єкти політики відносно самостійними явищами. Так як найважливіші об’єкти політики розглядаються влада, політична система суспільства в цілому.
2. Структура та функції політики
Політика як системне утворення дозволяє науковцям досліджувати окремі елементи її структури. Найбільш поширеним є розподіл на форму, зміст і процес політики, що розглядаються як її виміри.
Форма політики (“polity”) – це її організаційна структура, інститути (зокрема, система правових і організаційних норм), що дозволяють регулювати поведінку людей і надають стабільності політичній системі (державі, партії, інституту володарювання/панування тощо).
Зміст політики (“policy”) – це сукупність культурних цінностей, значущих символів, політичних міфів, архетипів панування, дефіцитних соціальних ресурсів, навколо яких і вирує політичне життя. Policy-дослідження намагаються з’ясувати, як, чому і за якими мотивами політичні інституції приймають обов’язкові для всіх рішення щодо розподілу дефіцитних цінностей і благ, до яких соціальних наслідків призводять такі рішення. Термін “policy” означає результати дії уряду, тобто програми, рішення, дії владних структур, наприклад, зовнішня політика України або політика українізації тощо.
Політичний процес (“politics”) постає як сфера виникнення і вирішення політичних конфліктів, як сфера зіткнення протилежних групових амбіцій і інтересів. Politics-аналіз займається суб’єктами, що претендують на владу і намагаються впливати на політичні рішення партіями, громадськими організаціями, лоббі, ЗМІ. Термін „politics” означає процес, пов’язаний з реалізацією і завоюванням державної влади в окремому суспільстві; наприклад, політична стратегія об’єднань “За єдину Україну” / “Наша Україна” або труднощі в проведенні політики реституції (повернення землі, будівель, промислових підприємств їх колишнім власникам).
Традиційно в структурі політики також розрізняють наступні елементи:
політична організація характеризує роль інститутів публічної влади як центрів управління й регулювання суспільних процесів. Партії, групи тиску, різноманітні політичні об’єднання, засоби масової інформації, профспілки, законодавчі і виконавчі органи держави складають цей організаційний фундамент політики;
політична свідомість відображає залежність політичного регулювання від численних програм, ідеологій, утопій, міфів та інших ідеальних образів і цілей, якими керуються суб’єкти боротьби за владу. З цього погляду, політика постає як суспільний механізм, навмисно пристосований для реалізації різноманітних ідейних проектів;
політичні відносини фіксують специфічні особливості діяльності, спрямовані на державну владу, а також сталий характер взаємозв’язків суспільних груп між собою і з інститутами влади. В цьому смислі політичні відносини розкривають специфічні особливості конкурентних зв’язків, що складаються між усіма учасниками “гри” за владу й визначають внутрішній ритм існування політики. Сама специфіка політики відкривається з позиції теорії ігор. Участь у політичній грі, як і в будь-якій іншій, має сенс лише за умов, коли її результати непередбачені, а кожен гравець має свій шанс. Як пише російський вчений О. С. Панарін, політичний спосіб життя залежить від двох показників [6, С. 54]: а) від ефективності політики як особливої соціальної технології, за допомогою якої можливо насправді істотно змінити або суспільство в цілому, або статус певної групи; б) від рівності стартових умов учасників (гравців). Тому політику, як гру, робить цікавою характер ставок і рівність шансів учасників.
Політика як особлива сфера життєдіяльності людини може здійснюватися на декількох рівнях:
1. Мегаполітика (мегарівень) виконує роль глобального механізму регулювання світових конфліктів і протиріч, міждержавних відносин тощо. Суб’єктами мегаполітики виступають національні держави, а також міжнародні організації, регіональні об’єднання і коаліції (Європейський Союз, Організація Об’єднаних Націй, НАТО і т. ін.).
2. Макрополітика (макрорівень) займає центральне місце в теорії політики, що визначається положенням держави як головного інституту розподілу ресурсів, хоча процеси глобалізації дають змогу заперечувати цю тезу.
3. Мезополітика (локальний рівень) характеризує зв’язки і відносини групового характеру, що мають місце на рівні окремих регіонів, локальних структур, інститутів і організацій.
4. Мікрополітика (мікрорівень) поглинає вирішення місцевих проблем (комунальне господарство, школа, університет, громадський транспорт тощо), постає як найнижчий (але далеко не найпростіший) рівень міжособистих або внутрішньогрупових відносин, що регулюються інститутами держави.
Функціонування політики розмежовують за різними критеріями:
за сферами суспільного життя (економічна, соціальна, культурна, національна політика);
за масштабами (міжнародна, світова, локальна, регіональна політика);
за змістом (внутрішня, зовнішня політика);
за носіями й суб’єктами (політика держави, партії, руху, організації, групи);
за терміном дії (коротко-, середньо-, довгострокова політика).
Визначеність політики як особливої сфери людської життєдіяль-ності безпосередньо відображається завдяки наявності в ній відповідних специфічних рис і властивостей, до яких зазвичай відносять:
універсальність, всеохоплюючий характер, здатність впливати на будь-які сторони життя, елементи суспільства, події;
ризиковий (венчурний) характер, що закріплює за політикою статус ризикової діяльності, під час перебігу якої гравці сперечаються один з одним за можливість визначати характер і поведінку влади. Вирішальним тут є принцип непередбачуваності, що відображається в понятті „ризику”;
інклюзивність, здатність проникати в різні сфери соціального життя, надаючи тим чи іншим проблемам дійсно державного масштабу. Як пише французький дослідник П. Бро (P. Braud), “ніщо за своєю природою не є політичним, і все може ним стати”;
просторовість (топологічність), котра характеризує просторові, географічні виміри політики;
темпоральність, часовий вимір політики, що демонструє особливий тип протяжності, плинності її інститутів, взаємин правлячої й опозиційної еліт, державних і міжнародних організацій. Політичні події можуть здійснюватися, наприклад, одразу в трьох часових вимірах: у реальному часі, в історичному, в епохальному.
Політика отримала статус найважливішого соціального механізму, що підтримує цілісність соціуму і зберігає суспільну стабільність, поза яким жодне розвинуте суспільство не здатне відтворювати й розвивати свої соціальні порядки. Тому, аби підтверджувати цей статус, політика повинна виконувати певні функції, серед яких найголовніші такі (рис. 2.1).:
функція забезпечення цілісності і стабільності суспільства. Політика здійснює цю функцію завдяки здатності прогнозувати тенденції суспільного розвитку, а відтак – формулювати загальні цілі, розробляти проекти майбутнього і т. ін;
управлінська і регулятивна функції. Реалізація цієї функції передбачає досягнення інтеграції суспільства, забезпечення суспільного порядку, цілісності й стабільності соціуму;
функція політичної соціалізації. Політика включає особистість у соціальні відносини, в процес відтворення культурних цінностей, політичних орієнтацій, засвоєння форм політичної поведінки, що прийнятні для даного суспільства;
функція раціоналізації конфліктів, надання міжгруповим відносинам цивілізованого характеру. Ця функція реалізується завдяки вивченню й раціоналізації суперечностей, що виникають під час реалізації різнобічних інтересів громадян, соціальних груп і спільнот, та розробці правил і механізмів запобігання міжгрупових конфліктів;
функція мобілізації і ефективності спільної діяльності. Політика забезпечує реалізацію цілей суспільного розвитку шляхом створення мотиваційного механізму, надаючи індивідові ефективні можливості щодо задовільнення його соціальних потреб, зміни його соціального статусу і т. ін.;
людинотворча функція. Політика дозволяє особистості консти-туювати себе як самостійну соціально активну істоту. Перетворення пересічної людини на громадянина, здійснюване політикою, відбувається завдяки тому, що вона становить специфічну царину соціалізації особи, включення її до світу складних соціальних відносин.
Рис 3. Функції політики
3. Взаємовідносини політики з іншими сферами суспільства
Розуміння природи і специфічних властивостей політики передбачає усвідомлення її зв’язків та відносин з іншими сферами суспільного життя: економікою, правом, мораллю, культуроі релігією.
Ряд політичних традицій (марксизм, крайній лібералізм) стверджують односторонню залежність політики від економіки. Але, скоріш за все, їх взаємини мають обопільний характер. Економіка впливає на політику через соціальну сферу, визначаючи матеріальне становище різних соціальних груп і обумовлюючи соціальну стратифікацію (соціальну нерівність). Політика ж як різновид владно-державного примусу зберігає значні регулятивні важелі щодо впливу на економічні процеси. І перш за все тоді, коли та чи інша господарська проблема набуває значного соціального масштабу і зачіпає інтереси значної частини населення. В цілому ж характер політичного впливу на економіку може бути потрійним: позитивним, негативним чи нейтральним.
Як відносно самостійні сфери суспільного життя політика і право виконують різні функції. Політика – це своєрідний пошуковий механізм соціального розвитку, що розробляє його проекти, а право – механізм надання таким проектам загальнозначущого характеру. Політика завжди бере до уваги вплив реальних, а не формальних соціальних центрів, тих сил, що здатні фактично перерозподіляти ресурси і приймати рішення; головною ж регулятивною настановою права є рівність усіх верств населення і громадян перед законом. Інакше кажучи, політика відповідає на запитання, що є, а право – як повинно бути.
Не менш суперечливим є взаємодія політики і моралі. Ця проблема має давню традицію дослідження. Одна частина теоретиків (М. Макіавеллі, Г. Моска, В. І. Ленін, А. Бентлі) наполягала на автономності політики й моралі. Мораль – це справа громадянського суспільства, особистої відповідальності, політика ж – простір протистояння групових інтересів, вільний від моральності. Друга група вчених (Платон, Арістотель, В .С. Соловйов, Е. Фромм, Дж. Хакслі) уособлювала моралізаторський підхід. Політика повинна не тільки мати високоморальні цілі (загальне благо, справедливість, свободу тощо), але й за будь-яких обставин не порушувати моральні принципи (чесність, правдивість). Третя група дослідників (А. Швейцер, М. Ганді) наполягала на необхідності ушляхетнення політики мораллю, поєднання перших двох пропозицій.
У дійсності, доки існує політика і мораль, остаточно вирішити їх протиріччя, визначивши оптимальні способи їх взаємовпливу, неможливо. Не можна поставити політику по той бік Добра і Зла, як неможливо позбавити мораль впливу на політичну поведінку людей.
Контрольні запитання
1. Яке з численних визначень політики імпонує вам більше і чому?
2. Чи можна аналізувати політику у термінах теорії гри?
3. Коли і чому виникає політика? Чи можна вважати державу головною субстанцією політики?
4. Які функції виконує політика в суспільстві?
5. Проаналізуйте тлумачення політики біхевіористами. Чи є в ньому слабкі сторони, а якщо є, то які?
6. У чому полягає обмеженість марксистської трактовки політики?
7. Що таке моральна політика?
8. Яку роль відіграє політика у взаєминах з іншими сферами суспільного життя?
Тема 5. Політична влада
Влада – це зло, абсолютна влада – зло абсолютне.
Лорд Ектон.
Влада непояснена, і в цьому її сила.
Е. Шарт’є.
Репутація влади і є сама влада.
Т. Гоббс.
1. Поняття, природа, риси політичної влади. Співвідношення політичної та державної влади.
2. Система влади. Основні концепції влади.
3. Форми, механізм та функції політичної влади.
4. Поняття легітимності та принцип поділу влади.
1. Поняття, природа, риси політичної влади. Співвідношення політичної та державної влади
Влада є однією з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства. Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер, існує скрізь, де наявні будь-які стійкі об'єднання людей, тісно пов'язана з політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної політики. Влада існує у будь-якому суспільстві і є результатом існування відмінності інтересів. Основними видами влади є політична, економічна, духовна, сімейна та ін. Політологію ж цікавить політична влада, яка є ядром політичної системи, суспільства, її організаційним і регулятивно-контрольним започаткуванням. Ознаками влади є територія, монополія на примус, тривалість у часі, легітимність тощо. Влада є наслідком виникнення суспільних станів, прошарків і відповідних відносин між ними. Вона необхідна для організації суспільного виробництва, для узгодження інтересів і дій різних соціальних груп, для підтримання життєздатності та збереження цілісності суспільства.
Будь-яка система має системоутворюючий компонент. Для політичної системи ним є політична влада. Вона інтегрує всі елементи системи, навколо неї точиться політична боротьба, вона – джерело соціального управління, яке, в свою чергу, є засобом здійснення влади. Отже, влада є необхідним регулятором життєдіяльності суспільства, його розвитку та єдності.
Галузь політичної науки, що досліджує владу, називається кратологією, а вчені, які аналізують її, – кратологами. Політологи по-різному тлумачать поняття „влада”. Найприйнятнішим є визначення її як здатності, права і можливості розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, вирішально впливати на долі, поведінку та діяльність людей за допомогою авторитету, волі, примусу, сили тощо.
Політична влада – здатність і можливість здійснювати визначний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики. Більшість вчених вважає, що джерелом влади є політичне панування, яке постає як панування інтересу, має багато форм, основною з яких є влада.
Основними рисами політичної влади є легальність, легітимність, верховенство, вплив, всезагальність, моноцентричність, ефективність і результативність.
Легальність влади означає її законність, юридичну правомірність. Легальна влада діє на основі чітко фіксованих нормативно-правових актів. Легітимність влади – це добровільне визнання існуючої влади громадянами, довіра до неї з їх сторони, визнання її справедливою, прогресивною. Верховенство влади – це обов'язковість виконання владних рішень (економічних, політичних, правових тощо) усіма членами суспільства. Вплив влади – це здатність суб'єкта політики здійснювати вплив у певному напрямку на поведінку індивідів, груп, організацій, об'єднань з метою сформувати чи змінити думку людей із певного питання, врегулювати політичну поведінку соціальних суб'єктів тощо. Всезагальність (тобто публічність) означає, що політична влада діє на основі права від імені всього суспільства. Моноцентричність означає існування загальнодержавного центру (системи владних органів) прийняття рішень. Ефективність і результативність влади полягає у тому, що саме в конкретних соціальних результатах реалізуються усі задуми, платформи, програми влади, з'ясовується її здатність ефективно управляти усіма сферами суспільного життя.
У політичній літературі широко вживаються поняття "політична влада" та "державна влада". Яка ж відмінність між ними? Поняття „політична влада” ширше від поняття “державна влада”. По-перше, політична влада виникла раніше від державної – ще в додержавну добу. Політична влада визначає можливість і здатність усіх суб'єктів політики здійснювати вплив па процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, на політичну поведінку індивідів, соціальних груп і об'єднань. Вона є невід'ємною складовою загального визначення влади як форми соціальних відносин, якій властивий всеохоплюючий характер, здатність проникати в усі сфери людської діяльності. Державна влада є лише однією з форм політичної влади. По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприклад, влада партій, рухів, громадських організацій), хоча будь-яка державна влада – завжди політична. По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона послуговується й іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними та економічними чинниками, тощо.
Державна влада – вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов'язкових для всього населення.
Державна влада функціонує за політико-територіальним принципом. Це означає, що вона не визнає ніяких родових відмінностей, а закріплює населення за певною географічною територією і перетворює його у своїх підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка). Державна влада – суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та незалежна й рівноправна в зовнішніх зносинах.
2. Система влади. Основні концепції влади
Дослідження влади розпочалося ще в античні часи. Особливу увагу вивченню проблеми влади у різні епохи приділяли Арістотель, Августин Аврелій, Хома Аквінський, Ш.-Л. Монтеск’є, Дж. Адамс, Ф. Ніцше, Б. Рассел, Т. Парсонс, Ф. Хаєк, О. Тоффлер та інші мислителі.
Загалом проблема теоретичного аналізу політичної влади полягає у з'ясуванні трьох питань: сутність влади (кому вона служить); зміст влади (у чиїх руках перебуває); форма влади (як вона організована, якими є апарат і методи її здійснення).
Система влади включає у себе:
органи влади та громадян, які здійснюють владні функції (суб'єкти влади);
тих, на кого спрямована влада – люди, їх групи, організації, спільноти тощо (об'єкти влади);
механізм влади, тобто зв'язки, взаємодії, відносини між структурними елементами влади, її інститутами, цінностями, нормами, соціальний і політичний контроль.
Сучасна влада є цілісною, багатогранною системою, в якій взаємодіють різноманітні компоненти матеріальної, політичної, духовної культури суспільства. Влада не є позбавленням волі підвладних, а певним підпорядкуванням і упорядкуванням їхніх воль.
Характеристика політичної влади потребує більш широкого розгляду питання про її суб'єкт і об'єкт.
Суб'єкт політичної влади. Ним є джерело активної предметно-практичної політичної діяльності, спрямованої на об'єкт. Суб'єкт влади – це соціальні групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії влади – державні та інші політичні організації, органи і установи, утворені для реалізації інтересів політично домінуючих соціальних груп. Такий поділ є відносним. Побутує й інша класифікація владних суб'єктів. Згідно з нею суб'єкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні:
первинним суб'єктом за республіканського, демократичного правління є народ – носій суверенітету і єдине джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Поняття „народ” неоднорідне: основними суб'єктами влади є великі групи населення, об'єднані спільністю корінних інтересів і цілей; неосновними – невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо;
вторинні суб'єкти носіїв влади – малі групи, представницькі колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних, неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб'єктом політичної влади є громадянин держави, наділений конституційними правами та обов'язками. Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери. Наслідки їхньої політики, як відомо, різні: прогресивні й регресивні, плідні та безплідні, благополучні й трагічні. І, нарешті, сукупним (колективним) носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб організації і розвитку соціальних спільнот і їх стосунків.
Об'єкт політичної влади. Це явища і процеси політичної сфери, на які спрямована дія суб'єктів політики. До розуміння об'єкта влади треба підходити діалектично, оскільки певні суб'єкти і об'єкти влади можуть мінятись місцями залежно від обставин і ролі. Скажімо, класи, соціальні групи, етнічні спільноти, окремі громадяни, громадсько-політичні організації є суб'єктами, або носіями політичної влади; водночас вони і стосунки між ними є об'єктами владного впливу. До об'єктів політичної влади відносять також усі сфери суспільного життя – економічну, духовну, соціальну, науково-технічну тощо, суспільство загалом.
З самого початку свого виникнення, якщо виходити із становища, можливостей суб'єкта і об'єкта цієї влади, політична влада постала як феномен нерівності, асиметрії, адже, одні владарюють, а інші повинні їм підкорятися. Ця нерівність підтримується цілою системою різноманітних засобів (ресурсів), за допомогою яких реалізується політична влада.
Провідна роль серед усіх ресурсів політичної влади належить економіці. Саме функціонування політичної влади, реалізація кожного виду економічних і соціальних проблем вимагає великих економічних ресурсів. У центрі уваги керівників держав знаходяться економічна й соціальна політика. Рівень економічного розвитку країни і роль політичної влади в його підвищенні є головним критерієм в оцінці заслуг цієї влади. Можна без перебільшення стверджувати, що сила влади, її міцність і легітимність знаходиться в прямо пропорційній залежності від рівня досягнутої стабільності суспільства.
| Економічні: наявність розвиненої матеріально-технічної бази суспільства, упорядкованість грошової системи, вигідне географічне положення, багато корисних копалин, розвинена технологічна основа виробництва, кваліфікована робоча сила, широкі зовнішньоекономічні зв’язки та ін. |
|
Е С У Р С И
В Л А Д И
|
| Силові: армія, міліція (поліція), служба безпеки, суд, прокуратура, тюрма та ін. |
| Політичні: наявність розвинених політичних партій, відпрацьований державний механізм, підготовлений апарат управління, політичні традиції та звичаї, наявність політичних лідерів, розвинена політична теорія, політична культура мас і політичних структур |  Інформаційні:
володіння світовою регіональною та місцевою інформацією, розвиток електронних технологій, засобів масової інформації та ін.
| |||
| Соціальні: наявність соціально-структурованого суспільства, посадової упорядкованості, утвердження престижної професії, соціального забезпечення, медичного обслуговування та ін. | Демографічні Фізично і розумово здорове населення, відсутність різкої вікової дисгармонії, усталеність демографічних відносин та ін. | |||
|
політична свідомість, компетентність, організованість, наявність політичної волі, вміння приймати рішення і брати на себе відповідальність за вчинені дії, далекоглядність, рішучість. | Культурні: наявність освіченого населення, швидкі темпи поширення знань, доступність освіти і культури для широких мас, наявність сучасних політичних знань і можливість їх освоєння та ін. | |||
| Правові: наявність правових цінностей, розвинена система права і правова наука, розвинені механізми правотворчості, правозахисту і правозастосування, висока правова культура та ін. |
Рис.4. Схема ресурсів влади
Важливо також у системі політичної влади розрізняти три функціонально взаємодіючі її рівні:
вищий рівень – макрополітична система вищих органів влади (законодавчих, виконавчих, судових);
середній або проміжний рівень – це апарат політичної влади середньої ланки, бюрократія різних рангів (цей рівень зв’язує інституційну владу з неформально-громадськими організаціями, партіями, рухами і населенням);
мікрорівень включає безпосереднє політичне спілкування людей, малих груп. Саме на цьому рівні формуються думки людей про політику, їх переконання, політична культура в цілому.
На сьогодні в науковій літературі існує понад 300 визначень влади. Існування багатьох концепцій влади є свідченням творчих пошуків і водночас недостатньої вивченості проблеми.
Нормативно-формалістична концепція. Згідно з нею джерелом і змістом влади є система норм, передусім, правових. Інколи цю концепцію називають легітимістською (лат. Іеgitimus – законний). Вона виходить з того, що закон виступає і як правовий, і як моральний чинник, який має юридичну силу. Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм як політичну концепцію, головна ідея якої полягає в абсолютизації правових норм влади. Політичною доктриною вчення стало в IX – III ст. до н. е. (за існування абсолютної монархії). Тоді державна влада реалізовувала абсолютну владу правителя, діяла деспотично, а в управлінні була вкрай бюрократизованою. Нині в демократичних державах легітимізм базується на звеличенні закону – основної регулюючої норми.
Органістична концепція. Її змістом є різні версії функціоналізму, структуралізму й солідаризму, що визначають загальносуспільні функції влади, які применшують або ігнорують її класовий характер. Наприклад, за структурно-функціоналістською теорією влада – це особливий вид відносин між управляючими і підлеглими. Роль особи в політичній системі чітко визначена: підтримка існуючої суспільної системи.
У річищі органістичної концепції влади перебуває й елітна теорія влади. Виникнення її обгрунтовується існуванням у суспільстві еліти (фран. еlіtе – краще, добірне, вибране), покликаної управляти масами людей неелітного стану, усіма соціальними процесами в суспільстві (італійські вчені Моска, Парето, німецький дослідник Міхельс т. ін.). Щодо розуміння сутності еліти нині немає одностайності. Одні відносять до неї найактивніших у політиці, інші – високопрофесійних або багатих осіб. Так чи інакше, ця концепція стверджує винятковість носіїв влади, вважаючи еліту суто політичним явищем, незалежно від сфери впливу. Стрижнем теорії еліт є абсолютизація відносин владарювання одних і підкорення інших. Влада виникає як іманентна (внутрішньо зумовлена) властивість постійно існуючої в суспільстві еліти.
Суб'єктивно-психологічна концепція. Вона пояснює владу як природжений інстинктивний потяг людини до влади, панування аж до агресії. Серед доктрин – біхевіористська теорія влади. Вона орієнтує на дослідження індивідуальної поведінки людей у сфері владних відносин, а прагнення до влади проголошує домінуючою рисою людської поведінки і свідомості. Владу тлумачить і як мету, і як засіб. Згідно з поглядами американського політолога Г. Лассуела, будь-який вплив на політику прирівнюється до прагнення влади. У політиці все є владою, а будь-яка влада є політикою. До суб'єктивно-психологічного напряму примикає інструменталістський підхід до розуміння влади – зведення її до використання певних засобів, зокрема насильства і примусу тощо.
Індивідуалістично-соціологічна концепція. Її прихильники розглядають владу як гру інтересів – особистих суперечностей між свободою одних та її обмеженнями щодо інших. Цю „гру” забезпечують угоди, переговори, її успіх залежить від здібностей, волі, гнучкості суб'єктів, правил „політичної гри” тощо.
Марксистська концепція влади. Беручи за основу передусім економічні інтереси, що визначають зміст і форму реалізації класових інтересів, вона тлумачить політичну владу як панування певного класу. За Марксом, той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, й більшою частиною національного багатства, диктує свою волю в суспільстві. У його руках державна влада, що захищає його ж інтереси. Для нього існує і демократія.
Нині популярною є реляціоністська теорія влади (П. Блау, Дж. Картрайт т. ін.), яка тлумачить владу як міжособові стосунки, що дають змогу здійснювати вольовий вплив на індивіда і змінювати його поведінку. Тому американський соціолог П. Блау визначає владу як здатність одного індивіда (чи групи) нав'язувати свою волю іншим, не нехтуючи такими засобами, як страх, покарання тощо.
3. Форми, механізм та функції політичної влади
Основними формами політичної влади є панування, політичне керівництво й управління. Панування – це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціальних груп) іншим. Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об'єктів влади, через організацію, регулювання та контроль їх розвитку. Але практика володарювання свідчить про існування некоректних, а подекуди й аморальних форм та засобів: підкуп, обман, обіцянки, шантаж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, викликає до неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.
Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб'єкта правління. До них належать:
монархія – єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);
тиранія – одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади;
аристократія – влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;
олігархія – влада небагатьох багатих;
тимократія – особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто – військовою силою;
теократія – влада церкви;
охлократія – влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічно;
демократія – влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян.
Сучасні дослідники виділяють ще й владу партократії (партійної верхівки, номенклатури), бюрократії (панування вищого державного чиновництва, засилля надцентралізованості й заформалізованості в державі), технократії (вирішальний вплив у суспільстві здійснює науково-технічна еліта; панування технологічного мислення).
Політична влада втілюється через механізм владних відносин. Польський політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру:
наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;
волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який передбачає санкції за непідкорення його волі;
обов'язкове підкорення тому, хто здійснює владу;
соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, інших – їм підкорятися (правове забезпечення).
Такий механізм владних відносин, чітко працюючи, забезпечує оперативність і дієвість взаємозв'язку суб'єкта і об'єкта, реалізацію функцій. Такими функціями є:
інтегративна (направлена на консолідацію всіх соціально-політичних сил, інтеграцію прогресивних політичних, ідеологічних, інтелектуальних ресурсів суспільства з метою реалізації суспільно значущих, історично визначених цілей );
регулятивна (забезпечує створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, правотворчість, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів);
мотиваційна (влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущі, так і інші мотиви відповідно до політичних інтересів суб’єктів владарювання, їхніх політико-організаційних структур);
стабілізуюча (націленість на стійкий, стабільний розвиток політичної системи, всіх її структур, громадянського суспільства).
4. Поняття легітимності та принцип поділу влади
Легітимне ставлення до правових норм країни – одне з сучасних уявлень про сутність влади, за яким правові норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону.
Дослідники приділяють багато уваги з'ясуванню суті легітимності. Зокрема, С. Ліпсет визначав легітимність як "здатність системи створювати та підтримувати у людей переконання в тому, що існуючі політичні інститути є найкращими із можливих для суспільства".
Легітимність політичної влади – форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами.
Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення. Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні суб'єкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури.
Різні можливості політичних суб'єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів легітимності влади, запропонована М. Вебером:
традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією. Накази керівників є правочинними, оскільки відповідають звичаям та історичним прецендентам. Прикладом традиційного панування є монархії;
харизматичний (від грец. harisma – милість, благодать, Божий дар), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади. Зразки харизми М. Вебер бачив у Христі, Магометі, Цезарі, Наполеоні, Леніні та ін.
раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізмі владних структур, на підпорядкуванні усіх системі законів, які встановлюються та застосовуються у відповідності з конкретними постійними принципами.
Названі М. Вебером три ідеальні (чисті) типи легітимності в реальності найчастіше функціонують у формі комбінації цих типів.
Д. Істон виділяє інші джерела підтримки влади та політичного режиму: ідеологічні принципи; прихильність до структур і норм режиму; відданість владі з причини позитивної оцінки особистих якостей суб'єктів влади (наприклад, президента). Відповідно, Д. Істон виділяє такі різновиди легітимності:
1) ідеологічну легітимність, котра опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, що підкріплюється інтенсивною пропагандою. Для прикладу Д. Істон називає колишній СРСР;
2) структурну легітимність, яка опирається на прихильність громадян до механізму і норм політичного режиму. Як приклад – Великобританія з її демократичними традиціями та парламентаризмом;
3) особисту (персональну) легітимність, що опирається на віру громадян у особисті якості політичного лідера, його спроможність належно використовувати політичну владу. Вона базується на симпатії громадян до лідера, їх раціональному розрахунку. Прикладом такого типу легітимності Д. Істон вважає США, де президент повинен володіти персональною легітимністю.
Джерелами легітимації влади є:
участь громадян у правлінні, що створює відчуття причетності людей до політики, здійснюваної органами влади;
легітимізація шляхом адміністративної, економічної, військової, освітньої та іншої діяльності влади. Легітимність влади у цьому випадку залежить від ефективності такої діяльності;
легітимізація шляхом застосування сили; чим нижчий рівень легітимності, тим сильніший примус.
Проблема легітимації є важливою для будь-якого політичного режиму. Навіть диктатори не можуть безмежно будувати свою владу виключно на насильстві. Найбільшим потенціалом легітимності володіє демократичний режим. Таким чином, проблема легітимації має важливе значення для політичної влади і суспільства, вона є однією із найважливіших проблем політичної науки.
Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв'язку з цим можна говорити про кризи легітимності.
Криза легітимності – зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.
У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції, нелегітимними формами насилля над людьми, неспроможністю уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку, руйнуванням конституційного порядку, розривом між конституційними нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.
Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип її поділу. Основоположниками теорії поділу влади вважають англійського філософа Д. Локка і французького просвітителя, правника, філософа Ш. Монтеск'є, хоча цю ідею висловлював ще давньогрецький історик Полібій. За цією теорією, для правильного та ефективного функціонування держави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова влади. Це створює систему „стримувань і противаг” проти посилення однієї гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею сприяє продуманості, зваженості, балансу в прийнятті рішень, а відтак – і дієвості політичного керівництва та управління. Відповідно формується особливий механізм забезпечення свободи і незалежності окремого індивідуума, його захисту.
Носієм законодавчої влади, як відомо, є вищий представницький державний орган – парламент; виконавчу владу здійснюють президент, уряд, міністерства і відомства, державно-адміністративні установи; судову владу – незалежні суди, підпорядковані тільки закону.
Уперше така система влади була законодавчо закріплена в Конституції США (1787 р.). Зафіксована вона була і в Конституції Української козацької республіки в 1710 р. (Конституція гетьмана П. Орлика). Принцип поділу влади вже закріплений у більшості конституцій країн світу. Утвердився він і в Україні.
Існує суспільно-політична течія, яка заперечує будь-яку форму політичної, економічної і духовної влади, – анархізм. Він не визнає державу як форму організації суспільства, обстоює нічим не обмежену свободу людини як самоціль.
Такі ідеї відомі ще в політичній думці давнього світу. Першим вдався до аналізу політичних та економічних форм анархізму наприкінці XVIII ст. англійський письменник Вільям Годвін. Як суспільно-політична течія анархізм формувався в 40 – 70-х роках XIX ст. у країнах Західної Європи. Провідні його теоретики – П.-Ж. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін, П. Кропоткін.
Невизнання анархізмом політичної влади як важливого і необхідного інституту суспільного життя неминуче призводить до заперечення влади загалом і демократичних форм її реалізації зокрема. Однак анархізм спродукував і деякі актуальні навіть для сьогодення ідеї, заперечуючи деспотизм, культ одноосібного правління, пригнічення особистості, обстоюючи ідеал взаємодопомоги й солідарності людей, регулюючі можливості самоорганізації і саморегуляції тощо.
Отже, політична влада, її механізм повинні:
забезпечити законні права громадян, їх конституційні свободи;
утверджувати право як стрижень суспільних відносин і самим уміти підкорятися праву;
виконувати функції розбудови держави (господарські, культурні, соціальні та ін.).
Контрольні запитання
1. Дайте розгорнуте визначення поняття „влада” і охарактеризуйте головні напрямки щодо його концептуалізації.
2. Назвіть основні компоненти політичної влади. Що таке “суб’єкт” і “об’єкт” влади?
3. Що може виступати у якості ресурсів влади?
4. Що означає поняття „легітимності влади” і чому автократичні режими прагнуть досягти легітимності?
5. Якими засобами і методами політична влада набуває легітимності?
6. У чому полягає необхідність розподілу влади?
Дата: 2019-07-30, просмотров: 239.
