Отже, у суді пролунала нова - неправдива, на думку прокурора, інформація. Які тактичні задачі прокурора в подібній ситуації?

Насамперед — це всебічна оцінка нової інформації допитаного: виявлення в ній «білих плям», провалів у сюжетній лінії, протиріч між окремими положеннями розповіді (внутрішніх протиріч), а також між окремими тезами допитуваного та об'єктивними обставинами досліджуваного судом злочину.

Приступаючи до питально-відповідної фази допиту, прокурор повинен використовувати відразу два тактичних прийоми.

Перший полягає в тому, що прокурор робить вигляд, що він вірить неправдивим показанням допитуваного, тобто допускає, що все так і було як він розповідає. Звичайно, це виражається у схвалюванні допитуваного репліками, прохання продовжити розповідь. Коли розповідь скінчиться, прокурор застосовує другий прийом — деталізацію показань. Виявляючи до них підкреслений інтерес, він задає безліч питань, спрямованих на уточнення і деталізацію розповіді, причому головним чином, його опорних положень, які підкріплюють неправдиву версію допитуваного.

Прийомом деталізації показань прокурор тактично ставить допитуваного в критичний стан. З однієї сторони, той не може заявити, що на деталі «не звернув уваги», «не помітив» чи «уже забув» про них і т.п., так як розуміє: такими відповідями він відразу ж підірве довіру до своїх нових показань. Якщо ж він усе ж таки піде цим шляхом, то після трьох-чотирьох подібних негативних відповідей прокурор повинен, узагальнивши їх, відкрито поставити під сумнів показання, а з ними і версію допитуваного як голослівну.

З іншого боку, неправдивому допитуваному ніде взяти реальні деталі до придуманої версії. І тоді йому залишається одне — “на ходу” винаходити їх і пристосовувати до теми показань. Але це змушений і тому “слабкий хід противника”. Саме в силу своєї нереальності ці деталі неминуче повинні суперечити фактичним обставинам злочину. Цими протиріччями прокурору і слід тактично грамотно скористатись при постановці питань підсудному.

Крім двох зазначених прийомів в ситуації несподіваної зміни в суді показань можна з успіхом використовувати і такий прийом, що у криміналістичній літературі називається як «обмеження діапазону можливих помилкових показань».

Суть прийому у наступному. Якщо особа говорить неправду і прокурор бачить, що дані неправдиві показання він може переконливо спростувати, то в цій ситуації проміжною тактичною задачею для прокурора стає необхідність «зв'язати» допитуваного саме цими показаннями, щоб не дати йому можливості перейти на інші неправдиві показання, коли ці будуть спростовані.

Одержавши вичерпну інформацію з неправдивої версії допитуваного, прокурор повинен (з цього і починається розглянутий прийом) поставити перед ним ряд таких запитань, що одночасно і «прив'яжуть» його до цих показань, і тактично змусять заперечувати, відкидати інші варіанти неправдивого опису події чи окремих його елементів.

Перше і головне з цих питань таке: « Чи є правдою все те, що Ви тільки що розповіли учасникам процесу?» Відповідь, зрозуміло, повинна бути стверджувальною.

Інші питання стосуються центральної помилкової тези і тих інших тверджень, від яких, як тільки вони будуть спростовані прокурором, допитуваний може відмовитись і дати інші, більш влучні неправдиві пояснення, спростувати які буде набагато складніше, а то й зовсім неможливо.

Наприклад, Б. в повному обсязі визнав на досудовому слідстві свою вину в убивстві С. з помсти за образу. У суді Б. змінив показання, заявив про необхідну оборону і показав, що близько 23 годин 8 жовтня, повертаючись додому через невеликий пустир на окраїні міста, зустрів незнайомого йому С. у нетверезому стані. Той загородив Б. дорогу, нецензурно обізвав його і вдарив кулаком по обличчю, але відразу одержав відповідний удар по обличчю. Тоді С. схопив цеглу, що лежала у бруді, зі словами: «Зараз по голові дам»,- замахнувся нею, наміряючись ударити Б. у голову. У цей момент Б. і наніс С. смертельний удар ножем у груди, після чого, злякавшись того, що скоїв, втік додому. Свідків події не було.

Наведене є типовим випадком несподівано зміненої у суді ситуації, у якій прокурор повинен був би негайно зорієнтуватись і знайти вихід із критичного стану, яке погрожувало виправданням.

Добре знаючи деталі злочину і його обставини, він зіставив об'єктивні дані про злочин з головними аргументами підсудного про необхідну оборону (брудна цегла, погроза «вдарити у голову») і дійшов до висновку, що ці неправдиві аргументи Б. спростовуються об'єктивними даними (на місці події ніякої цегли і бруду не було, руки потерпілого були чистими, він не був агресивним і т.д.). Але при цьому прокурор врахував, що тактично правильним буде не поспішати зі спростуванням, що спочатку потрібно “прив’язати” підсудного до цих показань і таким чином змусити відмовитись від інших можливих варіантів необхідної оборони.

З цією метою він задав підсудному рекомендоване вище перше питання, а потім наступні питання (у дужках даються відповіді підсудного на кожний з них):

- Чим С. замахнувся на Вас? (Цеглою.) - Де він її взяв? (Цегла лежала на стежині, у калюжі бруду.) Що С. зробив з нею далі? (Замахнувся на мене, піднявши її високо над своєю головою.) -А, може це була не цегла, а інший предмет, наприклад камінь? (Ні, це була цегла, я це добре бачив.) - Але ж було темно - 23 година. Ви не помиляєтесь? (Ні, очі вже звикли до темряви і в піднятій над головою руці С. було добре видно обриси цегли.) - Але Ви і самі були в нетверезому стані. Чи не могло Вам тільки показатись, що це була цегла? (Ні, незважаючи на те що я небагато випив, я добре орієнтувався в обстановці і бачив саме цеглу.) -Чи правильно я Вас зрозумів, що ніякого іншого знаряддя в руках С., крім цегли, не було? (Так, саме так.)

Щоб використовувати ефект приклада до кінця, спробуємо припустити, як повів би себе підсудний після спростування його показань «про цеглу», якби не були задані приведені вище питання.

Зрозумівши, що його версія з «цеглою» розбита, підсудний у своїй подальшій (після спростування) розповіді замінив би «цеглу» на «важкий камінь чи щось подібне» (необхідної оборони він при цьому не втрачав би). Сам факт такої зміни в показаннях він пояснив би або темрявою («не розглянув у темряві»), або станом сп'яніння («був п'яний і не намагався визначити знаряддя»).

Об'єктивно оцінюючи даний варіант, треба відмітити, що за даних обставин (Б. і С. не були знайомі, очевидців не було, мотив ситуативний, на місці події було декілька великих камінь) версію Б. про напад на нього С. з каменем і, отже, необхідну оборону спростувати було б надзвичайно важко.

Однак тактична майстерність прокурора дозволила нейтралізувати як рятівні для Б. аргументи – і темряву, і стан сп’яніння, - так і виключити можливість в показаннях заміну цегли на що-небудь інше та успішно подолати критичну ситуацію при підтриманні державного обвинувачення.

Наведемо ще один приклад, коли деталізація показань допомогла спростувати погоджені помилкові показання підсудних. У справі з декількома епізодами притягнуті троє — М. і два брати Т.

При вивченні справи прокурор звернув увагу, що під час ознайомлення зі справою старший із братів, раніше неодноразово судимий, відмовився від свого попереднього визнання в крадіжці разом з М. великої суми грошей з бухгалтерії підприємства. Він проходив у цій справі тільки по даному епізоду, тоді як його молодший брат і М. — по декількох. Ретельно продумавши можливі причини відмови, прокурор обґрунтовано припустив, що між братами, швидше за все, є домовленість і що молодший, звичайно, візьме вину у скоєнні вказаної крадіжки на себе, намагаючись вигородити старшого. Вирішуючи питання про тактично найкращу послідовність допиту підсудних, обвинувач виніс клопотання перед судом про допит першим М., вважаючи, що він не охоплений змовою братів. При цьому прокурор просив провести допит М. у відсутності братів, що і було зроблено.

М. дав повну, до дрібних подробиць інформацію про крадіжку. Потім допитали молодшого брата, який, як і передбачалось, заявив, що це він а не старший брат разом з М. скоїли дану крадіжку. Але розроблений обвинувачем і реалізований у суді план допиту молодшого Т., а також застосований при допиті прийом деталізації обставин крадіжки поряд з показаннями М. зробили очевидною неспроможність його стверджень. Зокрема, він не зміг докладно описати приміщення бухгалтерії, розташування столів, неправильно вказав місцезнаходження сейфа, число і локалізацію зроблених отворів на його дверцятах.

При виборі тактичних прийомів допиту у конфліктній ситуації повинні враховуватись і такі фактори, що раніше розглядались, як стать, вік, рівень освіти, родинний стан і стан здоров'я допитуваного, наявність (відсутність) у нього судимостей, а також його процесуальне положення. Поряд з цим важливо визначити і вміло тактично використовувати дані про сильні і слабкі сторони особистості допитуваного, і насамперед, про його інтелект, моральні позиції.

Так, іноді може привести до успіху використання прийому «запобігання неправди». Його варто застосовувати в тому випадку, коли допитувана особа дає в суді неправдиві показання невпевнено, з очевидними коливаннями, паузами в розповіді.

Оцінивши ситуацію як сприятливу для використання даного прийому, прокурор прагне припинити неправдиві показання допитуваного на самому початку та не дати йому зайти в неправді занадто далеко (до кінця), тому що пізніше буде нелегко повернутись до правдивих показань.

Суть прийому складається в несподіваному спростуванні вже перших помилкових стверджень допитуваного конкретними доказами (логічний вплив). При цьому корисно доповнити спростування емоційним впливом - констатацією його позитивних властивостей, переліком його заслуг у якій-небудь області діяльності, вказівкою на авторитет у трудовому колективу, колі родини і знайомих.

Розглянемо приклад використання даного прийому.

Водій автомашини, який зробив наїзд на дівчинку, у суді заявив, що наїзд зробив тому, що дівчинка зненацька вискочила на проїзну частину попереду автомобіля. Прокурор відразу ж вказав на неспроможність його заяви, пославшись на показання свідків, які стверджували, що дівчинка вибігла на проїзну частину не попереду, а позаду автомобіля. При цьому були відзначені позитивні відгуки про роботу водія і той факт, що на початку розслідування ним були дані правдиві показання. Незабаром він відмовився від спроб змінити ситуацію події і знову став говорити правду.

З метою емоційного впливу на допитуваного добре зарекомендував себе тактичний прийом, названий «актуалізацією боротьби мотивів». Ідея вказаного прийому очевидна - зіштовхнути позитивні і негативні орієнтації суб'єкта, надати при цьому підтримку першим і спростувати другі. Особа в такому випадку стоїть перед вибором між моральним і порочним вчинком у такій ситуації, коли відкласти чи ухилитись від цього рішення вже не можна. Вміло обігруючи цю гостру психологічну ситуацію, прокурор може домогтись від підсудного правдиві показання, а щодо потерпілого чи свідка — ще і попередити драму, пов'язану з неминучим притягненням кожного з них до кримінальної відповідальності за неправдиві свідчення.

Одним з найефективнішим із тактичних прийомів боротьби з неправдивими показаннями є пред'явлення доказів. Послідовно пред'являючи допитуваному докази, роз'ясняючи значення кожного з них окремо, а потім і в комплексі як інформацію, що спростовує певне ствердження допитуваного, а щодо підсудного — які викривають його в скоєнні злочину, можна переконати кожного в безплідності спроб виправдати когось чи себе очевидно необґрунтованими засобами.

Технічно пред'явлення доказів здійснюється:

- оголошенням необхідних фрагментів показань допитаних осіб, демонстрацією різних документів (схем, у тому числі і місця події, фотознімків, відеоматеріалів, довідок, протоколів і інших документів);

- пред'явленням речовинних доказів, особливо знарядь злочину чи предметів, які належали підсудному (залишених їм на місці події) чи потерпілому (знайдених під час обшуку за місцем роботи чи мешкання підсудного), або - що найчастіше і буває - послідовно всіма цими засобами.

При тактичній необхідності підсилити ефект спростування такої інформації необхідно використати «шаховий допит» і повторно повернутись до вже допитаної особи з питанням, відповідь якої, на думку прокурора, і повинна спростовувати будь-яке ствердження того, хто дає неправдиві показання. Дуже допомогти у тактичному плані може повторний допит особи, яка дала неправдиві показання. Особливість цього прийому міститься в тому, що даний суб'єкт, залишившись після першого його допиту у залі суду, чув показання інших, пізніше його опитаних осіб. У залежності від того, викривають вони неправдиві показання чи ні, і виникає потреба вирішити питання про необхідність повторно допросити особу що свідчить неправду. Мета такого допиту — примусити його дати правдиві показання, посилаючись на дані, отримані в суді з інших джерел, які спростовують його перші показання.

Починається такий допит із пропозиції раніше опитаної в суді особи знову, і вже остаточно, повернутись до показань за суттю справи з уточненням іншої інформації, що пролунала в суді, і дати правдиві показання. Якщо вони залишаться колишніми, прокурор, переконаний у їхній хибності, переводить допит у питально-відповідну фазу і намагається пред’явленням конкретних доказів похитнути позицію допитуваного. У фінальній частині допиту, на додаток до прийомів логічного (за допомогою доказів) впливу на допитуваного, варто вдатись і до значного емоційного впливу, додавши особливе тактичне значення аргументу «останнього шансу» для підсудного поліпшити свій стан перед розв'язкою, що наближається, а для свідка — уникнути кримінальної відповідальності за дачу неправдивих показань.

При висуванні допитуваним у суді нових версій і відповідних їм показань однією з найважливіших задач прокурора та одночасно одним з тактичних засобів її вирішення є перевірка цих нових показань самостійно і за допомогою інших учасників судового процесу - без направлення справи на додаткове розслідування.

Найбільш складною є перевірка несподівано заявленого підсудним алібі. У рамках проведеної в таких випадках перевірки показань використовуються всі тактичні прийоми, що розглядались раніше.

Розглянемо приклад.

Підсудний Д., відмовившись від колишніх показань, заявив алібі. Прокурор при допиті докладно з'ясував, у якому місці знаходився підсудний у день злочину, з якою метою, що робив, кого бачив. Потім з метою перевірки зазначених обставин заявив клопотання перед судом викликати до суду названих підсудним свідків, витребувати документи, що підтверджують його перебування в конкретний день у зазначеному місці. Допитані свідки показань підсудного не підтвердили, на підприємстві ніяких документів, які підтверджують його перебування в зазначений день на робочому місці, не було. Переконавшись у тому, що всі його заяви ретельно перевіряються і спростовуються, Д. повернувся до колишніх правдивих показань.

При зміні допитуваним правдивих показань на нові (неправдиві) потрібно не тільки спростувати останні, але і підтвердити відповідність істині старих, що давались на досудовому слідстві.

Аналізуючи попередні показання, потрібно звернути особливу увагу на ті чи інші обставини скоєння злочину, що могли бути відомі тільки його учаснику. До таких деталей відносяться: точний опис обстановки місця події, особливо її елементів, що змінюються протягом дня чи декількох годин, одяг, пози трупа, заподіяних потерпілому ушкоджень, речей що пропали та інше. Збіг деталей, описаних у попередніх показаннях допитаного, з реально встановленими особливостями місця події і скоєння злочину може свідчити як мінімум про його причетність до скоєння злочину, а як максимум — про скоєння ним злочину.

П., який зізнався на досудовому слідстві у вбивстві Т., у суді відмовився від цих показань і заявив, що він Т. узагалі ніколи не бачив. Прокурор заявив клопотання перед судом, щоб були оголошені показання, дані П. на досудовому слідстві, де він докладно описував одяг Т. Його опис відповідав даним, що містилися в протоколі огляду місця події, показаннях матері і дружини потерпілого. Спроба пояснити такий збіг з урахуванням своїх нових стверджень призвела П. до того, що він заплутався в протиріччях і повернувся до попередніх показань.

Інший, більш складний випадок.

На досудовому слідстві К. і С. визнавали свою вину у скоєнні крадіжки грошей та речей із квартири А. Під час судового розгляду К. раптово заявив, що він раніше обмовив себе під впливом працівників карного розшуку. Що стосується основного, доказу, що його викривав, а це був осколок шибки зі слідами пальців його руки, вилучений на місці події, то він нібито був узятий з його двору С. і підкинутий на місце злочину. Останній підтвердив заяву К. і показав, що крадіжку він зробив не з К., а з невідомим хлопцем на прізвисько Зек і що раніше він давав неправильні показання, побоюючись розправи з боку цього хлопця. Він (С.) і хлопець узяли в дворі К. осколок скла зі слідами пальців руки К. і залишили його на місці крадіжки. Прокурор з'ясував, де конкретно в дворі К. був узятий даний осколок, а потім заявив клопотання перед судом про проведення огляду названої ділянки. У результаті було встановлено, що осколки скла, виявлені в зазначеному місці в дворі К., і осколок з пальцевими відбитками К., вилучений на місці крадіжки, різні по товщині. Разом з тим останній по товщині відповідав іншим осколкам скла розбитого вікна потерпілої А. Переконавшись, що аргументи, висунуті С. і К., про непричетність останнього до крадіжки спростовані перевіркою, ініційованої обвинувачем, обоє підсудних повернулися до колишніх показань.

З метою підтвердження істинності попередніх показань особи, що відмовилась від них у суді, дуже корисно привести докази, отримані лише завдяки цим його показанням. Це можуть бути і показання інших людей, названих допитуваним, документи, предмети, на місцезнаходження яких указав допитаний. Водночас з відповідним викривним ефектом використані, такі докази найчастіше ставлять особу, що говорить неправду в тупик і приводять до дачі правдивих показань.

Підсудний Г. обвинувачувався в тому що прийшов у гості до А. і у ході сварки скоїв його умисне вбивство ножем, а через 5 днів прийшов у гості до Т. і на очах у вагітної жінки останнього у ході сварки скоїв його умисне вбивство також ножем. В ході досудового слідства Г. визнавав свою вину у скоєнні вбивства А. і Т., а в суді вину у скоєнні вбивства А. не визнав, мотивуючи тим, що показання про скоєння злочину дав під тиском працівників міліції.

Свідків вчинення вбивства А., і те що Г. в той день приходив до вбитого у гості не було.

Вивчивши уважно справу, державний обвинувач звернув увагу на те, що кримінальна справа спочатку була порушена в зв’язку з вчиненням Г. умисного вбивства Т. Протокол огляду житла та виявлення трупа А. було здійснене після явки з повинною Г.

 В зв’язку з цим державний обвинувач заявив клопотання перед судом про виклик до суду працівника міліції, який відібрав явку з повинною від підсудного. При допиті він розповів, що Г. був затриманий в зв’язку з убивством Т. і одразу ж райвідділі міліції дав явку з повинною про вбивство А. і Т. Так як про вбивство А. на той час працівникам міліції не було відомо, то він написав рапорт прокурору для перевірки цього факту. В цей же день за тією адресою, яку вказав у явці з повинною підсудний був виявлений труп А.

Крім того, за клопотанням державного обвинувача у судовому засіданні був досліджений протокол виїмки ножа з рукояткою зеленого кольору, який знаходився у тому місці де вказав сам Г. при дачі явки з повинною.

Після перегляду відеозйомки відтворення події та обставин вчинення злочину, де Г. в подробицях показав, як він скоював вбивство А., підсудний зрозумів, що його аргументи про непричетність до вчинення вбивства спростовані і він визнав свою вину.

Підводячи підсумок розгляду тактичних прийомів при допиті в судовому засіданні, слід зазначити, що державний обвинувач повинен постійно удосконалювати свій тактичний потенціал, вивчати тактичні прийоми, що розроблюються наукою та напрацьовані практикою.

Складач методичних рекомендацій:

старший прокурор відділу участі

прокурорів у кримінальному

судочинстві Немченко Л.А.