Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
З міст
1. Особливості та види судового допиту
2. Тактичне значення підготовки до судового допиту
3. Стадії судового допиту і їх тактичне значення
4. Тактичне значення процесуального положення допитуваного
5. Тактичні особливості забезпечення належного змісту протоколу судового засідання
6. Типові варіанти ситуацій, що складаються при судовому допиті
7. Особливості конфліктної ситуації
8. Класифікація питань при судовому допиті і її тактичне значення
9. Тактичні прийоми допиту підсудного, у зв’язку зі зміною показань, даних на досудовому слідстві
Особливості та види судового допиту
Звісно, що основним процесуальним засобом доказу у судовому слідстві є допит. Саме у ході допиту обвинуваченого, потерпілого, свідка та інших процесуальних осіб з’ясовується найбільш важлива інформація. Від умілого проведення допиту у суді залежить постановлення законного та обґрунтованого вироку. Прокурору варто мати на увазі, що його недоробки у судовому слідстві не можуть бути виправлені в обвинувальній промові, оскільки судова промова є підсумком судового слідства, а не навпаки. Тому питання тактики судового допиту має пріоритетне значення.
На відміну від допиту на досудовому слідстві судовий допит має публічний характер.
Тільки детальне вивчення справи і тактично вміле проведення прокурором судового допиту може компенсувати неповноту та неточність показань допитуваних, що пов’язане з розривом у часі між кримінальною подією і судовим слідством.
Слід також враховувати, що в суді прокурор вперше бачить допитуваного і, звісно, дуже мало знає про його особисті властивості. Тому у суді державний обвинувач змушений одразу, “без розвідки”, переходити до предмету допиту, у зв’язку з чим втрачає можливість використовувати в тактичних цілях особисті властивості допитуваного.
Допит на досудовому слідстві має пошуковий характер. Судовий же допит є не стільки пошуковий, скільки перевірочно-переконливий. Пошукові проблеми у суді настають лише у ситуаціях відмови допитуваного від попередніх показань та висунення нових версій, які потребують підтверджуючої інформації або такої, що їх спростовує.
Види судового допиту:
Основний- допит підсудних, потерпілих і свідків, у якому беруть участь суд і інші суб’єкти судового слідства, найбільш важливий. Він починається з вільного викладу допитуваним всього, що відомо йому в справі. Допитуваного не варто квапити. Досвід свідчить, що якщо допитуваний вирішив говорити неправду, то у вільній розповіді він рідше ухиляється від правди, ніж у відповідях, де всю його увагу сконцентровано на поставлених питаннях. Зазначені помилки повинні бути враховані прокурором при виборі найбільш раціональних тактичних прийомів допиту конкретної особи.
Після дачі учасниками судового розгляду показань у формі вільної розповіді першим їх допитує прокурор, а потім інші учасники процесу і суд (ст.ст.300, 303, 308 КПК України). Суд протягом усього допиту підсудного і свідка учасниками судового розгляду має право задавати їм питання для уточнення або доповнення відповідей.
Додатковий - допит проводиться прокурором з дозволу головуючого в будь-який момент судового слідства, коли в ході основного допиту не з’ясовані окремі обставини, конкретні відомості або вони потребують уточнення і роз'яснення допитуваного.
Повторний - проводиться, коли виникне сумнів у правдивості і точності початкових показань. Він може бути проведений також у будь-який момент судового слідства, але краще відразу ж, як тільки з'явиться в ньому необхідність. При цьому варто враховувати, що особі, яка піддалася повторному допиту і до цього знаходилася в залі суду, відомі показання всіх інших свідків, потерпілих і підсудних, що може вплинути на зміст його показань. Тому прокурору важливо відмежувати, що допитуваний знав раніше у справі, від того, що йому стало відомо, під час судового процесу.
Специфічною формою судового допиту, яка не застосовується на досудовому слідстві, є перехресний допит. Особливістю його є те, що учасники судового процесу по черзі одному і тому ж самому допитуваному ставлять питання щодо будь-яких фрагментів його свідчень з метою їх уточнення, доповнення. У ньому можуть брати участь всі особи, що користуються правом допиту в суді. За загальним правилом, цьому допиту можуть бути піддані: підсудні, потерпілі, свідки й експерти. Можливість проведення перехресного допиту свідків передбачена ст.304 КПК України: "Кожен учасник судового розгляду має право задавати свідку додаткові запитання для з'ясування або доповнення відповідей, даних на запитання інших осіб”.
Учасники процесу звертаються до даного допиту після основного, коли виникне необхідність усунути неповноту і протиріччя в показаннях допитуваних. Тому цей допит є засобом для виявлення несвідомої помилки або недостатньої проінформованості допитуваного. Він може проводитись як у межах основного, так і щодо обставин, викладених допитуваним при додатковому або повторному допиті.
І хоча перехресний допит неможливо заздалегідь передбачати, прокурор повинен вдаватись до нього щоразу, як тільки допитуваний дасть нечіткі і суперечливі відповіді. Так, наприклад, якщо свідок на запитання прокурора відповів, що він добре бачив, як підсудний підбіг до потерпілого і сильним ударом у щелепу збив останнього з ніг, а захиснику з цього приводу показав, що він тільки бачив, як підсудний відіпхнув від себе потерпілого, то прокурор після закінчення основного допиту свідка повинен шляхом перехресного допиту уточнити його показання.
Шаховий допит (очна ставка) - це допит, при якому допитуваному та іншим учасникам процесу ставляться питання про ті самі факти і обставини, які досліджуються в даний момент в основному допиті. Ціль такого допиту — негайно одержати підтвердження чи спростування свідчень допитуваного по деяким фактам свідченнями інших осіб, які приймають участь у цьому процесі. При проведенні шахового допиту повинні виконуватись наступні умови. По-перше, він може бути тільки відносно осіб, уже допитаних у суді і які знаходяться в судовому засіданні. По-друге, питання, що ставляться іншим особам, повинні переслідувати конкретну мету – підтвердження або спростування свідчень допитуваного та не уводити в бік від основного допиту.
Шаховий допит за змістом є очною ставкою. Вміле його використання прокурором у суді буде сприяти з'ясуванню причин істотних протиріч у показаннях свідків, потерпілих і підсудних, встановленню істини щодо спірних обставин.
Очна ставка в суді проводиться за тими ж правилами, що й у стадії досудового слідства з урахуванням особливостей, викликаних умовами судового розгляду. Якщо на досудовому слідстві очна ставка проводиться лише між двома особами, то на суді вона можлива між декількома особами, що знаходяться в залі і були вже раніше допитані. Очна ставка може бути проведена як уперше, так і повторно.
Суд має іноді значно більш можливості для успішного проведення очних ставок, ніж слідчий. У судовому засіданні можна одночасно досліджувати всі спірні обставини; перевірити докази, що підтверджують або спростовують показання допитуваних, використовуючи для цього також прийом кругових і комбінованих очних ставок.
Кругову очну ставку доцільно проводити тоді, коли в суді є суперечливі показання декількох осіб щодо одних і тих же спірних обставин.
Починати допит необхідно з особи, показання якої належить перевірити. Потім допитуються особи, що спростовують її початкові показання. Закінчується допит постановкою питання тій особі, з якої було розпочато дослідження спірних обставин.
Якщо в розпорядженні суду є показання декількох осіб, але вони викривають підсудного щодо різних етапів або епізодів злочинної діяльності, тоді значний ефект дає проведення в суді декількох таких, одна за одною, очних ставок між підсудними і свідками. Таку очну ставку, що складається з декількох очних ставок, називають комбінованою.
Прокурору необхідно при підготовці до очних ставок у суді:
- заздалегідь вивчити спірні обставини справи, з’ясувати причину істотних протиріч у показаннях, характер взаємовідносин між допитуваними;
- виходячи з їх поведінки в ході досудового і судового слідства, спробувати оцінити ступінь їх правдивості та в залежності від цього продумати черговість допиту;
- намітити питання і визначити шляхом використання яких тактичних прийомів можна посилити позитивний вплив на учасників очної ставки, щоб нейтралізувати негативне, зміцнити і підтримати позитивне.
2. Тактичне значення підготовки до судового допиту
Допит у суді- це майже єдиний засіб дослідження злочину. Іноді навіть висновки експертиз, проведених на досудовому слідстві, перевіряються у судовому засіданні шляхом допиту експертів. Тому підготовка до допиту, а особливо до допитів підсудних, які заперечують обвинувачення та захищаються від нього шляхом неправдивих показань, займає головне місце у рамках загальної підготовки прокурора до підтримання державного обвинувачення.
Першим етапом вказаної підготовки є вивчення матеріалів справи. Матеріали досудового слідства надають прокурору готову модель події, що підлягає дослідженню, дій і взаємовідносин її конкретних учасників. Наявність вихідної моделі минулої події в матеріалах справи полегшує роботу прокурора щодо визначення меж використання допитів у суді і предмета конкретного допиту.
Разом з тим, як свідчить практика, це вивчення часто зводиться лише до ознайомлення з обвинувальним висновком і, рідше (якщо він, на думку державного обвинувача, недостатньо переконливий)- до вибіркового ознайомлення з окремими документами кримінальної справи. Це, безумовно, неприпустимо.
Вивчення справи — це не стільки ознайомлення з її матеріалами, скільки аналіз прочитаного з метою з'ясування для себе того, чи всебічно розслідуваний інкримінований винному злочин, чи повна інформація про кожну із істотних сторін даного діяння, чи об'єктивно розглянуті обставини, які пов'язані з криміналом і його розслідуванням. Тільки ретельним аналізом матеріалів можливо оцінити якість окремих доказів і всієї, в цілому, бази доказів у справі, при виявленні помилок і упущень знайти інформаційні резерви для їх компенсації і намітити план їх тактично грамотного використання в суді.
Якщо при вивченні матеріалів справи з'ясовується, що в процесі судового допиту будуть потрібні знання в окремих областях науки, техніки, фінансової діяльності, мистецтва, то державному обвинувачеві необхідно вивчити відповідну літературу, документи, засвоїти спеціальну термінологію.
Державному обвинувачеві при підготовці до судового слідства необхідно:
1. ретельно вивчити усі без винятку матеріали справи;
2. сформувати на підставі їх вивчення уявлення про особливості особистості тих, хто був допитаний на досудовому слідстві і чиї показання у суді будуть мати принципове значення, про характер взаємодії вказаних осіб з іншими учасниками процесу, їх інтереси й імовірну позицію, яку вони можуть зайняти в суді;
3. визначити предмет допиту кожного із зазначених осіб, тобто коло обставин, про які їх треба допитати;
4. розробити уявні моделі процесу допиту, лінії своєї поведінки, прийоми допиту з урахуванням прогнозу розвитку ситуації під час допиту;
5. визначити перелік конкретних питань для з'ясування кожної з цих обставин, продумати і записати їх найраціональнішу та простішу для розуміння редакцію;
6. намітити тактично найкращу послідовність постановки питань, виділити з них “ударні”, перевірочні;
7. намітити тактично найкращу послідовність допиту основних учасників у справі і відповідно з цим підготувати пропозиції суду про порядок дослідження доказів;
8. вирішити які з наявних у справі доказів, включаючи речові, потрібно використовувати при складному допиті, в який момент та в якому порядку їх пред’являти, після чого зробити необхідні виписки з відповідних протоколів для їх відтворення у суді (із вказівкою аркушів справи);
9. вирішити - які фоно-, кіно- чи відеоматеріали (при їх наявності у справі) буде потрібно продемонструвати у суді, в який момент це найкраще зробити, подбати (через суд) про технічне забезпечення даної операції, продумати коментарі й оцінки до використаних матеріалів.
Упущення одного з цих питань вже чревато зниженням результативності судових допитів, а декількох — може привести до його провалу. І навпаки, сумлінна і кваліфікована (відповідно до встановлених задач) програма може забезпечити успіх у якісному підтриманні державного обвинувачення.
При визначенні кола осіб, яких потрібно допитати, державний обвинувач не повинен вважати себе зв'язаним доданим до обвинувального висновку списком осіб, що підлягають виклику в судове засідання. У ньому можуть, з одного боку, бути зазначені особи, чиї показання не істотні для встановлення істини у справі, а з іншого боку — не значитись ті, хто був допитаний на досудовому слідстві і чиї свідчення дуже важливі в суді. В останньому випадку прокурор повинен підготувати клопотання до суду про виклик і допит цих свідків, а також і тих, хто не був допитаний на досудовому слідстві, якщо з інших джерел відомо, що такі особи можуть дати цінні показання.
Крім того, оцінка при вивченні справи ступеню значимості показань кожного з допитаних дозволяє прокурору правильно зорієнтуватись при неявці викликаної у суд особи і дати обґрунтований висновок про можливість чи неможливість розгляду справи у відсутності цієї особи.
Велике тактичне значення має здатність державного обвинувача точно і лаконічно формулювати питання, намічати таку їх систему, яка б забезпечувала всебічне дослідження предмету допиту.
Тактичні вимоги до формулювання питань:
1. Питання повинно бути короткими, зрозумілими і такими, що не допускають двозначного тлумачення;
2. Задавати їх треба в прямій формі;
3. Формулюванням питань потрібно спонукати до розгорнутої, а не до односкладової відповіді типу «ні», «може бути», «напевно», «звичайно».
4. Питання не повинне бути навідним, містити інформацію, необхідну для відповіді.
5. Питання не може бути неетичним.
6. Варто уникати питань, що орієнтують на неконкретні відповіді.
7. При формулюванні питання треба враховувати рівень розумового і культурного розвитку допитуваного.
Успіх допиту багато в чому залежить від вибору найкращої послідовності питань. Як свідчить практика, спочатку краще всього ставити питання про обставини, які добре характеризують допитуваного, потім – про обставини нейтрального характеру. Таким чином, з ним установлюється психологічний контакт, знижується психічна напруга, яка неминуча при залученні його в діалог з приводу подій, що цікавлять суд. В останню чергу задаються питання, які торкаються інтересів допитуваного.
Питання допитуваному варто ставити спокійним і рівним голосом. Не можна задавати наступне запитання, не отримавши вичерпну відповідь на попереднє. Неповні або не зовсім чіткі відповіді уточнюються за допомогою додаткових запитань.
Прокурор повинен стежити, наскільки показання допитуваного відповідають його колишнім показанням і іншим доказам у справі, робити відповідні позначки у своїх виписках із протоколів допитів, підбирати необхідні записи матеріалів справи для постановки додаткових запитань. Але все це варто робити так, щоб у допитуваного не створювалося враження, що його не слухають.
Пред’явлення доказів
До числа ефективних тактичних засобів одержання правдивих показань відноситься пред'явлення допитуваному конкретних доказів шляхом оголошення окремих фрагментів показань, тих чи інших висновків експертів, ознайомлення з конкретними документами, результатами огляду речових доказів. При цьому важливо пам'ятати, що пред'явлення доказів як тактичний прийом припускає одночасне використання у випадках необхідності й інших, додаткових тактичних прийомів.
Докази можуть пред'являтись:
1) частково, і при цьому - у порядку наростання їх викривної сили (від слабкого до найсильнішого);
2) частково, і при цьому - починаючи із самого вагомого, значного, а потім - у любому порядку;
3) повністю – всією необхідною для викриття їх сукупності.
При допиті осіб, які мають жорстку установку на дачу неправдивих показань, найкраще використовувати перший варіант, оскільки і число пред’явлених доказів, і їх вагомість у викритті переконують допитуваного в безглуздості подальшого заперечення. Пред'явлення в цій ситуації спочатку найбільш вагомого доказу нераціонально, оскільки, якщо з його допомогою похитнути позицію допитуваного не вдається, інші, незначні аргументи вже не вплинуть на нього.
Пред'явлення першим найбільш вагомого доказу рекомендується при допиті осіб, що не мають стійкої установки на неправдиві показання, поводять себе не впевнено і здатні об'єктивно оцінити силу пред'явленого доказу. Тут вже успіх допиту забезпечується одним тактичним ударом, у крайньому випадку - двома. Пред'являти інші докази буде не потрібно.
Третій спосіб рекомендується для ситуацій, коли сукупність наявних доказів, з одного боку, установлює факти, які заперечуються допитуваним, а з іншого боку - переконливо спростовує всі його виправдувальні доводи.
В апеляційному суді Донецької області слухалась кримінальна справа стосовно 8 осіб, які діяли у банді і скоїли протягом 4 років на території Донецької області ряд розбійних нападів, зґвалтувань, умисних вбивств та інших тяжких злочинів.
За одним із епізодів Р, М, Т, Ж обвинувачувались в тому, що озброєні, у масках скоїли напад на А., який знаходився на подвір’ї свого будинку. Застосовуючи насильство, яке небезпечне для життя, Р. схватив потерпілого за шию та став душити, а М. почав бити А. битою по голові. Інші учасники банди проникли у будинок і напали на жінку та неповнолітню доньку Б., зв’язали їх та привели А. у житло. Від потерпілих вимагали гроші та цінні речі, при цьому на очах у малолітньої доньки били батьків битою і металевими трубами , припікали їх тіло гарячою праскою, придушували. Крім цього, Р., з метою задоволення своєї статевої пристрасті, почав скоювати стосовно малолітньої розбещенні дії, спричиняючи їй фізичний біль.
При розгляді справи у суді виникла несподівана колізія: інтереси всебічного доведення криміналу, скоєного бандитською групою, прийшли в гостре протиріччя з інтересами нормального, морального виховання малолітньої А. Чи потрібно допитувати дівчинку про вчинені стосовно неї знущання і розпусні дії? Чи виправданою би виявилась актуалізація в її усвідомленні деталей розпусних дій Р.? Чи не виникла б у дитини повторна психологічна травма, при спогадах про злочин, вчинений щодо неї та її батьків. Після обговорення цієї проблеми державний обвинувач заявив клопотання не допитувати неповнолітню А. у суді і оголосити показання, які вона давала на досудовому слідстві. Суд задовольнив клопотання прокурора.
Тому рекомендується враховувати морально-педагогічні аспекти судових допитів малолітніх і в складних ситуаціях прибігати до їх допитів лише у випадках крайньої необхідності
Кілька слів варто сказати про категорії людей похилого віку і старих. Основною життєвою цінністю для багатьох з них є особиста честь, особливо у тих , хто пережив війну, важкі роки післявоєнного періоду, і добре пом’ятають якого героїзму, самовіддачі все це зажадало. Саме честь в їхньому віці є мірилом в оцінці свого минулого і сьогодення. У віруючих людей вона доповнюється прагненням не скоїти гріха «перед Богом і людьми». Знаючи про цю психологічну домінанту, прокурор може використовувати категорії честі і гріха як засіб для емоційного впливу на допитуваного розглянутої віковий групи, які дають неправдиві показання. Уміло зіставляючи високу моральну оцінку прожитого життя з фактом навмисного перекручування істини, що підриває та ставить під сумнів вказану оцінку, прокурор може отримати успіх в одержанні правдивих показань.
Високий рівень освіти та загальної ерудиції допитуваного важливо враховувати як фактор, що може обумовити більш серйозний, чим в інших осіб, опір встановленню істини. Це може виявитись у більш продуманій неправдивій версії, добрій аргументації, вмілому протистоянні окремим фактам, що приводить державний обвинувач.
Усе це варто продумати заздалегідь — ще на етапі підготовки до допиту. Його слід провести так, щоб не дати приводів для зауважень з боку допитуваного і не понести втрати в інтелектуальній боротьбі з ним. Умови досягнення цих цілей - всебічна підготовка до допиту, обережне і самокритичне відношення до кожного свого питання, аргументу, репліки.
Разом з тим не слід зайво драматизувати значення високого рівня освіти й інтелекту допитуваного в тактичному плані. Ці якості можуть не тільки зробити допит складним, а й навпаки, полегшити його. Розумній людині легше побачити, коли під наростаючим тиском обвинувальних аргументів прокурора руйнується помилкова конструкція виправдувальної версії, визначити момент, коли продовження говорити неправду стає не тільки безглуздим, але і шкідливим, оскільки не створює шансів на помилування при неминучому, як вона уже розуміє, покаранні. Часом неосвічений суб'єкт може зробити більш завзятий опір, тому що не здатний реально оцінити програшність своєї позиції, неспроможність захисних аргументів.
Стан здоров'я — при незадовільному стані здоров’я допитуваного розумно приділити більше уваги цьому питанню і співчутливо поставитись до його недуга. Дуже важливо враховувати це при допитах “основних фігур”, показання яких мають велике значення.
Питати про самопочуття викликаних у суд осіб слід на початку їх допиту, щоб у залежності від відповіді зорієнтуватись - починати і продовжувати допит чи запросити лікаря для надання викликаному в суд медичної допомоги. Якщо цього не зробити вчасно, то в критичній фазі допиту суб'єкт може відмовитись від відповіді на «важкі» запитання прокурора, інсценуючи неможливість продовження дачі показань через недуг і вимагати лікаря. Поки лікар засвідчить факт цього «болю» і «зніме» її, несумлінний допитуваний використає даний час для підготовки відповідей на питання прокурора і допит його може не досягти цілей.
Аналізуючи тактичне значення судимостей особи, яка допитується, відзначимо декілька моментів. Поперед усього - загальний: наявність однієї чи навіть декількох судимостей зовсім не обов'язково, як в основному гадають, потягне опір до встановлення істини з боку допитуваного. Так само і навпаки - відсутність судимості зовсім не значить, що допитуваний не буде заперечувати обвинувачення. Тактичне значення фактора судимості — неоднозначне! Поведінка людей у складних життєвих ситуаціях, а до цього відноситься і захист своїх інтересів у судовому процесі, обумовлюється сполученням декількох факторів. Але в цих ситуаціях один з них може відігравати роль визначального. У таких випадках як раз багато чого залежить від професійного чуття державного обвинувача, його уміння впіймати - які обставини впливають на конфліктну поведінку допитуваного, а потім спробувати відповідними прийомами знецінити їх дію і досягати цілей допиту.
Говорячи про раніше засуджених допитуваних, нерідко вважається, що це підсудний, який запекло бореться проти чергової судимості, опираючись на досвід попередніх слідчих і судових процедур, використовує можливість захищатися неправдою і не відповідати за неї.
Такої можливості немає у раніше засуджених потерпілих і свідків. Негативний досвід їх попередніх судимостей, в основному, істотно стримується або нейтралізується реальною погрозою бути притягнутими до кримінальної відповідальності за неправдиві показання. Звідси витікає, що судимості (як фактор) можуть здійснювати набагато більший вплив на характер поводження підсудного, чим потерпілих або свідків.
При допиті підсудного, що має кілька судимостей, і завзято заперечує обвинувачення, тактично важливе використовувати наступні моменти. Ще на етапі підготовки до його допиту потрібно уважно вивчити копії попередніх вироків, що знаходяться у кримінальній справі. За результатом вивчення кожної такої копії варто оцінити, з одного боку, кількість і якість доказів винності підсудного, а з іншого боку - яку позицію він займав стосовно обвинувачення, чи прибігав до неправдивих показань на досудовому слідстві і у суді. Потім усе це треба підсумувати і зіставити з доказовою базою справи, яка буде розглядатись. І якщо виявляться потрібні збіги, їх варто використовувати в суді як додаткові докази («доказу поведінки»). Наприклад, у особи, яка притягується за крадіжку, раніше було чотири судимості за різні злочини, у тому числі дві — за крадіжки. Тобто у неї не тільки стійка схильність до скоєння злочинів, але і стійкий спеціальний рецидив (дві судимості за крадіжки). Це, зрозуміло, слід зазначити в обвинувальній промові. Але головне - в іншому. Якщо в попередніх судових процесах була переконлива доказова база, але підсудний, незважаючи на це чотири рази заперечував вину, а у п'ятій справі, яка розглядається аналогічна близька до того картина, то стає вигідним показати збіг (за вагомістю) доказових баз усіх п'яти справ і неадекватну поведінку підсудного у всіх п'яти процесах (усюди голослівне заперечення добре доведеної вини). Таким чином, вдасться продемонструвати що і у справі, яка розглядається, підсудний веде боротьбу з обвинуваченням не в зв’язку зі своєї невинністю, а за традицією заперечувати «всі і вся», розігруючи роль «безвинного страждальця» від правосуддя.
Розглядаючи родинний стан особи як фактор, який може здобувати тактичне значення, слід враховувати два типа родини, які може одночасно мати людина. Це, так названі, «старі родини» його батьки, рідні брати і сестри і «нова» створена (він, дружина і їхні діти).
Звісно, що тактичне значення даного фактора залежить головним чином, від того, яке місце у його житті займає родина. Чим більшу життєву цінність вона для нього представляє, чим дбайливіше він відноситься до дітей, батьків, братів, сестер, тим більше виявиться ефект тактичного використання фактора родини при його допиті.
Поведінку підсудного, що захищається від обвинувачення неправдивими показаннями, можна розцінити як не каяття у скоєному, протидію встановленню істини, і, отже, як обставину, що позбавляє його шансів на пом'якшення покарання та примушує призначити йому більш суворе покарання. А це, безумовно, призводить до втрати нормальних сімейних відносин підсудного, оскільки сім’я залишиться без нього на більш тривалий строк.
Зрозуміло, для тактичного використання «фактора родини» потрібно мати докладну інформацію про членів родини, їхнє здоров'я, про сімейні традиції, моральні устоїв, особливості взаємин. Чим менше інформації такого роду міститься в матеріалах справи, тим більше часу і зусиль потрібно витратити на їх одержання при допиті цієї особи в суді.
Що стосується поведінки державного обвинувача при допиті. В основному допит державні обвинувачі проводять у сидячому стані. Але процесуальним законом не заборонено прокурору в момент допиту осіб переміщатись у залі судового засідання. З рухом державного обвинувача пов’язане застосування методу “вторгнення в інтимну зону допитуваного” у випадку виникнення сумнівів відносно правдивості його показань. Його застосування розповсюджено на Заході. Суть цього метода складається у наступному.
Кожна людина вважає простір навколо себе радіусом до 50-70 сантиметрів як би забороненою зоною для інших, територією, що належить тільки їй. Проникнення малознайомих осіб у цей простір, звичайно, сприймається як акт агресії. При цьому той, хто вважає, що його інтимна зона порушена, відчуває себе полоненим погрожуючою ситуацією, відчуває мимовільну розгубленість та інші дискомфортні почуття. Зрозуміло його прагнення як найшвидше змінити вказане положення, звільнитись, вирватись з небажаної ситуації.
В такому стані виявляється і допитуваний, який говорить неправду або який не договорює всієї правди, у випадку вторгнення прокурора у його інтимну зону. Таке вторгнення здійснюється наступним шляхом. Державний обвинувач встає і підходить до допитуваного, переступивши “інтимну зону” та наблизившись майже впритул, розгортає своє тіло таким чином, щоб воно було зафіксоване безпосередньо в напряму допитуваної особи і задає питання (повторне чи уточнююче, які рекомендовано починати так: “Не могли би Ви пояснити ще раз…” “Якщо я Вас правильно зрозумів…”, “Чи можна більш докладніше розповісти…” ). При цьому необхідно націлити свій погляд прямо у очі допитуваного. Психологічний вплив на допитуваного вказаним прийомом, як свідчить практика, може бути достатнім для того, щоб він змінив свою позицію в бік правдивих показань.
Типові варіанти ситуацій:
Неконфліктна – підсудний визнає свою вину в повному обсязі
Перелік питань для приклада, які з’ясовуються в даному випадку
- в силу яких обставин, заради досягнення якої мети він скоїв злочин;
- чи покаявся у скоєному, що зробив чи може зробити для пом’якшення своєї участі;
- де, коли, в результаті чого у нього виник умисел на скоєння злочину;
- що ним особисто і другими особами зроблено в порядку підготовки для скоєння злочину;
- коли прибув на місце злочину, що його зв’язувало з цим місцем або предметом посягання;
- що ним конкретно було скоєно на місці злочину;
- яким чином і куди вибув після вчинення злочину;
- який образ життя вів до скоєння злочину, чим безпосередньо займався, на які кошти жив, які його життєві плани, мета, наміри, інтереси та інше.
Інша справа - коли підсудний частково визнає свою вину або не визнає її зовсім.
Часткове визнання своєї вини підсудний обирає тоді, коли цілком заперечувати свою причетність до злочину (з різних причин) він не може і тому чинить опір на окремих обставинах справи, які важко встановити або перевірити. Найчастіше він спотворює у своїх показаннях мотив злочину, а також придумує обставини, що пом'якшують його покарання. У ряді випадків таку позицію можуть займати потерпілі і свідки, якщо вони спочатку чи пізніше стали зацікавленими в результаті розгляду справи на користь підсудного.
Повне заперечення своєї вини у скоєнні злочину (іноді усупереч фактам і здоровому глузду) виражається в завзятому опорі встановленню істини у справі за допомогою неправдивих показань або відмовлення від дачі показань.
Оскільки мотивів такого свого поводження підсудний не повідомляє, то одним з ймовірних тлумачень даного вчинку є те, що іншої захисної версії, крім раніше висунутої й спростованої, у нього нема, видумати нову переконливу версію, яка погоджувалась би з обставинами злочину, він не може, але і «здаватись» (визнати вину) не хоче. Таку поведінку треба вміло і вчасно використовувати в тактичних цілях.
При відмовленні від дачі показань підсудним застосовується метод переконання. При реалізації цього методу рекомендується з'ясувати причини відмови, загострити увагу на позитивних сторонах особистості або його поведінку у побуті, на роботі, в минулому чи теперішньому часі. Цей метод також може бути реалізованим на підставі роз’яснення можливих негативних наслідків відмови для нього самого або інших осіб, роз’яснення можливості результативного рішення незалежно від його показань.
7. Особливості конфліктної ситуації
Визначивши з більшим чи меншим ступенем імовірності характер ситуації, що може скластися при допиті кожного з викликаних у суд осіб, прокурор повинен розробити загальну тактичну схему допиту кожного з них і підібрати тактичні прийоми для досягнення цілей допитів.
Конфліктна ситуація в суді (невизнання або часткове визнання вини), має одну з двох типових особливостей — вона або вже була такою на досудовому слідстві і повторюється в суді, або раніше була безконфліктною (визнання вини в повному обсязі), а при розгляді справи у суді стала конфліктною.
Головне в першій особливості те, що прокурор вже знає суть конфлікту (за матеріалами вивчення справи) і намітив тактичні засоби його нейтралізації. Дана особливість у певній мірі полегшує задачі прокурора у спростуванні неправдивих показань суб'єкта, що раніше давались на досудовому слідстві. Однак слід враховувати, якщо допитуваний, з самого початку наполягав на своїй неправдивій позиції на досудовому слідстві, пройшов тактичну боротьбу зі слідчим (а можливо і декількома), знає обвинувальну аргументацією слідчого. Тому він і у суді, буде завзято заперечувати обвинувачення. Не виключається і висування нових, додаткових аргументів у захист своїх попередніх показань.
Інша особливість конфліктної ситуації, навпаки, характеризується несподіваним відмовленням допитуваного в суді від своїх попередніх, найчастіше правдивих показань, і дачею нових - неправдивих. В цій ситуації є два негативних моменти для державного обвинувача:
- фактор несподіваності самої зміни в показаннях;
- новизна неправдивої інформації;
Непередбачена зміна попередніх показань, особливо “основною” фігурою, завдає удару по системі вже підготовлених до використання доказів обвинувачення, вибиваючи з неї істотні ланки, а нова інформація ставить перед прокурором інші задачі, вирішувати які він повинен без підготовки, експромтом, підбираючи аргументи, що спростовують нові показання.
З урахуванням тих чи інших особливостей конкретної конфліктної ситуації і будується, як загалом, так і в подробицях, тактика судового допиту.
З міст
1. Особливості та види судового допиту
2. Тактичне значення підготовки до судового допиту
3. Стадії судового допиту і їх тактичне значення
4. Тактичне значення процесуального положення допитуваного
5. Тактичні особливості забезпечення належного змісту протоколу судового засідання
6. Типові варіанти ситуацій, що складаються при судовому допиті
7. Особливості конфліктної ситуації
8. Класифікація питань при судовому допиті і її тактичне значення
9. Тактичні прийоми допиту підсудного, у зв’язку зі зміною показань, даних на досудовому слідстві
Особливості та види судового допиту
Звісно, що основним процесуальним засобом доказу у судовому слідстві є допит. Саме у ході допиту обвинуваченого, потерпілого, свідка та інших процесуальних осіб з’ясовується найбільш важлива інформація. Від умілого проведення допиту у суді залежить постановлення законного та обґрунтованого вироку. Прокурору варто мати на увазі, що його недоробки у судовому слідстві не можуть бути виправлені в обвинувальній промові, оскільки судова промова є підсумком судового слідства, а не навпаки. Тому питання тактики судового допиту має пріоритетне значення.
На відміну від допиту на досудовому слідстві судовий допит має публічний характер.
Тільки детальне вивчення справи і тактично вміле проведення прокурором судового допиту може компенсувати неповноту та неточність показань допитуваних, що пов’язане з розривом у часі між кримінальною подією і судовим слідством.
Слід також враховувати, що в суді прокурор вперше бачить допитуваного і, звісно, дуже мало знає про його особисті властивості. Тому у суді державний обвинувач змушений одразу, “без розвідки”, переходити до предмету допиту, у зв’язку з чим втрачає можливість використовувати в тактичних цілях особисті властивості допитуваного.
Допит на досудовому слідстві має пошуковий характер. Судовий же допит є не стільки пошуковий, скільки перевірочно-переконливий. Пошукові проблеми у суді настають лише у ситуаціях відмови допитуваного від попередніх показань та висунення нових версій, які потребують підтверджуючої інформації або такої, що їх спростовує.
Види судового допиту:
Основний- допит підсудних, потерпілих і свідків, у якому беруть участь суд і інші суб’єкти судового слідства, найбільш важливий. Він починається з вільного викладу допитуваним всього, що відомо йому в справі. Допитуваного не варто квапити. Досвід свідчить, що якщо допитуваний вирішив говорити неправду, то у вільній розповіді він рідше ухиляється від правди, ніж у відповідях, де всю його увагу сконцентровано на поставлених питаннях. Зазначені помилки повинні бути враховані прокурором при виборі найбільш раціональних тактичних прийомів допиту конкретної особи.
Після дачі учасниками судового розгляду показань у формі вільної розповіді першим їх допитує прокурор, а потім інші учасники процесу і суд (ст.ст.300, 303, 308 КПК України). Суд протягом усього допиту підсудного і свідка учасниками судового розгляду має право задавати їм питання для уточнення або доповнення відповідей.
Додатковий - допит проводиться прокурором з дозволу головуючого в будь-який момент судового слідства, коли в ході основного допиту не з’ясовані окремі обставини, конкретні відомості або вони потребують уточнення і роз'яснення допитуваного.
Повторний - проводиться, коли виникне сумнів у правдивості і точності початкових показань. Він може бути проведений також у будь-який момент судового слідства, але краще відразу ж, як тільки з'явиться в ньому необхідність. При цьому варто враховувати, що особі, яка піддалася повторному допиту і до цього знаходилася в залі суду, відомі показання всіх інших свідків, потерпілих і підсудних, що може вплинути на зміст його показань. Тому прокурору важливо відмежувати, що допитуваний знав раніше у справі, від того, що йому стало відомо, під час судового процесу.
Специфічною формою судового допиту, яка не застосовується на досудовому слідстві, є перехресний допит. Особливістю його є те, що учасники судового процесу по черзі одному і тому ж самому допитуваному ставлять питання щодо будь-яких фрагментів його свідчень з метою їх уточнення, доповнення. У ньому можуть брати участь всі особи, що користуються правом допиту в суді. За загальним правилом, цьому допиту можуть бути піддані: підсудні, потерпілі, свідки й експерти. Можливість проведення перехресного допиту свідків передбачена ст.304 КПК України: "Кожен учасник судового розгляду має право задавати свідку додаткові запитання для з'ясування або доповнення відповідей, даних на запитання інших осіб”.
Учасники процесу звертаються до даного допиту після основного, коли виникне необхідність усунути неповноту і протиріччя в показаннях допитуваних. Тому цей допит є засобом для виявлення несвідомої помилки або недостатньої проінформованості допитуваного. Він може проводитись як у межах основного, так і щодо обставин, викладених допитуваним при додатковому або повторному допиті.
І хоча перехресний допит неможливо заздалегідь передбачати, прокурор повинен вдаватись до нього щоразу, як тільки допитуваний дасть нечіткі і суперечливі відповіді. Так, наприклад, якщо свідок на запитання прокурора відповів, що він добре бачив, як підсудний підбіг до потерпілого і сильним ударом у щелепу збив останнього з ніг, а захиснику з цього приводу показав, що він тільки бачив, як підсудний відіпхнув від себе потерпілого, то прокурор після закінчення основного допиту свідка повинен шляхом перехресного допиту уточнити його показання.
Шаховий допит (очна ставка) - це допит, при якому допитуваному та іншим учасникам процесу ставляться питання про ті самі факти і обставини, які досліджуються в даний момент в основному допиті. Ціль такого допиту — негайно одержати підтвердження чи спростування свідчень допитуваного по деяким фактам свідченнями інших осіб, які приймають участь у цьому процесі. При проведенні шахового допиту повинні виконуватись наступні умови. По-перше, він може бути тільки відносно осіб, уже допитаних у суді і які знаходяться в судовому засіданні. По-друге, питання, що ставляться іншим особам, повинні переслідувати конкретну мету – підтвердження або спростування свідчень допитуваного та не уводити в бік від основного допиту.
Шаховий допит за змістом є очною ставкою. Вміле його використання прокурором у суді буде сприяти з'ясуванню причин істотних протиріч у показаннях свідків, потерпілих і підсудних, встановленню істини щодо спірних обставин.
Очна ставка в суді проводиться за тими ж правилами, що й у стадії досудового слідства з урахуванням особливостей, викликаних умовами судового розгляду. Якщо на досудовому слідстві очна ставка проводиться лише між двома особами, то на суді вона можлива між декількома особами, що знаходяться в залі і були вже раніше допитані. Очна ставка може бути проведена як уперше, так і повторно.
Суд має іноді значно більш можливості для успішного проведення очних ставок, ніж слідчий. У судовому засіданні можна одночасно досліджувати всі спірні обставини; перевірити докази, що підтверджують або спростовують показання допитуваних, використовуючи для цього також прийом кругових і комбінованих очних ставок.
Кругову очну ставку доцільно проводити тоді, коли в суді є суперечливі показання декількох осіб щодо одних і тих же спірних обставин.
Починати допит необхідно з особи, показання якої належить перевірити. Потім допитуються особи, що спростовують її початкові показання. Закінчується допит постановкою питання тій особі, з якої було розпочато дослідження спірних обставин.
Якщо в розпорядженні суду є показання декількох осіб, але вони викривають підсудного щодо різних етапів або епізодів злочинної діяльності, тоді значний ефект дає проведення в суді декількох таких, одна за одною, очних ставок між підсудними і свідками. Таку очну ставку, що складається з декількох очних ставок, називають комбінованою.
Прокурору необхідно при підготовці до очних ставок у суді:
- заздалегідь вивчити спірні обставини справи, з’ясувати причину істотних протиріч у показаннях, характер взаємовідносин між допитуваними;
- виходячи з їх поведінки в ході досудового і судового слідства, спробувати оцінити ступінь їх правдивості та в залежності від цього продумати черговість допиту;
- намітити питання і визначити шляхом використання яких тактичних прийомів можна посилити позитивний вплив на учасників очної ставки, щоб нейтралізувати негативне, зміцнити і підтримати позитивне.
2. Тактичне значення підготовки до судового допиту
Допит у суді- це майже єдиний засіб дослідження злочину. Іноді навіть висновки експертиз, проведених на досудовому слідстві, перевіряються у судовому засіданні шляхом допиту експертів. Тому підготовка до допиту, а особливо до допитів підсудних, які заперечують обвинувачення та захищаються від нього шляхом неправдивих показань, займає головне місце у рамках загальної підготовки прокурора до підтримання державного обвинувачення.
Першим етапом вказаної підготовки є вивчення матеріалів справи. Матеріали досудового слідства надають прокурору готову модель події, що підлягає дослідженню, дій і взаємовідносин її конкретних учасників. Наявність вихідної моделі минулої події в матеріалах справи полегшує роботу прокурора щодо визначення меж використання допитів у суді і предмета конкретного допиту.
Разом з тим, як свідчить практика, це вивчення часто зводиться лише до ознайомлення з обвинувальним висновком і, рідше (якщо він, на думку державного обвинувача, недостатньо переконливий)- до вибіркового ознайомлення з окремими документами кримінальної справи. Це, безумовно, неприпустимо.
Вивчення справи — це не стільки ознайомлення з її матеріалами, скільки аналіз прочитаного з метою з'ясування для себе того, чи всебічно розслідуваний інкримінований винному злочин, чи повна інформація про кожну із істотних сторін даного діяння, чи об'єктивно розглянуті обставини, які пов'язані з криміналом і його розслідуванням. Тільки ретельним аналізом матеріалів можливо оцінити якість окремих доказів і всієї, в цілому, бази доказів у справі, при виявленні помилок і упущень знайти інформаційні резерви для їх компенсації і намітити план їх тактично грамотного використання в суді.
Якщо при вивченні матеріалів справи з'ясовується, що в процесі судового допиту будуть потрібні знання в окремих областях науки, техніки, фінансової діяльності, мистецтва, то державному обвинувачеві необхідно вивчити відповідну літературу, документи, засвоїти спеціальну термінологію.
Державному обвинувачеві при підготовці до судового слідства необхідно:
1. ретельно вивчити усі без винятку матеріали справи;
2. сформувати на підставі їх вивчення уявлення про особливості особистості тих, хто був допитаний на досудовому слідстві і чиї показання у суді будуть мати принципове значення, про характер взаємодії вказаних осіб з іншими учасниками процесу, їх інтереси й імовірну позицію, яку вони можуть зайняти в суді;
3. визначити предмет допиту кожного із зазначених осіб, тобто коло обставин, про які їх треба допитати;
4. розробити уявні моделі процесу допиту, лінії своєї поведінки, прийоми допиту з урахуванням прогнозу розвитку ситуації під час допиту;
5. визначити перелік конкретних питань для з'ясування кожної з цих обставин, продумати і записати їх найраціональнішу та простішу для розуміння редакцію;
6. намітити тактично найкращу послідовність постановки питань, виділити з них “ударні”, перевірочні;
7. намітити тактично найкращу послідовність допиту основних учасників у справі і відповідно з цим підготувати пропозиції суду про порядок дослідження доказів;
8. вирішити які з наявних у справі доказів, включаючи речові, потрібно використовувати при складному допиті, в який момент та в якому порядку їх пред’являти, після чого зробити необхідні виписки з відповідних протоколів для їх відтворення у суді (із вказівкою аркушів справи);
9. вирішити - які фоно-, кіно- чи відеоматеріали (при їх наявності у справі) буде потрібно продемонструвати у суді, в який момент це найкраще зробити, подбати (через суд) про технічне забезпечення даної операції, продумати коментарі й оцінки до використаних матеріалів.
Упущення одного з цих питань вже чревато зниженням результативності судових допитів, а декількох — може привести до його провалу. І навпаки, сумлінна і кваліфікована (відповідно до встановлених задач) програма може забезпечити успіх у якісному підтриманні державного обвинувачення.
При визначенні кола осіб, яких потрібно допитати, державний обвинувач не повинен вважати себе зв'язаним доданим до обвинувального висновку списком осіб, що підлягають виклику в судове засідання. У ньому можуть, з одного боку, бути зазначені особи, чиї показання не істотні для встановлення істини у справі, а з іншого боку — не значитись ті, хто був допитаний на досудовому слідстві і чиї свідчення дуже важливі в суді. В останньому випадку прокурор повинен підготувати клопотання до суду про виклик і допит цих свідків, а також і тих, хто не був допитаний на досудовому слідстві, якщо з інших джерел відомо, що такі особи можуть дати цінні показання.
Крім того, оцінка при вивченні справи ступеню значимості показань кожного з допитаних дозволяє прокурору правильно зорієнтуватись при неявці викликаної у суд особи і дати обґрунтований висновок про можливість чи неможливість розгляду справи у відсутності цієї особи.
Велике тактичне значення має здатність державного обвинувача точно і лаконічно формулювати питання, намічати таку їх систему, яка б забезпечувала всебічне дослідження предмету допиту.
Тактичні вимоги до формулювання питань:
1. Питання повинно бути короткими, зрозумілими і такими, що не допускають двозначного тлумачення;
2. Задавати їх треба в прямій формі;
3. Формулюванням питань потрібно спонукати до розгорнутої, а не до односкладової відповіді типу «ні», «може бути», «напевно», «звичайно».
4. Питання не повинне бути навідним, містити інформацію, необхідну для відповіді.
5. Питання не може бути неетичним.
6. Варто уникати питань, що орієнтують на неконкретні відповіді.
7. При формулюванні питання треба враховувати рівень розумового і культурного розвитку допитуваного.
Успіх допиту багато в чому залежить від вибору найкращої послідовності питань. Як свідчить практика, спочатку краще всього ставити питання про обставини, які добре характеризують допитуваного, потім – про обставини нейтрального характеру. Таким чином, з ним установлюється психологічний контакт, знижується психічна напруга, яка неминуча при залученні його в діалог з приводу подій, що цікавлять суд. В останню чергу задаються питання, які торкаються інтересів допитуваного.
Питання допитуваному варто ставити спокійним і рівним голосом. Не можна задавати наступне запитання, не отримавши вичерпну відповідь на попереднє. Неповні або не зовсім чіткі відповіді уточнюються за допомогою додаткових запитань.
Прокурор повинен стежити, наскільки показання допитуваного відповідають його колишнім показанням і іншим доказам у справі, робити відповідні позначки у своїх виписках із протоколів допитів, підбирати необхідні записи матеріалів справи для постановки додаткових запитань. Але все це варто робити так, щоб у допитуваного не створювалося враження, що його не слухають.
Пред’явлення доказів
До числа ефективних тактичних засобів одержання правдивих показань відноситься пред'явлення допитуваному конкретних доказів шляхом оголошення окремих фрагментів показань, тих чи інших висновків експертів, ознайомлення з конкретними документами, результатами огляду речових доказів. При цьому важливо пам'ятати, що пред'явлення доказів як тактичний прийом припускає одночасне використання у випадках необхідності й інших, додаткових тактичних прийомів.
Докази можуть пред'являтись:
1) частково, і при цьому - у порядку наростання їх викривної сили (від слабкого до найсильнішого);
2) частково, і при цьому - починаючи із самого вагомого, значного, а потім - у любому порядку;
3) повністю – всією необхідною для викриття їх сукупності.
При допиті осіб, які мають жорстку установку на дачу неправдивих показань, найкраще використовувати перший варіант, оскільки і число пред’явлених доказів, і їх вагомість у викритті переконують допитуваного в безглуздості подальшого заперечення. Пред'явлення в цій ситуації спочатку найбільш вагомого доказу нераціонально, оскільки, якщо з його допомогою похитнути позицію допитуваного не вдається, інші, незначні аргументи вже не вплинуть на нього.
Пред'явлення першим найбільш вагомого доказу рекомендується при допиті осіб, що не мають стійкої установки на неправдиві показання, поводять себе не впевнено і здатні об'єктивно оцінити силу пред'явленого доказу. Тут вже успіх допиту забезпечується одним тактичним ударом, у крайньому випадку - двома. Пред'являти інші докази буде не потрібно.
Третій спосіб рекомендується для ситуацій, коли сукупність наявних доказів, з одного боку, установлює факти, які заперечуються допитуваним, а з іншого боку - переконливо спростовує всі його виправдувальні доводи.
Дата: 2019-07-31, просмотров: 194.