Слід враховувати, що з особами, які підлягають допиту, прокурор знайомий тільки заочно - із матеріалів справи. Знаючи чи допускаючи. що з ким-небудь з них може бути складна тактична боротьба, прокурор повинен використовувати підготовчу стадію розгляду справи для поповнення свого уявлення про тих, хто буде допитуватись, очним вивченням їх особистих властивостей. Оскільки цю стадію допиту завжди проводить головуючий, прокурор повинен сконцентрувати свою увагу на поведінці і відповідях допитуваного.

Розпізнавання образу допитуваного припускає складання державним обвинувачем чіткого уявлення про того, з ким він має справу. Вирішити вказану задачу – значить отримати відповіді на питання:

- чиє допитаний тим, за кого себе видає, чи відповідає його реальний вигляд тому, що демонструється зовнішніми аксесуарами;

- який у нього моральний потенціал, які наміри, рівень освіти, інтелектуальний, професійний рівні, соціальний статус, характер темперамент, ступінь претендування на лідерство, життєві перспективи;

- яке відношення до вчиненого, до правопорядку, чи має кримінальне минуле,

- при яких обставинах, у якому фізичному, фізіологічному та психічному стані, в яких умовах сприймав подію, чи має психічні або фізичні недоліки.

Розпізнавання образу допитуваного завдяки невербальній інформації (жести, міміка та інше) створить передумови для рішення ряду важливих тактичних завдань, зокрема визначення державним обвинувачем прийомів встановлення і підтримання психологічного контакту з допитуваною особою, розпізнавання та подолання добросовісної омани, психологічної установки на дачу свідомо неправдивих показань.

Наприклад, коли допитуваний в момент викладення показань торкається рота рукою, як би прикриваючи його, то в більшості випадків це свідчить про те, що він каже неправду. Торкання до носу уявляє собою завуальований варіант попереднього жесту. Потирання вій в момент розповіді свідчить про підсвідоме бажання допитуваного уникнути погляду у свої очі того, хто допитує. Відтягування комірця характерно для людей, які говорять неправду і підозрюють що їх обман розкриється.

Звісно, що найважливішою передумовою успішного допиту є встановлення психологічного контакту з допитуваним. Побачивши перед собою велику аудиторію, допитуваний найчастіше відчуває сильне хвилювання, психічну напругу, що може виражатись як у підвищеній дратівливості, зайвій збудливості, так і, навпаки, у скутості, загальмованості. Усе це, звичайно, заважає встановленню з ним психологічного контакту і, як результат, проведенню повноцінного допиту.

У зв'язку з цим має велике значення уміння державного обвинувача швидко і непомітно нейтралізувати подібний психологічний стан допитуваного. Цього можна досягти рівним, спокійним, доброзичливим тоном, що починається з діалогу, ввічливим, поважним зверненням до допитуваного. Неприпустиме вживання при допиті таких вульгарних слів як «брешеш», “безглуздя”, “не кажи дурницю”, таких різких, безумовно дратівних термінів, як “винний”, “злочинець”.

Неетичним є звернення до допитуваного на «ти», навіть тоді, коли він є неповнолітнім. Завжди краще називати його ім’я та по батькові, чим вживати такі поняття як «свідок», «потерпілий», «підсудний», які навряд будуть пом'якшувати напруженість обстановки допиту. Установлений психологічний контакт необхідно підтримувати протягом усього судового засідання.

Тим часом практика свідчить про те що, державні обвинувачі іноді захоплюються боротьбою за інформацію, під час якої самі починають допускати брутальність, в зв’язку з чим руйнується психологічний контакт з допитуваним. В результаті допит може і не досягти своєї мети.

Однією з причин подібного зриву є вироблена з роками у деяких прокурорсько-слідчих працівників звичка “читати мораль” дорослій людині, вчити їх жити, давати їй публічно поради, що викликає конфронтацію.

Коли необхідний контакт встановлено, допит переходить у другу фазу - вільна розповідь допитуваного. Як правило це опис події злочину та пов'язаних з ним подій, що викладається в хронологічному порядку - від початку його здійснення і до кінця.

У ході вільної розповіді державний обвинувач продовжує вивчення допитуваного, спостерігаючи за його станом, ступенем володіння собою, рівнем хвилювання, за його мовою (її лексикою, точністю, образністю, упевненістю викладу, паузами). Важливо простежити і за тим, як по ходу розповіді допитуваного розкривається його відношення до учасників конфлікту, дії якої сторони він описує (сам того не помічаючи) м'яко, співчуваючи, виправдовуючи , а якої навпаки - жорстко, осудливо. Іншими словами, прокурор визначає - «на чиєї він стороні».

Крім того, прокурор повинен стежити за сюжетом розповіді, зіставляючи показання в судовому засіданні з показаннями, які давала особа на досудовому слідстві. Якщо він помічає зменшення обсягу попередньої інформації, то робить необхідні помітки, формулює питання, які потрібно буде задати з метою поповнення упущеного.

Після завершення вільної розповіді допитуваному ставляться питання. Спочатку коло питань до допитуваного ставить державний обвинувач. Зіштовхнувшись з фактом пригніченості, розгубленості допитуваного, прокурор повинний використовувати тактичні прийоми, спрямовані на встановлення з ним емоційного психологічного контакту. До їхнього числа відноситься «зняття психічної напруги» допитуваного і плавне «втягування» його в бесіду (діалог). Звичайно це досягається шляхом постановлення перед ним найпростіших питань, наприклад: як Ваше здоров'я? Як Ви себе в даний момент почуваєте? чи зрозумілі питання, що задаються? і т.п. Іноді корисно повернутись до з’ясування анкетних даних, попросити докладніше розповісти про свій родинний стан, про службову діяльність та інше. Відповідаючи на ці елементарні питання, допитуваний втягується в розмову, переборюючи хвилювання, жах перед судом і заспокоюється.

Після цього перейти до предмета допиту не складно, особливо якщо початкова фаза розмови буде йти м'яко, у спокійному, доброзичливому тоні. Питально-відповідна стадія судового допиту справедливо визнається самою складною через її насиченість безкомпромісною боротьбою сторін. У ній використовуються всі тактичні прийоми.

При дослідженні загальних положень тактики судового допиту потрібно зупинитись і на таких факторах, що мають істотне тактичне значення, як стать допитуваного, вік, рівень освіти, професія (робота), стан здоров'я (взагалі і, головне, на момент допиту), наявність чи відсутність судимостей, родинний стан, процесуальне положення (підсудний, потерпілий, свідок).

Дослідження розходжень статі допитуваних у плані тактичних вишукувань неодмінно приводить до порівняльного аналізу так званих «жіночої» і «чоловічий» психології.

При цьому в останній виділяють домінуючу властивість логічну, а в жіночої, навпаки — емоційну.

Злочин і процедура його розслідування, включаючи судове слідство, набагато сильніше впливає на емоційну сферу жінок, чим чоловіків. Знаючи про це і зіштовхнувшись з необхідністю перебороти опір допитуваної для встановлення істини у справі, прокурор повинен використовувати в якості тактичних засобів вплив на її емоційну сферу таких моральних категорій, як честь, совість, любов, борг, відповідальність, гріх та інше. Об'єктивно жінці складніше, ніж чоловіку, устояти на неправдивій позиції, усебічно захистити її, так як жінка в соціальному житті більш моральна, людинолюбна (вона ж — мати), більш критична до небезпечного і недозволеного, не потакає насильству, неправді. Тому переконливе спростування прокурором її неправдивих свідчень, доповнене вмілим емоційним впливом на її позитивні ціннісні установки, частіше приводять до відмови від неправди і дачі правдивих показань.

З цього випливає, що у ситуації, коли неправдиві показання дають декілька осіб тактично правильним буде почати допит цієї групи осіб з жінок.

І ще один важливий момент. Складні динамічні події, у тому числі і кримінальні, по-різному сприймаються жінками і чоловіками.

Жінка - очевидець бійки, - звичайно, дуже скупо описує її механізм, тому що, будучи за природою противницею насильства, не вміючи і не бажаючи дивитись на нього, вона сприймає лише деякі його фази (фрагментами, частинами). Але вона дуже добре буде пам’ятати прикмети учасників бійки - особливості росту, зовнішності, одягу, мови (галас, погрози тих що б'ються), тобто може дати дуже важливі свідчення для встановлення учасників конфлікту.

Чоловіки ж, більш спокушені до застосування насильства, якщо вони очевидці, а тим більше учасники бійки, то основну увагу приділяють її механізму, ходу, оцінюючи небезпеку насильницьких дій супротивників для себе чи своїх знайомих і вирішуючи, як цих дій запобігти. При цьому чоловіки лише загалом можуть повідомити про прикмети незнайомих учасників бійки.

Говорячи про вік допитуваних, різниця якого має тактичне значення, потрібно враховувати особливості ряду вікових груп: 1) малолітніх ( до 14 років) 2) неповнолітніх; 3) молодих людей (приблизно до 30-35 років); 4) людей зрілого віку (35-60 років); 5) людей похилого віку (приблизно від 60-75 років).

Взагалі тактичне значення віку допитуваного визначається ступенем соціальної зрілості суб'єкта тієї чи іншої вікової групи, його життєвим досвідом (великим, достатнім чи малим, а то і зовсім відсутнім — у малолітніх), через призму яких вони оцінюють життєві колізії, включаючи і протиправні конфлікти і дають про них показання.

Допит малолітнього має масу особливостей. Одна з них полягає в тому, що дитині у віці 7-8 років ще не «під силу» (знанням) всебічно охопити та чітко описати побачене. Тому в структурі його допиту немає фази вільної розповіді (у допитах 8-10-літніх вона лише ледь намічається). Фактично він проводиться у формі питання-відповіді.

Всім відома характерна для дітей цього віку фантазійність, емоційна гіперболізація побаченого. Тому навідні питання небезпечні саме при допиті малолітнього та осіб з відставанням в сфері психічного розвитку, так як мають дію, що впливає на відповідь.

І ще суттєвий момент. Зовсім незвичний для малолітньої дитини обстановка публічного судового допиту подавляє її, заважає зосередитись і зрозуміти, чого від неї хочуть. Тому із найскладніших завдань, що виникають перед державним обвинувачем в таких ситуаціях, є зняття стресу у малолітнього допитуваного і встановлення з ним психологічного контакту. Звичайно, що допит малолітнього повинен проводитись в найпростішій, “гральній” формі, рекомендується, за можливістю, на його лексиконі. Тільки в цьому випадку питання буде правильно зрозумілим малолітнім, а це основа адекватної відповіді. У цьому державному обвинувачеві повинен допомогти педагог (вихователь) як фахівець в області дитячої психології.

 Говорячи про допит малолітніх, будь то на досудовому слідстві чи в суді, хотілось би звернути увагу на одну дуже важливу проблему, яка вкрай рідко враховується на практиці,— а чи завжди необхідно допитувати малолітнього по конкретній справі? Наведемо приклад.

В апеляційному суді Донецької області слухалась кримінальна справа стосовно 8 осіб, які діяли у банді і скоїли протягом 4 років на території Донецької області ряд розбійних нападів, зґвалтувань, умисних вбивств та інших тяжких злочинів.

За одним із епізодів Р, М, Т, Ж обвинувачувались в тому, що озброєні, у масках скоїли напад на А., який знаходився на подвір’ї свого будинку. Застосовуючи насильство, яке небезпечне для життя, Р. схватив потерпілого за шию та став душити, а М. почав бити А. битою по голові. Інші учасники банди проникли у будинок і напали на жінку та неповнолітню доньку Б., зв’язали їх та привели А. у житло. Від потерпілих вимагали гроші та цінні речі, при цьому на очах у малолітньої доньки били батьків битою і металевими трубами , припікали їх тіло гарячою праскою, придушували. Крім цього, Р., з метою задоволення своєї статевої пристрасті, почав скоювати стосовно малолітньої розбещенні дії, спричиняючи їй фізичний біль.

При розгляді справи у суді виникла несподівана колізія: інтереси всебічного доведення криміналу, скоєного бандитською групою, прийшли в гостре протиріччя з інтересами нормального, морального виховання малолітньої А. Чи потрібно допитувати дівчинку про вчинені стосовно неї знущання і розпусні дії? Чи виправданою би виявилась актуалізація в її усвідомленні деталей розпусних дій Р.? Чи не виникла б у дитини повторна психологічна травма, при спогадах про злочин, вчинений щодо неї та її батьків. Після обговорення цієї проблеми державний обвинувач заявив клопотання не допитувати неповнолітню А. у суді і оголосити показання, які вона давала на досудовому слідстві. Суд задовольнив клопотання прокурора.

Тому рекомендується враховувати морально-педагогічні аспекти судових допитів малолітніх і в складних ситуаціях прибігати до їх допитів лише у випадках крайньої необхідності

Кілька слів варто сказати про категорії людей похилого віку і старих. Основною життєвою цінністю для багатьох з них є особиста честь, особливо у тих , хто пережив війну, важкі роки післявоєнного періоду, і добре пом’ятають якого героїзму, самовіддачі все це зажадало. Саме честь в їхньому віці є мірилом в оцінці свого минулого і сьогодення. У віруючих людей вона доповнюється прагненням не скоїти гріха «перед Богом і людьми». Знаючи про цю психологічну домінанту, прокурор може використовувати категорії честі і гріха як засіб для емоційного впливу на допитуваного розглянутої віковий групи, які дають неправдиві показання. Уміло зіставляючи високу моральну оцінку прожитого життя з фактом навмисного перекручування істини, що підриває та ставить під сумнів вказану оцінку, прокурор може отримати успіх в одержанні правдивих показань.

Високий рівень освіти та загальної ерудиції допитуваного важливо враховувати як фактор, що може обумовити більш серйозний, чим в інших осіб, опір встановленню істини. Це може виявитись у більш продуманій неправдивій версії, добрій аргументації, вмілому протистоянні окремим фактам, що приводить державний обвинувач.

Усе це варто продумати заздалегідь — ще на етапі підготовки до допиту. Його слід провести так, щоб не дати приводів для зауважень з боку допитуваного і не понести втрати в інтелектуальній боротьбі з ним. Умови досягнення цих цілей - всебічна підготовка до допиту, обережне і самокритичне відношення до кожного свого питання, аргументу, репліки.

Разом з тим не слід зайво драматизувати значення високого рівня освіти й інтелекту допитуваного в тактичному плані. Ці якості можуть не тільки зробити допит складним, а й навпаки, полегшити його. Розумній людині легше побачити, коли під наростаючим тиском обвинувальних аргументів прокурора руйнується помилкова конструкція виправдувальної версії, визначити момент, коли продовження говорити неправду стає не тільки безглуздим, але і шкідливим, оскільки не створює шансів на помилування при неминучому, як вона уже розуміє, покаранні. Часом неосвічений суб'єкт може зробити більш завзятий опір, тому що не здатний реально оцінити програшність своєї позиції, неспроможність захисних аргументів.

Стан здоров'я — при незадовільному стані здоров’я допитуваного розумно приділити більше уваги цьому питанню і співчутливо поставитись до його недуга. Дуже важливо враховувати це при допитах “основних фігур”, показання яких мають велике значення.

Питати про самопочуття викликаних у суд осіб слід на початку їх допиту, щоб у залежності від відповіді зорієнтуватись - починати і продовжувати допит чи запросити лікаря для надання викликаному в суд медичної допомоги. Якщо цього не зробити вчасно, то в критичній фазі допиту суб'єкт може відмовитись від відповіді на «важкі» запитання прокурора, інсценуючи неможливість продовження дачі показань через недуг і вимагати лікаря. Поки лікар засвідчить факт цього «болю» і «зніме» її, несумлінний допитуваний використає даний час для підготовки відповідей на питання прокурора і допит його може не досягти цілей.

Аналізуючи тактичне значення судимостей особи, яка допитується, відзначимо декілька моментів. Поперед усього - загальний: наявність однієї чи навіть декількох судимостей зовсім не обов'язково, як в основному гадають, потягне опір до встановлення істини з боку допитуваного. Так само і навпаки - відсутність судимості зовсім не значить, що допитуваний не буде заперечувати обвинувачення. Тактичне значення фактора судимості — неоднозначне! Поведінка людей у складних життєвих ситуаціях, а до цього відноситься і захист своїх інтересів у судовому процесі, обумовлюється сполученням декількох факторів. Але в цих ситуаціях один з них може відігравати роль визначального. У таких випадках як раз багато чого залежить від професійного чуття державного обвинувача, його уміння впіймати - які обставини впливають на конфліктну поведінку допитуваного, а потім спробувати відповідними прийомами знецінити їх дію і досягати цілей допиту.

Говорячи про раніше засуджених допитуваних, нерідко вважається, що це підсудний, який запекло бореться проти чергової судимості, опираючись на досвід попередніх слідчих і судових процедур, використовує можливість захищатися неправдою і не відповідати за неї.

Такої можливості немає у раніше засуджених потерпілих і свідків. Негативний досвід їх попередніх судимостей, в основному, істотно стримується або нейтралізується реальною погрозою бути притягнутими до кримінальної відповідальності за неправдиві показання. Звідси витікає, що судимості (як фактор) можуть здійснювати набагато більший вплив на характер поводження підсудного, чим потерпілих або свідків.

При допиті підсудного, що має кілька судимостей, і завзято заперечує обвинувачення, тактично важливе використовувати наступні моменти. Ще на етапі підготовки до його допиту потрібно уважно вивчити копії попередніх вироків, що знаходяться у кримінальній справі. За результатом вивчення кожної такої копії варто оцінити, з одного боку, кількість і якість доказів винності підсудного, а з іншого боку - яку позицію він займав стосовно обвинувачення, чи прибігав до неправдивих показань на досудовому слідстві і у суді. Потім усе це треба підсумувати і зіставити з доказовою базою справи, яка буде розглядатись. І якщо виявляться потрібні збіги, їх варто використовувати в суді як додаткові докази («доказу поведінки»). Наприклад, у особи, яка притягується за крадіжку, раніше було чотири судимості за різні злочини, у тому числі дві — за крадіжки. Тобто у неї не тільки стійка схильність до скоєння злочинів, але і стійкий спеціальний рецидив (дві судимості за крадіжки). Це, зрозуміло, слід зазначити в обвинувальній промові. Але головне - в іншому. Якщо в попередніх судових процесах була переконлива доказова база, але підсудний, незважаючи на це чотири рази заперечував вину, а у п'ятій справі, яка розглядається аналогічна близька до того картина, то стає вигідним показати збіг (за вагомістю) доказових баз усіх п'яти справ і неадекватну поведінку підсудного у всіх п'яти процесах (усюди голослівне заперечення добре доведеної вини). Таким чином, вдасться продемонструвати що і у справі, яка розглядається, підсудний веде боротьбу з обвинуваченням не в зв’язку зі своєї невинністю, а за традицією заперечувати «всі і вся», розігруючи роль «безвинного страждальця» від правосуддя.

Розглядаючи родинний стан особи як фактор, який може здобувати тактичне значення, слід враховувати два типа родини, які може одночасно мати людина. Це, так названі, «старі родини» його батьки, рідні брати і сестри і «нова» створена (він, дружина і їхні діти).

Звісно, що тактичне значення даного фактора залежить головним чином, від того, яке місце у його житті займає родина. Чим більшу життєву цінність вона для нього представляє, чим дбайливіше він відноситься до дітей, батьків, братів, сестер, тим більше виявиться ефект тактичного використання фактора родини при його допиті.

Поведінку підсудного, що захищається від обвинувачення неправдивими показаннями, можна розцінити як не каяття у скоєному, протидію встановленню істини, і, отже, як обставину, що позбавляє його шансів на пом'якшення покарання та примушує призначити йому більш суворе покарання. А це, безумовно, призводить до втрати нормальних сімейних відносин підсудного, оскільки сім’я залишиться без нього на більш тривалий строк.

Зрозуміло, для тактичного використання «фактора родини» потрібно мати докладну інформацію про членів родини, їхнє здоров'я, про сімейні традиції, моральні устоїв, особливості взаємин. Чим менше інформації такого роду міститься в матеріалах справи, тим більше часу і зусиль потрібно витратити на їх одержання при допиті цієї особи в суді.

Що стосується поведінки державного обвинувача при допиті. В основному допит державні обвинувачі проводять у сидячому стані. Але процесуальним законом не заборонено прокурору в момент допиту осіб переміщатись у залі судового засідання. З рухом державного обвинувача пов’язане застосування методу “вторгнення в інтимну зону допитуваного” у випадку виникнення сумнівів відносно правдивості його показань. Його застосування розповсюджено на Заході. Суть цього метода складається у наступному.

Кожна людина вважає простір навколо себе радіусом до 50-70 сантиметрів як би забороненою зоною для інших, територією, що належить тільки їй. Проникнення малознайомих осіб у цей простір, звичайно, сприймається як акт агресії. При цьому той, хто вважає, що його інтимна зона порушена, відчуває себе полоненим погрожуючою ситуацією, відчуває мимовільну розгубленість та інші дискомфортні почуття. Зрозуміло його прагнення як найшвидше змінити вказане положення, звільнитись, вирватись з небажаної ситуації.

В такому стані виявляється і допитуваний, який говорить неправду або який не договорює всієї правди, у випадку вторгнення прокурора у його інтимну зону. Таке вторгнення здійснюється наступним шляхом. Державний обвинувач встає і підходить до допитуваного, переступивши “інтимну зону” та наблизившись майже впритул, розгортає своє тіло таким чином, щоб воно було зафіксоване безпосередньо в напряму допитуваної особи і задає питання (повторне чи уточнююче, які рекомендовано починати так: “Не могли би Ви пояснити ще раз…” “Якщо я Вас правильно зрозумів…”, “Чи можна більш докладніше розповісти…” ). При цьому необхідно націлити свій погляд прямо у очі допитуваного. Психологічний вплив на допитуваного вказаним прийомом, як свідчить практика, може бути достатнім для того, щоб він змінив свою позицію в бік правдивих показань.