На сучасному етапі розвитку нашого суспільства пропагандується принцип, відповідно до якого права і свободи людини, гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка бере на себе обов’язок по їх утвердженню та забезпеченню. Велике значення в цій сфері відіграють положення основ конституційного ладу, що закріплюються в Конституції нашої держави.

В той час коли приймалась Конституція 1919 року, наше суспільство було іншим, тому і сам Основний закон дуже далекий від цієї моделі. Зазначені в ній положення суттєво обмежували права і свободи громадян України. Держава не сприяла консолідації та розвитку української нації, нав’язувала українським громадянам власну ідеологію та забороняла свободу політичної діяльності і право приймати участь в управлінні країною.

Так, відповідно, п.20 Розділу ІІ право вибору мали лише слідуючі категорії громадян, що до дня виборів досягли 18 років:

всі, що здобували засоби до життя продукційною і загальнокорисною працею, а також особи, зайняті домашнім господарством, що забезпечують першим можливість продукційної праці, тобто різні робітники і службовці, зайняті в промисловості, торгівлі, сільському господарстві; селяни й козаки;

солдати Червоної Армії і матроси Червоного Флоту.

При цьому:

надавалось право Місцевим Радам за постановами Центральної влади зменшувати встановлений вище вік;

чужинці, що належали до робітничого класу і трудового селянства також користувалися виборчим правом.

Згідно з п.21 Розділу ІІ виборчого права і права бути обраними позбавлялися особи, хоч би вони і входили в одну з попередніх категорій:

особи, які користувалися найманою працею з корисною метою;

особи, що жили на нетрудові прибутки, а саме: прибутки з маєтків, підприємств тощо;

приватні торговці, комерційні посередники;

ченці й духовні настоятелі церков і релігійних культів;

службовці і агенти колишньої поліції окремого корпусу жандармів і охоронних відділів, а також члени панувавшого в Росії дому;

особи, які визнані в установленому порядку божевільними та особи, що перебувають під опікою;

особи, засуджені за корисливі та ганебні вчинки на термін, встановлений законом або судовим вироком.

В Розділі ІІІ Конституція УСРР закріпила перелік прав і обов’язків працюючого народу України. Хоча відповідно до п.22 вона надавала працюючим масам всі права і можливості в області громадянського і політичного життя, але з метою повного проведення основ диктатури пролетаріату.

В Основному законі також закріплювались такі положення як:

з метою забезпечення за працюючими дійсно волі совісті, а також припинення можливості використання релігії і церкви в інтересах залишення класового строю, церква відокремлювалась від держави і за всіма громадянами визнавалося право пропаганди релігійних наук, котрі не переслідували жодних соціальних та політичних завдань, а також антирелігійних наук, що не суперечили комуністичним поглядам;

з метою забезпечення за працюючими свободи висловлення своїх думок - УСРР усувала залежність преси від капіталу і віддавала в руки робітничого класу та селянської бідноти всі технічні і матеріальні засоби до видання газет, брошур, книг та інших творів друку і забезпечувала їх вільне розповсюдження по всій Україні;

в цілях забезпечення свободи зборів - УСРР, визнаючи право за працюючими Радянської Республіки вільного влаштування зборів, союзів і т.п., віддавала в розпорядження робітничого класу та селянської бідноти всі відповідні для влаштування народних зборів помешкання з світлом і опаленням;

з метою забезпечення свободи спілок УСРР, зламавши економіку та політичну владу заможних класів і усунувши цим всі перепони, які до цієї пори перешкоджали робітникам і селянам користуватись свободою організацій та акцій - давала робітникам і селянам всяку допомогу, матеріальну та іншу для їх об’єднань і організацій;

в цілях забезпечення доступу дознання, ставилось завдання дати робітникам і селянам повну, всебічну і даремну освіту.

Зазначені вище види прав і свобод громадян в Конституції УСРР 1919 року були вичерпними. Що характерно, поділу на громадянські, політичні, соціально-економічні та культурні права не існувало. Більша частина з них зовсім була відсутня, а наявні свободи надавались обмеженій категорії осіб.

На відміну від сучасної Конституції, в статті 43 якої вказано, що “кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується”, Основний закон УСРР 1919 року відносив працю до обов’язків всіх громадян Республіки і проголошував гасло: ”не працюючий не їсть” (п.28 Розділ ІІІ). Наряду з цим, з метою всебічної охорони здобутків Великої Робітничої Селянської Революції, обов’язком всіх працюючих визнавалась оборона соціалістичної батьківщини і встановлювалась загальна військова повинність.

Захищати революцію зі зброєю в руках - було почесне право, яке надавалося лише працюючим. На нетрудові елементи покладалося виконання інших військових обов’язків.

Відповідно до Конституції 1919 року певний спектр прав мали і не громадяни УСРР. Так, виходячи з солідарності працюючих всіх націй, працюючим чужинцям, які жили на території Української Республіки і належали до робітничого класу або селянства надавались всі політичні права українських громадян (п.30).

Відповідно до п.31 УСРР надавала також право притулку всім чужинцям, що терпіли переслідування за релігійні проступки, проступки, направлені проти інтересів уряду, що захищає буржуазні класи.

УСРР, визначаючи рівні права за працюючими, незалежно від їх раси та національності - визначала суперечним основним законом Республіки, встановлення для будь-кого яких-небудь привілеїв та обмеження рівноправності.

Взагалі, з огляду інтересів робітничого класу в цілому - Українська Соціалістична Радянська Республіка позбавляла політичних прав окремих осіб та окремі групи, що користувалися цими правами на шкоду соціалістичної революції.

Отже, як свідчить аналіз Конституції УСРР 1919 року щодо забезпечення народу України правами та свободами, то вона дуже далека від сучасної моделі, в основу якої покладений принцип - “дозволено все, що не заборонено законом".

Взагалі, в процесі будівництва радянського держаного апарату в Україні на створення права суттєво впливали завдання по захисту диктатури пролетаріату. В зв’язку з надзвичайним загостренням класової боротьби вносились корективи в процес регулювання суспільних відносин, посилювались заходи позаправового примушення.

Одним з основних заходів, які проводились більшовиками на підставі норм Конституції, було усуспільнення засобів виробництва. Громадяни не мали права на приватні власність, яка шляхом експропріації перетворювалась на державну. При цьому, націоналізації підлягали землі, заводи, фабрики, транспорт. Особливо це відбилось на визначенні радянською владою загальних правил володіння та користування землею. Відповідно до закону, заборонялися цивільно-правові угоди з землею і лише держава була виключним власником землі та мала право визначати долю як об’єкта володіння та користування.

Дуже своєрідними були норми Конституції що стосується визначення трудового права.

У зв’язку з відсутністю достатніх матеріальних засобів для оплати праці, неможливістю втілення в життя принципу особистої матеріальної зацікавленості в організації виробництва - норми Конституції були використані для запровадження обов’язкової трудової повинності, поширення трудової мобілізації та мілітаризації виробництва.

Ще одним недоліком Конституції 1919 року було те, що вона не закріпила також такий принцип, як недоторканність особи, що в подальшому призвело до проведення кримінальних репресій, невизначеності санкцій кримінально-правових норм. А відсутність ідей та принципів народовладдя в Конституції призвело до поглинання більшовицьким апаратом дійсних інтересів суспільства, соціальних структур та спільностей, колективів, а саме головне - окремих індивідів. Це призвело до формування головного принципу в державотворенні того періоду, де не держава існувала для людини, а людина зобов’язана була підкорятися державі.

Та з часом підтвердилось те, що не дивлячись на норми Конституції УСРР, держава неспроможна була здійснювати ефективну соціальну політику, а саме:

забезпечити права людини;

створити систему охорони здоров’я, соціального забезпечення та працевлаштування;

боротьби не репресивними методами із злочинністю та розв’язувати соціальні конфлікти.

Саме зважаючи на всі ці обставини, ми можемо зрозуміти і визначити причини боротьби українського народу за визнання своєї національної особливості та розширення прав і свобод.

Висновки

Чи ж мала змогу держава, яка годувалася конфіскованим хлібом, яку зігрівали націоналізоване вугілля та полум’я ворожнечі, держава з зруйнованою економікою забезпечити реалізацію вищеназваних прав. Звичайно ж ні.

Вона сама ледь дихала, зруйнована війнами і внутрішніми виступами. Політика більшовиків викликала масу незадоволень. Вся Україна була охоплена протибільшовицькими повстаннями. Починаючи з Лівобережжя та Чернігівщини, вони також захопили Київщину, Поділля, Катеринославщину (тепер Дніпропетровська область), Херсонщину. В кінці квітна 1919 року в одній лише Київщині проти повстанців було виставлено 14 тис. багнетів, в Чернігівській губернії - 2,5 тис., Подільській - понад 3 тис., не рахуючи гармат, кулеметів. За офіційними даними радянського Уряду у червні-липні (всього два місяці) 1919 року було 328 повстань, які свідчили про вкрай негативну популярність політики, яка проводилась на території Радянської України. Це були не лише селянські повстання, хоч їх і було найбільше. На Україні створювались повстанські комітети, які прагнули взяти владу в свої руки. Існували також прорадянські організації, як, наприклад, Всеукраїнський Революційний Комітет, які проте виступали проти влади російських більшовиків на Україні.

Але, нажаль, вони не об’єдналися і їх зусилля не дали бажаного результату. У відповідь на масові хвилювання, замість того, щоб змінити свою політику, радянський уряд вдався до розстрілів. Так, було розстріляно видатних українських вчених В. Наушенка, П. Армашевського та інших.

Чи варті були навіть найкращі комуністичні ідеї тисяч людських жертв. За період перебування більшовиків при владі на Україні було страчено близько 30 тис. громадян, які не відповідали запитам новоствореної держави.

Але, не дивлячись на певні недоліки і невизначеність, головне значення Конституції УСРР 1919 року проявилось в тому, що вона юридично оформила встановлення радянської державності на теренах України в зазначений час історії суспільства. Розроблена на основі конституційної моделі РСФСР, Конституція УСРР 1919 року закріпила перемогу “диктатури пролетаріату". Центральним завданням цієї диктатури Конституція визначила здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а слідом за нею держава мала зійти з історичної арени та поступитися місцем вільним формам співжиття. Планувалися скасування приватної власності, влада робітничого класу, свобода класу, свобода слова, зібрань і союзів тільки для трудового народу. Влада трудящих мала здійснюватись через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Центральними органами влади визначено Всеукраїнський з’їзд Рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) та Раду Народних Комісарів (РНК), до компетенції яких входили всі загальнодержавні питання.

Отже, відповідно до Конституції державна влада здійснювалась без чіткого поділу на законодавчу, виконавчу та судову, що давало змогу встановити диктатуру при відсутності взаємозалежності та взаємодії різних гілок влади в процесі реалізації єдиного державовладдя в країні. А це в свою чергу призвело до безвідповідальності перед людиною за свою діяльність з боку держави та відсутності обов’язку по утвердженню і забезпеченню основних, необхідних для існування, прав і свобод громадян.

Недоліком Конституції було те, що вона не передбачала порядку внесення змін і доповнень до документу. Не вказувала моменту вступу в силу Основного закону, не давала жодних коментарів і пояснень.

Наслідки прийняття даної Конституції підкреслюють історики. Після затвердження Конституції Центральний Комітет Комуністичної партії більшовиків України і уряд УСРР вжили заходів до повсюдного переходу влади на території України до Рад.

В усіх ланках державного апарату створювалися комуністичні осередки, які оголювали процес радянського будівництва. Активно відбувалося інтегрування більшовицької партії у владні структури. Вибором до Рад передували зміни у адміністративно-територіальному поділі. Україну було поділено на 11 губерній: Київську, Подільську, Херсонську, Одеську, Таврійську, Донецьку, Харківську, Катеринославську, Полтавську, Чернігівську, Волинську. Вже у квітні-травні 1919 року влада в УСРР, як центральна, так і місцева, в основному була організована відповідно до Конституції. Як вийняток були прифронтові райони, а також ті, де особливо сильним був опір опозиції. Тут влада залишалася у ревкомів. Всього до червня-липня 1919 року було обрано 10 губернських, 95 повітових, 1816 волосних та 14144 сільських виконкомів [7].

Вище зазначені дані підтверджують важливість і значення Конституції 1919 року в процесі створення української державності.

Таким чином, аналіз норм Конституції, державного ладу і правової системи свідчить, що внаслідок встановлення радянської влади на Україні у 1919 році, тут утвердилась військово-пролетарська диктатура, точніше воєнно-більшовицька партійна диктатура, основними рисами якої були:

керівна роль більшовицької партії у державному будівництві, ліквідація з цією метою політичного плюралізму і у підсумку - інтеграція більшовицької партії у владу;

розвиток для зміцнення системи державних органів, безпосередньо пов’язаних із здійсненням функцій оборони і придушення опору класових противників;

утворення поряд з передбаченими Конституцією органами державної влади нелегітимних державних органів;

крайня централізація управління;

формування органів командно-адміністративної системи;

згортання державних органів і правових норм, розрахованих на керівництво в умовах ринкових форм господарювання, з одночасним розвитком державних органів і правових норм, пов’язаних з проведенням воєнно-комуністичних заходів в економіці;

перехід до воєнних або напіввоєнних методів управління, широке використання заходів позаекономічного державно-правового примушування;

широке застосування суворо класової репресії, спрямовано на ліквідацію не тільки осіб, які вчинили антирадянські злочини, а й ідеологічних противників.

Пізніше, ці акції в найгостріші періоди боротьби набували характеру масового політичного терору. Внаслідок зазначеного відбувався процес становлення тоталітарно-репресивного режиму в країні.

Підгрунтя вищезазначеним процесам в повній мірі забезпечила Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки, прийнятої 10 березня 1919 року в місті Харкові.

Ссылки

[1] - Куприц Н.Я. Из истории науки государственного права. - М., 1971 г. - с.121.

[2] - Вісник Академії правових наук України - № 2 (9). Харків “Право”, 1997 рік - с.34.

[3] - Історія України / Під ред-ю О.Д. Бойко. - Київ. Видавничий центр Академія, 1999 р.

[4] - А.Й. Рогожин. Історія держави і права України. - Київ. “Ін юре”. 1996 р. - с.112.

[5] - О. Фрицкий. Конституційне право України / Вісник Академії правових наук України № 1 (12). - “Право", 1998 рік - с.34.

[6] - А.Й. Рогожин. Історія держави і права України. - Кив. “Ін юре”, 1996 р. - с.113.

[7] - А.Й. Рогожин. Історія держави і права України. - Кив. “Ін юре”, 1996 р. - с.113-114.