Для істориків, юристів, політиків завжди була складною проблема теоретичної розробки функціонування державної влади. І сьогодні вона вирішується з врахуванням положень загальносвітового досвіду.

Як зазначають історики і фахівці, саме теоретичні розробки змісту державної влади за радянської доби не здійснювались… Автори підручників з радянського державного права взагалі уникали розкривати зміст даної категорії як інституту цієї галузі права (5).

Тому, щоб визначити вихідні положення функціонування державної влади за Конституцією Української Соціалістичної Радянської Республіки 1919 року, необхідно з’ясувати такі питання:

що є джерелом державної влади;

який зміст цієї влади;

які конституційні принципи організації і діяльності державної влади є основоположними;

що покладено в основу розподілу функцій державної влади;

яка система державних органів, що здійснюють державну владу;

хто є суб’єктами в конституційно-правових відносинах з приводу організації та здійснення державної влади;

що є об’єктом в згаданих правовідносинах;

яка мета здійснення державної влади.

Розкривши зміст цих питань, ми зможемо визначити основні елементи та складові державної влади України 1919 року.

Відповідно до Конституції влада працюючих має на території УСРР здійснюватись через Ради Робітничих, Селянських та Червоноармійських депутатів та інші органи влади по означенню Рад (Розділ І, пункт 5).

До повноважень Центральної радянської влади на Україні належали:

всі питання загально-державного значення, зокрема:

затвердження, зміна і доповнення до Конституції;

установлення і зміна державних меж Республіки;

зносини з чужоземними державами, зокрема і оголошення війни й встановлення згоди;

встановлення основ організації збройних сил;

загальне керівництво внутрішньою політикою;

цивільне, карне і процесуальне законодавство;

установлення основ соціалістичного будівництва в області народного господарства;

керування грошовою системою і організація фінансового господарства Республіки;

державний контроль над діяльністю Радянської влади, зокрема над правильністю, закономірністю та доцільністю грошових витрат;

всі питання, що не мали загально-державного значення і були взяті на розгляд органами Центральної Радянської влади.

Відповідно до Конституції Центральна Радянська влада мала такі свої органи на Україні:

Всеукраїнській з’їзд Рад Робітничих, Селянських та Червоноармійських депутатів;

Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад (ВЦВК);

Ради Народних Комісарів (РНК) - (Розділ ІІ, пункт 7).

З’їзд Рад був вищою владою Української Соціалістичної Республіки. В перервах між з’їздами такою владою виступав ВЦВК. Вони визначали загальний напрямок діяльності Робітничо-Селянського уряду і всіх органів Радянської влади в країні. Так, до виключного відання ВЦВКР згідно з п.11 розділом ІІ Конституції належали:

Вибори і звільнення Народних Комісарів та Голови Ради Народних Комісарів.

Розгляд державних прибутків та зборів між центральною і місцевою владою.

Визначення порядків виборів місцевих органів Радянської влади, норми представництва і загальних постанов щодо внутрішньої організації цих органів, означених меж відання та влади між ними.

Деякі питання могли розв’язуватись як владою з’їзду, так і ВЦВКР, а саме: щодо затвердження, зміни Основ Закону; встановлення меж Республіки; затвердження річного бюджету та керування грошовою системою.

ВЦВКР був відповідальним перед Всеукраїнським з’їздом Рад і обирався останнім по призначенню з’їзду. Рада Народних Комісарів відповідала і перед Всеукраїнським з’їздом Ради і перед ВЦВКР.

Управління окремими галузями керування країною покладалось на відділи ВЦВКР та Народні Комісаріати на чолі з завідуючими, обраними ВЦВКР. При цьому, кількість та межі відання відділів та їх внутрішня організація установлювалася ВЦВКР (п.14 Розділу ІІ).

Зазначався в Конституції і склад та повноваження Ради Народних Комісарів. Згідно із п.15 вона складалася з Голови та Народних Комісарів, в число яких входили:

всі керівники окремими відділами ВЦВКР;

інші особи, що обиралися окремо ВЦВКР з його розсуду.

Компетенція РНК полягала в тому, що вона мала право брати на свій розгляд питання і справи, що стосувалися законодавства та загального керування країною і вирішувати їх при наявності загального або спеціального уповноваження ВЦВКР.

Конституція 1919 року визначила також структуру, компетенцію та порядок утворення місцевих органів влади. Такими на місцях були міські та сільські Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і обрані ними виконкоми, а також губернські, повітові та волосні з’їзди Рад та їх виконкоми (пункт 18 Розділу ІІ).

Проаналізувавши положення Конституції УСРР можна зробити висновок, що вони приймалися виходячи з основних завдань диктатури пролетаріату - придушення контрреволюційних намірів з боку заможніх класів та переходу від буржуазного ладу до соціалізму. Цим обумовлювалось і створення та функціонування існуючої на той час системи центральних та місцевих органів влади, що суттєво відрізняється від теперішнього. Так, згідно Конституції 1919 року в організації та діяльності Всеукраїнських з’їздів Рад, ВЦВК і РНК не існувало поділу на гілки влади і не була чітко визначена компетенція кожного з цих органів. Навіть РНК було надано право видавати закони, що свідчить про відсутність інституту єдиної законодавчої влади. Також в історичній літературі зазначається, що починаючи з травня 1919 року у законодавчій діяльності стала брати участь і Президія ВЦВК, який на початку 1920 року перейшов до сесійного порядку роботи. Президія керувала сесіями, готувала до них матеріали, в першу чергу проекти декретів, здійснювала нагляд за виконанням постанов ВЦВК, інструктувала державні органи як в центрі, так і на місцях, розглядала клопотання про помилування та вирішувала інші питання в порядку управління… [6].

Були недоліки і в діяльності місцевих органів влади. Виходячи з того, що центральні відомства не зобов’язані були провадити всі справи через місцеві Ради та їхні відділи, вони не визнавалися єдиними повноважними і повноправними органами державної влади на місцях.

За Конституцією 1919 року не мали підгрунтя до існування органи судової влади, прокуратури та адвокатури. Не існувало єдиної системи судових установ, а були різноманітні революційні трибунали. Відповідні зміни були внесені лише у 1922 році із затвердженням Положення про судоустрій УСРР ВЦВК. Нормативні документи з приводу створення прокуратури були прийняті у 1922 році.

Отже, на початку 20-х років Конституція УСРР 1919 року правову основу організації та діяльності державного механізму республіки вже визначала лише формально.