Водний маршрут „Давня Сіверська земля”
Земля, овіяна славою, полита кров’ю й потом наших предків, Земля оспівана в билинах та літописах, земля що подарувала людству безсмертну пам’ятку літератури – „Слово о полку Ігоревім”.
Навряд чи можна знайти на Чернігівщині мальовничі місця, ніж високі тераси, що простягнися уздовж Десни. Значна частина цих терас була заселена ще з давніх часів. На деяких із них археологи знаходять речі, які характеризують життєдіяльність різних епох. Щоб детальніше ознайомитися з цим чудернацьким краєм, потрібно побувати в цих місцях. Дуже цікаво організувати водну подорож по Десні, водним транспортом спуститися по течії річки, роблячи зупинки в населених пунктах поблизу Десни.
Повноводість ріки, відсутність порогів, порівняно швидкий плин, невисока інтенсивність пасажирських і вантажних перевезень дозволяють зробити водну подорож на байдарках, човнах чи надувних плотах групам із середнім ступенем підготовленості.
Десна - найбільша лівобережна притока Дніпра, типово рівнинна річка із широкою живописною долиною, великою кількістю озер у заплаві Сприятливі кліматичні умови, гарна транспортна приступність, мальовничі, різнотрав’я луків, прекрасні піщані пляжі по берегах ріки, рибне і грибне багатство озер та лісів так і ваблять сюди туристів.
        
|
Схема маршруту „Давня Сіверська земля”
Під час подорожі туристи зможуть добре відпочити, ознайомитися з історичним минулим, сучасним життям і чудесною природою Чернігівщини.
Водну подорож рекомендується розпочати в с. Гремяч.
Зупинка 1
с. Гремяч
Райський куточок - і все, і більше нічого додати не можна. Всевишній і сама природа постаралися на славу, а предки нинішніх гремячців добре знали, де село ставити. Вийдеш, ступиш на селянське подвір'я, а навколо - ліс. А там свій мікроклімат, свій таємничий світ зі співом птахів, говором квапливого джерела і тихим шелестом смерек на сам-самій верхівці. А верхівка - високо. Задереш голову так, що ледь не падаєш, щоб через пахучі гілки розглянути синє небо. Село Гремяч розкинулося на правому березі річки Судость (притока Десни). Люди живуть тут споконвіків. Поруч із селом Гремяч, на березі Судості, у 1939 році розкопані два городища, що відносяться до епохи неоліту і бронзи (5-2 тисячоріччя до н.е.), а також безліч будівель часів раннього слов'янства і Київської Русі. Навіть планували відкрити в селі археологічну філію Новгород-Сіверського краєзнавчого музею, але перешкодила війна [1].
У 1604 році Гремяч був уже великим поселенням, у всякому разі, його жителі в государеву скарбницю щорічно, відповідно до реєстру, вносили 12 унцій срібла, п'ять бочок меду, 12 корів і 20 коней.
У 1709 році в Гремячі розмістилася штаб-квартира головнокомандуючого російськими військами генерал-фельдмаршала графа Бориса Шереметєва. Це звідси він керував Полтавською битвою, що закінчилася поразкою шведської армії під керівництвом короля Карла ХІІ. Шереметєв писав Петрові I: «Потрібно ворога і лиходія Карлу привезти в кайданах у Гремяч. Нехай побачить, як добре живе тут народ, а місце це село багате і для чужоземців дивно».
Гремяч відомий ще і тим, що задовго до офіційного скасування тілесних покарань школярів тут, за наказом директора школи Богдана Сидоровича, уже з 1852 року учнів перестали „годувати березовою кашею”.
Зупинка 2
Село Мамекіно
Великий ставок на річці Смячка. Гідрологічна пам’ятка - криниця. Біля села виявлено поселення доби пізнього палеоліту, неоліту, бронзи, два городища юхнівської культури, два курганні могильники та три городища часів Київської Русі. В 1886 році біля Мамекіно знайдено скарб з гривен чернігівського типу [7].
Зупинка 3
Коли наближатися до Новгород-Сіверського по Десні, то перед очима повстає мов на п’єдесталі величезне місто. Це місто-пам’ятник величі Сіверщини, про що свідчить його історія.
Перша відома назва – Новгородок, тобто поселення, що виникло на місці старого городища. Названо Сіверським тому, що розташоване на землі, де колись жили сіверяни [4].
За деякими даними, Новгород-Сіверський виник 989 року, на місці поселення сіверян ще за київського князя Володимира Святославича. Перша згадка в літописних джерелах зустрічається під 1044 роком. 1098 року Новгород-Сіверський стає стольним містом молодшого відгалуження чернігівської династії Ольговичів. З цих берегів 23 квітня 1185 року вирушив у похід на половців новгород-сіверський князь Ігор Святославович - герой "Слова о полку Ігоревім".
У другій половині XIV сторіччя Новгород-Сіверський підпадає разом з іншими українськими містами й селами під владу литовських князів, а після російсько-литовської війни 1500-1503 років переходить на бік Російської держави. З тих часів і аж до кінця XVIII сторіччя не припинялася боротьба між Польщею й Росією за вплив на Лівобережжі.
1782 року встановлюється Новгород-Сіверське намісництво, перейменоване пізніше на губернію, що проіснувала, втім, недовго - до 1797 року. За цей період місто прикрасилося кількома громадськими спорудами, серед яких - торгові ряди на старому міському торжищі. Видовжені, приземкуваті будівлі рядів з глибокими сутеренами, з аркадною галереєю на фасаді, з міцними ґратами й кованими дверима та віконницями стоять і понині. З нагоди подорожі Катерини II через Україну в Крим у Новгороді-Сіверському, який вона проїжджала, споруджено Тріумфальну арку (1786-1787 pp.). На стінках арки, між колонами, розміщено по вертикалі геральдичні щити з гербами 10 повітових міст Новгород-Сіверського намісництва [17].
У Новгород-Сіверському засновано Спасо-Прображенський монастир, (ймовірно XII ст.), який тривалий час був осередком релігійної і духовної думки на Сіверщині. Так, 1663 року Л. Баранович заснував тут першу на Лівобережжі України друкарню, яку потім перевіз до Чернігова [7].
Про багатовікову історію міста також розповідають і експозиції районного краєзнавчого музею, який був створений у 1968 році як музей на громадських засадах, а у 1972 році перетворений на відділ Чернігівського історичного музею. Також з історією знайомлять виставки й будівлі Новгород-Сіверського філіалу Чернігівського архітектурно-історичного заповідника, створеного тут 1979 року. До складу філіалу входить Замкова гора і 12 пам’яток архітектури. Серед них ансамбль споруд Спасо-Преображенського монастиря, Микільська церква, торгові ряди і торгові склади, Тріумфальна арка, Успенський собор[23].
Зупинка 4
Могилу козацького полковника Івана Богуна ми можемо побачити в селі Комань. Також тут знайдено вироби з кременю доби раннього палеоліту, виявлено поселення пізнього палеоліту, мезоліту, юхнівської культури, слов’янське городище та поселення VІІ-Х ст., поселення та курганний могильник часів Київської Русі [24].
Зупинка 5
Село Путивськ вирізняється захопливими краєвидами на заплаву р.Десни, є версія, що саме тут оплакувала князя Ігоря його дружина Ярославна [7].
Зупинка 6
Стародавнє село Мезин розкинулося на мальовничих схилах правого берега Десни, де люди жили ще 15 тисяч років тому, в кам’яному віці, про що свідчать дані численних досліджень. На території с. Мезин досліджено пізньо-палеолітичне поселення з кількома чумоподібними житлами й місцями обробки кременю та кісток. Тут знайдено всесвітньо відомі мистецькі твори прикрашені врізним та кольоровим орнаментом. На околицях села виявлено чотири поселення доби неоліту, городище юхнівської культури та періоду Київської Русі. Нині в селі діє музей „Мезинська стоянка” [24].
Зупинка 7
Давньоруське селище Радичів. Його прадавня історія губиться в глибині століть і лише за допомогою археологічних розкопок можна виявити основні етапи формування цього населеного пункту, що зберіг свою давню назву до наших днів [21].
Поміж місцевих жителів існує легенда, за якою у давнину тут мешкали племена – ради та чеви, які і дали назву населеному пунктові - Радичів. Але ж насправді корінь цього слова походить від слова „род”, а назва може означати – центр роду, племені.
Радичівський археологічний комплекс складається з п’яти з’єднаних між собою городищ, розташованих на високій терасі правого берега Десни. До дитинця, що входить безпосередньо до ріки примикає торговельно-ремісничий посад, який складається з трьох частин. Поряд із посадом знаходиться курганний могильник [5].
В 1991 році в Радичеві почала працювати археологічна експедиція Чернігівського обласного археологічного центру. Перш за все вдалося з’ясувати, що перші укріплення Радичівського городища з’явилися приблизно в середині І тисячоліття до нашої ери і були зведені так званими юхнівськими племенами. Після того, як перші мешканці покинули це городище, воно тривалий час лишалося незаселеним. І лише у VIII столітті тут з’являються племена.
З цього часу й розпочинає свою історію Радичів - як ранньослов’янський „град”.
Серед численних об’єктів, які були досліджені цього літа, необхідно відзначити житла IX-XII століть.
В цілому за конструкцією вони аналогічні житлам інших регіонів Південної Русі цього ж часу. Це землянки, заглиблені в материк на 1,5 метра, які мали одно- чи двоскатний дах, У кожній із них, в одному з кутків, знаходилися печі для приготування їжі і які водночас були опалювальними спорудами. Печі були складені з каміння і обмазані глиною. Така конструкція печей характерна в основному для північних та західних районів Давньої Русі.
Великий інтерес являють собою горни (печі) для випалювання посуду. Найдавніші з них датуються X століттям. Горни мали двоярусну конструкцію і складалися з двох камер - нижня, в яку закладали дрова, та верхня, в яку ставили глиняні горщики, і в яку крізь спеціальні канали (продухи) потрапляв вогонь і створювалась необхідна для випалювання температура. Окрім гончарного виробництва, в Радичеві були також розвинені й інші ремесла: виплавлення заліза, ковальство, ткацтво, деревообробне та інші. Серед промислів, вочевидь, мали перевагу рибальство та мисливство.
Вже - сьогодні можна сказати, що Радичів є одним з найзначніших родоплемінних сіверянських центрів, що не поступається, принаймні на ранніх етапах свого існування, таким містам, як Новгород-Сіверський, Путивль, Сновськ. Оточений з усіх боків глибокими ярами і невеликими річками, маючи потужні укріплення, Радичів був практично неприступний.
Окрім того, хотілося б відмітити важкодоступність регіону. До міста можна було потрапити тільки по Десні та її притоках. При цьому звертає на себе увагу розташування Радичева на ділянці після впадіння в Десну річок Івотка та Шостка, безпосередньо при впадінні озера Хотинського, до якого в давнину також вели дрібніші водні артерії. Таким чином Радичів замикав на собі іфактично здійснював контроль за досить довгим відрізком Десни й цілою серією водних магістралей. Цілком логічно, що все це робило небажаними, а то й неможливими сутички ворогів з цією міцною фортецею, в тому числі й у період міжусобиць.
Ймовірно, що саме ці обставини по збавили Радичів можливості потрапити на сторінки літопису. Але не виключено, що в Новгород-СІверському літописі, що не дійшов до нас (якщо взагалі такий існував), Радичів стояв серед перших.
Зупинка 8
Села Черешеньки та Вишеньки. У Вишеньках, на підвищенні, край вікового парку, біліє дивної архітектури палац із зубчастими вежами – це палац генерал-фельдмаршала Румянцева-Задунайського. Також цікавою є Успенська церква, ровесниця палацу, що збереглася в первісному вигляді [7].
Зупинка 9
Сосниця виросла в глухому сосновому лісі, частина якого є ще й тепер (відома під назвою Бір). Селище міського типу розташоване за 90 кілометрів від Чернігова, неподалік від злиття рік Десни та Сейму. Вперше згадана в документах 1234 року. Тут багато пам’ятників та пам’ятних місць. В Сосниці народився співак, диригент та музикальний діяч М.Ф. Полторацький та доктор медицинських наук А.Ф. Шафонський, жила Ганна Керн – внучка М.Ф. Полторацького, яка залишила для нас цікаві спогади про О.С. Пушкіна, М.І. Глінку та деяких інших видатних діячів культури [21].
Сосниця – батьківщина українського кінорежисера та письменника О.П. Довженка, його творчість ввійшла яскравою сторінкою в історії мистецтва. В 1960 році відкрито літературно-меморіальний музей О.П. Довженка. Тут можна побачити білостінну хатину, де родився та виріс письменник, його особисті речі, документи, книги, фотоматеріали, які розповідають про життя та діяльність Олександра Петровича. Фільмотека музею вміщає плівки майже всіх кінофільмів, які створив Довженко, вони демонструються в кінозалі музею [6].
В центрі міста, де збереглось чітке планування початку ХІХ ст., багато старовинних будинків, облицьованих рельєфною керамікою. В сквері знаходиться меморіал, присвячений загиблим в часи війни.
Недалеко від скверу розміщений краєзнавчий музей. В його залах можна побачити дуже цікаві експонати – грамота Петра І менському сотнику Сахновському, Литовський статут 1744 р., біломраморний бюст Віри Богдановської – однієї з перших в Росії жінок-хіміків, документи про героїв сосничан. Поряд з музеєм знаходиться пам’ятник дерев’яного культового зодчества ХІХ ст. – колишня Покровська церква.
Маршрут „Північними дорогами Чернігівщини”
Цей маршрут проходить такими місцями: Чернігів – Седнів – Городня – Сеньківка – Щорс - Корюківка – Мена – Березна – Чернігів.
Зупинка 1
„Натхненні Седнівські краєвиди”
Виріс Седнів на місці міста-фортеці чернігівської землі Сновейки. Тут в 1068 році трьохтисячна рать чернігівського князя Святослава Ярославовича розгромила половецьке військо. В ХVІ в Сновейськ було переіменовано в Седнів. В XVІІ в Седнів стає помістям Лизогубів. В цей час була збудована кам’яниця, яка після реконструкції в ХІХ в. набула обрису мініатюрного замку, завдяки прибудованим зі сходу вежі з зубцями зверху [21].
|
Схема маршруту „Північними дорогами Чернігівщини”
Седнів надихав на творчість і геніального Кобзаря і прекрасного художника Л. Жемчужникова і поета Казку та інших митців.
В 1846 та 1847 роках в Седнів приїздив Т.Г. Шевченко, про що свідчить меморіальна дошка на фасаді будинку. Тут він написав пейзажі „Біля Седніва”, „В Седневі”, „Чумаки серед могил”, замалював історичні та архітектурні пам’ятки, серед яких Георгіївська дерев’яна церква ХVII-XVIII ст. та Благовіщенська кам’яна церква – зразок культової архітектури так званого тетраконтового типу.
У садибі Лизогубів у Седневі росла розкішна липа. Л.М. Жемчужников писав: „Говоря о седневском саде нельзя не упомянуть о красавице липе. Старик Илья Иванович Лизогуб, страстный любитель сада, не мог удержаться, не приобретя от соседа казака усадьбу, ради роскошной липы”. Є картина художника Ларіо, на якій зображена ця липа. Бачив її і Шевченко. Невипадково, неподалік встановили погруддя Кобзареві, до речі, один із перших пам’ятників, які увічнили Т.Г. Шевченка.
Неперевершена краса седнівських краєвидів незмінно вабить митців. Тож недивно, що на сусідському з колишнім маєтком пагорбі, за старим яблуневим садом, продовжуючи давню лінію споруд над річкою, виріс 1964 року Будинок творчості і відпочинку „Седнів" Спілки художників України, в ньому можна було зупинитися і провести кілька днів, милуючись седнівською природою. А ліворуч берега р. Снов, розлогі луки, вкриті озерами-старицями, вимальовується панорама всього Седнева, біліють поміж буйною зеленню його пам'ятки й новобудови. Можна довго і з насолодою блукати кривими седнівськими вуличками, знаходити безліч цікавих та мальовничих місць, що й роблять митці. От старовинне кладовище попід віковими дубами, от гідроелектростанція на Снові, а вище за течією, за здичавілим парком, де колись бив і водограй, виглядає за садочками і городами дивна двоповерхова споруда з червоної цегли - колишній будинок купця Усатова. І на далекій горі за північною околицею Седнева біліє одноглава з прибудованою дзвіницею під шатровим завершенням церква Успіня (1860р.) [6].
Зупинка 2
„Містечко славних гончарів”
Місто Городня лежить на річці Городні. На лівому березі річки збереглися залишки міста, яке тут було ще до татарської навали. У ХVІІ тут була свобода Хвоща (прізвище шляхтича). Нове поселення відродилось на місці старого – на городищі. А городня – це укріплення з подвійного ряду колод і паль, закріплених землею або камінням [4].
Городянські козаки разом з російськими військами боролися проти шведів в часи Північної війни. Влітку 1709 року городянці дали рішучу відсіч загону шведських військ, які рухалися на Полтаву. Свідки цих подій – три чавунові пушки в центрі міста, подаровані Городні Петром І за заслуги її жителів.
У ХVІІІ ст. в Городні значного розвитку досягло народне мистецтво. На Україні та за її межами славилися мальовані кахлі городянських майстрів, виробництво яких тривало протягом всього ХVІІІ ст. Одним з видатних городянських майстрів-кахлярів був Сидір Перепілка. Високим рівнем відзначилися розписи Троїцької церкви, зроблені відомим українським художником Г.А. Стеценком (1710-1781рр.). Для змалювання пам’яток старовини до Городні в 1846 році приїздив Т.Г. Шевченко.
В 1914-1918 році в Городянській гімназії навчався український поет та учасник громадянської війни В.Г. Чумак. В цьому місті народився український хірург академік М.М. Волков, народний художник О.М. Лопух, тут жив та помер лікар, етнограф і фольклорист С.Д. Ніс.
У Городні шість братських могил радянських воїнів, в одній із них поховано Героя Радянського Союзу Г.Г. Свєтичева, братська могила жертв фашизму 1941-1943 (надгробок 1950). У 1978 році споруджено пам’ятний знак на честь воїнів-земляків, полеглих (960 чол.) на фронтах Великої вітчизняної війни 1041-1945 р.р. та Меморіал слави. Також тут є могили борців за Радянську владу – І.С. Бутько, С.А. Мазура, Х.А. Чорновуса (загинули в 1919 і 1922 роках), комсомольця С.П. Говорецького, забитого куркулями (1931) [6].
В місті діє народний історико-краєзнавчий музей, створений у 1976 році, велике місце в експозиції якого займають матеріали по участь городнянців у Великій вітчизняній війні.
На околицях Городні знайдено поселення ІІ-Vтис. до н.е. та городище 11-13 ст [25].
Зупинка 3
„Село слов’янської єдності”
За 30 км від Городні розташоване село Сеньківка. У 1962 році за ініціативою письменника-перекладача Ю.І. Назаренка створено Сеньківський музей дружби народів. Спочатку музей знаходився в одній з кімнат сільської бібліотеки. У1973 експозиція музею, що налічує понад 700 експонатів, була розміщена в трьох кімнатах Будинку культури. Найповніше в ній представлені матеріали періоду Великої вітчизняної війни. Звання народного присвоєно у 1976 році [6].
Тут на межі трьох республік – Росії, Білорусі та України в травні 1975 року було відкрито монумент Дружби народів. Сеньківка – місце традиційних зустрічей трудящих сусідніх районів.
Біля Сеньківки виявлені поселення ранньозалізного віку (1-е тис. до н.е) і давноруські курган та могильник (10-12 ст.) [24].
Зупинка 4
„Батьківщина Щорса”
На території сучасного міста Щорса після реформи 1861 року оселився селянин на прізвище Корж. Він і є засновником хутора. Привабливі тут місця поруч р. Снов, навкруги ліс. З часом став розростатися хутір, що мав назву першого поселенця – Коржівка [26]/
У ХІХ ст. поблизу хутора пролягла залізниця, заснована станція Сновська. З появою великої кількості поселенців – робітників залізничної станції – хутір став швидко розростатися. Лише при відкритті тут поштового відділення змінилася назва його – містечко стало Сновськом [4].
В цьому місті в 1895 році народився Н.А. Щорс, в домі де він родився відкрито меморіальний музей, а біля музею встановлено пам’ятник Щорсу. У липні 1935 року з метою увічнення пам’яті М. Щорса місто перейменували на Щорс.
В Щорсі багато пам’ятних місць, пов’язаних з діяльністю в роки Великої вітчизняної війни, зокрема дією підпільної комсомольської групи, членом якої була Ніна Сагайдак – комсомолка, розстріляна гестаповцями [24].
Зупинка 5
„Партизанський край”
Населений пункт Корюківка засновано 1657 року переселенцями з Правобережної України. Серед них був козак Омелян Карука, який і „поселив” Каруківку (Корюківку). Перші поселенці жили в землянках серед лісових хащ, займалися рубкою лісу, полюванням і бджільництвом. Поселення розросталося за рахунок селян, які втікали від поміщиків і оселялися під сусідками козаків [26].
Малородючі супіщані й болотисто-піщані ґрунти, примітивне знаряддя обробку землі змушували селян займатися кустарними промислами.
В 1858 році на околиці села був побудований великий цукровий завод. Підприємство діяло до початку Великої вітчизняної війни та вважалось кращим в країні [4].
В часи Великої вітчизняної війни Корюківка вважалась центром партизанської боротьби. Тут базувався партизанський загін під командуванням Ф. Короткова, якому активну допомогу надавали місцеві жителі. В березні 1943 року фашисти вчинили жорстоку розправу над жителями селища, знищили біля 7 тисяч чоловік та спалили всі жилі будинки. В пам’ять про трагедію встановлено меморіал в центрі Корюківки.
Після визволення почалося відродження селища. Нині це місто, районний центр, в районі якого діє 8 промислових підприємств: ВАТ „Корюківська фабрика технічних паперів”, „Сядринський льонозавод”, „завод продтоварів”, ЗАТ „Поліграфічна фабрика”, „Маслозавод”, „Рибинський ДОЗ”, СП „Хлібкомбінат”, Холминський спиртозавод, три підприємства лісового господарства, один з них у Корюківці. Промисловість району виготовляє шпалери, папір, концерви, паркет, спирт, льоноволокно, масло тваринне, хлібобулочні вироби, морозиво [11].
Зупинка 6
„Єдиний „районний” зоопарк”
Місто розташоване на річці Мена. Перша згадка про поселення у 1408 році. Колись тут був значний торгівельний пункт. Тут знаходили навіть римські монети [21].
Вважають, що назва Мена утворилась від слова міняти. У ХVII ст. для захисту від татар у Мені спорудили фортецю: земляний вал з дубовою стіною, трьома брамами і двома баштами.
Офіційно визнано, що назва містечка від назви річки Мени. Назва річки через те, що води Мени часто змінювали свою течію, її напрямок. Інші гадали, що на цьому місці міняли полонених. Назва зафіксована у народній промовці „Мена – столиця тютюну”, тому що тут діяв тютюново-ферментний завод.
На території Мени було знайдено поселення епохи бронзи ( 2 тис. до н.е.), юхнівської культури (6-3 ст. до н.е.), ранньослав’янські (1-5 ст.), часів Київської Русі (10-13ст.), городище 11-13 ст., а також сім курганів, серед яких „Юркова могила” (11-12 ст.) [25].
Трудящим Мени присвячені нариси в книгах В.І. Питльованого „Безбережнеє поле” (1974) і С.О. Реп’яха „Земні зорі” (1977).
Нині місто Мена – районний центр. Район розташований у межах зони мішаних лісів (Українського Полісся). В містечку діє краєзнавчий музей та зоопарк.
Зупинка 7
„Березна – місто літописне”
Серед казкових березових лісів понад рікою оселилися люди. Справді чарівний край Мабуть, милуючись величчю краси земної, перший поселенець у захваті промовив: „Беріз ой скільки”. Звідси пішла назва Березой, яка пізніше змінилася на Березне [9].
Отже, понад тисячу років стоїть на поліській землі у північній частині Чернігово-Сіверського придесення селище Березна. Перша писемна згадка про нього наведена в Літописі Руському 1152 року.
У центрі селища височить обеліск, біля підніжжя якого на трьох чавунних плитах викарбовано близько 700 прізвищ березнянців, які не повернулися з війни. У деяких родинах полягли всі чоловіки - батько, сини, брати. Сотні солдатських вдів, матерів - живий докір страшному минулому - доживають свій вік.
Важлива сторінка в історії Березни - її церковні храми. Березнянці ось вже близько тисячі років вважають себе православними християнами, хоча у народних звичаях, обрядах, традиціях і нині помітні риси дохристиянських вірувань [10].
Символом духовності завжди була церква. Скільки їх було в Березні? Називають різні цифри (4, 6, 7). Історичні джерела стверджують, що в містечку існувало 10 церков. Більшість з них збудована в козацькі часи протягом XVII-XVIII ст.
Одна з найстародавніших - церква Благовіщення (діяла до татаро-монгольської навали, була тоді спалена, тричі відбудовувалась, з дерев'яної.стала кам'яною, соборною). Руйнувати її почали перед війною, в неї попадали бомби. Та дощенту її було знищено в перші післявоєнні роки.
Пам'яткою української церковної дерев'яної архітектури є козацька Вознесенська церква, збудована 1761 року ніжинським майстром, архітектором-самоучкою Панасом Шолудьком; церква п'ятибрамна, з трьома престолами, мала висоту 36,21 м. Церква Вознесіння простояла 175 років і в передвоєнні роки була розібрана: збудований без єдиного залізного гвіздка храм почав руйнуватись. І по сьогодні ікони Вознесенського іконостасу прикрашають один із залів Національного художнього музею України в Києві.
Церква Покрови Богородиці, зведена в 1692 році, потім перебудована на початку XX ст., до нашого часу зберегла лише кам’яні стіни (нині міський будинок культури).
Про Успенську церкву 1693 р. залишилось мало згадок.
Єдиним діючим храмом є Петропавловська церква, перша згадка про яку датується 1739 роком. Сучасний кам'яний храм збудовано 1767 року. Історія храму первозванних апостолів Петра і Павла багатостраждальна. В радянські часи, його декілька разів закривали, використовували під склад, спортивний зал, під час війни тут розміщувався шпиталь.
У середині 80-х років минулого XX ст., коли почалася перебудова в суспільстві, віруючі рішуче виступили за повернення їм православного храму. Майже семирічна боротьба увінчалась успіхом, будівлю відремонтували, реставрували, з'явилися дзвони. їх голос зараз скликає березнянців до молитви.
Був також храм Живоначальної святої Трійці при церкві Покрови Богородиці; на місцевому цвинтарі стояла дерев'яна церква Всіх Святих, були ще теплі церкви Святої Варвари (1859) та Стрітення Господнього (1868).
Березна має багаторічні культурні традиції. Тут працює народний хор. Народилися композитор і диригент Г. Верьовка, лірник А. Гребінь, партійний діяч І. Товстуха, Герой Радянського Союзу П. Лишафай. Багато вихідців з Березни мають вчені звання: це доктори наук О. Сичивиця, Г. Самбур, кандидат біологічних наук, професор С. Морозюк, конструктор, кандидат технічних наук В. Корбач та інші.
У Березні проживала сім'я відомого українського поета Олексія Довгого. Його син Станіслав, доктор фізико-математичних наук, член-кореспондент Національної Академії Наук України. Брати Довгі - Станіслав Олексійович та Тарас Олексійович - народні депутати України.
Економічна частина
Платежі за забруднення навколишнього середовища є складовою частиною фінансового механізму охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів. Основу платежів становлять нормативи плати за забруднення навколишнього середовища [7].
Згідно з Методикою визначення розмірів плати і стягнення платежів за забруднення навколишнього середовища України нормативи встановлюються за:
- викиди в атмосферу забруднювальних речовин стаціонарними і пересувними джерелами забруднення;
- скиди забруднювальних речовин у поверхневі води, територіальні та внутрішні морські води, а також підземні горизонти, в тому числі скиди, що проводяться підприємствами через систему комунальної каналізації;
- розміщення відходів промислового, сільськогосподарського, будівельного та іншого виробництва.
Характер забруднення навколишнього середовища дуже різноманітний і не завжди піддається кількісному обліку. Втрати від забруднення можна класифікувати за двома видами: економічний і соціальний.
Економічні втрати спричиняються через погіршення виробництва певних об’єктів і втрат продукції; соціальні — як наслідок негативного впливу на здоров’я та життєдіяльність людини (хвороби, втрати працездатності, велика смертність) [25].
Плата за забруднення навколишнього середовища в межах установлених лімітів корегується за регіонами України із застосуванням коефіцієнтів, що враховують територіальні екологічні особливості, та коефіцієнтів індексації базових нормативів плати [1].
Відповідні платежі стягуються з підприємств незалежно від форм власності і відомчої належності. Внесення плати за забруднення не звільняє підприємства від дотримання заходів по охороні навколишнього середовища, а також сплати штрафних санкцій за екологічні правопорушення і від повного відшкодування шкоди.
Викиди в атмосферу основних забруднюючих речовин відповідно становлять
| Викиди | М, т/рік | ГДВ, т/рік | ||
| 2007 | 2008 | 2007 | 2008 | |
| Чадний газ | 17 | 15 | 15 | 15 |
| Оксид азоту (ІІ) | 35 | 30 | 50 | 50 |
| Оксид азоту (ІV) | 40 | 33 | 60 | 60 |
| Кислота сірчана | 15 | 17 | 10 | 10 |
| Гас | 5 | 3 | 3 | 3 |
Розмір платежу (Па, грн/рік) за викиди в атмосферу забруднюючих речовин проводять за формулою:
де Ніл – базовий норматив плати за 1т і-тої забруднюючої речовини, грн/т
Міл – маса річного викиду і-тої забруднюючої речовини в межах ліміту, т/рік
Місл – маса понадлімітного викиду і-тої забруднюючої речовини, т/рік
Кп – коефіцієнт кратності плати за понадлімітний викид (від 1 до 5)
Кнас – коефіцієнт який залежить від чисельності населення
Кф – коефіцієнт, який характеризує народно-господарське призначення населеного пункту.
Значення НіΛ, Кнас та Кф беремо з таблиць (додаток Ж)
| Речовина | СО | NO | NO2 | H2SO4 | Гас |
| НіΛ грн/т | 2 | 53 | 53 | 53 | 2 |
Кнас = 1,35
Кф = 1,25
Кn – коефіцієнт кратності плати за понадлімітний викид (від 1 до 5)
Кn = 2
За 2007 рік
Па = [(2·*15 + 2·*2·*2) + (53·*35) + (2·*53·*40) + (53*10 + 2·*53·*5) + (2·*3 + 2·*2·*2)]·*1,25·*1,35 = 12161,81 грн/рік
За 2008 рік
Па1 = [(2·*15) + (53·*30) + (2·*53·*33) + (53*10 + 2·*53·*7) + (2·*3)]·*1,25·*1,35 = 10793,25 грн/рік
ΔП = 12161,81 – 10793,25 = 1368,56 грн/рік
Відповідно до проведених розрахунків плата за забруднення атмосферного повітря в 2007 році перевищувала на 1368,56 грн. у порівнянні з 2008 роком, що свідчить про зменшення викидів, нормальну роботу очисних споруд.
Дата: 2019-07-24, просмотров: 229.
