В центрі творчих задумів Панаса Мирного ще довгий час і після написання роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» незмінно перебувала тема українського селянства. Вона постійно привертала увагу письменника і після створення розглянутих в цьому розділі творів. У вересні 1883 року Мирний закінчив чорновий варіант нової повісті «Лихо давнє й сьогочасне». Ідейний задум повісті настільки оволодів письменником, що він її написав в єдиному творчому пориві, не переводячи подиху. Про це свідчить чорновий автограф, його мовностилістична і композиційна цілісність, графічна єдність. Проте рукопис ще довго лежав без руху. І тільки в 1897 році, завершивши ряд творчих планів, Мирний повернувся до цієї повісті, доопрацював чорновий варіант її і підготував рукопис до друку.

Основним стимулом для швидкого завершення повісті «Лихо давнє й сьогочасне» була підготовка до видання збірника на честь столітнього ювілею нової української літератури, який планувалось здати до друку десь у другій половині 1897 року. Справою організації збірника займався М. Старицький. Але збірник до сторіччя славної події не був підготовлений. В 1901 році видавництво «Вік» разом з М. Старицьким вирішило видати збірник, присвячений пам'яті О. Кониського. Мирний прихильно сприйняв запрошення взяти участь в ньому, але готового твору, крім повісті «Лихо давне й сьогочасне», яка знаходилась в цей час у М. Старицького, не було. В листі до видавництва від 12 лютого 1901 року Мирний писав, що ця повість «призначена задля колись ювілейного збірника пам'яті Котляревського» і досі знаходиться у киян.

Збірник пам'яті О. Кониського був підготовлений в другій половині 1901 року і в лютому місяці надісланий до цензури. І, на диво, царська цензура ні у повісті Мирного, ні в інших творах не знайшла нічого недозволеного. Книга вийшла в 1903 році. Але скоро в Києві вирішено було видати цю повість окремою книжкою. В травні 1904 року твір знову потрапив до цензора. Петербурзький цензурний комітет на цей раз інакше сприйняв повість «Лихо давнє й сьогочасне». Викладаючи зміст твору, цензор особливу увагу звернув на те, що в ньому намальовано «похмуру картину селянського життя в Малоросії в час кріпосного права». В такому ж плані описано життя «селянина в теперішній час». «Звільнений особисто, селянин попав в економічне рабство, євреї-орендатори, німці-управителі і куркулі-мироїди, користуючись економічною безпорадністю селянина, нещадно експлуатують його робочу силу і призводять його до повного розорення і злиденності». На підставі цього Головне управління в справах друку категорично заборонило друкувати повість. Твір Мирного більше не друкувався за царських часів.

У листі до редактора журналу «Киевская старина» 23 лютого 1902 року Мирний так визначив ідейне спрямування своєї повісті: «Перше – оповідання про лихо давнє – кріпацьке, з його утисками, серед котрих скніли і ниділи людські душі, і котрі примушували людей держатися гурту, щоб захиститись від лиха, і сьогочасне – з його безземельною волею та голодним лихом, що заставляє людей забувати про гурт, думати тільки про себе, а декого і йти проти свого ж таки брата».

Цей задум визначив і сюжетно-композиційну побудову твору. Повість поділена на дві рівні частини. В першій розповідається про кріпацькі часи, в другій – про пореформену дійсність. Звідси – події і вчинки персонажів розгортаються в плані контрастного паралелізму.

Панас Мирний у цій повісті виявив неабияке уміння будувати гостро конфліктний сюжет. Стрункість, гармонійність і домірність частин, простота всієї композиції забезпечують відтворення типових обставин і типових характерів, сприяють найбільш повному, художньо-дійовому розкриттю змісту твору.

Зав'язка сюжету – це момент зустрічі пана Башкира з Федором і Мариною Проценками. Але перед цим письменник знайомить читача з умовами життя трьох головних персонажів твору, малює різко контрастну картину кріпацької дійсності. З одного боку, пани, «всемогутній» поміщик Башкир, з другого – покріпачений народ, кріпацька сім'я Проценків.

В образі пана Башкира, який тут змальовано в сатиричному плані, втілено найістотніші особливості кріпосництва, «давнього лиха». Письменник виділяє кілька суттєвих рис характеру персонажа, які найповніше визначають його соціальну природу. Такі риси характеру Башкира, як жорстокість і неймовірна лють, яскраво проступають у змальовуваному письменником портреті. Користуючись сатиричними засобами, автор свідомо загострює, навіть перебільшує окремі сторони даного негативного характеру, які розкриваються зокрема через портрет.

У змалюванні портрета кріпосника неважко помітити спільність сатиричних засобів Мирного й Гоголя. Ось створений Мирним портрет пана Башкира: «Височенного зросту, плечистий, рукатий, цибатий, з круглим, наче кишинський кавун, обличчям і гостроверхою головою; рот широкий – трохи не до вух, ніс приплюснутий, а на кінці одутлий та круглий, мов волоська ріпа; вуси, руді та довгі, униз загнулися, очі – бульками, з червоними жилочками на білих баньках».

Епітети і порівняння, якими письменник користується при змалюванні портрета, сприяють розкриттю такої риси характеру пана, як жорстокість. Яскраво змалювавши непривабливий портрет Башкира, автор робить логічний висновок про вдачу цієї людини, перед якою тремтіло все живе: «Страшно було глянути в ті очі під добрий час, а під лихий, як червоні жилочки наллються кров'ю і аж випнуться, а в зрачках зажевріють хижі іскорки, дикий звір – і той би злякався того страшного погляду і затремтів би від ляку, а то ж чоловік та ще й підданий пана Башкира! Недарма всі боялися зустріватися з ним і врозтіч тікали, як забачать було хоч здалеку». Отже, зовнішність даного типа відповідає моральному звироднінню, мерзенності його душевних якостей.

Ці визначальні особливості характеру кріпосника ширше розкрито в діях Башкира, змалюванню яких присвячено перший розділ повісті, що починається узагальнюючою картиною ставлення пана до кріпаків. Арапник Башкира гуляє по спинах і головах людей. Увесь повіт, суд і розправа в його руках. Перед ним гнуть спину навіть судді і справники, співчуваючи його «горю», яке полягає в тому, що він, б'ючи кріпаків, «свої руки пооббивав», «голос стратив, лаючись».

З іронією письменник показує також «вільнолюбність» кріпосника. Сам Башкир був «найвільнолюбивіший чоловік на весь повіт», бо не мав ніяких меж і перепон владолюбству, з яким ототожнював власну волю, але дуже не любив, коли про волю говорять кріпаки. Вважаючи себе добродійником, він був переконаний у шкідливості волі для підлеглих. «Дай їм волю – поріжуться», – твердить він. Смиренність і покора панській сваволі досягались шляхом екзекуцій. Серед людей ходила чутка, що пан замовив машину, «щоб сама клала, роздягала, держала й шкуру спускала» з непокірних.

Та коли про Башкирову витівку з машиною лише ходили чутки, то кріпосники Огньов і Кочуб з твору «Карло Карлович» у своїх маєтках уже застосовують машину-душогубку для катування непокірних кріпаків. В маєтку Кочуби було поставлено аж п'ять таких катівень. В монолозі винахідника – ката Карла Карловича – подається і опис цієї душогубки. Жертву клали на дошку,

прив'язували їй руки, ноги і голову спеціальними каблучками і мотузками, потім накривали тіло змоченою в ропі або горілці мішковиною і били. Машина мала такий ефект, що «рідкий мужик виносив десять ударів». До такого озвіріння і маразму доходили огньови, кочуби і башкири.

Якщо Панас Мирний описує незліченні багатства, «вільнолюбство» і «доброчесність» кріпосника Башкира з неприховано-їдким сарказмом, то про становище народу він говорить з глибоким душевним болем, хвилюванням, співчуттям. Змалювання суперечностей суспільного життя шляхом створення різких контрастів сприяє викриттю анти людяності кріпосництва. Значно пізніше, в 1911 році, оглядаючи пройдений шлях, у начерку, присвяченому п'ятдесятиріччю з дня смерті Т. Шевченка, Панас Мирний пише про згубність кріпосництва, про те, що «давнє лихо» «своїми важкими ланцюгами» давило всіх людей, що та вельми «лиха установа» була глумом «над правдою святою, що доводила рідну сторону до тяжкого занепаду».

Трагізм становища покріпаченого народу письменник малює в процесі розгортання наступних подій. З часу «по-кумання» кріпака Федора з паном дія твору розгортається напружено, в гострих конфліктах. Несподіваність переходу персонажа з одного становища в інше, різка зміна обставин, в яких живуть і діють його герої, сприяє глибинному розкриттю характерів. Пан зустрічає і запрошує Федора в куми у час, коли той з дочкою із запізненням простує на панський лан. Федір з дочкою раптово стають кумами Башкира.

Показуючи життя Федора – «панського кума», художник підносить важливе питання про роль праці в житті людини. Праця – щастя і джерело здорової моралі, високого духу народу. «Живе Федір у дворі, як у бога за пазухою», все до його послуг, ні об чім не треба турбуватись. Паразитичне життя в поміщицькому дворі похитнуло моральні устої Федора: він став пити, хизуватися своїм становищем. Але разом з тим «частіш та частіш почало западати йому на думку його трудове життя у своїй кривобокій хаті», де він зазнав багато горя, але зазнав і щастя.

Видрив від народу, свого рідного середовища пізніше привів Федора до трагічної загибелі.

Образ Марини в сюжетному розвитку твору посідає інше місце. Якщо умови кріпосництва призводять чесну людину – Федора – до самогубства, то розтлінна кріпосницька мораль, паразитичне життя в панських покоях розбещують Марину, згубно впливають на її характер. З часом вона стає панською коханкою.

Повість «Лихо давнє й сьогочасне» в порівнянні з іншими творами Панаса Мирного цього жанру відзначається малою кількістю дійових осіб. Крім епізодичних персонажів (Федір, Улас, Хівря, Самійло), в повісті е лише два головні типи – Башкир і Марина. Причому за своїм ідейним спрямуванням образ Марини відіграє найважливішу роль в розкритті задуму твору.

Письменник досить тонко простежує процес переродження Марини. Привілейоване становище поставило Марину над іншими кріпаками, відділило від трудящого середовища. Внаслідок цього міняється її поведінка, стосунки з паном. В її поводженні помітно виявилась хтивість і цинізм. Ставши панською коханкою, вона доносить панові на батька, стає злим ворогом своїй рідні.

В другому розділі повісті письменник повертається до опису жахливих дій Башкира напередодні реформи 1861 року. Коли прийшла чутка про волю, пан почав ще дужче знущатися з селян. Старий та вередливий, він примушував водити рай городян щодня на стайню, морив їх панщиною, кував у колодки, держав, мов собак, на прив’язі. Прийшла воля. «Старий Башкир не пережив того – умер, кинувши на молодого Башкиренка розпутувати ту каблучку, яку затягло життя». Цей уривок дещо розширював уявлення читача про Башкира, але чогось нового, суттєвого в характеристику персонажа не вносив., Після нього йшла досить лаконічна, конспективна розповідь про запровадження поміщиками «волі».

Пани повтікали, залишивши в запустінні свої землі, і селяни сподівалися, що ці землі перейдуть до їх рук., «Тепер те все наше буде, – казали вони. – Повтікали пани, що з нас кров пили та нас їли. Хіба дурно та кров лилася, хіба дурно ми віки вікували у тяжкій неволі? Почули, іродові душі, свою неминучу погибель та й накивали п'ятами. Тікайте! Тікайте! Тікайте! То дурниця, щоб ми за землю платили. Яка плата? За що платити? Яка воля без землі? Голодна смерть, а не воля! Підождемо і за землю того слушного часу. Віками ждали волю, та й діждалися-таки. Прийшла святая, увесь світ звеселила, тільки панів засмутила. Підождемо і землю. До слушного часу! До слушного часу! – загукали кріпаки по всіх селах і хуторах». Нічого певного не дочекавшись, селяни почали обробляти орендні нарізи. Таким чином, вони примирились зі своїм становищем, взявши в оренду від панича Башкиренка четвертні наділи й городи.

Внаслідок ряду доповнень і переробок між першим і другим розділами повісті утворилась тісна сюжетна єдність, пряма логічна послідовність та взаємна залежність.

Головним героєм другої частини цієї повісті є народ, одрадянська кріпацька громада. Письменник зумів передати багатоголосу і типологічну різноманітність селянського колективу. Коли в кріпацькі часи, терплячи нелюдський гніт і наругу Башкира, одрадяни зітхали, стогнали і плакали, а зрідка нишком проклинали пана, та все ж корились його сваволі, то в другій частині повісті-розбурхана волею селянська громада стала активною, рішучою і наступальною. Колись покірні, кріпаки підняли голови, перестали коритись новому панові. Одрадяни рішуче відмовились брати панські наділи за плату, ждучи «слушного часу», коли землю, їх кров'ю политу, віддадуть пани без викупу. У прямій і внутрішній мові героїв тепер зустрічаємо слова і вирази, які свідчать про невгасиму ненависть народу до панів. Селяни вже не бояться Башкира і відверто висловлюють свої вимоги і обурення. Пана Башкира звуть «старою собакою», а його сина «щеням», якого треба було б Марині «у колисці придушити, щоб і світу не паскудив». Та скоро, іронічно говорить автор, «в Одраду москалі найшли – різками накидати панські наділи». Панас Мирний не показує у повісті розправи солдатів над селянами, він лише кількома влучними, сповненими іронії, словами говорить про цю розправу та про наслідки селянського бунту. «Дехто й в царському домі, де великі вікна, посидів, казенного хліба чимало переїв», інші багато «березової каші поїли». Та все ж не покорилися волі пана! Одрадяни допекли Башкиренка до того, що він утік з маєтку.

Художник при описі цих подій розкриває характерну особливість українського народного характеру. Гумор, їдка іронія як засоби захисту від посягань на людську гідність, на живу людину звучать у селянських оцінках подій навіть тоді, коли вони терплять біду і знущання.

Мирний дальшим ходом подій показує, що сподівання селян Одради на «слушний час» виявилися марними. Орендарі прибрали до своїх рук панські землі, вкрай зруйнували селянські господарства. «За кріпацтва ніхто не боронив води брати та скотину напувати» з панського ставка, а тепер треба платити за воду для кожної курки, свині, гуски, корови. Становище селян в нових умовах розкрито в таких словах: «Одрадяни все далі та далі нищіли-пустошилися: тини осувалися – нічим їх городити, хати старіли, кривилися, – нічим полагодити, оселі дірчавіли-осувалися… То старці немічні жили…» (IV, 241). Такі обриси «сьогочасного лиха».

Відомо, що народники вважали розвиток капіталізму в Росії явищем не характерним і не перспективним для аграрної країни. А коли елементи капіталізму неминуче з'являються в промисловому виробництві, то вони аж ніяк не стосуються сільського господарства, не здатні змінити устоїв селянської громади. Панас Мирний у своїй повісті показав, що капіталізм в українському пореформеному селі став фактом, який визначив соціальні суперечності нової епохи в його історії. В маєтку Башкиренка орендарі експлуатують найманих робітників, запроваджують машини, звільняючи тисячі робочих рук, позбавляючи бідне селянство можливості заробити шматок хліба для свого існування. У зв'язку з цим класова боротьба в селі набирає особливо гострого характеру, властивого для капіталістичних відносин.

Застосування німцем-управителем машин викликає бунт селян. Вони псують машину, помилково вбачаючи в ній свого найлютішого й основного ворога. На боротьбу проти машин одрадяни виступають досить згуртовано і одностайно. Розвиток сюжету, пов'язаний із відтворенням цих подій, раз у раз змінює напрям. Час від часу темп розповіді міняється, напруження то спадає, то знову посилюється, що цілком відповідає характерові описуваних фаз селянського бунту.

Звістку про збирання урожаю машиною одрадяни спочатку підіймають на глум, «думаючи, що то німецькі крутні». Діалоги селян перейняті гумором і відбивають їх негативне ставлення до «витівок» німця-управителя. Прикажчик на поле до машини несе косу з грабками, а йому слідом летить з натовпу репліка: «Машині помагати?» Та скоро селяни переконались, що машиною урожай буде зібраний, а вони нічого не зароблять. Перед ними постала перспектива голодної смерті і «чорним круком носилася над їх головами, гнула додолу». Яскраві образні вислови і порівняння розкривають трагічність становища селян у зв'язку з запровадженням машинної техніки. Ось перед селянською громадою постало питання: «Що робити?» Часте використання в прямій мові запитальних і окличних речень створює напружений ритм, передає динамічність розвитку сюжету. В діалогах селян переважають гостро емоційні запитання й заклики: «Що ж нам робити? що казати?»; «То все отой німець!. Убиймо невіру, як ту собаку!.»; «Не пропадати ж нам всім через одного?!» і ін.

Панас Мирний в кількох місцях описує голод – це типове явище дожовтневої капіталістичної дійсності. Картини голоду в повісті вражають глибокою правдивістю і величезним трагізмом.

В кінці повісті письменник знову звертається до образу Марини. Селяни посилають її з дочкою Килиною до панича Башкиренка просити землі, умовити зглянутись на їх жалюгідне становище. Марина виступає тут тією людиною, якій одрадяни звірили свої останні надії. Панич – хрещеник Марини і брат Килини – експлуатував селян, їх життя залежало від його волі. Епізод засилання Марини до пана та терпляче очікування селянами відповіді написаний Мирним надзвичайно зворушливо.

Дія в повісті «Лихо давнє й сьогочасне» закінчується поверненням у село діда Уласа. Обурений лицемірством і жорстокістю Марини, він іде в економію.

Марина зустрічає Уласа, її ж спасителя, зневажливо, з презирством. В тоні прямої мови, брутальності поведінки остаточно розкривається образ Марини. Вона жорстоко відштовхує немічного Уласа і виганяє з двору. В передсмертних словах діда розгортається ідейна суть повісті в цілому: «Марино, Марино… кажеш, що пам'ятаєш давнє лихо?. Правда, що й то лихо було, – тяжке лихо, що нас до землі гнуло, над нами знущалося, за людей нас не лічило. А проте те давнє лихо не різнило людей, не розводило їх у різні сторони, не примушувало забувати своїх, навчало держатися купи». В цих словах ще одна характерна особливість «сьогочасного лиха» – капіталізму.

Висновок

П. Грабовський у статті «Економічна безвикрутність благословенної Полтавщини», дав яскраву характеристику українського села останнього тридцятиріччя XIX століття, яка цілком відповідає розумінню «сьогочасного лиха» Мирним. Поряд з поміщиком господарями села стають куркуль, орендатор-лихвар, шийкар та інші людські п'явки. Своїми лихварськими тенетами вони обплутують значну частину селянства. Безземелля і малоземелля призводить до того, що селянин не може сплатити податку. Він «везе на торг свій хліб, свою криваву працю, не міркуючи довго над тим, що доведеться їсти самому. На торзі селянина обхоплюють цупким кільцем безвихідності, з одного боку, страшно знижена ціна на хліб, з другого – жмикрутські обертаси скіпщиків та комісіонерів – факторів різних купецьких фірм… Скуповують комісіонери хліб у селян дешевше супроти риночної ціни. Селянин, хоч добре про це знає, та нічого не порадить, згинаючись під тяжію лиходійних обставин». Повість «Лихо давнє й сьогочасне» є ніби підсумком роботи Панаса Мирного над темою життя українського селянства в період кріпаччини і в пореформений час. Здається, що цим твором письменник майже вичерпав тему «лиха давнього» і підніс ряд кардинальних життєвих питань, зв'язаних із становищем селян за іншої доби – капіталізму. Разом з тим своїм видатним твором Мирний підводить певні підсумки в розробці проблем села в цілій українській літературі другої половини XIX століття.

Аналізуючи твори Л. Толстого, В.І. Ленін писав, що великий російський письменник «зумів з незвичайною силою передати настрій широких мас, пригноблених сучасним порядком, змалювати їх становище, висловити їх стихійне почуття протесту й обурення».

Ці слова можна цілком віднести і до оцінки творчості Панаса Мирного, зокрема розглянутих повістей. Зображуючи настрої широких народних мас як в часи кріпацтва, так і в пореформену епоху, відтворюючи переломні періоди життя українського селянства, на протязі яких стикалися інтереси цілих соціальних груп, письменник викривав хижацьку суть кріпосництва, української буржуазії і дворянства.

Повісті «Голодна воля», «За водою», «Лихо давнє й сьогочасне», цикл «Як ведеться, так і живеться» і ін. належать до видатних надбань української реалістичної прози. Ними письменник підніс на вищу ступінь соціальну повість другої половини XIX сторіччя, збагативши цей жанр новими темами, образами, новими формами словесного мистецтва.

Література

1. І. Франко. П. Мирний. В книзі: І. Франко. Твори в двадцяти томах, т. 17. К., Держлітвидав України, 1955.

2. М.К. Садовський. Мої театральні загадки. К., Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури, 1956.

3. П.К. Саксаганський. По шляху життя К., «Мистецтво», 1935 р.

4. 3. П. Мороз. П. Мирний. В книзі: В боротьбі за реалізм. К., «Дніпро», 1966 р.

5. І.П. Скрипник. П. Мирний. Передмови до книги: П. Мирного. Вибрані твори. К.