З повістями на антикріпосницьку тему ідейно споріднений цикл оповідань-образків Панаса Мирного під назвою «Як ведеться, так і живеться», які в своїй композиційній сукупності утворюють, по суті, одну повість. В літературі є чимало прикладів того, як окремі оповідання самостійного значення, об'єднані композиційне й тематично, складають повість чи навіть і роман. Такими творами є «Герой нашого часу» Лєрмонтова або «Пани Головльови» Салтикова-Щедріна. Перший – це повість, другий – сімейний роман-хроніка. Такою повістю, по суті, є й твір «Як ведеться, так і живеться».

Всі образки Панаса Мирного об'єднані ідейно. Через всі оповідання проходить одна думка письменника, висловлена в листі до М. Старицького від 26 березня 1882 року. «У мене є невеличкі обриски з життя, – писав Мирний видавцеві і упоряднику альманаху «Рада». – Колись малась думка у таких обрисах подати (як Щедрін у «Семействе Головлевих») цілу низку народних типів від дідів аж до сього часу, зв'язавши їх докупи однією ідеєю: як з покоління до покоління винародовлювались наші найталановитіші люди…».

Подібно до Салтикова-Щедріна, Мирний ставить завдання показати кріпосництво в його найбільш огидних проявах, зокрема вплив кріпосницької розтлінної моралі на людей з народних низів. Вплив мерзенної кріпосницької моралі, етики, побуту був настільки сильний, що цілі покоління простих людей виростали моральними потворами.

Образ кріпосника Ратієва, як втілення жахливої людиноненависницької кріпосницької моралі, подано в першому оповіданні – «День на пастівнику». Письменник змальовує портрет цього поміщика так, що майже кожна деталь розкриває внутрішній зміст образу, характерні його особливості. Письменник відтворює психологічний стан персонажа за допомогою опису його зовнішніх рис, виразу обличчя, погляду, постаті і ін. Страшні червоні очі, завжди звернений униз погляд свідчать, що це жорстока і зла людина – себелюбець. Свої очі пан підіймав не даремно, відзначає автор. Прямо звертав свій погляд Ратієв тільки тоді, коли шукав винуватця якоїсь, нехай найдрібнішої, власної прикрості, коли хотів когось побити, покарати, вилаяти чи образити.

Моральне обличчя кріпосника розкривається у зображенні його ставлення до людей. Своїх кріпаків Ратієв примушує «ловити живих зайців і напускати в садок» – на них пізніше сам пан полює. Хлопчик Грицько розповідає, що «за старого князя людей живцем у землю ховали». Його ігрища і примхи коштували гірких сліз, крові і навіть життя кріпакам – справжнім невільникам пана. Князь Ратієв продавав і купував людей, міняв їх на собак, катував. Деспот і розпусник, він нівечив кріпачок-дівчат. Якщо, наприклад, Головльов, герой роману М. Є. Салтикова-Щедріна, своїх дітей, нажитих з наймичками, таємно збував до міста, то Ратієв віддавав немовлят своїм собакам.

У іншій редакції образка «День на пастівнику», яка дещо відмінна від друкованого тексту, Мирний словами одного із персонажів так розповідає про жахливі дії Ратієва: «Розказують, що покійний пай з усіма дівчатами жив. Жив, а дитини не було, а як найдеться дитина – зараз її собакам і віддають» '. У друкованому тексті це місце має іншу редакцію: «Розказують, що покійний пан дітей не любив. Люди ховалися з дітьми по льохах та по

Погребах, бо, як побачить або зачує голос, зараз і велить собакам віддати» (IV, 25).

Ратієв – це уособлення найтиповіших рис кріпосництва. Він має багато спільного з образом Гамзи («Голодна воля»), і особливо з Порфирієм Головльовим («Пани Головльови»), що є класичним втіленням у російській літературі сваволі, деспотизму, бездушності, розпусти. Подібний до Ратієва поміщик Супрун із згаданого вже чорнового рукопису твору «Халамидник». Деспот і розтлитель, Супрун зберігає право першої ночі, жорстоко знущається з селян. Навіть до своїх незаконних дітей – козачка Пилипа і дівчинки Горпини–пан ставиться по-звірячому: він ненавидить і катує хлопця, зневажає дочку.

Образ Ратієва має й свого конкретного прототипу: реальну особу миргородського поміщика-ката, який за кріпацьких часів був відомий скрізь своїми екзекуціями над селянами. У виданні образків 1903 року в складі першої книжки Мирний замінив ймення Ратієв на Батієв, хоч у жодному з автографів не зробив цієї правки. Заміна була зроблена в процесі друкування на прохання В. Горленка. Довідавшись про те, що однією з головних осіб оповідання «День на пастівнику» є князь Ратієв, його далекий родич Горленко висловив своє невдоволення і попрохав Мирного замінити прізвище: «У вас є там князь Ратієв, – писав він у листі до Мирного 12 серпня 1883 року. – Один Ратієв жив у Миргороді і був одружений з моєю рідною тіткою. Він умер зараз, але живі його сини. Якщо Вам все рівно замінити це прізвище на якесь інше, то будьте ласкаві це зробить. Для мене, власне кажучи, це байдуже, але його сини будуть у відчаї, оскільки їх однофамілець в оповіданні відіграє дуже несимпатичну (і навіть таку, що викликає мороз по шкірі) роль».

Створення образів на підставі реальних прототипів – характерна особливість реалізму Мирного. Для підтвердження цього можна навести ще один красномовний приклад. У першій половині XIX століття на Полтавщині був досить відомий своєю жорстокістю великий поміщик – князь і вірний сатрап царського престолу Віктор Кочубей. Він і став прототипом для створення образу пана Кочуба в незакінченому розділі великого твору під назвою «Карло Карлович». У багатьох літературознавчих працях цей розділ фігурує як оповідання. Але це не так. «Карло Карлович» має прямий зв'язок з чорновим рукописом «Струс» 2 і становить один із двох розділів задуманого автором роману.

Пан Кочуб час від часу улаштовував над своїми кріпаками такі екзекуції, що на багато років припинялось народження дітей у його маєтках. Селяни прозвали цього самодура «дітомором». У розділі «Карло Карлович» поданий епізод страшної панської екзекуції. Три тижні пан виганяв вільнолюбство у кріпаків Кочубки. «Не зосталося чоловіка не битого, жінки не мученої, дитини не зляканої». В його маєтку «не жив народ – стогнав, пропадав; мов зачумлений, блукав він по рідних вулицях, і не радували його очей ні рідні місця, ні рідні діти, ніщо».

У романі Салтикова-Щедріна «Пани Головльови» глибоко розкрито згубний вплив кріпосництва на життя людей. Розтлінний вплив головльовщини позначився на долі таких персонажів, як Любінька і Анінька. Задушливі, гнітючі умови кріпосництва стали причиною загибелі дівчат. «Головльово – це сама смерть, злісна, пустоутробна, це смерть, що завжди підстерігає нову жертву… Всі смерті, всі отруєння, всі болячки, все йде звідси», – читаємо у творі великого сатирика. Така ж і ратієвщина; вона вбивала світлі паростки молодого життя, нівечила, безчестила і отруювала жінок. Пройшов час, Ратієв помер, розвалився його мерзенний середньовічний порядок, залишився існувати новий експлуататорський лад і залишилися жити морально зіпсовані, розкладені ним люди, їх життя і становить основну сюжетну канву всіх образків. Найбільш відчутно деморалізуючий вплив ратієвщини позначився на Оришці, Парасці та синові останньої – Василеві.

У своїх оповіданнях Мирному вдалося повністю розкрити образи Оришки, і особливо Параски Ці образи, як і образ князя Ратієва, завершені цілком, інші персонажі по цій же родинній лінії в зв'язку з незакінченістю циклу не вимальовувались вповні.

Аналізуючи головні образи циклу «Як ведеться, так і живеться», слід мати на увазі, що всі персонажі тут розподілені в основному на дві групи, відповідно до приналежності до певної родини. Родовід першої групи бере «вій початок від князя Ратієва і його ключниці-кріпачки Оришки; другої – від заможного козака Ониська Грицая і Явдохи. Це діди того покоління (Василь, Галя, Грицько), зображенню якого найбільшу увагу приділяє письменник у відомих семи образках. Такий розподіл персонажів на дві групи (третя група – родина крамаря Власова – починає фігурувати в кінці останнього образка) визначив і своєрідність сюжетної будови твору. Образи розвиваються в плані яскраво вираженого паралелізму, різкого протиставлення характерів і умов їх формування.

Про життя Оришки письменник подає скупі відомості, але й те, про що довідується читач з другого оповідання «Батьки», її відповідним чином характеризує. «Молода, висока на зріст, чорноволоса, чорноока, а на лиці – як калина» – такою була Оришка замолоду. Куплена за сто карбованців у якогось пана, вона стала ключницею і коханкою князя Ратієва.

Цікаво задуманий образ Остапа. «Вірний та щирий слуга», панський пес Остап все життя годив своєму князеві, а коли став старим і немічним, Ратієв вирішив «віддячити» йому і одружив з красунею Оришкою. Вся ця подія розкривається в гостро сатиричному плані. Кожна фраза звучить тут іронічно.

Онисько Грицай та його дружина Явдоха, які протиставляються образам Остапа і Оришки, все життя працюють, навчають своїх дітей любити працю, бути чесними, богобоязливими, з пошаною ставитись до інших людей, не відриватись від народу. Образ Ониська належить до розповсюджених народних типів. У своїй статті про «Народні оповідання» Марка Вовчка, видані в 1859 році, Д. І. Писарєв відзначав, що в українській літературі відтворено національний характер, як він склався історично, в залежності від обставин життя українського народу. Як на приклад національного характеру, Писарєв посилається на образ батька, широко відтворений в українському фольклорі і в літературі. Це – «сивий козак або селянин, який любить дітей по-своєму, держить їх у суворій покорі, гордий своєю волею, непохитний в своїх переконаннях», але разом з тим добрий, сердечний, швидко вибачає провину сина чи дочки, коли вони своїми діями спокутують її. Саме таким і є Онисько Грицай.

Панас Мирний уміє створити такі життєві, хвилюючі драматичні ситуації, типові обставини, в яких найповніше розкривається певний людський характер. Проникнення художника у психологію героя, відтворення плину Душевних почуттів надають образу правдивості і виразності, єдності і цілісності.

Реальна загроза втратити останню надію – Якова – сповнює серце Ониська глибокими переживаннями. Драматизм становища батька в цей момент розкрито в таких порівняннях: «Онисько чорніше землі, хмурніше темної ночі сидить і слова нікому не скаже».

Багатство людських почуттів, зміна характеру переживань героя виявляються й в інших обставинах, у складніших ситуаціях. Події несподівано розгорнулись у такий спосіб, що замість Якова пішов у солдати Йосип, син, якого Онисько, по суті, зрікся, затаврував презирством. Та коли Якова поставили у станок, щоб голити, несподівано з'явився Йосип і запропонував свою послугу–йти в солдати замість брата. Ця звістка у батька викликала спочатку суперечливі думки і почуття. В душі він був радий, що Яків залишається з дітьми біля його господарства, але разом з тим в душу його закрався сумнів у чесності і добропорядності старшого сина. Вислухавши розповідь невістки Насті про вчинок Йосипа, стриманий і внутрішньо зосереджений, схвильований «Онисько устав, розправився – наче верства, широко розкрив очі та прямо до Якова: «Ти просив його?».

В цих словах відбито душевний стан батька. Він прикро вражений, але разом з тим готовий суворо покарати за нечесний вчинок. Пряма і чесна відповідь Якова враз змінює психологічний стан батька. Несподіваний благородний вчинок Йосипа не менше вразив І Ониська: в нього затрусилася борода, «лице скривилося, з очей дві здоровенних сльози покотилося і, як горох, упали на сніг». В цьому реченні стисло і виразно розкрито величезне душевне напруження героя, його крайню схвильованість. Гордість за сина в цей час заволоділа батьком, розтопила жалістю до своєї дитини його суворе і справедливе серце.

Створення драматичних ситуацій, реалістичне відображення людських почуттів, типовість і соціальна виразність характерів, в яких гармонійно поєднано індивідуальне й загальне, – все це свідчення великої естетичної майстерності Панаса Мирного. Поряд з образами Якова і Йосипа розкрито образ Параски; він проходить майже через всі оповідання циклу «Як ведеться, так і живеться». Це образ жінки, вкрай Зіпсованої кріпосницькими умовами життя, жертви злочинної, анти людяної кріпосницької системи з її згубними аморальними підвалинами.

Образ жінки з кріпацького середовища, зіпсованої умовами двірського життя, привертав увагу Панаса Мирного і раніше. Так, в оповіданні «Злодій» подано епізодичний образ панської ключниці Марфи, яка з'являється до дружини наймита Федора з наказом негайно вийти на панщину саме в той час, коли у тої помирає дитина. Образ ключниці, але під іншим ім'ям, збережено і в повісті «За водою» Але характер цієї жінки там не розкрито.

В архіві письменника є рукопис розпочатого твору під назвою «Перед війною» та кілька чорнових начерків до нього. Час написання невідомий. В ньому Мирний змальовує життя і поведінку колишньої кріпачки Марії.

Ці задуми остаточно реалізовані в циклі «Як ведеться, так і живеться» в образі Параски. Виростала Параска в поміщицькому маєтку до десяти літ, не знаючи ні гиря, ні нестатків, не знаючи, де все для неї береться. Такі умови життя виховали в неї егоїзм, жорстокість у ставленні до трудящого люду. Залишившись з матір'ю після смерті Ратієва без засобів до існування, Параска ухилялась від праці, чекала якогось панича, що ощасливить її – дівчину панського роду, горду і свавільну. Морально спотворена, Параска негативно впливає на інших, зокрема на Йосипа Грицаєнка. Зблизившись з Параскою, Йосип швидко підпав під її вплив і незабаром зовсім розбестився: він обікрав батьків і гроші почав прогулювати з коханою.

Такі риси характеру Параски, як дріб'язковість, цинізм, егоїзм і паразитизм, яскраво розкрито у сценах сварок з Яковом, у стосунках з кріпаками та чиновником Іваном Трохимовичем – фактичним батьком її сина Василя. Образ цього чиновника Мирний розкриває засобами гостро сатиричними. Ось, наприклад, портрет його: «Ніс кирпатий, пика зажовкла, вуси руді і рідкі, мов їх миші поточили, зуби ще рідші, та гнилі, та чорні, одні очі спідлоба якось єхидно грають…». Як у зображенні зовнішності, так і в поведінці Івана Трохимовича блискуче розкрито душевну нікчемність цієї звироднілої людини.

Сатиричними засобами змальовано також образ Параски. Показовим в цьому відношенні є епізод биття нею горшків з наїдками, приготованими для Івана Трохимовича. її деспотизм і брутальність повною мірою виявляються у ставленні до дочки чоловіка. Параска щодня «як оса була сердита», лаяла, «гірше огню допікала» Галі за її мужичий рід. Показова і внутрішня та пряма мова Параски, пересипана грубими словами: єхидна, гадина, сучка, дурепа, погань, повії ще, дохла собака, неотеса, хропак, мужлан – так вона називає Галю, Якова й інших. Розгульне паразитичне життя Параски зразу ж після віддання чоловіка в солдати характеризується таким авторським виразом: «Пішло у Параски життя коромислом».

І, нарешті, третє покоління – діти Параски, Йосипа і Якова.