І в основі другої повісті – «За водою», яку написав Мирний в кінці 70‑х – на початку 80‑х років разом з братом Іваном Біликом, також лежить тема «лиха давнього й сьогочасного», ідея селянського анти поміщицького протесту. В зображенні села Красноярки за кріпацьких часів автори звертаються до засобу художнього контрасту, і за допомогою якого досягають особливої виразності у відтворенні становища покріпаченого народу.

У пана незлічені землі – «ниви, луки, луги», розкішні зелені сади, повноводні ріки й озера з великими запарами риби. Нічого не мають кріпаки, крім своїх мозолястих рук та невилазних злиднів. Попід тинами в селян, замість садків, «чорнобиль червоніє»; на «панському току здоровенні скирти» хліба, стоги сіна й соломи, а на токах селян «голо, як на долоні, тільки по городах то тут, то там купи гнилої соломи та кучугури тертої кістриці порозкидані…».

Для того, щоб дати відчути панську силу і всевладність, автори майстерно застосовують художній засіб – персоніфікації, У порівнянні з повістю «Голодна воля», де цей засіб також застосовується, – тут подається значно виразніша картина панської сваволі, яскравіше змальовано образ кріпосника.

Панський будинок із зеленим бляшаним дахом стоїть на високій горі, гордо поглядаючи через яр на село з «низенькими людськими мазанками», які порівнюються з гніздами ластівок під стріхою. «Згорда позира витрішкуватими вікнами» панський будинок на ці «гнізда» і, пишаючись, суворо ніби запитує: «А що, мовляв, там у вас затівається?!» Людські мазанки боязко поглядають на нього своїми малесенькими віконцями, «наче запобігають ласки». Та й як панському будинку не гордувати, не коверзувати, «коли добра в нього – не тільки в дворі, а й за двором», все його, скільки оком не скинь!.».

Не стало кращим життя красноярців і після введення «уставних грамот». Селяни залишились безправними і злиденними, як і раніше. Становище їх яскраво розкрито в таких словах «Податки заплати, мирське віддай, на волость внеси, землю найми… ще й воду купи!.» Пан «подарував сирітські наділи» кріпакам та ще й примусив за них два роки робити. Таку волю селяни прозвали «голодною волею».

Пан у спілці з шинкарем верховодить селом, як і раніше, прибравши до своїх рук усі багатства, жорстоко визискуючи бідноту. Отже, крім пана, починає живитись людською кривавицею новий експлуататор-хижак, хитрий і спритний шинкар, який заорендовує в пана озера, ставки і річку Красноярку, на якій ставить млин.

Цим гнобителям письменник протиставляє образи Грицька Коваля і Федора Нужди, які уособлюють Життя пореформеного селянства, його мри І сподівання, палку ненависть до панів і протест проти їх сваволі. Ці два образи розкриваються паралельно, але вони, як окремі людські індивідуальності, – не схожі. Спільне у них обох лише соціальне становище та умови злиденного життя.

Грицько змалку залишився сиротою. Доки його пан навчив ковальської справи, він переніс незліченні муки. А після оголошення «царської волі» пан заправив великий викуп за його ж власну батьківську хату і кузню. Не знайшов Грицько правди і в суді; довелося одробляти йому за свою хату і кузню.

Для побудови водяного млина шинкар загатив річку Красноярку, а весною, в час повені, вода широко розлилася, затопивши частину села. Деякі селяни залишились без оселі; пішла за водою і хата та кузня Грицькова. І на цей раз Грицько не знайшов правди в суді. Скільки Грицько не обурювався, не протестував проти знущання панів, як не піднімав громаду до бунту, нічого з цього не вийшло. І бунтарський дух Грицька дав себе знати в погромі.

Інакше склалося життя Федора Нужди. Він теж круглий сирота, виростав на панській конюшні, а після реформи працював на панських економіях: «Нужда та недостача одно ганяє його по наймах!». Життя та доля Федора і його сім'ї – це зворушливий обвинувальний вирок «сьогочасному лихові», поміщицько-кріпосницьким порядкам пореформеного часу. В той час, коли панський кучер Федір Нужда возив пана до міста на «мировий з'їзд», тяжко занедужав його єдиний син Івась. А повернувшись в глуху дощову ніч з міста, за порадою баби-шептухи Федір іде ловити рака, щоб дістати жовнята для спасіння хворої дитини, і тоне в річці.

Майстерно змальовано епізод, як Федір крадеться в грозову ніч до ставу, щоб упіймати рака. Неймовірна гроза і злива ніби провіщають хід подій. Федір знає, що ні пан, ні Лейба не дозволять йому зловити рака в їх ставку, а тому він змушений іти красти. Трагічність загибелі Федора ще підсилюється смертю сина, заради якого загибає батько, і психологічним станом дружини Уляни та односельчан: «У людей піднялося волосся… Всі, як намовились, разом зітхнули і перехрестились…» Доля Федора – це була їхня доля. А Грицько Коваль сказав: «Не сумуйте, – радійте!. Вже гірше не буде, як на цім світі!.» В руці потонувшого Федора побачили розчавленого рака, за яким він пішов, щоб врятувати сина. Ця деталь яскраво свідчить про трагізм становища наймита – безправного, забитого різними забобонами, але щирого, люблячого батька.

В записній книжці брата Юрія Рудченка міститься вірш «Рибалка-злодій» ', сюжет якого дуже схожий на епізод загибелі Федора. В тиху літню ніч на прохання голодних дітей один кріпак, взявши панського човна, поплив по річці, щоб наловити раків. Необережно нахилившись, він падає у воду і гине. Вірш кінчається мораллю: «Ото Господь кара за кражу! – казали кріпакам пани». Можливо, саме зміст цього вірша підказав Мирному сюжет тієї частини повісті, де йдеться про долю наймита Федора. В усякому разі, і зміст вірша, і зміст повісті в цьому епізоді – глибоко життєві і правдиві.

У повісті широко показано ганебну роль церкви, яка в умовах пореформецого часу сприяла придушенню бунтарського духу селянства, проповідувала кокору і мир між панами і селянами в ім'я християнської справедливості. Над тілом Федора біля ставу піп застерігає бідноту від посягань на панське і шинкареве добро, бо «праведна десниця» богова нічого не помилує, скарає так, як і «злодія».

Всі ці події відтворено у перших п'яти розділах повісті. В основу їх покладено незакінчений твір Мирного під назвою «За водою» та оповідання «Злодій».

В кінці 70‑х років Панас Мирний написав оповідання «Злодій» (перша назва «Раки»). Цей твір має більш-менш завершений вигляд і може бути самостійним оповіданням. Основні образи тут цілком розкриті. Але епізодичний тут образ бунтаря Грицька Коваля залишився незавершеним. Можливо, це й було поштовхом для написання повісті «За водою», де головним персонажем виступає уже Грицько Коваль. Згодом Панас Мирний почав писати повість, але з невідомих причин її не закінчив. В архіві письменника під номером 16 зберігається ще й третій чорновий незакінчений рукопис, який має безпосереднє відношення до повісті «За водою».

Цей рукопис починається реченням: «Що за хороше, що за веселе та видне місце на землі вибрало собі село Красноярка». Зміст цього уривка такий: красноярський пан запросив німця-майстра побудувати на річці млин, сукновальню і олійню. Загачена річка весною вийшла з берегів і затопила кріпацькі хати, а найбільш дісталось Грицькові Ковалеві; затонула в нього хата й кузня, все добро пішло за водою, помер і малий хлопчик, який застудився в цей час. Похорони Грицькової дитини, що була першою жертвою панських нововведень, вилилися в своєрідну демонстрацію селянського протесту. Після цього стався бунт: підпилі селяни на чолі з Грицьком зруйнували греблю. Переляканий пан викликав для придушення бунту солдатів, справника, станового, слідчих. Всю цю зграю карателів письменник називає «татарвою», яка набігла на село, щоб «все бити, руйнувати, у ясир брати». До яких засобів не вдавалися війська, красноярці не видавали зачинщиків, аж поки сам Грицько й інші не признались; тоді їх забрал» в тюрму. Вщент розорений ланом і доведений до відчаю, Грицько у вічі своїм хатам кидає гіркий докір: «Хату мою вода знесла, сина мого втопили, жінку мою на той світ звели. Зостався я – нема нічого ні біля мене, ні за мною; одна в мене душа ще зосталась. Беріть душу, беріть її! Беріть тіло моє і їжте, ріжте!.».

Але розправа війська все ж не зломила до кінця бунтарського духу селян, хоч, правда, і посіяла між ними Певну зневіру в силу громади. Ненависть до пана в серцях красноярців не вгасала. Коли Грицько Коваль й інші селяни повернулися з тюрми, народ знову почав чинити опір панським заходам. Хтось підпалив панського млина; поміщик просить погасити пожежу. «Туши сам, коли ті вавилони на нашу голову настроїв», – відповідають йому красноярці. Знову пан розпочав будувати млин, привіз для цього дерево, але вночі хтось його розкидав і пустив за водою. Потім пан збудував через ставок гребаю від свого маєтку до села, і знову й цю греблю вночі чуло зруйновано. Кожен із селян, з ненавистю дивлячись на панський маєток і греблю, «часом сварився кулаком: добре, мов, у печінках ви мені засіли!.», та проклинав увесь панський рід. Стосунки між паном і селянами особливо загострились.

На цьому рукопис обривається. Зміст його свідчить про соціальну загостреність теми, про правдивість відображення селянського протесту, якого не можна задушити ні екзекуціями, ні тюрмами.

Але, на жаль, матеріал цього рукопису майже зовсім не використано при остаточному доопрацюванні повісті «За водою».

Отже, існує три чорнові рукописи творів, які мають одну ідейну спрямованість і спільних героїв. І «За водою», і «Злодій» певним чином пов'язані і композиційне. І ось на початку 80‑х років Іван Білик, який тоді працював відповідальним чиновником у канцелярії київського губернатора, на основі цих творів і, звичайно, з погодження брата, вирішив підготувати одну повість. В цей час Мирний активно працював над першими частинами роману «Повія» і не мав можливості вивершити почату повість. Етюд «За водою» і оповідання «Злодій» лягли в основу цієї повісті і склали перші п'ять її розділів. Шостий, заключний, розділ написав сам Білик. Перероблюючи братові начерки і створюючи свою частину, Білик домігся певної композиційної цілісності, сюжетної послідовності і стрункості. Тепер весь матеріал, об'єднаний і організований в одну сюжетну систему, склав повість «За водою». Білик досяг певної уніфікації стилю повісті, відповідно до свого індивідуального почерку, з тим, щоб останній розділ мало відрізнявся від попередніх. Але в багатьох випадках він вніс значні правки мови і стилю, зробив перестановку окремих місць і ввів шостий розділ, надавши повісті відтінку національної нетерпимості по відношенню до євреїв. Змінив Білик і деякі імена персонажів: у Мирного Хведір Дмитренко, а його син Петрусь, у Білика – Хведір Нужда і Івась.

Редакційні правки, зроблені І. Біликом, в принципі не змінюють авторського тексту. Але в трактуванні окремих образів Білик відступає від первісного задуму Панаса Мирного. Йдеться про образ Грицька Коваля. Вже говорилося, як трактується цей образ в незакінчених начерках Мирного. Грицько Коваль – це бунтар, людина непримиренна до панів. Йому ненависний красноярський пан, німець-управитель, шинкар Лейба. Адже всі вони – гнобителі простого народу. Але Білик дав, по суті, іншу концепцію цього образу, відмінну від концепції Мирного, розкриту в трьох розглянутих уривках.

В редакції Білика образ Грицька Коваля – бунтаря і месника – соціальне звужений. Тепер Грицько виявляє лише досить пасивне обурення неправдою, яку чинять пани і на яких не можна знайти управи у Мирного Коваль не звертається до суду в пошуках справедливості, а в остаточній редакції він два рази шукає захисту в судових установах, хоча й не знаходить його. Якщо за задумом Мирного ненависть Грицька до панів виливається в бунтарські дії (руйнування греблі, підпал млина), то в редакції Білика герой лише проклинає панів і їх вірних посіпак. Образ жорстокого і брутального експлуататора-шинкаря тепер поставлено на перше місце. І це зрозуміло. Білик вирішив викрити одне з най ганебніших явищ сучасності, яке було наслідком національної політики російського царизму, – єврейський погром. Відомо, як царизм розпалював національну ворожнечу між народами, нацьковував один народ на інший, використовую – чи при цьому забитість, темноту, консервативність звичаїв, релігійну забобонність відсталих людей.

Треба одразу сказати, що над Біликом, коли він приступав до роботи над повістю «За водою», тяжіли реальні факти і події. Цілком можливо, що саме хвиля єврейських погромів, яка прокотилась по Україні в 1881 році, наштовхнула Білика на відтворення цього явища в художньому творі.

Повість викликає ненависть до того соціального й політичного ладу, за умов якого національний гніт та розпалювання ворожнечі між націями становили основу політики царизму. Можливо, саме тому Панас Мирний лише у 1918 році зважився надрукувати цей твір. Після тридцятилітніх митарств повість «За водою» була надрукована в журналі «Літературно-науковий вісник» і стала відомою радянській літературознавчій науці.