Основоположник української політичної географії академік Степан Рудницький зауважував, що вплив центрально-азіатського сусідства на історичний розвиток був поміж усіма політико-географічними впливами для території й народу України безумовно найвпливовішим, і можливо, найсильнішим. Від самих початків його історії цей вплив тяжить, наче змора, на українському народі, «немов опир, п’є азіатський кочовий світ цілі століття його живу кров». Татарське лихоліття не почалося у тринадцятому столітті, воно морило Україну від сірої давнини: кіммерійці, скіфи, гуни, хозари, печеніги, половці, турки, татари – всі вони страшною чергою проходили протягом двох тисяч років через степи й луги України і заливали її безмежним горем війни. Український народ змушений переносити всі ці побої виключно на своїх плечах [18, 100].

Історики вважають, що татарські напади на українські землі з метою людоловства і грабіжництва розпочалися з 1482 р. і набрали форми перманентних татарсько-українських конфронтацій, які за своєю тривалістю переважали мирні перепочинки. У цих воєнних конфліктах не було ворожнечі, бо головною їх метою була нажива. Адже, торгівля людьми була найприбутковішою справою на порубіжжі, тому у цьому промислі брали участь мешканці з обох боків кордону [24, 53].

Татарські набіги у ХУІ-ХУІІ століттях здійснювалися практично кожного року, полишаючи за собою кілька десятків зруйнованих сіл, забираючи кілька тисяч невільників і стільки ж вимордованих людських жертв. Всі тоді відчували, що татарські набіги були дошкульними, а кількість знищених осель сягала сотень тисяч, а кількість «ясиру» десятків тисяч[18,с.101]. За 6 підрахунками істориків, за період з 1469 по 1514 рр. Татарами було здійснено сім набігів на Україну, рахуючи тільки найбільші, з 1516 по 1593 – вісім, а з 1605 по 1633 – сімнадцять. Навіть за далеко не повними даними історичних джерел можна відтворити жахливу картину нападів татар на окремі українські землі.

У 1500 р. кримська орда пограбувала не тільки Київщину, але й Волинь і навіть Холмську і Белзьку землі, дійшовши до Вісли[23,с.15]. І хоча набіги татарських кочівників припинилися вже в другій половині ХУ111 століття, але їх сумні наслідки відчутні й донині. «З політичного ослаблення, спричиненого півтисячолітнім татарським лихоліттям, не може український народ і до нині оговтатися», – зауважував С. Рудницький [18, 101].

З геополітичної і геоекономічної точки зору, безпосереднє сусідство степових кочівників шкодило Україні не тільки через постійні грабіжницькі набіги, але й також через перерізання найважливіших шляхів сполучення між Україною та іншими культурними землями світової людської спільноти. Адже, печеніги, половці, татари захопили побережжя Чорного моря з гирла Дунаю, Буга, Дністра, Дніпра й гальмували та зупиняли всяке сполучення України зі світовими культурними центрами цивілізації, зокрема Візантійської держави й середземного басейну взагалі.

Таким самим способом кочівники перекрили Україні важливі великі торгівельні шляхи сухопутного сполучення України з Середньою Азією, Персією, Індією, Китаєм [18, 102].

Ще Михайло Драгоманов звернув увагу на те, що кримські татари здійснювали набіги на Укаїну завдяки потуранню свого сильного північного сусіда і союзика, адже «турки підмовляли татар і допомагали їм займатися цією брудною справою» [10, 102]. Академік С.Рудницький до цього додав: «Турецькі та інші торгаші невільниками постачали цим ватагам коней та озброєння, а організовували такі бандитські ватаги, зокрема, по чорноморських пристанях. Коли такий грабіжницький чамбул щасливо верне на побережжя, відкуповують торгаші від нього всю добичу й розсилають українських невільників по всіх торгових центрах могаметанського Орієнту» [18, 103]. Полювання на невільників і торгівля ними велась на Чорному морі в набагато більших обсягах, ніж на Індійському чи Атлантичному океанах. Одначе, як зауважує академік С. Рудницький, татарське сусідство мало ще той беззаперечний наслідок, що воно дуже «упростило» політико-географічні відносини значних просторів України.

Адже, воно перетворило їх у майже «безлюдну граничну пустару, проте, дуже багату рослинним і тваринним життям. Ця широка пуста полоса, яка розділяла турецько-татарські займанщини від польсько-литовських і московських «окраїн», стала колискою й осідком українського козацтва [18, 103]. М. Драгоманов у своїй історичній та етнографічній розвідці «Про українських козаків, татар та турків» намагався популярно розповісти, «як то наші батьки терпіли й одбивалися від татарських та від турецьких розбишак і як таки одбились». Особливо вчений зробив наголос на козаках, «бо вони найбільше поклали праці, щоб одігнати від нашої землі турок і татар, щоб наш чоловік у своїй землі й хату будував, і поле орав та засівав, і дітей годував, не опасаючись чужого ворога»[8,с.6].

Автор, «Історії Русів» щодо історії взаємостосунків українського козацтва з кримськими татарами повідомляє, ще за гетьманства Дмитра Вешнивецького, що пошанований був «батьком народу», кримським татарам взимку вдалося прорватися прикордонною сторожею на Поділля. Тут вони пограбували декалька містечок під час ярмарку і захопили чимало худоби, здіснюючи все хижацьким способом.

Хоча козацькі військові команди наздогнати і зловити їх не змогли, то їх доля сама покарала через несподівані повітряні стихії. Коли татари зі здобиччю поверталися до своїх улусів,у степах їх захопив надзвичайний сніг зі страшною завірюхою. Згодом потому лютував суворий мороз із різким вітром і віщував їм неминучу загибель. Татари порізали своїх коней і худобу, повлазивши в їхні тулуби і шукали порятунку в слабкому і короткотриваму теплі, але всі до останнього загинули, і знайдено їх навесні, більше чотирьох тисяч нещасних трупів [10, 104]. По смерті князя Вишневецького, наступний козацький гетьман Єстафій Ружицький, котрий замолоду, навчаючишь та подорожуючи по чужих краях, чинив набіги на султанську Туреччину та татарський Крим з метою звільнення бранців з неволі та отримання здобичі, від чого чимало з тими народами заводилось сварок і самих війн. Коли у 1516 р. Кримський хан Мелік-Гірей, відповідно його союзу з князем московським Василієм Івановичем, йшов війною на Польщу та Україну, то гетьман Ружинський, виступивши йому назустріч, завдав татарам нещівної поразки, захопивши його табір з усім багажем і здобиччу, яку розділив з поляками і своїм військом [10, 1055].

Гетьман Богдан Хмельницький мав широку програму становлення української державності. З перших років свого гетьманування він порушує проблеми врегулювання стосунків з сусідніми державами, а також контролю на Чорному морі. Хмельницький підписав договір з Османською Портою, складовою частиною якого була українсько-турецька морська конвенція (липень 1648 р.) [21, 7].

Важливим моментом міждержавних стосунків є те, що виконання Декларації, яка була прийнята на основі Зборівської угоди 1649 р. України з Польським Королівством, вирішено поставити під контроль кримського хана, і це повинно було стати гарантією непорушних зобов’язань обох сторін [21, .7].

Якщо торкатися «Договору між Цісарем Турецьким і Військом Запорозьким з народом Руським відносно торгівлі на Чорному морі», то можна звернутися до його основних пунктів, а саме:

1)Туреччина дає свободу козацькому війську і народу українському плавати по Чорному і Середземному морях і по всіх ріках до чужих господарів держав християнських з метою торгівлі та обміну різноманітними товарами.

2) Турецький уряд звільняє українських купців від усяких мит і податків, а також їх товари, «які б вони ввозили або вивозили протягом ста років».

3) Султан турецький дозволяє козакам будувати складові приміщення по містах і портах Туреччини, «вести торгівлю і жити зі своєю свободою без жодних податків до згаданих ста років».

4) Резидент Війська Запорожського і народу українського має жити у Стамбулі при слушній пошані та повній безпеці, а також турбуватися про дотримання справедливості щодо покривджених козацьких купців. А Військо Запорозьке повинно прийняти у своєму портовому місті резидента Султанського, який видаватиме паспорти галерам або козацьким суднам .

5) Щоб застерегтися від свавільних людей, які з’являються в морі, Військо Запорозьке зі згодою Султана має побудувати кілька портів нижче порогів до гирла ріки Бугу у Дніпро;

6) Якщо якийсь свавільник із Війська Запорозького з’явиться на морському шляху, то нам ним повинен здійснитися справедлий Суд у присутності турецького резидента, і це не повинно завадити продовженню морських договірних обов’язків.

7) Якщо виникне свавільна загроза з Дону з метою грабунку, то турки і козаки повинні спільно піймати і карати 10 свавільників, аби «море було чисте і вільне».

8) Якщо якась козацька галера у чомусь порушила Закон, старший тієї галери повинен бути покараний, але вона з товаришами та робітникам-моряками має бути вільною, « щоб невинні не терпіли і щоб мир нічим не був порушений».

9) Якщо б судно козацьке розбилося при турецькому березі, всі речі, які можна зберегти, мають бути сховані й віддані спадкоємцям.

10) Закон для козацьких купців має бути таким, як і для турків у всій турецькій державі, і базуватися на справедливості.

11)Цісар турецький не дозволить забирати до жодних потреб ні до жодної послуги ані козацьких суден, ані людей, ані товарів, ані зброї та « гарантувати вільний вхід та вихід зі всім».

12) Якщо якийсь купець помирає в Туреччині чи на морі, чи на суші, його добро буде належати його нащадкам, і не може бути ніким затримане, навіть коли б він щось комусь усно чи письмово записав до смерті.

13) Козацькі купці можуть явно викуповувати християнських невільників у турків, а також турецьких у християн [7, 11-13].

Доречно зауважити, що спочатку взаємовідносини між українським козацтвом і кримськими татарами мали форму взаємодопомоги та укладання воєнних союзів. Апогеєм цієї співпраці був військовий союз 1648 – 1653 рр. Між кримським ханом Іслам-Гіреєм ІІІ та гетьманом Війська Запорізького Богданом Хмельницьким. Гетьман ефективно використав суперечності між Кримським ханством і Річчю Посполитою й домігся укладення з ханом Іслам- Гіреєм військово-політичного союзу; все це у сукупності й забезпечило здобуття українським військом блискучих перемог у боях під Жовтими Водами та Корсунем (травень 1648 р.) [20,с.24].

Згодом, цей союз забезпечив переможний хід воєнних дій під час першого етапу ( 1648 – 1652 рр.) українській революції середини ХУІІ ст., яку очолив сам Б. Хмельницький. Запорукою цих успіхів було поєднання на полі бою високорухливої татарської кінноти з вогневою міццю української (козацької) піхоти. Переможні воєнні дії українсько-кримсько-татарського війська продемонстрували потужну силу цього союзу, який дав шанс змінити співвідношення сил у регіоні на користь України й Криму.

Не випадково Конституція Пилипа Орлика наголошує на 11 необхідності «...відновлення давнього братерства з Кримським ханством для збройного об’єднання і скріплення вічної дружби, щоб надалі сусідні землі, зауваживши це, не намагалися зухвалим нападом у спину покорити собі Україну, а навпаки – самі побоювалися нападу»[16, 29].

Союз України з Кримським ханством мав безумовну перевагу у суто воєнному аспекті, оскільки зрівнював шанси козаків у боротьбі з численною польською кіннотою, але й були негативні сторони цього союзу. Справдилися найгірші побоювання Хмельницького – татари чинили насильства і грабунки на території «союзної» України. До того ж татари проявили себе ненадійними союзниками, готовими зрадити Україну в будь-який момент, як, наприклад, трапилося під час битви під Берестечком (1651р.).

Сучасні історики В.Смолій та В.Степанков зауважують, що хан хотів «домовитися про мир», тому відмовляв гетьмана від проведення генеральної битви; наводяться дані, що Іслам-Гірей вступив у таємні стосунки з Яном Казиміром, пропонуючи посередництво в переговорах з українцями, а в разі відмови останніх прийняти «справедливі пункти» обіцяв допомогти їх утихомирити й видати Б. Хмельницького  [20, 67]. Кримський хан зненацька втік, залишивши козацько-селянське військо напризволяще, чим багато в чому сприяв поразці свого українського союзника [23, 16].

Отже, Берестечкова трагедія стала закономірним результатом антиукраїнського курсу Криму [20, 68]. На превеликий жаль, шанси, які давала співпраця у військовій сфері між Кримом і Україною, не були використані ні українськими, ні кримськотатарськими державними діячами як за часів Б. Хмельницького, так і в наступні десятиліття.

Але, крім військової співпраці, між кримськими татарами і українськими козаками існували й економічні зв’язки. Зокрема, кримські хани дозволяли козакам рибалити у чорноморських лиманах та прибережних водах Азовського моря. Натомість козаки надавали татарам право мати кочів’я і випаси на українських землях.

Співпраця у військовій та господарській сферах між татарами та козаками виконувала роль стабілізуючого компонента на Великому Кордоні як системі, яка досягла піку свого розвитку в 1648-1653 рр. Протягом 60-80-х рр. ХУІІ ст. спостерігається спад збалансованості і сталості Великого Кордону як системи, руйнівним компонентом якої стають збройні сили Росії, що увійшла до цієї системи як навколишнє середовище і гінтерланд замість Речі Посполитої.

Таким чином, враховуючи історичний досвід взаємовідносин українського народу з сусідами, щоб не було проблем, із якими мали справу українці в історії взаємин із сусідами, необхідно ретельно культивувати історичну пам’ять, вивчати і знати психологію, генеалогію, менталітет свого народу і народів, які можуть бути і друзями і ворогами, тому що добро і зло, правда і брехня йдуть завжди поруч, і часто міняються місцями. А що стосується Криму, то доцільно мати на увазі, що цей регіон зовсім непростий в минулому, сьогоднішньому і майбутньому контекстах. А кримські татари свою державність мали, потім втрачали, і не виключена можливість що через певний проміжок часу виявлять бажання її поновити. Тому українським політичним елітам потрібно прогнозувати майбутній розвиток подій, особливо близько 2017 року, коли Крим може стати регіоном, де перехрещуватимуться воєнно-морські, електоральні, економічні, конфесійні інтереси не тільки України а й Росії і країн чорноморського басейну, якщо не більше.