Усередині, будь-якої країни, проблеми міжнародних відносин і зовнішньої політики знаходились в центрі гострих дискусій. У ході таких дискусій доволі часто давав про себе знати дефіцит знань з проблем міжнародної політики[14, 10] у представників українського суспільства і української політичної еліти.

Тому важливо сьогодні ще раз вдатися до аналізу історичних взаємовідносин українського козацтва, як носія державницької ідеї, з Кримським ханством, хоча кримські татари сьогодні не «сусіди», а частина поліетнічного українського суспільства і громадяни унітарної демократичної держави. Карл Поппер зауважував, що «ми вивчаємо історію, оскільки зацікавлені в ній, і, можливо тому, що бажаємо дізнатися дещо про свої власні проблеми», які були, є і можуть виникнути в майбутньому.

Кримське ханство як державне утворення, що виникло у результаті розпаду Золотоординської імперії і майже до кінця ХУІІІ ст. залишалося важливою політичною силою на тлі Східної Європи [12, 27]. Як вже зазначалося, Кримське ханство 1475 р. було перетворено на васала Турецької імперії. У ІІ половині ХУІ- початку ХУІІ у суспільно-політичному розвитку Кримського ханства відбулися значні зміни, пов’язані із завершенням в ньому процесу феодалізації. Хоча в Криму ці перетворення мали свої особливості, але суть їх була тією, що і в інших державах. Грабіж, захоплення і продаж невільників примножували багатства татарських феодалів. «Вони до того збатились здобиччю від частих набігів, що найзначніші з них не поступаються навіть заможним туркам», – писав Мартин Броневський посланець польського короля Стефана Баторія до кримсько хана в 1578 році [23, 13].

Важливим питанням і воєнно-стратегічною метою своєї воєнної політики керівництво Кримського ханства обрало: разом із своїм сюзереном – султаном Османської імперії підтримувати рівновагу сил між Варшавою і Москвою та не допустити їх об’єднання проти Бахчисарая та Стамбула. Іншими словами, Крим у своїй військово-політичній діяльності дотримувався загальноєвропейської теорії балансу сил [24, 4 ].

Султани вбачали у ханах своїх партнерів і вважали, що саме Кримське ханство повинно охороняти порядок на Балканах та в східній Європі. Крім того, доречно зауважити, що на статус васальної залежності Криму впливав ще й той фактор, що ця держава виконувала роль передового мусульманського форпосту на межі з християнським світом. Закордонна політика Кримського ханства мала, таким чином, агресивний характер і була спрямована на забезпечення шляхом пограбування, захоплення і продажу рабів, а також постійного вимагання великих платежів з сусідніх держав, що були зацікавлені у припиненні татарських набігів на їхні землі. Феодальна верхівка Криму використовувала дипломатичні відносини з іншими країнами як джерело особистого збагачення, постійно вимагаючи від уряду тієх чи іншої держави данини – так званої казни, або поминок ( сплачування грішми, коштовностями, дорогим хутром та ін.). Прагнучи запобігти спустошливим татарським набігам, уряди сусідніх країн намагалися підтримувати мирні дипломатичні відносини з Кримським ханством, що обов’язково супроводжувалися підношенням поминок ханові, членам його родини і його оточення [23, 14] .

Очевидно, від цих ярликів, як прояв вдячності, беруть початок щорічні грошові винагороди та подарунки кримським ханам, які надсилалися від великого князя литовського, польського короля та московського царя. Але в середні віки поминки набрали форми відкупу або підкупу щодо татарських нападів. Часто заради отримання поминки від сусіда керівництво ханату застосовувало методи шантажу [24, 5] . Проте система умиротвореня ненажерливихх кримських феодалів не приносила бажаних наслідків. Дипломатичні переговори ханський двір вів під ознакою безмежної користі і вимагав, все більших поминок. Ці переговори супроводжувалися приниженням і образами послів, а часто і відвертими знущаннями над ними. Кримські хани, приймаючи коштовні дарунки, постійно вимагали більше. Навіть видаючи договірні грамоти з підтвердженням обіцянок про мирні відносини, татари все одно продовжували нищівні набіги на східнослов’янські і, зокрема, на українські землі. Вся територія України була об’єктом цих спустошливих набігів татарських орд [23, 14].

У досліджуваний період Україна перебувала в досить скрутному становищі, зумовленому, в першу чергу, відсутністю власної держави і розпорошенням її земель серед кількох країн. Найбільший масив українських земель перебував у складі Великого Князівства Литовського, яке з початку XVI ст. знаходилося в персональній унії з Польським королівством. Такий союз вимагав координації і спеціалізації дипломатичних акцій обох держав в політичних відносинах з Кримським ханством. З ним ВКЛ традиційно підтримувало самостійні зносини, представляючи водночас й інтереси Корони. В такий спосіб захищалися інтереси і тих українських земель, що знаходилися у складі Польщі. Відносини з Кримом вимагали від ВКЛ, що знаходилося в стані тривалої та виснажливої війни з Московським великим князівством, значного напруження сил.

Специфікою відносин з Кримом було те, що починаючи з 80-х рр. XV ст., ханат проводив щодо українських земель Литовсько-Руської держави політику широкомасштабної експансії, розорення і знелюднення значного обширу степової та лісостепової зон. У такий спосіб владна еліта Кримського ханства намагалася ліквідувати результати кампаній ВКЛ другої половини XIV ст., юридично оформлених жалуваними ярликами і повернути колись втрачені державою кочовиків південноукраїнські території. Вже з самого початку Кримське ханство фактично взяло під свій контроль степову частину Правобережжя й для закріплення свого успіху збудувало в пониззі Дніпра ряд фортець.

Причини агресивності Кримського ханства слід шукати як у особливостях соціально-економічного устрою, так і в політичній лінії його правителів. Екстенсивне за своїм характером кочове скотарство, що у першій половині XVI ст. становило основу господарства держави, було малопродуктивним і перебувало у значній залежності від розмірів площ пасовищ і врожаю кормів. Слабко розвинуте землеробство не могло забезпечити внутрішній ринок достатньою кількістю продуктів сільського господарства, в першу чергу хлібом. Через це кримці залежали від постійного надходження капіталу з зовні. Відтак степовики намагалися захопити якнайбільше територій для пасовищ, а також воєнну здобич, передусім, полонених, яких можна було вигідно продати на зовнішніх ринках (т.з. ясир), та встановити контроль над торгівельними шляхами. Крім того, Гіреї вважали себе законними спадкоємцями золотоординських правителів, а отже, і територій, які охоплювала ця колись могутня країна.

Таким чином, економічні фактори, примножені зазіханнями Гіреїв на золотоординський спадок, і зумовили ту політичну лінію, яку вело Кримське ханство з останньої третини ХV ст., – боротьба з Великою Ордою, захоплення українського степу і лісостепу та встановлення контролю над стратегічно важливими торговими шляхами, що йшли через Україну. Такі плани могли бути здійснені тільки через конфронтацію з ВКЛ. При цьому ситуація для цієї країни ускладнювалася тим фактором, що столиця ВКЛ Вільно була розташована далеко на півночі, а це унеможливлювало повноцінний контроль над ситуацією на півдні з боку уряду. Тому великий дипломатичний і воєнний тягар був покладений урядом саме на українське населення і місцеву адміністрацію відповідно.

Населення України обслуговувало два великі дипломатичні шляхи на Крим - з Вільно через Київ і Черкаси та з Кракова через Луцьк, Житомир і Черкаси. Населення прилеглих міст і сіл забезпечувало послів і гінців, як кримських, так і литовських, засобами пересування, харчовими припасами і житлом (т.з. стації). Воєннозобов’язані стани України мусили охороняти посольські валки, а то й супроводжувати литовсько-руських послів до Криму та перебувати там з ними, що могло тривати 2-3 роки.

За давньою традицією адміністрація Київського воєводства мала право вступати в обмежені певними функціями дипломатичні зносини з ханствами Східної Європи, що, в свою чергу, зумовило існування у Києві регіонального дипломатичного центру з власним штатом перекладачів, писарів, гінців тощо. Великокнязівські намісники, як правило, призначалися в регіональні центри України з числа місцевої шляхти, що добре розумілася на місцевій специфіці і була зацікавлена в якнайкращому оберіганні своїх володінь, прав і пільг.

У зв’язку з систематичними нападами кримських чамбулів, для урядів ВКЛ і Корони Польської особливого значення набувало питання про забезпечення південного прикордоння достатньою воєнною силою. Тому реалії часу – катастрофічний стан, в якому опинилося ВКЛ в останній третині ХV – на початку ХVІ ст. внаслідок cкоординованого наступу Московського великого князівства і Кримського ханства, – дедалі нагальніше вимагали урегулювання земської служби спеціальними загальнодержавними законами, які були видані у 1502 і 1529 рр.

1.4 Відносини Великого князівства литовського з Кримським ханством, та плани сторін щодо України

У 1502 р. припинила своє існування Велика Орда. Внаслідок цього відбувся перерозподіл сил у Східній Європі, головним наслідком якого стало політичне і військове домінування блоку Крим - Москва, що займав відверту антилитовську позицію. Ситуація ускладнювалося для ВКЛ тим, що перед Кримом відкрився шлях до підпорядкування колишніх володінь Золотої Орди, серед яких Київщині кримські хани надавали особливе значення. Хоча у 1482 р. Менглі-Гірей І захопив і спалив Київ, утримати місто і встановити контроль над Середньою Наддніпрянщиною не зміг.

Відбудований Київ продовжував відігравати велику роль у транзитній торгівлі між Сходом і Заходом. Крім того, Київ залишався релігійним центром Литовської Русі і головним містом українських земель. Захоплення його давало кримським правителям право розглядати Україну як землю, що належить їм по праву з часів золотоординських ханів. Тому наприкінці ХV у першій третині XVI ст. серед владної еліти Криму не раз виникали плани по оволоднню Києвом. Не останню роль у підсиленні антиягеллоновської позиції правителів Кримського ханства відігравала Османська імперія.

Аби розірвати небезпечний московсько-кримський союз, віленський двір змушений був вдатися до низки політичних заходів, в першу чергу дипломатичного характеру. Під тиском несприятливих обставин він пішов на поступки ханському Кримові й дав згоду на регулярну сплату йому певної суми золотих в обмін на союзні відносини і спільні воєнні дії проти Московської держави. Проте досягнута 1507 р. литовсько-кримська угода про “братство і приязнь” залишилася нереалізованою – Кримське ханство продовжувало здійснювати напади на українські землі і дотримувалося нейтралітету щодо Московського великого князівства [1, 207].

Тільки у 1513 р., під впливом поразки кримських військ під Вишівцем, Менглі-Гірей І припинив напади на території ВКЛ і Королівства Польського і погодився віддати у заручники свого онука. Попри це ситуація на кордоні залишалася тривожною, оскільки невеличкі і часто неконтрольовані ханським урядом татарські загони продовжували загрожувати українським землям. Відносний спокій на південних кордонах дав можливість Вільно зосередити більшість військ на сході і завдати під Оршею нищівної поразки московським військам, які, захопивши Смоленськ, розпочали наступ на внутрішні райони ВКЛ. У 1513-1515 рр. Литовсько-Руська і Кримська держави навіть організували два спільні походи своїх військ на володіння Великого князівства Московського.

На початку 1523 р. Перекопська орда під стінами Астрахані зазнала катастрофічної поразки. Загинули хан Мухаммед-Гірей I та його найближче оточення. До того ж чамбули ногайців і заволзців спустошили кримські території. Уряд Великого князівства Литовського сприйняв ці події як сигнал до власних зовнішньополітичних акцій. Найперше, українські полки з Київщини на чолі з О.Дашковичем знищили місто-фортецю Іслам, збудоване ще за часів Менглі-Герея I в пониззі Дніпра на території Великого князівства Литовського, литовсько-руський уряд припинив сплату щорічних упоминків і відновив політичні контакти з Заволзькою ордою, причому ініціатором виступила саме литовсько-руська сторона. Вільно погоджувався на ретронізацію утримуваного в Литві екс-хана Великої Орди Ших Ахмата, в обмін на антикримський союз і активні воєнні дії заволзців проти Кримського ханства. Новий курс литовсько-руського уряду був настільки небезпечний для Криму, що Стамбул зобов’язав молдавського воєводу і новопризначенного хана стати цьому на перешкоді.

На початку 40-х років XVI ст. ВКЛ і Короні Польській вдалося вийти з стану постійної війни зі Кримським ханством і укласти з ним угоду на нових, дещо вигідніших умовах, ніж це мало місце у перших двох десятиліттях XVI ст. Угода 1540 р. знаменувала перехід до нових, більш стабільних відносин між державами. І хоча на кордоні продовжувалися часті сутички між степовиками і українським населенням, але вони вже мали нову суттєву відмінність. Раніше Крим проводив безперервні широкомасштабні воєнні акції з великою глибиною прориву аж до Вільно і Любліна. За таких обставин відбувався регрес колонізації лісостепової і степової смуги України. З 40-х рр. воєнні дії на кордоні велися здебільшого силами невеличких загонів чисельністю у кілька десятків чоловік. Це одразу позначилося на посиленні нового етапу колонізаційного руху, кількісному рості козацтва й переході його від оборонної стратегії до наступальної у степах Північного Причорномор’я і Криму [1, 209].