Навчання – не механічна передача знань від вчителя до дитини, а, насамперед, людські відносини. Відношення дитини до знань, до навчання у величезній мірі залежить від того, як він ставиться до вчителя. Учитель для маленької дитини — живе втілення справедливості. Якщо учень відчув несправедливість, він вражений. А незадовільну оцінку маленькі діти завжди вважають несправедливістю й глибоко переживають її, тому що майже ніколи не буває так, щоб дитина не хотіла учитися. [29, 169-170]

«Подивіться в очі учневі 1-го класу, який отримав незадовільну оцінку, — пише відомий педагог В.А. Сухомлинський. — Дитина не тільки почуває себе нещасною, але й відчуває почуття ворожості, а нерідко й ворожнечі до вчителя. Учитель, що ставить двійку по суті за те, що дитина чогось не зрозуміла, представляється дітям несправедливою людиною». [29, 172]

Немає нічого небезпечніше для становлення моральних і вольових сил дитини, чим байдужність учителя до її успішності. Хвороблива реакція нервової системи на несправедливість учителя в одних дітей здобуває характер напруженості, в інших — це манія несправедливих образ і переслідувань, у третіх — озлобленість, у четвертих — напускна безтурботність, у п'ятих — байдужість, крайня пригніченість, у шостих — страх перед покаранням, перед учителем, перед школою, у сьомих — блазнювання, у восьмих — запеклість, що приймає іноді патологічні прояви (дуже рідко, але це не можна ігнорувати).

Для дитини найбільшою несправедливістю з боку вчителя є те, що вчитель, поставивши несправедливо, за її глибоким переконанням, незадовільну оцінку, прагне ще й того, щоб за цю оцінку дитину покарали батьки. Якщо дитина побачила, що вчитель обов'язково хоче повідомити батьків про погану оцінку, він озлобляється й проти вчителя, і проти школи.

При цьому, відчуваючи байдужне до себе відношення, дитина втрачає чуйність до добра й зла. Вона не може розібратися, що в навколишніх людях добре, а що зле. У її серці поселяється підозрілість, невір'я в людей, а це — найголовніше джерело озлобленості.

Оцінка – саме головне заохочення й найсильніше (але не завжди діюче) покарання в педагогічній праці. Це найбільш гострий інструмент, використання якого вимагає величезного вміння й культури. Щоб мати право користуватися цим інструментом, треба, насамперед, любити дитину. [29, 172]

Відношення дітей до оцінок міняється згодом. В 1-2 класах діти оцінку пов'язують зі своєю старанністю, а не з результатами навчальної діяльності. Учень не відокремлює навчальну діяльність (тобто старання, ретельність і ін.) від її результату (від засвоєних знань, умінь і навичок) і хоче, щоб вони педагогом були оцінені в цілісності (така позиція не залишає учня й у наступних класах).

Оцінки в їхній свідомості поки не здобувають самостійного значення, і вони не «женуться» за оцінками. Надалі ситуація змінюється. Уже з третього класу з'являється тенденція «учитися заради оцінки». Ця тенденція з кожним роком зростає, слабшаючи лише в старших класах. В окремих груп учнів сильно розвинене прагнення одержувати гарні оцінки, навіть якщо вони цього не заслужили. Оцінці надається самостійна цінність.

Прагнення «учитися заради оцінки» виявляється й у тому, що частина учнів не займається рівномірно, одержує оцінки, які скачуть: то «9», то «5», то «12» і т.д. Відсоток таких учнів постійно росте: від 10% в 3 класі до 51-53% в 6-8 класах. Як правило, вони «підтягуються» до кінця чверті й, особливо, під кінець року. Деякі учні вибірково пропускають ті уроки, до яких вони не підготувалися.

На початку, в 1 і частково 2 класах, оцінка затверджує позицію дитини як школяра. На цьому етапі в силу вікових особливостей дітям важко зрозуміти значення оцінки і її об'єктивність. У зміні позицій дошкільника на школяра, «маленького» на вже «великого», оцінки надихають дитину.

Тому й наголошує маленький Петрик, герой повести В.Катаєва «Біліє вітрило самотнє», який, одержавши суцільні двійки, зі здивуванням дивиться на докірливе обличчя тітки: «Як ви, тітка, не розумієте? Важливо, що оцінки! Розумієте? О-Ц-І-Н-К-И! А ви цього не хочете зрозуміти!»

Однак навчальна діяльність починаючого школяра усе більше й більше визначається вимогами навколишніх. Близьке соціальне середовище оцінює вже особистість учня, а не його конкретні знання, пред'являючи йому свої вимоги: куди не піди, перше питання, яке буде задавати дорослий школяреві: «Як ти вчишся?», тобто «Які в тебе оцінки?»

Другий і кожний наступний цикл навчальної діяльності й оцінки її результатів будуть все міцніше відбивати вплив соціального середовища. Питання «Заради чого вчитися?» усвідомлено або неусвідомлено не буде залишати учня. Можливо, час від часу він виявиться жагуче захопленим самими знаннями, процесом пізнання й своїх пізнавальних інтересів. Однак не буде одного – захоплення всіма навчальними предметами. [1, 44]