Молоді в умовах нестабільного суспільства та шляхи її

Реформування.

 Маємо брати до уваги найперше ту обставину, що Україна нині, як і більшість посттоталітарних держав, знаходиться на етапі так звано­го перехідного періоду, коли формуються принципово інші: політична система суспільства; економічні макро- і мікроструктури; різноманітні інститути соціалізації особи.

Радикальні політичні, соціальні зміни, структурна перебудова еко­номіки в Україні сьогодні супроводжуються паралельним і досить склад­ним процесом - формуванням відповідного громадянина. Тобто сьогодні мова йде не про виховання чи адаптацію людини, що вступає до життя, відповідно до умов та вимог стабільного суспільства (адже поки що та­кого суспільства просто немає), а про соціальне формування та станов­лення особи одночасно зі становленням соціальних, суспільних відносин.

Це складний і дуже суперечливий процес. Принципового значення на тлі вище зазначеного набуло те, що молодій людині нині доводиться швидко переходити від пасивної, виконавської життєвої установки, що існувала ще недавно, до активної та самостійної, і найперше у сфері економічних стосунків на ринку праці.

Відомо, що нестійкому, дестабілізованому, як і так званому соціа­лістичному суспільству, притаманні дисциплінарні форми і методи вихо­вання громадян. Однак, нам іти цим шляхом не можна, попри навіть високу криміногенну ситуацію, велику кількість антигромадських проя­вів серед молоді в Україні. Бо це один із шляхів повернення до так званого "комуністичного виховання", що нівелює особу, ставить на перший план не її інтереси, а інтереси суспільства. У такий засіб сформувати справді демократичне суспільство практично неможливо.

 Наголосимо ще раз на тому, що не може бути активної громадянсь­кої позиції особи, якщо вона не поважає державних інституцій, таких символів, як Герб, Гімн, Прапор, якщо вона не виявляє сумлінності щодо праці як у власних інтересах, так і в ім'я своєї держави. Звичайно, суспільні настрої людей надто вже залежні від соціально-економічної ситуації, від умов життя громадян. Але це зовсім не означає, що ідейний, виховний процес повинен бути призупинений до часів економічної стабілізації. Зовсім навпаки: саме через брак виховної роботи з молоддю ми втрачаємо її творчий потенціал, її участь у всіх процесах розбудови української державності. [11; 30 - 38].

Сама ж молодь при цьому стикається з тим, що раніше існуючі моделі поведінки, соціальні ролі, нині не можуть бути придатними, оскільки вони вимагають від особи найперше виконавської позиції. Відтепер виникла реальна потреба саме в соціальній активності особи і перш за все у сфері економічних відносин. У цьому складність, супе­речливість поведінки самих молодих людей, повне нерозуміння їх жит­тєвого кредо дорослими, старшим поколінням, особистий радикалізм, надмірно критична, а іноді й агресивна, позиція молодої людини.

Дається взнаки й така досить суперечлива ситуація. Сьогодні для молодих людей в Україні, здавалося б, відкривається все більше можливостей задовольняти свої інтереси та потреби, але, одночасно, ускладнюються й умови для такої самореалізації. Складний і суперечли­вий процес переходу до ринку призвів до того, що маємо нині такі проблеми, як зниження зайнятості молоді, зростання безробіття, підви­щення професійної кваліфікації та перекваліфікації, соціального захисту окремих соціальних груп, в тому числі й молоді. Одночасно, дещо інших форм набули й такі "старі" форми експлуатації молоді, як еконо­мічна та сексуальна злочинність, наркоманія. Цілком закономірно, що суттєву зміну ми спостерігаємо в характері та особливостях і міграцій­них процесів серед молоді.

"Включення" молоді до активного суспільного, в тому числі й політичного, життя має два щільно пов'язані один з одним аспекти - соціалізація молоді й оновлення суспільства. Включаючи молодь у систему існуючих суспільних відносин, суспільство змінюється й само: процес соціалізації переростає в процес оновлення суспільства. У свою чергу, змінюючи суспільство, молодь змінюється й сама, стаючи ак­тивною часткою суспільства, включаючись у суспільний механізм.

Але високо оцінюючи роль молоді як суб'єкту соціальної дійсності, не варто впадати до крайнощів і пускати процес її політичної соціалізації на самоплив. Умовою успішної політичної соціалізації є зміна поведінки особи відповідно до потреб суспільства і згідно з бажанням самого індивіда. Будь-яке суспільство завжди буде прагнути виховати таку особу, яка б підтримувала ті суспільно-політичні процеси, що в ньому розвиваються. [18; 94 - 123].

На розвиток української політичної культури в істо­ричній ретроспективі впливали такі чинники:

1) довга багатовікова бездержавність, упродовж якої народне мав можливості брати участь у політичному житті;

2) розчленування української території різними держа­вами з окремими культурами, політичними система­ми, що вело до психологічного, побутового та культурного відчуження між певними частинами укра­їнського народу;

3) денаціоналізація провідної верстви українського народу. У XVII—XVIII ст. українська шляхетська верства спольщилася. У XVIII — XIX сторіччях нащадки козацьких старшин зрусифікувалися, а ті, хто не зробив цього, були фізично винищені. Більшість українських гетьманів були закатовані у чужоземних в'язницях — Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Іван Самойлович, Павло Полуботок та ін. У XX сторіччі провідна верства або винищувалася в радянських концтаборах, або ж йшла на службу до радянсько-російської імперії. Це були втрати освічених носіїв політичної культури;

4) відсутність сильної національно свідомої середньої вер­стви — фахової інтелігенції, чиновників, громадян, гос­подарників тощо.

Важливе місце в формуванні та вихованні політичної культури громадян України належить - політико правовій ідентифікації їх. Кожна людина має потребу в уподібненні до інших, у пошуках ідентичності, так зазначав Е. Фромм, називаючи потребу в ідентичності фундаментальною людсь­кою потребою.

Проблема ідентичності — це проблема пошуку відповіді на запитання: «Хто я?», «Куди належу?», «Де моє корін­ня?», «Як я ставлюся до інших людей?». «Якою є мета мого життя?», «Яке моє місце в політико-правових процесах ве­ликого українського політикумі?

Політико-правова ідентифікація, тобто відчуття прина­лежності до певної політико-правової спільноти, є важли­вою складовою формування політичної культури. [30; 373 - 379].

В сучасній Україні йдуть процеси руйнації старої політи­ко-правової ідентичності та пошук нової. Поява такого но­вого політико-державного утворення, як суверенна Україна, зумовлює потребу пошуку шляхів до творення нової політи­ко-правової ідентифікації населення нашої країни. Пере­важна більшість населення починає долати національну відчуженість і відчувати себе частиною такої спільноти, як український народ.

Однак слід мати на увазі, що є і люди, які вважають, що колишній СРСР зруйновано тимчасово, вони й далі відчу­вають себе «радянськими людьми».

Що стосується різних регіонів України, то слід зазначи­ти, що у Західному регіоні цей процес йде значно інтенсив­ніше, ніж на Сході і Півдні України. Для цього є історичні причини та кризовий стан українського суспільства. Кому хочеться ідентифікувати себе із злиденною державою, яка не може надати елементарних засобів для існування мільйо­нам своїх громадян. Яку правову захищеність може відчу­вати пересічний громадянин у шкалі цінностей, в якій лю­дині не складено ціни.

Важливо мати на увазі, що політична культура не є чи­мось вродженим, вона формується в процесі виховання, навчання, праці, спілкування. З психологічної точки зору тільки ці чинники можуть привчити більшість населення до норм демократичного життя, ознайомити його із структу­рою політичного життя, конституційними правами та обо­в'язками громадян.

Кожна держава створює свої підходи до системи вихо­вання, такі підходи повинні бути теж і у нас в Україні. Виробляти рівень національної свідомості та політичної культури повинні не «мітингові оратори», а фахівці: політо­логи, філософи, соціологи, історики, психологи, юристи, культурологи. Потрібна велика праця, щоб рівень масової культури народу підносився до рівнів елітарної політичної культури початку XXI століття.[27; 234 - 245].

Отже, проблему формування політичної культури молоді в Україні сьогодні маємо розглядати з урахуванням як суттєвих змін у суспільстві, так і особливостей молодих громадян, як суб'єктів усіх державотворчих процесів.