Галузі науки

Розвиток науки в другій половині XVI — першій половині XVII ст. був тісно пов’язаний з тими загальнокультурними процесами, які переживало українське суспільство в зазначений період. Радикальний поворот до Заходу позначився новими якісними зрушеннями в усіх сферах культурного життя українського народу, в тому числі і в царині науки.

Як вже говорилося, українська культура довго розвивалася без державної підтримки, за слабкої участі соціальної верхівки. Це призводило до відставання такої сфери культури, як наука. Особливо це стосується природничих наук, для розвитку яких завжди були необхідні спеціальне обладнання, фінансове забезпечення.

Що стосується гуманітарних наук, то тут успіхи були вагомішими. Зокрема у самостійну галузь виділилася філософія, хоча і досить пізно за європейськими мірками - у XVIII ст. У Західній Європі в цей час утверджується ідеологія Просвітництва, яка висуває такі цінності, як раціоналізм, демократизація різних сфер життя, пантеїзм у філософії. Люди схилялися перед можливостями науки й освіти, вважаючи їх безмежними. Але для світогляду епохи був характерний спрощений, механістичний погляд на методи наукового дослідження. Так, французький вчений П.Лаплас вважав, якщо відомий початковий стан тіл, то можна обчислити, що буде завтра і через 100 років, оскільки закони руху є незмінними [45, 142-144].

Ідеї Просвітництва розвиває такий філософ, як Феофан Прокопович, вихованець, а надалі професор і ректор Києво-Могилянської академії. У своїх головних роботах “Правда волі монаршої”, “Слово в неделю цветную о власти и чести царской” Прокопович виклав свою концепцію “просвіченого абсолютизму”. Державна влада, на думку філософа, має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. Подібно Т.Гоббсу, Прокопович стверджує, що люди, побоюючись “війни всіх проти всіх”, створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Однак, на відміну від Дж.Локка і Ш.Монтеськ'є, він вважав, що люди передають турботи про дотримання своїх прав державі назавжди. Народна маса повинна підкорятися монарху, тим більше що освічений правитель не буде ні злим, ні несправедливим. Але народ володіє в деяких випадках і активними функціями - він може висловлювати свою думку, критикувати політику монарха і навіть вибирати його, якщо спадкоємця престолу за тими або іншими причинами не виявиться [45, 149].

Досить ідеалістична логіка Прокоповича базувалася на його поглядах на людину. Природа заклала у людину добро, зло ж з'являється з суспільства, від бідності. Зло, вважав Прокопович, можна перемогти за допомогою освіти. Визнання у народу активної функції, про яку писав Прокопович, є одним з істотних завоювань вітчизняної суспільної думки.

Особливе місце в історії як української, так і світової філософії займає Григорій Сковорода. Подібно європейським просвітникам, він схилявся перед розумом, наукою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістю й егоїзмом не зробить людину щасливою. Щастя дає людині свобода, самопізнання і “сродний” труд, тобто творча праця, характер якої різний для кожної конкретної людини. Вільна творча праця і просвітництво розвивають в людині добрі начала, закладені природою, - так міркує Сковорода в творах “Благородний Еродій”, “Убогий жайворонок”, “Бджола і Шершень” та ін [45, 153].

Сковорода однозначно відкидає світоглядні положення епохи Відродження про “сильну особистість”, яка багато бажає і багато досягає. У надмірній соціальній активності, прагненні оволодіти світом за допомогою розуму, знань, волі, зброї філософ вбачає одну з головних причин всіх бід сучасного йому життя. Бажання багатства, слави і влади вселяють в душу злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім. Вихід з суперечності людського буття один - зречення зайвих бажань, в тому числі прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба і водою. Бог зробив важке непотрібним, а потрібне неважким - стверджує філософ.

Схиляючись перед розумом, Сковорода був далекий від абсолютизації його можливостей. Наскільки світло розуму може досягати істини, настільки він може і помилятися. Людина доходить до істини і серцем, і такий шлях може бути більш коротким. Висуваючи положення про важливу роль, яку відіграє в людській діяльності інтуїція, емоційна і підсвідомо-несвідома сфери, філософ на сторіччя випередив свій час. Винятково актуальна і його думка про гармонію відносин між людьми і природою, яку Сковорода вважав божественною. Людина не повинна вважати природу чимось неживим і бездушним, і тоді, подібно до давньогрецького Антея, вона буде нескінченно черпати сили з неї.

Ми вже зазначали таке нове для того часу явище, як активне впровадження в навчально-освітню практику українських шкіл так званих семи вільних мистецтв (septem artes liberales), які віддавна культивувалися в західноєвропейській системі освіти, в тому числі в католицьких школах, що діяли на українських землях. Сім вільних мистецтв, або "сім наук визволених", як їх тоді називали, це науки тривіуму — граматика, риторика, діалектика і квадривіуму — арифметика, геометрія, музика, астрономія. Орієнтація українських шкіл на вивчення вільних наук позитивно впливала не тільки на піднесення рівня освіти й наближення її до загальноєвропейських форм, а й об’єктивно сприяла розвиткові цих наук на українському ґрунті. І справді, наприкінці XVI — першій половині XVII ст. розвиток окремих галузей знань в Україні досяг значного рівня. Особливо інтенсивно почали розвиватися словесні дисципліни, зокрема граматика, риторика й поетика, котрі, як відомо, були основою так званих гуманістичних студій. Менше розроблялися науки квадривіуму — математика, астрономія, музика, а також право, медицина, логіка [45, 158-159].

Розглянемо рівень розвитку української науки наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. за окремими галузями знань і в тому порядку, в якому їх традиційно представлено в системі "семи вільних мистецтв".

Граматика. Найбільшого успіху українські вчені досягли в розробці граматичної теорії і творчому застосуванні її до церковнослов’янської мови. За їхнім переконанням, граматика посідала центральне місце в системі освіти і духовної культури загалом як засіб, за допомогою якого можна досягти всіх інших знань.

Переконання про особливу роль граматики в системі гуманітарних наук з початком XVII ст. стало панівним серед освіченого загалу. Так, у виданій 1632 р. збірці викладачів і спудеїв гімназіуму при Києво-Печерській лаврі "Євхаристиріон" прославляються "сім вільних наук". І першим "коренем умієтности", тобто знання, вони називають граматику. При цьому наші вчені-філологи пішли власним шляхом: використовуючи досягнення тогочасної європейської граматичної науки, переважно в царині латинської та старогрецької мов, вони спрямували свої зусилля на науково-теоретичне опрацювання церковнослов’янської мови як символу старокиївської культурно-національної традиції. Такі видатні тогочасні книжники, як Лаврентій Зизаній, Мелетій Смотрицький і Памво Беринда прагнули науково-теоретичним опрацюванням церковнослов’янської мови поставити її в один ряд зі світовими мовами — латинською та грецькою, і засвідчити таким чином загальнолюдське значення східнослов’янської культурної традиції, її рівноправність з іншими визнаними культурними традиціями християнського світу.

Основним завданням науково-теоретичної розробки церковнослов’янської мови українські вчені вважали кодифікацію цієї мови, тобто повернення їй первісних, так би мовити класичних норм. Цей принцип зближував їх з теорією і практикою філологів доби Відродження, котрі, віддаючи перевагу класичній латинській мові над середньовічною, наполегливо виправляли "вульгарну" латину.

Першими спробували укласти граматику церковнослов’янської мови в Україні книжники "славного града Острога" на прохання "жителей столицы великаго князства града Вильни". Їхня "Кграматыка Словенска языка", яка ще значною мірою ґрунтувалася на середньовічних південнослов’янських граматичних традиціях, була видрукована в цьому ж "граді Вільні" 1596 p [45, 164].

Латинській освіченості католиків православні прагнули протиставити орієнтацію на грекомовну культуру. Тому важливою подією науково-культурного життя України кінця XVI ст. став вихід у світ підручника під назвою "Адельфотис. Граматіка доброглаголиваго єллино-словенскаго языка" (Львів, 1591 р.), створеного "спудеями" Львівської братської школи і їх вчителем Арсенієм Еласонським. Цей теоретичний підручник грецької мови написаний паралельно двома мовами: грецькою і "словенською". Вона на практиці показала те, що теоретично доводили українські вчені того часу — рівноцінність грецької і церковнослов’янської мов. Водночас її поява заохочувала до написання спеціальних граматик церковнослов’янської мови.

І така граматика незабаром з’явилася. Це була "Граматика словенська" Лаврентія Зизанія, що вийшла друком 1596 р. у Вільні. Її автор першим спробував осмислити будову церковнослов’янської мови на основі граматичної теорії свого часу, а також нормалізував правопис східнослов’янського письменства. "Граматика" Л. Зизанія помітно вплинула на дальший розвиток мовознавства в Україні, її засади згодом поглибив у своєму підручнику церковнослов’янської мови Мелетій Смотрицький. Він був глибоко обізнаний не тільки з вітчизняною філологічною традицією, а й ґрунтовно опанував тогочасну європейську граматичну науку, зокрема праці К. Ласкаріса, Ф. Меланхтона, Е. Альвара, М. Крузія. Підручник під назвою "Грамматіки Славенскія правильноє синтагма..." (вийшов друком 1619 р. у м. Єв’є поблизу Вільна) він створив, в основному, під час викладання в Київській Братській школі (1616 — перша половина 1618 р.). Своєю працею Смотрицький заклав міцні основи не тільки української, а й усієї східнослов’янської лінгвістики. До середини XVIII ст. вона була єдиним підручником з граматики в школах України, Росії та Білорусі. Великої популярності зажила праця М. Смотрицького у Болгарії, Сербії, Хорватії, Румунії. Вона була відома й за межами ареалу функціонування церковнослов’янської мови: відомі її переклади латинською мовою.

Українські вчені того часу поступово переходять від нагромадження народорозмовного лексичного матеріалу до створення на його основі систематичного підручника "простої" мови. Їхні зусилля увінчалися появою 1643 р. "Грамматыки словенской" Івана Ужевича — першої науково опрацьованої граматики української мови. Про її автора Івана Ужевича знаємо, що походив він з української етнічної території (найвірогідніше, з галицько-волинського пограниччя) і був студентом Краківського (1637 — 1641), а згодом Паризького (1643 — 1645) університетів. Написана латиною 1643 р. (з 1645 р. відомий вдосконалений варіант) "Грамматыка словенская" Ужевича подає нарис граматичної системи української книжної мови XVII ст. Ця граматична праця повністю відповідала теоретичному рівневі мовознавчої науки своєї доби. Автор був добре обізнаний з тогочасними вітчизняними (зокрема М.Смотрицького) й зарубіжними (наприклад П.Статоріюса-Стоєнського) граматиками та граматичними теоріями, що були успадковані від Давньої Греції та Риму; він володів сучасною йому методикою опису звукового складу та граматичної будови мови. Призначаючи свою книгу насамперед для західного читача, автор, природно, відштовхувався від латинської граматики, але разом з тим дбав про забезпечення в ній адекватного опису української книжної мови, що її, як це можна зробити висновок з його теоретичних міркувань і практичних порад, знав досконало. Разом з тим у творі Ужевича помітний порівняльний аспект: іноді він показує морфологічні особливості польської, чеської, хорватської мов. Часто підкреслено виділяє подібність слов’янської граматичної системи до латинської або відмінності між ними. Принагідно І. Ужевич для зіставлення залучає приклади з грецької та гебрайської мов. Все це може свідчити про те, що свою книгу автор пропонував передовсім увазі освічених філологів [45, 172].

Мовознавча діяльність Л. Зизанія, М. Смотрицького, П. Беринди, І. Ужевича створила, по суті, цілісний науково-філологічний напрям у духовній культурі України кінця XVI — першої половини XVII ст. їхні праці, особливо в галузі граматики і лексикографії церковнослов’янської мови, заклали теоретичні основи для майбутніх славістичних студій.

Риторика. Курси риторики, як і тісно пов’язаної з нею поетики, в українських навчальних закладах кінця XVI — XVII ст., попри те, що сприяли розвиткові ораторського мистецтва, літературної теорії та виробленню певних естетичних вартостей, відігравали ще й педагогічну роль: вони служили вивченню класичних, переважно латинської та церковнослов’янської мов і плеканню інтелектуальних здібностей учнів. Можливо, саме тому поява українських риторик збігається у часі з виникненням перших українських шкіл гуманістичного типу — Острозького "тримовного ліцею" (гімназіуму), Львівської братської школи, Києво-Могилянського колегіуму. Це ж, очевидно, було причиною і того, що на відміну від граматичної науки, в яку українські вчені внесли багато нового й оригінального, в курсах риторики й поетики вони, в основному, йшли за готовими європейськими зразками.

Про зростання інтересу до науки риторики в Україні на зламі XVI — XVII ст. свідчить автентичний документ того часу — навчальна програма Львівської братської школи з 1586 р. Спонукуючи учнів вивчати вільні науки, автори документа повідомляють, що "діалектику и реторику и иные философские писма, школе належачыє" перекладено "по словенску" і "в школЂ львовской руським языком списано" [45, 175-177].

Одна така скомпонована "по словенску" риторика збереглася до наших днів. Це слов’яномовна риторика з кінця XVI ст., відома в науці під дуже неточною назвою "макаріївська". На тій підставі, що кілька копій з неї були віднайдені в XIX ст. у книгозбірнях Москви і Новгорода, російські дослідники приписували її авторство новгородському митрополитові початку XVII ст. Макарієві. Однак, як показали найновіші дослідження, згадана риторика виникла в Україні, про що переконливо свідчать її мовні та культурно-типологічні особливості. Недавно виявлено прототип цієї праці — ним був адаптований варіант латиномовної риторики знаменитого німецького вченого Філіпа Меланхтона, укладений його послідовником Лукою Лосієм.

Як можна здогадуватися, ця риторика виникла в науково-освітньому середовищі Острога або Львова. Вона складається з двох книг, перша з яких охоплює п’ять розділів: 1) загальне визначення риторики та її завдань; 2) про роди промов (повчальні, судові, медитативні й демонстративні); 3), про загальні місця для кожного роду промов; 4) про збудження пристрастей; 5) про порядок слів або суджень. Не всі з цих розділів однаково широко викладені, але між ними відчувається внутрішній зв’язок, що випливає з основної мети науки риторики. Автор дає таке визначення риторики: "Риторика єсть, яже научаєт пути правого и житія полєзного добрословия. Сію же науку сладкогласієм или краснословієм нарицают, понеже красовитои удобно глаголати и писати научаєт" [45, 179].

Перед ритором ставляться два завдання: по-перше, досконало знати всі правила складання промов; і, подруге, зміст його промов має бути суто діловим, суспільнозначимим. Це був перший відомий підручник риторики церковнослов’янською мовою. Пізніші курси риторики українського походження пов’язані з Києво-Могилянським колегіумом і написані латинською мовою.

Культурне зближення із Заходом стимулювало розвиток інших словесних наук, зокрема поетики, що була тісно пов’язана з риторикою. Власне за уявленнями, які панували в той час у Європі, риторика й поетика не мали чіткого розмежування.

Таке розуміння взаємозв’язку риторики і поетики стало набутком і українських гуманістичних шкіл, зокрема Києво-Могилянського колегіуму, професори якого або читали паралельні курси цих наук, або їх суміщали. Розвиток науки риторики і тісно пов’язаної з нею поетики помітно вплинув на утвердження в духовній культурі України гуманістичних принципів. Культ риторики і поетики в цей період починає поступово виходити за межі шкільних програм та канонів і наповнювати інтелектуальне життя тогочасної України. Для культурних діячів України кінця XVI — першої половини XVII ст. слово ставало символом знання й освіти, воно ототожнювалося з культурою загалом. І в цьому якраз найбільше проявилася ренесансно-гуманістична сутність української духовності цієї доби.

Діалектика, Проте для того, щоб бути по-справжньому культурним, недостатньо досконало володіти писаним словом, потрібно ще й вміти логічно висловлюватися. Це добре усвідомлювали провідні діячі української культури, тому вони, йдучи в руслі західної культурної традиції, приділяли увагу вивченню діалектики, тобто початків логіки [45, 179-181].

У системі тривіуму, як відомо, діалектика займала третє, завершальне місце, її засвоєння, тобто оволодіння основними законами логіки, полегшувало опанування наук вищого рівня — математики, астрономії, музики, а також філософії і богослов’я.

Кінцем XVI ст. датується поява в Україні перших посібників діалектики "слов’яноруською" мовою. Це були перекладені підручники різного походження. Перший з них — "Діалектика" Іоанна Дамаскина, візантійського вченого-богослова VIII ст. Ця логічна праця була відомою в Україні ще в XI ст. у церковнослов’янському перекладі. Наприкінці XVI ст. заходами гуртка вчених, що існував під патронатом емігранта з Росії князя А.Курбського в містечку Миляновичах на Волині, "Діалектика" Дамаскина була заново перекладена "слов’яноруською" мовою.

Яку ж цінність становить "Діалектика" Дамаскина в методологічному відношенні? Вона знайомила тих, хто її вивчав, з чотирма основними методами пізнання дійсності: а) розподіл родів на види за допомогою видових відмінностей; б) поєднання роду з видовими відмінностями і визначення, яке виникає внаслідок цього поєднання; в) розподіл складного на прості елементи; г) доведення. Як бачимо, в "Діалектиці" Дамаскина, яку, до речі, він ототожнював з логікою взагалі, практично відсутній такий важливий розділ науки логіки, як вчення про речення (судження) і силогізми.

Можливо, саме тому в інтелектуальних колах Острога вже в середині 80-х рр. XVI ст. виникла ідея доповнити "Діалектику" Дамаскина саме розділом про силогізми.

Перші українсько-білоруські діалектики небагато вносили до загального розвитку науки логіки. Їхній науковий зміст загалом відповідав тому рівневі формальної логіки, який давала традиційна європейська схоластична освіта. Новим у розвитку логічних знань в Україні було хіба те, що перекладами курсів діалектики "слов’яноруською" мовою українські вчені творили ґрунт для вироблення логіко-філософської термінології на новій, народорозмовній основі.

Систематичне ж викладання діалектики в Україні, започатковане в КиєвоМогилянському колегіумі, велося латинською мовою. В ідейному змаганні двох культурних впливів — західного і східного — перемогла європейська науково-філософська традиція, що було результатом загальної переорієнтації української духовності на Захід. У дусі західної університетської традиції професори Києво-Могилянського колегіуму почали викладати діалектику в загальному курсі філософії як вступну частину до так званої великої логіки (Logica major). Проте мова про це піде трохи далі.

Математика. Математика (арифметика і геометрія) за програмою "семи вільних мистецтв" теж мала входити до програми гуманістичних шкіл середнього рівня. Є дані, що систематичне викладання математичних наук, зокрема арифметики, велося вже в Острозькій школі. Про це свідчить рукописний збірник початку XVII ст., який походить з Острога і містить ряд задач і вправ з арифметики. Майже всі задачі, вміщені в ньому, пов’язані з торговельною практикою і нагадують ті задачі, що їх доводилося розв’язувати купцям.

Про зацікавленість в Україні математичними науками на зламі XVI — XVII ст. свідчить той факт, що в особистих бібліотеках освічених міщан та представників духовенства були книги науково-природничого змісту. Судячи з підручників та рукописних посібників, якими користувалися в школах XVI — початку XVII ст., автори цих праць розрізняли два види арифметики: числову, або звичайну, і так звану лінійну, обчислення в якій виконувалися на лініях за допомогою камінців або спеціальних жетонів.

У математичній літературі XVI — початку XVII ст., що поширювалася в українському науково-освітньому середовищі, переважає так звана лінійна арифметика. Зразком цього типу арифметичної науки слід вважати друкований латиномовний підручник "Лінійна арифметика" Бенедикта Гербеста, що вийшов у Кракові 1561 p. (Benedicti Herbesti Neapolitani. Arithmetica linearis, 1561). Цей підручник став таким популярним, що впродовж наступних п’ятнадцяти років витримав ще п’ять видань. Зміст "Лінійної арифметики" Гербеста загалом відповідав рівневі європейської арифметичної науки того часу. В ній викладені, як це було тоді заведено, дев’ять арифметичних дій. До чотирьох основних — додавання, віднімання, множення і ділення — Гербест додав ще такі дії, як нумерація, подвоєння, роздвоєння, піднесення до степеня і добування кореня [45, 186].

Є відомості про викладання арифметики та геометрії в Києво-Могилянському колегіумі. Про рівень цих предметів може свідчити "Арифметичний рукопис" середини XVII ст., який є учнівськими записами відомого культурного діяча Симеона Полоцького з часів його навчання у Києво-Могилянському колегіумі. Тут, зокрема, викладено правила виконання чотирьох арифметичних дій, приклади та способи перевірки правильності їх виконання. Таблицю множення подано у формі традиційної таблиці Піфагора. В розділі "Про золоте правило" зазначено, що застосування цього знаменитого правила, яке інакше називають правилом трьох, або правилом пропорційних чисел, приносить велику користь. Розглянуто два види "золотого правила" — пряме та зворотне (кожне з яких було простим та складним). Способи застосування правил пояснено на конкретних прикладах, а одержані результати перевіряються. Зміст розділу "Про дроби або хвилини (мінути)" обмежується елементарними відомостями про звичайні дроби та їхнє застосування в астрономії, геометрії, мірній справі, торгівлі. В зв’язку з розглядом питання про поділ години, хвилини та кола на градуси подано коротку інформацію про шестидесяткову систему числення, яка серед астрономів античності і середньовіччя мала більше поширення, ніж десяткова.

Вивчення дробів, як і арифметики загалом, мало велике значення для засвоєння інших точних наук, зокрема геометрії. Про рівень її розвитку в Україні можемо судити по тих практичних курсах геометрії, які дійшли до нас з XVI — початку XVII ст. Дослідники цих праць зазначають, що вони включали планіметрію і деякі відомості про обчислення площі поверхонь та об’ємів найпростіших геометричних тіл. Особливу увагу в цих курсах приділено задачам вимірювання на місцевості за допомогою найпростіших інструментів.

Характеризуючи стан наукових знань, слід зазначити дальший розвиток правознавства (правничі, політичні, соціальні проблеми розглядали згадуваний Станіслав Оріховський, професори Замойської академії, де 1594 р. засновано кафедру римського права), нагромадження знань з сільського господарства (отже, з ботаніки та зоології), військової техніки, медицини. В українських містах працювало чимало здібних медиків. Зокрема, львівський доктор медицини Еразм Сикст відзначився як автор трактату з бальнеології — книжки про мінеральні води в с. Шкло.

Запровадження в навчальну практику українських шкіл (70 — 80іх рр. XVI ст.) так званих семи вільних наук сприятливо вплинуло на вироблення нового розуміння науки як відносно незалежної від богослов’я галузі духовної культури. Втім у школах навчальний матеріал групувався не за схемою семи наук, яка з часом щораз більше перетворювалася на абстракцію. Якщо найпомітнішого поступу зазнали гуманітарні науки, зокрема граматика та інші словесні дисципліни, то це пояснюється специфікою духовної атмосфери часу, коли Україна переживала своє культурно-національне відродження з досить чітко вираженим ренесансно-гуманістичним забарвленням.

Підбиваючи загальний підсумок розвитку науки в Україні в другій половині XVI — першій половині XVII ст., слід насамперед підкреслити її відчутний прогрес: від загального нагромадження різного роду знань до виділення окремих із них у самостійні науки. Наука, під якою розуміли головно вченість і знання, а не дослідження, ставала важливим компонентом інтелектуальної діяльності.

Мистецтво

Розквіт науки в Україні позначився також на запровадженні нових тенденцій в мистецтві цього періоду. В українському мистецтва XVI-XVIIст помітні риси ренесансу, але менш виражені наж в європейському мистецтві цього періоду.

Становлення професіональної художньої культури України за своєю складністю порівнянне з розвитком науки. Якщо в Західній Європі мистецтво XVI ст. - це мистецтво пізнього Відродження, то в українській культурі деякі ренесансні тенденції перепліталися з середньовічними.

Архітектура. В архітектурі національні традиції міцніше за все зберігалися і яскраво виявлялися в дерев'яному зодчестві. У той же час з середини XVI ст. виразними стали основні тенденції загальноєвропейського культурного процесу, у XVII ст. в архітектурі з'являються елементи стилю бароко. Він передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної конструкції, розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва. Декоративні ідеї та можливості бароко були близькими до національного українського мистецтва, якому притаманна мальовничість композиції, гармонія будівель з навколишньою природою. Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту своєрідного стилю, названого українським, або “козацьким” бароко. Видатний український вчений початку нашого сторіччя В.М.Щербаківський так зобразив його особливості: “Характеризується українське бароко своєю меншою обтяженістю прикрасами… Властива українському мистецтву простота і ясність взяла гору над химерністю, і стиль бароко на Україні став простішим і спокійнішим, ніж на своїй батьківщині, не втративши нічого в красі” [42, 36-38].

Провідним типом споруд стає так званий козацький собор - п“ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це - Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський - у Видубецькому монастирі. Повне злиття з природою досягнуто при побудові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі (зараз - територія Донецької області). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври. Керував будівництвом талановитий український народний зодчий С.Ковнір, а проект, очевидно, розробив І.Г.Григорович-Барський, який багато років займав посаду головного архітектора київського магістрату. У внутрішній оздобі храмів, особливо у виготовленні різьблених дерев”яних іконостасів, проявилося блискуче мистецтво народних майстрів.

Крім нового будівництва, у XVII ст. на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхі собори, церкви Києво-Печерської лаври. Фасади були затиньковані (оштукатурені) та декоровані, іншої, більш складної форми набули куполи соборів. Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І.Мазепі. За словами Ф.Прокоповича, Київ стараннями І.Мазепи перетворився в новий Єрусалим [42, 43-44].

У Києві працював молодий Бартоломео Растреллі. Всесвітньо знаменитою стала його Андріївська церква, яка завершувала перспективу головної вулиці Києва. Місце для будівництва було обране так вдало, що невелика за розмірами, легка і витончена церква зайняла домінуюче положення. Цей ефект архітектор посилив, спроектувавши високий підмурівок. Улюблені кольори Растреллі - блакитний, білий і золотий роблять церкву чепурною і дивовижно гармонують з київським небом. Ним же був створений Імператорський палац у Києві, пізніше названий Маріїнським, який нині використовується для урочистих президентських прийомів.

В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).

Вигляд українських міст змінювався у зв'язку з тим, що поряд з дерев'яними спорудами все більше створюється кам'яних будівель. Особливу популярність отримав будинок купця Корнякта у Львові, прикрашений багатоповерховими відкритими галереями з арками та просторим внутрішнім двором. Однак при забудові міст квартали і вулиці довго розташовувалися хаотично. Лише в кінці XVIII ст. нові міста півдня України - Одеса, Миколаїв, Маріуполь будуються відповідно до єдиного архітектурного плану, мають чіткі вулиці і квартали, виділений центр[42, 56].

Загалом найбільшу питому вагу в міському будівництві мали світські будівлі - палаци вельмож, магістрати, школи, ринки. Популярними були фонтани і парки, які розбивалися відповідно до традицій французького, або т.зв. регулярного парку. Симетричне розташування насаджень, надання геометричних форм кущам і деревам, екзотичні квіти - такі вимоги відповідали смакам знаті того періоду. З другої половини XVIII ст. ця традиція змінилася: в моду входять англійські парки (ландшафтне планування).

Традиційність (підлеглість архітектурі, релігійний зміст, канонічність), яка переважала в образотворчому мистецтві у XVI ст., поступово витісняється новими віяннями.

У XVI-XVII ст. в Україні складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII ст. в київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслава та ін. Характерно, що московське духовенство не схвалювало такого творчого підходу українських художників, коли святі зображалися "лицом и очами светлы и телом дебелы". Частиною храмового живопису став портрет. У розписах храмів зображали історичних осіб. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору вміщені 85 портретних зображень - від князя Володимира до Петра I.

Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали так звані парсуни - портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Сім'ї козацької старшини, привілейоване становище яких все більше зміцнювалося, масово замовляли свої портрети. Модним стало мати власну картинну галерею. Художникам іноді навіть замовляли картини, які зображували селян. На другу половину XVIII ст. припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей же час проявляється тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв. Так, найвідоміші художники Росії того часу: Д.Левицький - родом з Києва, В.Боровиковський - з Миргорода. Українцем був творець історичного жанру російського академічного мистецтва А.Лосенко [45, 56].

У XVI ст. древні традиції книжкової мініатюри були продовжені. Видатним твором художнього перекладу і мистецтва оформлення є вже згадуване “Пересопницьке Євангеліє”. Його мініатюри близькі до реалістичного трактування образів в дусі Ренесансу. Книгу в традиціях книжкового мистецтва Київської Русі прикрашають заставки, кінцівки, ініціали, орнамент. У наші дні “Пересопницьке Євангеліє” стало одним з символів державності України - на ньому складається президентська присяга. Розвиток книгодрукування обумовив розвиток мистецтва гравюри. Ними прикрашалися релігійні видання. Перші світські гравюри з'явилися у 1622 р. як ілюстрації до “Віршів на жалосний погреб…гетмана Петра Конашевича-Сагайдачного”. Серед них - портрет гетьмана на коні, батальна сцена взяття Кафи. Видатні художники і гравери працювали тоді в Києво-Печерській друкарні – Никодим Зубрицький, Олександр Тарасевич, Леонтій Тарасевич, Іван Щирський.

Абсолютно особливим жанром стала "народна картина". Це - в першу чергу серія козацьких образів: "Козак з бандурою", "Козак Мамай". Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку ХХ ст.

За сто років перед серединою XVII ст. мистецька культура українських земель пройшла складний шлях розвитку, визначальним моментом якого став найбільший після прийняття християнства та вироблення на його основі нової системи мистецької культури перелом у розвитку мистецького життя. Він відбувався на ґрунті власної традиції, але за умов дії відмінних історичнокультурних факторів. Найголовнішим серед них було остаточне звернення в бік західноєвропейських мистецьких течій, що так чи інакше проявляється в усіх напрямах еволюції культурного процесу й аспектах культурного життя перед серединою XVII ст. Таке звернення аж ніяк не означало підпорядкування мистецького процесу на українських землях законам розвитку західноєвропейського мистецтва. У різних видах мистецької творчості європейська традиція об’єктивно відігравала іншу роль, і найменше її присутність відчувається там, де сильнішими були власні корені. Навіть у рамках мистецького напряму західноєвропейської орієнтації релігійне малярство другої половини XVI — першої половини XVII ст. виразно розвивалося у своєму власному руслі, перебуваючи поза сучасним європейським контекстом. Тим самостійніший характер має українське релігійне малярство, яке завдячує Заходові лише окремими моментами іконографії, привнесеними за посередництва нідерландської графіки. Аналогічна картина спостерігається у портретному малярстві та графіці. Європейська традиція, природно, відігравала більшу роль у скульптурі та декоративно-ужитковому мистецтві, причому це був вплив не абстрактної "Західної Європи", а конкретного центральноєвропейського ареалу найближчих німецькомовних сусідів тодішньої Польщі. Акцентування на власній традиції, мистецький процес як її саморозвиток в умовах нової історичної епохи, а тому закономірно у новому руслі становлять суть мистецького життя українських земель цього переломного періоду.

Зміни, які відбувалися у мистецькому житті українських земель упродовж другої половини XVI —половини XVII ст., трансформувавши характер мистецької культури, не заторкнули, однак, її фундаментальних основ, тому нова мистецька епоха стала органічним продовженням на новому історичному ґрунті традиції, виробленої після прийняття християнства й утвердження побудованої на його засадах мистецької культури східнохристиянського зразка. У своїх найважливіших засадах зберігалася й історично складена система взаємовідносин всередині самої культури.

Висновки

В ході проведеного дослідження можна зробити наступні висновки: XVI - перша половина XVIII ст. були важливим етапом розвитку української культури: піднесення в сфері освіти, завдяки виникненню закладів освіти — Києво-Могилянської, Острозької академій, братських шкіл та шкіл уніатів; розквіт книгописання та книгодрукування; наука та мистецтво переймали риси гуманізму, який в першій половині XVI ст. розвивався в Західній Европі.

Українська культура цього періоду використовує традиції та духовну спадщину Київської Русі. Але перебування українських земель під іноземним пануванням, мало своїм наслідком з одного боку — опір духовної культури українського народу спробам її знищити, з другого — неминучий вплив польської культури на культуру України. Однак, завдяки глибокому культурному потенціалу національна культура вижила, розвиваючись на засадах вітчизняних традицій попередніх віків, вбираючи в себе ідеї європейського Відродження і надалі залишаючись самобутньою, з властивими тільки їй рисами.

Розвитку української культури сприяв розвиток національно-визвольного руху проти Речі Посполитої, піком якого стала війна 1648-1657рр. Після проголошення церковної унії боротьба за права православної церкви, проти нав’язування унії стала лозунгом, який надав релігійного забарвлення політичним вимогам козацтва. Слід зазначити, що поділ українців на православних і греко-католиків не означав повного національного розколу. Попри всі взаємні звинувачення, якими сповнена полемічна уніатська й православна література, в ній звучить розуміння єдності походження і культури Русі, русинів.

Історична доля українського народу склалася так, що українська культура, органічно сприйнявши інтелектуальні здобутки власного та сусідніх народів, набувада оригінальних рис значною мірою завдяки своїй демократичній орієнтації. Хоч дальший розвиток суспільства неминуче вів до поглиблення соціальної диференціації та формування субкультур станів і суспільних груп, одночасно діяли й фактори загальнонародної консолідації.

На нашу думку, очевидно виявом цього була взаємодія культури низової (народної), з професійною, їхні взаємовплив і взаємозбагачення. Одночасно, попри відмінності у положенні, соціальній структурі, політичному становищі різних українських земель, відбувався не тільки цілком закономірний процес творення специфічних регіональних субкультур, а й продовжувалося зміцнення загальноукраїнських рис.

Культура України першої половини XVI ст. була проміжним етапом між культурою Київської держави і культурою національного пробудження XVII ст. У ній перехрещувалися промені духовності Сходу і Заходу. На нашу думку, саме тоді в українській культурі найпомітнішими стали складники, що заслуговують на назву ренесансних або принаймні таких, що дуже подібні до ренесансних, і становлять своєрідну українську аналогію до ренесансних явищ у західній культурі

Чи не головним наслідком активності релігійних реформаторів було те, що вони стимулювали активність традиційних церков на ниві релігійно-організаційній та освітній. Поділ Київської митрополії на дві — православну й унійну — сприймався сучасниками і наступними поколіннями як національна трагедія, і справді, в ході збройних конфліктів цей розкол призводив до фанатизму, навіть кровопролиття. Попри всі негативні наслідки конфесійної боротьби, змагання між релігіями і обрядами стало теж стимулом до активізації зусиль на ниві шкільництва, друкарства й науки, сприяло пожвавленню богословської думки. Важливо при цьому підкреслити появу у творах окремих визначних українських діячів обох "грецьких" конфесій добре обґрунтованих концепцій про єдність основних засад християнства як підставу для об’єднання церков. Проте не був підготовлений грунт для реалізації цих ідей.

Отже українська культура в XVII ст. дедалі більше долала середньовічні канони, збагачувалася ідеями гуманізму й посвітництва. Проте її розвиток гальмувався феодально-кріпосницькою системою, національним гнітом, що посилювався на українських землях.

Ми прослідкували особливості розвитку української культури протягом XVI-XVIII ст. Ці три епохи були насичені різноманітними подіями у політичному, економічному, соціальному і звичайно культурному житті нашої держави. Для нації це були нелегкі випробування, нерідко ціною життя. Але українці вистояли і, не дивлячись ні на що, поповнювали новими досягненями культурну скарбницю України, яку отримали у спадок від Київської Русі. Ця скрарбниця оберігалася і поповнювалася нашим народом, бо він чудово розумів, що із втратою культури зникне і нація.

Наші предки зберегли свою святиню, не дивлячись на складні історичні умови, ми їм дуже вдячні, проте буде дуже прикро, якщо наше покоління її не збереже.