Історіографія. Історіографічна база для дослідження даної проблематики є досить потужною та різноманітною.

Укладання каталогу книг, надрукованих в Україні у XVI — XVII ст. , дозволило комплексно, а не вибірково, використовувати це джерело, яке стосується основних аспектів духовної культури [14]. Вперше було доведено до відома дослідників дані не тільки про всі друки літургійних текстів, але також про філософські диспути початку XVII ст., ряд невідомих раніше панегіриків та інших літературних творів.

Важливим джерельним комплексом, що висвітлює культурницьку діяльність громадської організації, є архів Львівського православного братства. Частину цього архіву видав Я. Ісаєвич в 1968р. Він містить відомості про організаційні засади функціонування братства, врешті про свідомий характер його діяльності на ниві шкільної освіти і друкарства, про особистий внесок в культуру окремих діячів, пов’язаних з братствами. Матеріали інших братств дійшли до нас лише фрагментарно. Серед джерел з історії культури особливе місце займають реляції іноземців, описи їхніх подорожей по Україні [28].

Про окремі аспекти української культури розглядуваного періоду є досить значна наукова література, натомість зовсім немає монографічних праць, які б створили комплексну картину культурного життя. Якоюсь мірою до міждисциплінарного висвітлення фактів, пов’язаних з культурою, наближалися автори давніх праць з історії літератури і церковної історії. Наприклад, фундаментальна монографія Степана Голубєва про митрополита Петра Могилу на довгий час стала джерелом фактів про культурно-освітню діяльність не тільки самого митрополита, але й про інших тогочасних діячів та установи. Так само праці Миколи Петрова про давню українську літературу і Федора Титова про Київську академію містили практично всю відому на той час інформацію про культурні ініціативи. Вирізняється повнотою джерельної бази, обережністю і обґрунтованістю висновків монографія Костянтина Харламповича про українські та білоруські школи XVI — XVII ст. З окремих ділянок культурного життя порівняно рано розпочалося вивчення історії друкарства. Наукового характеру дослідженням цього питання надав вже Михайло Максимович. Багатством подробиць вирізняються праці з історії друкарства Івана Огієнка, Сергія Маслова, натомість Іларіон Свєнціцький звертав увагу швидше на соціологічне і культурологічне тлумачення окремих аспектів діяльності давніх друкарень.

Переломним явищем у вивченні історії української культури згадуваного періоду було опублікування праці Михайла Грушевського "Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII віці" (Київ; Львів, 1912) та відповідних розділів його монументальної "Історії України-Руси". Автор ставив за мету дати нарис "культурно-національного руху, який так могутньо знявся серед приспаного і омертвілого українського життя і разом з могутнім соціальним рухом східної України приготовив перше національне відродження.., що так сильно, хоч і не надовго, заблисло і блиском політичної мислі і національного усвідомлення, і розвоєм артистичної творчості, приготовивши ту цікаву своєрідну культуру, яка розвинулася особливо там, де на ґрунті народнім витворилися певні інтелігентські чи півінтелігентські верстви і, сполучивши в своїм обиході народні елементи життя з певними вимогами вищої культурності, дали і в сфері артистичної творчості цікаві взірці сеї сполуки старої традиції з новими впливами" [5, 137].

Культурологічні питання висвітлювалися і в "Історії української літератури" М. Грушевського. Його праці визначали шляхи дальшого дослідження культурних течій, які, попри всю багатоспрямованість і різноманітність, еволюціонували впродовж століть, засвідчуючи тяглість певних форм культури.

У 20-ті рр. XX ст. монографічні дослідження з окремих аспектів українського культурного життя середньовіччя і початків нової доби створювалися в Києві, Харкові, Львові, Одесі та деяких інших наукових центрах. Йдеться насамперед про праці з історії друкарства (С. Маслов, І. Огієнко), літератури (В. Перетц, а в еміграції Д. Чижевський), мистецтва (М. Макаренко), правової культури і побуту (М. Василенко, Л. Окіншевич).

У 30 — 50-ті рр. ХХ ст. у підрадянській Україні дослідження з історії культури, за невеликими винятками, практично не публікувалися.

Пізніше, скориставшись з послаблення цензурного режиму, над питаннями історії культури почали працювати й українські історики. Єдиними узагальнюючими працями, що стосувалися ранньої української культури (до середини XIX ст.), довго залишалися книги Михайла Марченка "Українська історіографія. З давніх часів до середини XVII ст." (Київ, 1959) та "Історія української культури. З найдавніших часів до середини XIX ст." (Київ, 1961). Автор поставив завдання написати посібники для широкого кола читачів виходячи з патріотичних позицій, обов’язкові партійні тези займали в його викладі порівняно незначне місце — настільки, наскільки вони були необхідні, щоб книжки могли побачити світ. Характерно, що цю патріотичну спрямованість позитивно оцінив митрополит Української греко-католицької церкви Йосиф Сліпий, який, перебуваючи в ув’язненні, законспектував книгу М. Марченка про українську історіографію.

Не маючи змоги дати тут повну характеристику історіографії, відзначимо появу в 60 — 80-х рр. оглядових праць з історії шкільної освіти (О. Дзюба), про діяльність братств і друкарство (Я. Ісаєвич), книжкову графіку (Я. Запаско). Якщо йдеться про історію науки, то чи не найкраще було вивчено початки філологічної науки (праці В. Німчука) і окремі аспекти історії філософії. Натомість дослідження природничих наук даного періоду ще тільки починалися. Важливим кроком уперед у дослідженні українського мистецтва стали праці мистецтвознавців В. Свєнціцької, Г. Логвина, Л. Міляєвої, В. Овсійчука та ряду інших. Особливо помітною на той час подією в культурному житті стала п’ятитомна "Історія українського мистецтва" за редакцією М. Бажана.

Свідченням принципового оновлення інструментарію української науки стала узагальнююча, побудована на широкому колі джерел монографія Наталі Яковенко "Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.: Волинь і Центральна Україна" (Київ, 1993) [40] та її "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття" (Київ, 1997) [39]. В багатьох розділах цих праць розглядаються важливі культурологічні проблеми, зокрема висвітлюється роль і місце князів в українському суспільстві. Авторка висловлює думку, що на елітарному рівні була законсервована історична пам’ять про державну велич і силу княжої Русі, що саме в елітарному середовищі можна виявити витоки певних рис української ментальності, утвердження лицарських ідеалів вірності, доблесті, честі як норм поведінки.

Долучився до вивчення української культури зазначеного періоду і Ковальський М.П., написавши монографію „Джерела про початковий етап друкарства на Україні.” Викликає інтерес і узагальнююча праця „Острозька академія XVI — XVII ст.: Енцикл. вид. — Острог, 1997”, яка вмістила у себе багато статтей та досліджень стосовно історії Острозької академії.

Проаналізувала та дослідила україньску культуру у XVII ст і Пахльовська О., видавши у 1996 році працю „Культура та ідеологія України у XVII ст. // Україна XVII ст. між Заходом і Сходом Європи.”

Цілком зрозумілим є зростання зацікавлення української історіографії історичною місією козацтва, в тому числі і його роллю в розвитку культури. Відродження джерельних студій з історії козацтва є дуже перспективним напрямом, але суто культурологічний аспект цієї теми ще чекає розробки.

Отже, ми побачили, що данне питання, не виходило з кола вивчення багатьох дослідників, звертало на себе увагу вчених, які протягом віків вивчали його і продовжують вивчати нині.