Рік 1921 і два наступні роки принесли нові зміни у розташування сил на міжнародній арені. На європейському континенті крок за кроком зводилася на ноги скривджена у Першій світовій війні Німеччина. Закінчилася громадянська війна в Росії, а введення НЕПу поступово сприяло стабілізації і зміцненню радянської влади. У квітні 1922 р. Німеччина і Радянська Росія уклали Рапальський договір, який заклав підвалини німецько-радянського співробітництва у міжвоєнні роки. Погіршилися франко-британські відносини: до тертя між Англією і Францією в їхній політиці щодо Німеччини додалися різні підходи до кризи на Близькому Сході, коли Англія підтримала греків, а Франція — Туреччину. Нарешті, вся Європа переживала гостру економічну кризу 1921-1922 pp.[23;70]

В листопаді 1920 р. відбулися президентські вибори в США. Переміг кандидат від Республіканської партії Воррен Дж. Гардінг. Свою виборчу кампанію він проводив під гаслами "Америка для американців" і "повернення до нормального стану". США вирішили зосередити увагу переважно на внутрішніх справах, а в зовнішній політиці - на Південній Америці і Далекому Сході, повернувшись до вже традиційної політики "тихоокеанського ізоляціонізму". Американська громадська думка була рішуче налаштована проти великих фінансових витрат на зовнішньополітичні акції. Пріоритетом у міжнародній політиці США дедалі більше ставали економічні міркування: створення сприятливих умов для американського експорту, захист американських інвестицій за кордоном і контроль над постачанням у США дешевої сировини та необхідних корисних копалин. Поразка Німеччини і послаблення Великобританії, здавалося, забезпечили життєві національні стратегічні інтереси США. Проте дедалі могутнішим потенційним суперником у Південно-Східній Азії та на Тихому океані ставала Японія, отримання якої висувалося на перший план американської зовнішньої політики. В умовах відсутності прямої зовнішньої загрози національній безпеці іншим важливим напрямком зовнішньої політики Білого дому стало скорочення озброєнь, насамперед морських. Зокрема, головною зовнішньополітичною акцією адміністрації Гардинга стала Вашингтонська конференція з роззброєння.

Європейські проблеми Сполучені Штати вирішили здебільшого залишити самим європейцям, хоч американські окупаційні війська перебували в Німеччині до початку 1923 р. Новий зовнішньополітичний курс Вашингтона мав безпосередні негативні наслідки для української справи. 1920 рік перекреслив останні надії уряду УНР на його визнання з боку США. У наступні два роки в американській пресі та кореспонденціях причетних до формування зовнішньої політики урядових структур з'являлися лише епізодичні згадки про український рух і ситуацію в Україні, які збігалися в часі з періодичними посиленнями антикомуністичних виступів в Україні селян чи рештки загонів армії УНР під час так званих "зимових кампаній". Американська військова розвідка, наприклад, відзначала, що "повстанський рух в Україні значно зінтенсифікувався і поширився протягом зими 1920/21 pp. У цей самий час неодноразові повідомлення про селянські повстання в Україні, зокрема, під проводом Н.Махна, подавала американська преса. В листопаді 1921 р. американські газети навіть повідомили, ніби селянські загони звільнили Київ. Але вже 25 листопада "New York Times" писала: "Український рух проти російської радянської влади закінчився. Генерал Симон Петлюра зі своїми офіцерами припинив кампанію". Взимку 1921-1922 pp. з'явилися новини про "другу зимову кампанію Петлюри". У звітах дипломатичної місії США в Німеччині стверджувалося, що "влада радянського уряду в Україні утвердилася далеко не такою мірою, як це хотіли би представити більшовики", і що "український націоналізм, незначний і штучний на початку, зробив разючий прогрес". Коли на початку 1922 р. до США приїхав А.Марголін, до нього виявив деякий інтерес відділ російських справ Держдепартаменту. Марголін мав зустріч із головою відділу Пулом і працівником цього ж відділу Кліфотом, під час якої український політик заступав українську автономію у складі майбутньої російської федерації. Проте в цілому українська справа, так і не посівши чільного місця в американській зовнішній політиці 1917-1920 pp., на цілих п'ятнадцять років зникла з поля зору Вашингтона.[28;45]

Натомість, як уже зазначалося, на 1921-1923 pp. припало посилення міжнародної активності уряду ЗУНР. Невизначеність статусу Східної Галичини і позиція деяких європейських країн, передусім, Великобританії, здавалося, давали підстави для обережного оптимізму. Лондон продовжував свою попередню лінію поведінки у східно-галицькому питанні - зволікав із остаточним розв'язанням проблеми і вимагав від польського уряду гарантувати автономію Східної Галичини. Останнє знаходило дедалі більшу підтримку в британському парламенті і на сторінках ліберальної та лівої преси. Прихильно до українців Галичини ставилася впливова група міністра оборони В.Черчілля. В Лондоні постійно перебували галицькі урядовці С.Томашівський та І.Петрушевич. Перший із них, а також голова місії ЗУНР у Франції й Англії С.Витвицький налагодили добрі відносини з особистим секретарем Ллойд Джорджа Ф.Керром.

В лютому 1921 р. Великобританія домоглася винесення східно-галицького питання на обговорення Виконавчої ради Ліги Націй. Виконавча рада на подання бельгійського представника Гіманса ухвалила рішення, що вона не є компетентною у цій справі, і передала її до Ради Послів Паризької конференції. Варшава із задоволенням зустріла таке рішення, бо тепер їй доводилося мати справу лише з великими державами. Тоді як у Лізі Націй доводилося зважати також на позицію інших країн, наприклад Чехословаччини, яка тривалий час підтримувала уряд ЗУНР. Проте Ліга Націй ще раз засвідчила, що Польща "є тільки фактичним мілітарним окупантом сього українського краю та що Галичина перебуває під суверенністю держав Антанти, до яких належить рішення про її долю".[10;56]

Звернення Петрушевича переважно висловлювали протест проти політики Варшави у Східній Галичині та вимагали визнати її самостійність. Копії зунрівських документів, що надходили до секретаріату Ліги Націй та Ради Послів, пересилалися також і президентові США. Підтвердженням того є фонди Національного архіву США, де збережено багато всіляких заяв Петрушевича.

Навесні і влітку 1921 р. галицькому урядові вперше вдалося широко змобілізувати на підтримку своєї справи українську еміграцію на американському континенті. Український національний комітет у США та збори українських громад різних штатів надсилали до вашингтонської адміністрації численні петиції і телеграми, в яких зверталися до президента США з вимогами припинити польську окупацію Східної Галичини та визнати уряд Петрушевича і незалежність Західноукраїнської Республіки. На початку березня 1921 р. представники УНСоюзу були прийняті президентом В.Гардінгом. Той запевнив українських делегатів у симпатії США до справедливих вимог усіх народів і зазначив, що США, хоч і не беруть участі в роботі Ліги Націй, "будуть мати на увазі бажання східно-галицького громадянства".

Продовжував свою діяльність Л.Цегельський. Перехід Сполучених Штатів до ізоляціонізму у зовнішній політиці не міг не відбитися на становищі галицького представництва. 18 травня 1921 р. Цегельський писав до Відня про "погіршення мого положення" через "зміну правительства" в США. У 1921 р. робота зунрівської місії сконцентрувалася на двох головних напрямках: збиранні серед українців США грошей, необхідних для функціонування зунрівського центру у Відні, та політичних заходах перед урядом США. Власне, до середини року успіхів не було ні там, ні там. 1 червня 1921 р. йому писали з Відня: "...Фінансове опинились в критичнім положенню і вже сього місяця мусимо зліквідувати наш галицький державний центр... Ми Вас виряджали свого часу з великими надіями, що бодай по році Вашого побуту в Америці зможете в скрутнішій хвилині нам допомогти". Не виправдовувалися й обіцянки Цегельського щодо аудієнції у Гардінга та здобуття "великого політичного успіху, тобто визнання Америкою Галицької Республіки". До того ж, як з'ясувалося, повноваження, котрі Цегельський отримав у вересні 1920 p., виявилися неправильно оформленими, і тому 31 травня 1921 р. Є.Петрушевич видав йому нові "вірчі грамоти", в яких іменував Цегельського "дипломатичним представником Галицької республіки до уряду З'єдинених Держав Америки". У червні Цегельський нарешті переїхав до Вашингтона, де 1 липня відкрив галицьке представництво (до речі, у тому самому приміщенні на 1901 Columbia Road, де виконував свої функції Ю.Бачинський).[10;105]

Невміння налагодити довірливу співпрацю з американськими українцями і брак досвіду у фінансових справах призвели до досить прикрих результатів. Іще від зими 1921 р. Цегельський час від часу вступав у неофіційні переговори з представниками окремих американських і канадських компаній, домагаючись політичної та фінансової (надання кредитів) підтримки уряду ЗУНР за концесії у Східній Галичині. Принаймні ще у січні Цегельський конфіденційно повідомляв Петрушевича, що "одна поважна група" "обіцяє здобути у Вашингтоні визнання галицької справи". Навесні Цегельський навіть дістав телеграфну згоду Петрушевича на свою домовленість із однією компанією про позику для уряду ЗУНР на умовах надання тій компанії 10-літньої монополії на виробництво і реалізацію тютюнових виробів у Галичині від часу її унезалежнення.

На якомусь етапі галицький дипломат розпочав подібні переговори з американо-канадським бізнесменом Ф.А.Боером. На жаль, ми не маємо достовірної інформації, яким чином Цегельський вступив із ним у контакт і ким, власне, був цей Боер. Упорядники багатотомної збірки документів В.Вільсона вказують на загадковість цієї особи й посилаються на публікації американської преси 1920-х років, де Боер згадувався як монреальський бізнесмен, пов'язаний з організацією торгівлі з Радянською Росією, або як "французький капіталіст", який представляв інтереси франко-італо-британського синдикату для розробки нафтових родовищ у Мексиці. Польська дослідниця З.Закс стверджує, що Боер був агентом американської фінансової групи, пов'язаної з колишнім держсекретарем Б.Колбі. Перед Цегельським і урядом ЗУНР Боер презентувався як представник канадської компанії "Sun Trust", від імені якої він і вів переговори з Цегельським.

Наслідком переговорів між Цегельським і Боером стало укладення 18 липня 1921 р. угоди про започаткування в Канаді "Державної позички". Угода передбачала розпродаж у Канаді облігацій ("бондів") уряду ЗУНР на суму 1 млн.дол. і 9 млн.дол. під заставу державного майна (землі, лісів, копалень тощо) майбутньої незалежної Західноукраїнської Республіки. Незабаром Цегельський офіційно оголосив цю позику в Канаді. Польське консульство у Вінніпезі не забарилося заявити з цього приводу, що Східна Галичина перебуває під контролем польської адміністрації, а не уряду ЗУНР в еміграції. Як свідчать документи, ні Петрушевич, ні уповноважений уряду для фінансів Володимир Сінгалевич не були одразу поставлені до відома про укладену угоду. Коли ж вони отримали необхідну інформацію від свого дипломатичного представника в Канаді Івана Боберського, то, видно, маючи сумніви у легітимності і позитивних результатах запланованої Цегельським акції, відмовилися затвердити позику Боера-Цегельського. У підготовленому Сінгалевичем "Поясненні", крім іншого, зазначалося, що позика "не може мати характеру "Державної" позички, так як ми не маємо визнаної державности", що "не маючи державної території не може президент віддавати в заставу" державне майно, та що "фінансова вартість Сон-Трост Компані і п.Ф.А.Боера є нашому урядови незвістні". Проте уряд ЗУНР не відкидав можливості дальшої співпраці з Боером та його компанією в разі, якщо ті "заслуговують на довіря і дають відповідну матеріальну запоруку".[1;66]

У Відні посилювалося незадоволення Цегельським. Фінансова криза, в якій опинився зунрівський державний центр, і фактична безпорадність Цегельського змусили Є.Петрушевича вислати до Вашингтона у червні 1921 р. "надзвичайну дипломатичну місію" у складі Романа Березовського і Луки Мишуги, головна мета якої полягала саме у видобуванні коштів для уряду. У тому самому місяці Петрушевич видав декрет про започаткування в США "Позички Національної Оборони" у розмірі 100 тис. дол., а 21 липня Мишуга і Березовський звернулися з відозвою "До українського громадянства в Америці", де оголосили про позику. Згідно з позикою "Національної Оборони" уряд ЗУНР продавав у Північній Америці, насамперед серед українців, цінні папери з наступним їхнім погашенням у 10-літній термін на умовах 6% зиску. Позику на суму в 1 млн. канадських дол. було оголошено також у Канаді, де її реалізацією займався зунрівський представник у Вінніпезі І. Боберський. Перші місяці розписання позики йшло дуже важко. Американські українці з настороженістю поставилися до двох паралельних позик Цегельського та Мишуги/Березовського/Боберського і не поспішали віддавати свої гроші. З цього приводу Мишуга писав до Відня, що, оголосивши позику "на власну руку", Цегельський "наробив нам тим великого клопоту і пошкодив нашій позичці".[1;96]

Приїзд другої зунрівської місії, подібно до історії з уенерівськими місіями Бачинського та Імханицького, викликав ще більшу плутанину. Цегельський болісно сприйняв її появу. До того ж від початку не були чітко розмежовані повноваження двох місій. Вкотре була цілковито збентежена американська українська громада. Ображений недовірою уряду, Цегельський звернувся до Петрушевича з проханням про відставку. Здається, лише Л.Мишуга докладав зусиль, аби дійти якогось порозуміння. Зрештою, було проведено спільне засідання двох місій, на якому ухвалено, що "надзвичайна місія входить в склад дипломатичного представництва та творить з ним одну цілість". Головою місії залишився Цегельський. Місію було поділено на два відділи: дипломатичний і фінансово-торговельний. Березовський очолив фінансово-торговельний відділ, а Мишуга став секретарем місії та членом фінансово-торговельного відділу. Проте конфлікт між Цегельським і Березовським тривав і дедалі більше набував особистого характеру.

Іншим напрямком роботи місії Цегельського був політичний. У 1921 р. тактика Варшави змінилася і звелася до того, аби не форсувати вирішення східно-галицького питання і не привертати до нього багато уваги на міжнародній арені, сподіваючись, що час працює на зміцнення у Східній Галичині польської влади і що поступово проблема перетвориться на суто внутрішню справу Польщі. У зовнішній політиці Варшава взяла курс на зміцнення союзу з Францією та Румунією, що призвело до укладення франко-польської військової конвенції в лютому 1921 р. і румуно-польських політичного договору і військової конвенції у березні. Париж і Бухарест активно підтримували Варшаву у східно-галицькому питанні на міжнародній арені.

Натомість внутрішня політика польського уряду щодо українців Східної Галичини стала жорсткішою. В умовах військової окупації в Галичині були скасовані органи місцевого самоуправління, а вся влада належала командувачеві польських військ у Східній Галичині та губернаторові, якого призначав польський уряд, а на місцях - урядовим комісарам. Українське населення Східної Галичини, так само як єврейське і німецьке, було усунуте від управління краєм. Українці масово відмовлялися давати присягу на вірність польській державі і, як наслідок, звільнялися з державних установ. Поряд із суспільно-політичною дискримінацією, українці зазнавали також утисків у господарсько-економічній діяльності. Ще у грудні 1920 р. польський сейм ухвалив закон про воєнну колонізацію "східних кресів", за яким польські колоністи мали перевагу в отриманні земельних наділів у Східній Галичині, що загрожувало полонізацією українських земель. У вересні 1921 р. польський уряд здійснив адміністративні реформи, спрямовані на подальшу інкорпорацію Східної Галичини: посада галицького губернатора скасовувалася, а територія Східної Галичини поділялася на три окремі адміністративні одиниці Львівське, Тернопільське та Станіславське воєводства.

Уряд ЗУНР, навпаки, намагався постійно підносити справу Східної Галичини і тримати її на порядку денному міжнародної політики, домагаючись якнайскорішого остаточного вирішення статусу західноукраїнської території. 11 серпня 1921 р. Цегельський одержав листа від уряду із завданням "усіма силами посилити справу політичну" в США. Після переїзду до столиці Цегельський активізувався саме у цьому напрямку. З допомогою сенатора-республіканця від Нью-Джерсі Джо Фрелінгаузена, який мав добрі стосунки з новим держсекретарем Чарльзом Гюзом, Цегельський пробував дістати аудієнцію у Гюза та президента Гардінга. Але позиція офіційного Вашингтона була чіткою: ні президент, ні держсекретар, ні навіть заступники держсекретаря не приймали представників невизнаних Вашингтоном урядів та держав.[11;110]

Починаючи від липня 1921 р. вся увага американської дипломатії була прикута до організації та проведення у Вашингтоні конференції зі скорочення озброєнь (12 грудня 1921 - 6 лютого 1922 p.), якій США надавали великого значення. За допомогою конференції, яка скликалася з ініціативи Вашингтона, Сполучені Штати планували зміцнити свої позиції на Далекому Сході й у Тихоокеанському регіоні, що їм і вдалося зробити. "Договір п'яти держав" (США, Великобританія, Франція, Японія та Італія) про обмеження морських озброєнь встановив вигідне для США співвідношення морських сил. За "Договором чотирьох держав" (США, Великобританія, Франція та Японія) втрачала силу англо-японська угода 1902 р. Було закріплено принцип "рівних можливостей" у торгівлі з Китаєм.

Уряд ЗУНР плекав плани використати Вашингтонську конференцію як великий міжнародний форум для піднесення своєї справи. Зокрема, 28 листопада і 6 грудня Цегельський звернувся до держсекретаря з листами, в яких висловлював протест проти польського перепису населення в Галичині, наводилися факти насильств польської цивільної і військової адміністрації та висловлювалося прохання до США порушити справу визволення Східної Галичини на Вашингтонській конференції.

16 листопада 1921 р. Цегельський вдруге відвідав Держдепартамент, аби залишити свої "вірчі грамоти", а також порушив питання про визнання за ним усіх дипломатичних прав і привілеїв. Заразом він передав довгий меморандум, де ще раз висловлювалося прохання визнати Західноукраїнську Республіку й уряд Петрушевича та встановити з ними постійні дипломатичні і консульські взаємини. У меморандумі доводилося, що Східна Галичина відіграватиме у Східній Європі роль Швейцарії і що вона має всі економічні підстави для самостійного існування, насамперед природні багатства, включно з нафтою. З іншого боку, Східна Галичина потребує іноземних інвестицій, і уряд заохочує американський капітал. Особливо наголошувалося на готовності надати широкі гарантії національним меншинам: полякам і євреям. Цегельський робив також спроби використати у Вашингтоні впливи Бахметьева, який неофіційно обіцяв західноукраїнському представникові своє сприяння. У 1921-1923 pp. значну активність у захисті східногалицької справи на міжнародній арені виявляв митрополит Андрій Шептицький. Митрополит підтримував постійний контакт із Є.Петрушевичем через управителя митрополичих маєтків у Львові о.Т.Войнаровського і, напевне, мав відповідні доручення від уряду ЗУНР. Як відомий релігійний діяч і митрополит, Шептицький мав доступ до найвищих коридорів влади різних країн, а також до Ватикану. У 1921 р. він зустрівся з прем'єром Франції Арістидом Бріаном, якому передав меморіал, де зазначав, що єдиною розв'язкою болючої проблеми є "уконститування із Східної Галичини такої держави як Швейцарії Сходу". У 20-х числах листопада 1921 р. А.Шептицький приїхав до США. Під час триденного перебування у Вашингтоні він мав зустрічі з президентом Гардінгом, Кеслом та міністром торгівлі Гербертом Гувером. Як писав Цегельський, "всі прийняли чемно, навіть Дуже, але гарних політичних обіцянок не дали". В Національному архіві США є меморандум А. Шептицького До Гюза від 23 листопада, в якому від імені українців Галичини висловлювалось велике сподівання, що "наслідком роботи Конференції зі скорочення озброєнь стане мир і встановлення порядку" в їхній країні. Докладна інформація про хід переговорів за участю Шептицького до нас не дійшла. Але митрополит повідомляв до Відня, що "уряд президента Злучених Держав інтересується нашою справою і не відказує своєї помочі".[22;88]

Тиск на західні уряди, зокрема Англії та США, чинила й українська еміграція в Канаді через канадський парламент і уряд. 16 вересня 1921 р. представник Канади в Лізі Націй Ч.Догерті без попереднього узгодження з англійськими представниками вніс на розгляд Ради Ліги Націй резолюцію про необхідність звернути увагу Найвищої Ради Паризької конференції на потребу якнайшвидшого ухвалення рішення про статус Східної Галичини. 6-та комісія Ліги Націй, яка вивчала пропозицію, погодилася з нею, і 27 вересня відповідне рішення схвалила Асамблея Ліги Націй. 26 листопада посольство Англії у Вашингтоні надіслало aidememoire Держдепартаменту, повідомляючи, що українці Канади дуже зацікавлені, аби уряд США підтримав позицію Канади в Лізі Націй. Британське посольство просило Держдепартамент висловити свою позицію для відповіді канадському урядові. На відміну од часто ухильних відповідей українським делегаціям, відповідь Держдепартаменту англійському послові була однозначною і характерною для політики Вашингтона: "...Держдепартамент розглядає галицьке питання, так само як і силезьке, як європейське територіальне питання, що представляє інтерес лише для Європи, в якому цей уряд, згідно з його традиційною політикою, не може посідати якоїсь позиції". Далі йшлося про те, що досі невирішене східно-галицьке питання становить загрозу стабільності в Європі, і тому Держдепартамент хотів би бачити його справедливе врегулювання союзними державами.

Як і слід було очікувати, позиція США - невтручання у європейські справи - лишалася незмінною. Розчарований Цегельський підсумовував в одному зі своїх листів до Відня: "Тепер нема надії на чинну інтервенцію Злучених Держав. Се однак може змінитись... Але тепер помочи звідси не буде, але і не буде шкоди! Добре і це!"

Наприкінці року невдача місії Цегельського стала цілком очевидною. Йому не пощастило ані здобути підтримку чи прихильність офіційного Вашингтона, ані зібрати гроші на утримання зунрівського уряду у Відні. Мало того, справу позики великою мірою було здискредитовано в очах американських українців. Дедалі гучніше лунали звинувачення Цегельського у фінансових махінаціях. Не вщухали і його особисті чвари з Березовським. Зрештою, обох галицьких дипломатів було відкликано до Відня, і 18 грудня 1921 р. Є.Петрушевич уповноважив Л.Мишугу "тимчасово вести справи дипломатичного представництва Галицької Республіки, а також торговельно-фінансового відділу. У Відні в справі Цегельського було утворено спеціальну комісію для розслідування його "комерційної" діяльності, зокрема, угоди між Цегельським і Боером. За результатами роботи комісії Петрушевич видав розпорядження "примінити супроти Цегельського дисциплінарне поступованнє".

Останні зусилля уряду ЗУНР

На період 1922 — початок 1923 pp. припав завершальний етап зовнішньополітичної діяльності уряду ЗУНР. Навесні 1922 р. вона була пов'язана передусім із проведенням міжнародної конференції з економічних питань в Генуї (10 квітня — 19 травня 1922 p.). Як відомо, Генуезька конференція, яка, на задумку її організаторів, мала би вирішити економічні та фінансові проблеми Європи, включно з питанням боргів дореволюційної Росії, закінчилася безрезультатно. У відповідь на вимоги Заходу, аби Радянська Росія, яку вперше було запрошено на широкий міжнародний форум, визнала борги та фінансові зобов'язання царського і Тимчасового урядів, уряд В.І.Леніна висунув свої контр-вимоги відшкодувати Росії збитки, заподіяні їй іноземною воєнною інтервенцією. Узгодити відмінність підходів так і не вдалося.[6;40]

Еміграційний уряд Петрушевича мав свої розрахунки щодо конференції: він хотів використати цей представницький міжнародний форум для піднесення східно-галицької справи і для тиску на польський уряд. Надію посилювала позиція англійського уряду, який заявляв напередодні конференції про свій намір домогтися в Генуї остаточного визначення долі західноукраїнської території. Стурбоване такими чутками, польське керівництво збиралося за допомогою Франції і Румунії поставити на Генузькій конференції ширше питання про юридичне визнання східних кордонів Польщі, що автоматично розв'язувало би проблему Східної Галичини. Проте непевність міжнародної кон'юнктури змусила Варшаву відмовитися від спроб порушити в Генуї питання східних кордонів. Водночас у польських урядових колах вперше офіційно заговорили про територіальну автономію для Східної Галичини. Ініціатором ухвалення закону про автономію виступила Польська партія соціалістична (ППС), яка розробила відповідний проект. Однак, незважаючи на всю обмеженість накресленої автономії (до компетенції галицького сейму пропонувалося віднести лише справи мови, релігії та освіти, тоді як решта питань були б прерогативою варшавських властей), 22 квітня польський сейм відхилив проект резолюції фракції ППС.[6;93]

Напередодні конференції інтенсивнішою стала робота зунрівського центру в тих західних столицях, які, на думку Петрушевича, могли вплинути на ухвалення остаточного вердикту у справі Східної Галичини. Уряд ЗУНР сподівався домогтися внесення питання про міжнародний статус Східної Галичини до порядку денного роботи конференції. Таке прохання було, зокрема, висловлено у меморандумі делегації УНРади до конференції. Неофіційна зунрівська делегація, яка прибула до Генуї, займалася лобіюванням представників великих держав, намагаючись заручитися їхньою підтримкою. Зокрема, Є.Петрушевич мав зустріч із міністром закордонних справ Німеччини В.Ратенау, К.Левицький бачився з секретарем Ллойд Джорджа, а член галицької делегації Ернест Брайтер налагоджував контакти з радянськими представниками на конференції Г.Чичеріним і Х.Раковським. Активність галицьких дипломатів принесла певні результати. Англійська делегація підтримала прохання уряду ЗУНР, і 10 травня Ллойд Джордж виступив на засіданні Політичної комісії з пропозицією розглянути на конференції східно-галицьке питання. Однак зробити цього не вдалося через рішучий опір Польщі та не менш рішучу підтримку її Францією. Втім, Генуезька конференція ще раз засвідчила непевність позиції Варшави у східно-галицькому питанні і зміцнила надії уряду ЗУНР.

Галицько-американські взаємини у цей час зводилися до діяльності в США місії Мишуги. Після невдачі Цегельського Мишуга почав діяти тільки неофіційно і вже навіть не намагався вручати вірчі грамоти. Зунрівський представник прагнув передусім мобілізувати на захист справи Східної Галичини всі сили української еміграції і від початку 1922 р. розгорнув у цьому напрямку справді бурхливу акцію. Сам він писав про це так: "Пропаганда галицької справи поширена тепер в Америці на всі можливі способи". Для поширення інформації про події у Східній Галичині у Нью-Йорку було відкрито Українське пресове бюро.

Організовувалися віча, демонстрації та пікети українців у Нью-Йорку й Вашингтоні, які набули особливо масового характеру під час роботи конференції в Генуї. Наприклад, 23 лютого "New York Times" повідомляла про пікетування українцями польського консульства. Різні українські організації висилали до Генуї численні меморіали і телеграми з вимогою визнати ЗУНР та зверталися до американського уряду з проханням посприяти у прискоренні визначення статусу Східної Галичини. 6 березня конгресмен від Пенсільванії Дж.Грехем вніс до Конгресу резолюцію в справі окупованих Польщею українських земель, зокрема, Східної Галичини. Резолюцію було відправлено на розгляд до Комісії у закордонних справах. Наприкінці травня той самий Грехем звернувся з листом до президента Гардінга, в якому представляв юриста з Філадельфії Д.Лоурі, котрий приїхав до Вашингтона з делегацією американських українців і просив цю делегацію прийняти. 20 квітня відбулася ще одна аудієнція о.Понятишина у Гюза. На початку червня у Вашингтоні зібрався з'їзд американців українського походження, в роботі якого взяло участь близько 300 делегатів. Делегацію з'їзду було заслухано в Комісії Конгресу у закордонних справах, а чотирьох членів делегації прийняли Гюз і Гардінг. Президент США заявив, що зробить усе, що буде в його силах.[6;120]

На "конечну потребу сильної, активної боротьби в краю" Мишуга звертав увагу свого уряду й пізніше. Але у 1922 р. польська влада в Галичині поступово консолідувалася, натомість вплив еміграційного уряду Петрушевича слабшав. Петрушевич зосередився на міжнародній діяльності, а українські політичні партії в Галичині були заклопотані місцевими проблемами, розв'язання яких не потребувало існування еміграційного центру. Дедалі більше галицьких політиків, розчарованих відсутністю позитивних результатів міжнародної акції Петрушевича, схилялося до необхідності брати активнішу участь у політичному житті Польщі й у такий спосіб пробувати поліпшити життя українського населення Галичини. Погіршилися відносини між віденським центром Петрушевича і Міжпартійною радою у Львові, що була утворена на початку червня 1921 р. й об'єднувала найбільші українські партії Східної Галичини (народно-трудову, радикальну і християнсько-суспільну). Водночас набирали сили радикальні націоналістичні течії, які вбачали єдиний вихід у збройній боротьбі із застосуванням терору і відмовлялися визнавати зверхність віденського центру Петрушевича.

Іншим важливим напрямком роботи західноукраїнської місії в США було проведення позики "Національної Оборони". Мишуга постійно їздив по українських поселеннях в Америці, виступав на вічах і зборах, закликаючи американських українців підтримати боротьбу уряду ЗУНР. Його наполегливість і самовідданість переломили початкову настороженість українців США. Коли наприкінці травня 1922 р. позику було закінчено, Мишузі вдалося зібрати для уряду 110747 дол. В листі до Українського національного союзу в Нью-Йорку Петрушевич висловив "сердечну подяку" українській еміграції в США, яка "дала прилюдний доказ своєї національної свідомости і політичної солідарности"

Зібрані гроші, однак, не могли забезпечити потреби і тривале існування уряду, і вже 15 серпня Мишуга, виконуючи доручення Петрушевича, оголосив утворення "Фонду негайної допомоги рідному краєві". Проте нова ініціатива уряду ЗУНР не зустріла розуміння серед американських українців, які, не бачачи конкретних результатів діяльності Петрушевича та його оточення і не маючи звітів уряду про використання зібраних коштів, відмовлялися давати пожертви на новоутворений фонд. 1 вересня Мишуга інформував уряд, що "акція фонду йде так тяжко... багато протиакцій, вимагають скорочення місій, зокрема в Парижі". За перший місяць існування фонду було зібрано лише 3500 дол. З Відня продовжували вимагати "якнайсильнішого матеріального підпертя з боку Америки," і Мишуга робив усе, що було в його силах (за час своєї діяльності місія Мишуги зібрала разом 138500 дол.), проте фінансовий стан зунрівського центру невпинно погіршувався.[13;45]

З огляду на це тривали контакти уряду ЗУНР із Боером, незважаючи на відкликання Цегельського. У січні 1922 р. до Відня приїхав представник Боера адвокат Джералд Мак Тайг, аби здобути від Петрушевича підтвердження підписаних Цегельським угод. Достовірної інформації про переговори і домовленості між Мак Тайгом і членами галицького уряду ми не маємо. Зберігся лист Петрушевича до Боера, який свідчить, що президент УНРади дав згоду на продовження вже оголошеної позики на 1 млн. канадських дол., але тепер на інших умовах, які не передбачали заставу державного майна Західноукраїнської Республіки. Проте вже влітку того року Петрушевич видав розпорядження про ліквідацію "державної" позики, що її проводила "Sun Trust Company", і заміну облігацій цієї позики на облігації позики "Національної оборони" в Канаді. Разом із тим, Петрушевич листовно запевнив Мак Тайга про свою готовність "дати американським нафтовим, фінансовим або залізничним групам... найширші привілеї", якби вони надали реальну допомогу у справі визнання незалежності Галицької республіки. Мова, зокрема, йшла про концесії для американської нафтової компанії "Standard Oil", від імені якої, ймовірно, виступали Мак Тайг і Боер.

У березні Мак Тайг прибув до Відня вдруге, цього разу разом із Боером. 13 березня їх обох прийняв Петрушевич. Під час зустрічі Боер твердо обіцяв солідну політичну підтримку впливових американських компаній у справі визнання Західноукраїнської Республіки з боку США, Великобританії та Канади. Схоже на те, що обіцянки й аргументи Боера таки вплинули на Петрушевича. Це не в останню чергу полегшувалося безнадійністю становища галицького уряду: кожен шанс здавався рятівним. Платою за обіцяну політичну підтримку стала згода Петрушевича на виділення компаніям, інтереси яких представляв Боер, трьох концесій на території майбутньої незалежної Західноукраїнської Республіки. Серед них була 25-літня концесія на будівництво у Східній Галичині залізниць; концесія на "засновання і ведення корпоративного банкового інтересу в тім же краю, з правом творення філій, одержування депозитів, набування і посідання будинків і недвижимостей, уділювання позичок і зачетів і предпринимання всего, чого вимагатимуть повище згадані справи, однак згідно з загальними законами, установленими правительством тої ж країни по осягненню її визнання"; а також 25-літня концесія на експлуатацію 55% родовищ усіх нафтових теренів Східної Галичини. Чинність двох останніх концесій обумовлювалася визнанням ЗУНР з боку Великобританії протягом двох наступних років. В іншому разі уряд ЗУНР лишав за собою право відмовитися від угоди про концесії.[25;71]

Економічний фактор, передусім нафта, взагалі мав суттєвий вплив на формування політики західних країн у Східній Галичині, де не бракувало природних багатств і корисних копалин (ліс, поташ, сіль), і особливо нафти.

У 1921-1923 pp. зросло зацікавлення галицькою нафтою з боку капіталу американського. Сучасні дослідження зовнішньої політики США доводять, що після Першої світової війни американський істеблішмент був найбільше стурбований перспективою залежності США від зовнішніх джерел нафтопостачання. Нафта ставала життєво необхідною для американської промисловості і флоту, і приватні компанії інтенсифікували пошук альтернативних джерел її постачання. "Standard Oil Company" висловила польському уряду свою готовність узяти в оренду нафтові промисли в Дрогобичі. Польська дослідниця З.Закс стверджує, що "інші американські фінансові групи встановили контакт з урядом ЗУНР". Зокрема, в розписаній позиці Цегельського "була заангажована фінансова група, пов'язана з Колбі". Британську політику в Галичині американці розглядали як прагнення витіснити звідти франко-американські нафтові інтереси.

В другій половині 1922 р. Є.Петрушевич за посередництвом все того ж Боера спробував заручитися підтримкою колишнього держсекретаря, а тепер власника юридичної фірми Б.Колбі, якому, про що вже йшлося на початку, Боер від імені уряду ЗУНР запропонував виступити в Женеві на сесії Ліги Націй на захист незалежності Західноукраїнської Республіки. Колбі зацікавився пропозицією, тим більше, що прохання галицького уряду підкріплювалося чеком на 10 тис. дол., який було переслано для Колбі.

Зрештою, 7 жовтня 1922 р. Колбі відплив до Лондона. На жаль, до нас не дійшла інформація про заходи Колбі в Європі. Очевидним є те, що йому так і не вдалося виступити в Лізі Націй. У Лондоні Колбі пояснили, що будь-яке питання може бути внесене до порядку денного сесії Ліги Націй лише країною — членом організації, якою США, як відомо, не були. Одинокий документ про перебування Колбі в Лондоні, який пощастило віднайти у відділі рукописів Бібліотеки конгресу США, - це записка, адресована Колбі Б.Дагдейлом із британської Спілки Ліги Націй, у якій він, запевняючи у симпатіях Лондона до намірів Колбі та Вільсона, радив, однак, обговорити східно-галицьку проблему в міністерстві зовнішніх справ Франції.[25;90]

Наприкінці 1922 і на початку 1923 pp. польсько-українська боротьба на міжнародній арені за Східну Галичину вийшла на фінішну пряму. Обидві сторони робили все можливе, аби остаточно розв'язати на свою користь східно-галицьку проблему. Зрозумівши після Генуезької конференції, що без певних, принаймні формальних, поступок розраховувати на зміну позиції Лондона не випадає, польський уряд почав працювати над проектом автономії для Східної Галичини. Завдання було нелегким, адже проект мав, з одного боку, здобути нарешті підтримку всіх великих держав, передусім Великобританії, а з іншого — задовольнити варшавський сейм. У серпні проект автономії було розроблено. Згідно з ним, територіальна автономія пропонувалася не Східній Галичині в цілому, а окремо трьом адміністративним одиницям - Львівському, Тернопільському і Станіславському воєводствам, кожне з яких обирало би свій сейм і мало би свого воєводу (так звана "воєводська автономія"). До компетенції воєводських сеймів належали питання місцевого бюджету, промисловості, сільського господарства і торгівлі, а також освіти (крім університетської) та віросповідання. Рішення сеймів набували чинності лише після затвердження їх президентом Польщі або місцевим воєводою. Крім того, сейм кожного воєводства ще й поділявся на польську та українську курії. Намір був очевидним: запобігти можливому домінуванню української більшості над польською меншістю. Та навіть такий вихолощений проект автономії наразився на спротив польських законодавців. Народні демократи, які складали більшість у сеймі, домоглися внесення до проекту поправок, за якими воєводське самоврядування поширювалося не лише на три східно-галицькі воєводства, а на всі адміністративні одиниці Польщі. 26 вересня поправки були затверджені сеймом.

Такі повідомлення Джибсона не відповідали дійсності. Реакція Парижа і Рима на проект автономії справді була в цілому позитивною: це відповідало їхній попередній політиці підтримки Варшави у Східній Галичині. Проте Лондон поставився до проекту негативно, особливо до ідеї надати автономію трьом окремим східним воєводствам, що, на думку Форін Офісу, зводило автономію нанівець. Навіть більше, у вересні 1922 р. представники Великобританії знову поставили питання Східної Галичини на обговорення Політичної комісії Асамблеї Ліги Націй, яка ухвалила ще одне рішення про необхідність якнайскоріше визначити статус Східної Галичини.

Ще менше правди було в оцінці Джибсоном ставлення до проекту автономії українців. Українське населення Східної Галичини виступило різко проти запропонованого проекту, про що свідчили численні петиції протестів, що надходили до Ліги Націй. Восени 1922 р. внутрішньополітична ситуація у Східній Галичині взагалі наблизилася до стану громадянської війни. Зунрівський центр у Відні і всі українські політичні партії в Галичині, за винятком Української хліборобської партії, закликали українське населення бойкотувати призначені на листопад національні вибори до варшавського сейму і сенату. Активізувалася очолювана Є.Коновальцем Українська військова організація. Значно зросла кількість терористичних актів, спрямованих як проти польської адміністрації, так і проти тих українських діячів, котрі стояли на позиціях компромісу з Варшавою. Жертвою терору став, зокрема, відомий галицький політик і публіцист, головний редактор "Рідного краю" С.Твердохліб. Лише за один місяць вересень польські власті зареєстрували 116 випадків терористичних актів у Східній Галичині. 25 вересня С.Федак здійснив спробу замаху, правда невдалу, на Ю.Шлсудського, який відвідував Львів. У відповідь поляки зорганізували бомбові вибухи у приміщеннях НТШ і "Просвіти", а народові демократи вимагали від уряду запровадити в Східній Галичині надзвичайний стан. Зрештою, до Східної Галичини було введено каральні військові частини, військово-польові суди отримали широкі повноваження, включно з правом страти на місці тих, хто підозрювався у скоєнні терористичних актів, а цивільна влада підпорядковувалась новопризначеному головнокомандувачеві всіх польських військ у східно-галицькому військовому окрузі генералові Ст.Галлеру. І хоча силою зброї Галлеру вдалося придушити український рух, українці таки бойкотували вибори 5 листопада. На Станіславщині і Тернопільщині до виборчих дільниць прийшло лише 32% виборців, у Львові, населеному переважно поляками,- 52%, тоді як по всій Польщі цей показник становив 68%.[30;89]

Вашингтон стежив за перебігом подій у Галичині, відповідно інструктуючи Джибсона. У цілому слід визнати, що роль, яку Джибсон відіграв у формуванні позиції Держдепартаменту, інформуючи його у східно-галицькому питанні, була негативна для українців. Кінець 1922 р. ознаменував значне погіршення міжнародної кон'юнктури для уряду Є.Петрушевича. Аналогії між "галицькою державою на карпатських переходах" і "швайцарською державою на альпійських переходах" не знайшли відгуку в європейських столицях, про що ще на початку року відверто писав представник ЗУНР у Відні В.Сінгалевич у звіті до уряду за результатами своєї поїздки до Рима. Сінгалевич пропонував "концепцію Швайцарії Сходу ... піддати ревізії в змислі сильнійшого за-марковання, що утворення галицької держави не є тривалою нашою метою, а лиш переходовою стадією і початком творення Великої України". Наприкінці року Пет-рушевич вирішив дещо змінити акценти. У довірчому обіжнику до дипломатичних представництв ЗУНР підкреслювалося, що "уряд ЗУНР уважає вказаним і доцільним так у внутрішній як і закордонній політиці порушувати справу Галицько-Володимирської держави, в склад якої крім Галичини увійшли б Холмщина з Шдляшшям, Волинь з Поліссям та українська часть Буковини". Ідею Галицько-Волинської держави і повинні були популяризувати зунрівські дипломатичні представники.

Найвідчутнішим було те, що зунрівський центр втратив політичну підтримку Лондона, що тривалий час збуджувала надію на прихильне для українців розв'язання східно-галицької проблеми. Це пояснювалося, насамперед, загостренням ситуації на Близькому Сході, де Англія домагалася мандату на управління багатим на нафту Мосулом, який був частиною Туреччини. Потребуючи на те згоди Франції, англійський уряд виявив готовність поступитись у Східній Галичині. Певне значення відіграла також відставка у жовтні Ллойд Джорджа. Новий британський прем'єр Бонар Лоу вже не мав у східно-галицькому питанні твердості і наполегливості свого попередника. Водночас рішучіше підтримувати Польщу стала Італія, що було наслідком встановлення в країні фашистського режиму Б.Муссоліні і зближення між Римом та Парижем, а також результатом підписання у січні 1923 р. польсько-італійської нафтової угоди. Польський уряд не забарився використати сприятливу для нього зміну міжнародної ситуації, перейшовши у східно-галицькому питанні "від оборони до рішучого наступу". На початку 1923 р. польська дипломатія розпочала зондування позиції великих європейських держав і, впевнившись у їхній прихильності, варшавський уряд надіслав 15 лютого Раді Послів ноту, де висловив прохання визнати східні кордони Польщі.[30;90]

Відчуваючи значення моменту, уряд ЗУНР змобілізував усі свої наявні сили і можливості. Втративши підтримку Лондона, галицькі лідери ще плекали надію на втручання Вашнгтона. В листопаді 1922 р. відбувся другий візит до США А.Шептицького.

У лютому 1923 р. уряд ЗУНР одержав інформацію, що Рада Послів розглядатиме питання Східної Галичини в середині березня. До Парижа негайно відбули Є.Петрушевич і К.Левицький. На їхнє прохання туди ж приїхав митрополит Шептицький. Українці США буквально засипали Держдепартамент, президента і Конгрес телеграмами про терор і звірства поляків проти українців у Східній Галичині. Мишузі вдалося інспірувати кампанію в американській пресі, де почали з'являтися статті із засудженням польської політики в Галичині. З цього приводу 1 березня 1923 р. посол Польщі у Вашингтоні Любомирський зустрівся з Гюзом і звернув його увагу на неприпустимість антипольського тону деяких публікацій в американських газетах. Держсекретар посилався на свободу преси, але обіцяв уважно вивчити ті статті з газет, які йому залишив Любомирський.

Під тиском українців конгресмени Е.Дж.Джоне від Пенсильванії, К.А.Ньютон від Міссурі та інші, а також губернатори окремих штатів (Е.Дж.Лейк від Конектику та й інші) зверталися до Держдепартаменту за роз'ясненнями щодо становища українців у Східній Галичині. Держдепартамент, своєю чергою, слав запити Джибсону. Погляди ж Джибсона лишалися незмінними. На його думку, до травня 1919 р. Східна Галичина "була окупована українськими арміями - здебільшого озброєними бандами,- котрі не визнавали жодної центральної влади". Ці "банди" нібито розв'язали жорстокий терор, який призвів до тисяч біженців з Галичини до Польщі, чимала частина яких були власне українцями. Це стало, зі слів Джибсона, чи не головною причиною рішення Найвищої Ради від 25 червня 1919 р. Союзники дійшли одностайної думки, що "...українці не спромоглися встановити нічого, що нагадувало б уряд". Натомість польські війська швидко встановили порядок і підтримували добрі відносини з українським і єврейським населенням. Джибсон знову заперечував звинувачення українців щодо польських репресій у Східній Галичині. Він, мовляв, під час своєї поїздки до Галичини не чув "жодних жадань національної незалежності чи приєднання до України". Жодних свідчень переслідувань українців польською владою не знайшла і вислана до Східної Галичини місія Фостера. Навпаки, польська адміністрація "робить усе можливе для підтримання достойного і справедливого уряду", і взаємини між польським та українським населенням є "цілком задовільними". Водночас у Парижі, Відні, Берні, Берліні та інших містах поширилися великі кампанії щодо нібито репресій проти "рутенців". Як і раніше, всю діяльність і пропаганду за галицьку незалежність Джибсон пов'язував із Є.Петрушевичем та фінансовою підтримкою американських і канадських українців. У самій Галичині існує "українська терористична організація", безпосередньо підпорядкована Петрушевичу. Проте, незважаючи на "акти тероризму" і наказ Петрушевича бойкотувати останні вибори до варшавського сейму, більшість українців узяли участь у голосуванні. "В департаменті добре знають мою критичну позицію до польського уряду, коли його діяльність була вартою осуду. Але стосовно політики у Східній Галичині, я переконаний, що робляться чесні й ефективні зусилля, аби встановити там закон і надати елементарних прав усьому населенню", - підсумовував посол.

Таке тлумачення ситуації у Східній Галичині цілком збігалося з офіційною позицією Варшави і мало безпосередній вплив на позицію Вашингтона. Уникаючи можливих звинувачень у створенні сприятливих умов для анти-польських акцій у США, американські урядові кола почали виявляти більшу обережність у своїх контактах з представниками українських організацій США.

5 березня 1923 р. Є.Петрушевич у черговий раз звернувся до великих держав з вимогою визнати незалежність Східної Галичини під протекторатом цих держав або Ліги Націй. Від імені Бейнбріджа Колбі 13 березня до Ради Послів Паризької мирної конференції звернулася пані Джейн Андерсон із проханням дати їй можливість виступити у східно-галицькій справі. Одначе, всупереч усім намаганням Петрушевича і уряду ЗУ HP, східно-галицьке питання було вирішене на користь Польщі. Лондон, мабуть, по інерції ще намагався пов'язати політичне рішення про передачу Східної Галичини Польщі з наданням автономії цій західноукраїнській території. Наприкінці лютого 1923 р. тодішній міністр закордонних справ Великобританії Керзон говорив польському послові в Лондоні Скірмунту, що британський уряд не відступиться від своєї вимоги реальної автономії для Східної Галичини. Але в ситуації, коли Париж і Рим офіційно висловили своє задоволення законом про автономію, що його ухвалив польський сейм, Лондон теж вирішив за найкраще погодитись на формальну передачу Східної Галичини Польщі. Відтак 14 березня 1923 р. Рада Послів Паризької мирної конференції ухвалила відоме рішення про передачу Східної Галичини під політично-адміністративне управління Польщі і про визнання польсько-радянського кордону. У тому ж 1923 р. ризький кордон між Польщею і Радянською Росією визнали Сполучені Штати. За ризьким кордоном незалежній Україні чи навіть Східній Галичині місця на політичній карті Європи не знайшлося.

ВИСНОВОК

Отже, перша спроба українського унезалежнення у XX столітті закінчилася невдачею. Не принесли успіху і намагання українських урядів здобути визнання та допомогу Заходу, зокрема Сполучених Штатів Америки. Дивлячись на українсько-американські взаємини 1917-1923 pp. з позицій сьогодення, ми бачимо, що можливість визнання Вашингтоном незалежної України у той заплутаний і бурхливий час була мізерною. США не були у тому зацікавлені і не мали відповідної мотивації. У 1917-1923 pp. США не несли перед Україною ні міжнародно-правових, ні моральних зобов'язань. Останні, напевно, мали якесь значення для президента Вільсона з його правом на самовизначення націй, що, зокрема, виявилося у 1922 p., коли президент опинився поза великою політикою і міг собі дозволити керуватися в оцінках міжнародних подій власним сумлінням, а не міжнародними зобов'язаннями і національними інтересами своєї країни. Натомість, як показало життя, під час свого президентства Вільсон мусив рахуватися передусім із жорсткими політичними реаліями і лише в останню чергу зі своїми моральними принципами. Бракувало Сполученим Штатам і чітко означеного власного інтересу безпосередньо на території України, передусім інтересу економічного, що відігравав і відіграє далеко не останню роль у формуванні зовнішньополітичних підходів індустріального лідера світу.

Зрештою, більшості вищезазначених мотиваційних настанов немає у Сполучених Штатів і на теперішньому етапі національно-державного будівництва незалежної України. Певні міжнародні зобов'язання, радше політичного характеру, щодо гарантій безпеки і територіальної цілісності України Вашингтон надав Києву лише у грудні 1994 p., коли після тривалих зволікань Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, фактично виторгувавши для себе гарантії держав — членів ядерного клубу. Проте після дворічного (1992-1993 pp.) ігнорування Вашингтоном українського чинника, спільного американо-російського тиску, якщо не сказати шантажу України, щодо української ядерної зброї й орієнтації американської політики на теренах колишнього СРСР лише на Росію (зокрема, на неї припадала левова частка американської економічної допомоги всім пострадянським країнам), 1994 р. означився кардинальною еволюцією української політики США. Протягом року "байдужість" Вашингтона до України змінилася на визнання того, що "незалежна і стабільна Україна... становить ключовий фактор стабільності і безпеки в Європі". Замислюючись над причинами такого повороту політики адміністрації Білого дому, треба зробити висновок, що головною причиною стало те, що було, нарешті, усвідомлено значення України в Європі, насамперед геостратегічне.

У 1917-1923 pp. геостратегічний інтерес Сполучених Штатів і Антанти до України якщо й існував, то його не усвідомлювали. Захід не зміг і не встиг піднестися до розуміння ролі незалежної України в європейській геополітиці, а українці не зуміли свою роль чітко окреслити і донести до Заходу. Зробити це в той короткий і перенасичений переламними подіями відтинок часу, коли радикально змінювалася вся система міжнародних відносин, було надзвичайно важко. Давалася взнаки багатовікова історична спадщина, адже Російська імперія, починаючи з XVIII століття, посідала чільне місце у дотриманні балансу сил на європейському континенті. Ні американські та західноєвропейські політики, ні керівні діячі українського відродження не осягнули тих кардинальних зрушень, які могли б відбутися в європейській системі міжнародних відносин у разі зміцнення самостійної України. Чекати іншого від Заходу, напевно, було недоречно також і з огляду на відсутність розуміння ним етнічної, політичної і соціальної історії України: за винятком кількох експертів, політична еліта, не кажучи вже про широкий загал, була малообізнаною з українською проблематикою. Всі були втомлені війною і власними проблемами, а звідси перемогло природне бажання спростити ситуацію й укласти мир, відкинувши зайві ускладнення. До того ж, у ті роки, напевно, важко було відшукати політика, котрий би передбачив, що влада більшовиків утримається понад 70 років, створивши один із найтоталітарніших режимів, і становитиме серйозну загрозу безпеці західних демократій.

І ще один висновок. Від 1 грудня 1991 p., коли понад 90% тих, хто взяв участь у загальноукраїнському референдумі, проголосували на підтримку української незалежності, мусило збігти понад два роки, перш ніж США змінили своє ставлення до України. Ті два роки були важкими для молодої держави, проте незалежна Україна втрималася. У 90-ті pp. їй вистачило внутрішніх сил для утвердження своєї державності. На загал, більш сприятливою для України виявилась і ситуація зовнішня, коли молода держава швидко здобула широке міжнародне визнання. 70 років після українських Визвольних змагань 1917-1921 рр. не минули марно. На Заході, і, зокрема, в США, з'явилися політики і політологи, які від перших днів української незалежності рішуче виступили на її підтримку. Варто згадати хоча б найяскравіших представників новітнього "проукраїнського лобі" на Заході, таких як Збігнєв Бжезінський чи Генрі Кіссіндокер. Важко переоцінити сучасну роль української діаспори, особливо в США і Канаді, яка пройшла складну еволюцію від покоління селян і малокваліфікованих робітників до політично впливової соціальної групи, серед представників якої є відомі бізнесмени, політики, професори найпрестижніших університетів, юристи тощо. Активність української діаспори і її постійний тиск на уряд Сполучених Штатів були вагомим чинником, що вплинув на формування української політики Вашингтона.

У 1917-1921 pp. Україні не вдалося захистити своє право на незалежність. Жоден український уряд Центральної Ради, гетьмана Скоропадського, Директорії УНР чи ЗУНР не зміг утриматися при владі перед зовнішньою агресією чи внутрішньою опозицією (гетьман Скоропадський) і тривалий час контролювати свою територію. У цьому, на нашу думку, і полягала головна причина невизнання України Сполученими Штатами та іншими західними державами. Ще 21 січня 1919 р. рекомендації американських експертів пов'язували надання підтримки Україні із силою українського національного руху. Також характерними у цьому сенсі були приватні і тому певною мірою відвертіші розмови західних політиків з українськими представниками. Влітку 1920 р. помічник Ллойд Джорджа Ф.Керр, зауваживши у бесіді з А.Марголіним, що на загал Антанта із симпатією ставиться до українського руху, наголосив, що "українці мусять показати власну силу і вибороти право на політичну незалежність власними зусиллями". У 1921 р. вже французи заявили новому голові української дипломатичної місії в Парижі О.Шульгину: "ні одного солдата, ні одного сантима, аж доки ви самі не опануєте знову хоч частиною своєї території". Здається, це розуміли тогочасні українські провідники. Наприклад, П.Скоропадський писав у спогадах: "...для того, щоб досягнути, я вже не кажу повної самостійності, але простого права на державне існування в очах усіх країн, це право мусить бути завойоване і мечем, і такою політикою, котра змусила б більшість країн, що важать при вирішенні цього питання, самим бажати, аби ця держава існувала".

І річ тут не лише в тому, що невеликою була вартість українських урядів як можливих союзників Антанти у боротьбі проти Радянської Росії, їхня внутрішня слабкість і нежиттєздатність не дали Заходові потрібного часу для усвідомлення можливої ролі і місця України в Європі. США, наприклад, також довго не визнавали незалежності балтійських країн і зробили це лише у липні 1922 р. після того, як Б.Бахметьев припинив виконання своїх повноважень російського посла. Але на відміну од України, завдяки низці різних причин балтійські країни спромоглися обстояти свою незалежність і "дочекатись" американського визнання.

За умов внутрішньої слабкості українського національно-визвольного руху багато залежало від зовнішнього визнання і підтримки України. З іншого боку, міжнародне визнання незалежності УНР обумовлювалося внутрішнім зміцненням і утвердженням української державності. Отож, виходило зачароване коло, розірвати яке так і не поталанило.

Невизнання України визначило вирішення східно-галицького питання. На відміну од співвітчизників із Наддніпрянської України, українці Східної Галичини мали підстави розраховувати на певні морально-правові зобов'язання з боку США, які випливали із 14 пунктів президента Вільсона. Кілька років галицька справа викликала резонанс на міжнародній арені, пов'язаний із діяльністю Є.Петрушевича та уряду ЗУНР її розглядали і Паризька мирна конференція, і Ліга Націй. На певному етапі уряд ЗУНР мав підтримку окремих європейських держав, зокрема, Великобританії та Чехословаччини. Але через те, що не відбулося незалежної України, альтернативи "польському варіантові" розв'язання східно-галицької проблеми не існувало. Надії галицьких політиків на незалежність Західноукраїнської Народної Республіки були ілюзорними.

Як результат, українські землі виявились вкотре розділеними, а українське питання на добрих п'ятнадцять років зникло з поля зору Вашингтона.