У 1920 р. в США було підведено риску під тривалими і гострими дебатами про засади американської зовнішньої політики. 10 січня 1920 р. набув чинності Версальський договір, проте без участі Сполучених Штатів. Від повернення Вільсона з Парижа у червні 1919 р. і до виборів 1920 р. в США розгорнулася полеміка, значення якої американські дослідники порівнюють із великими дебатами 1787-1789 pp. щодо ратифікації конституції США. Цього разу йшлося про місце і роль Сполучених Штатів у міжнародній системі відносин. Після повернення з Парижа і виступу 10 липня перед Сенатом з інформацією про Версальський мирний договір Вільсон зустрів рішучий опір опозиції на чолі з його головним опонентом, сенатором-республіканцем від Массачусетса, головою сенатського комітету у закордонних справах Генрі Кебот Лоджем. Відносини президента з Сенатом складалися непросто з листопада 1918 p., коли внаслідок виборів до Сенату більшість у ньому одержали республіканці. Республіканська опозиція різко виступила проти вільсонової концепції Ліги Націй, котра, на думку республіканців, обмежувала суверенітет США і втягувала їх у всі європейські чвари та війни. Особливо нищівній критиці було піддано статтю 10 Конвенції Ліги Націй. Конвенція становила складову частину Версальського мирного договору. Стаття 10 передбачала зобов'язання членів Ліги поважати територіальну цілісність і політичну незалежність усіх її учасників й оберігати їх від зовнішньої агресії. На думку опонентів президента, ця стаття автоматично змушувала США брати участь у різних конфліктах у світі і тому стала головною причиною нератифікації Версальського договору. Позиції Вільсона послаблювались ще й важкою хворобою, яка фактично паралізувала роботу президента на кілька місяців.[5;42]

19 листопада 1919 р. відбулося перше голосування в Сенаті, який простою більшістю висловився за поправки і застереження до Версальського договору, внесені Кебот Лоджем. Зокрема, застереження до статті 10 Конвенції Ліги Націй передбачало, що США не нестимуть жодних зобов'язань без спеціального на те рішення чи резолюції Конгресу в кожному конкретному випадку. Вільсон відкинув запропоновані поправки, котрі, на його думку, зводили нанівець концепцію Ліги Націй та зусилля американської делегації на мирній конференції. Одразу після сенатського голосування уряд США ухвалив рішення відкликати американську делегацію з Паризької конференції. На протести французів Лансінг відповів холодно, 9 грудня американська делегація від'їхала з Парижа. Вирішальне голосування американського Сенату відбулося 19 березня 1920 p., і знову більшість підтримала застереження Кебот Лоджа і відмовилася затвердити мирний договір, підписаний Вільсоном.

Вільсон іще покладав надії на нові вибори у листопаді 1920 р. До кінця року і в Європі жевріла надія, що США переглянуть своє ставлення до Версальського миру і Ліги Націй. Саме тому Асамблея Ліги не збиралася на засідання до листопада 1920 p., сподіваючись на майбутню участь у її роботі Сполучених Штатів. У 1920 р. США ще не стали остаточно на курс ізоляціонізму і тим більше не відмовилися від впливу на міжнародні відносини, але здебільшого вже усунулися від активного втручання в європейські справи.

Паралельно уряд УНР, практично втративши свою державну територію, 1920 р. посилив активність на міжнародній арені. Українська дипломатія передусім домагалась укладення союзу з Варшавою, а також докладала чимало зусиль, аби здобути визнання і допомогу Заходу, зокрема США, що давало надію на продовження боротьби. 24 лютого 1920 р. посол УНР у Копенгагені Дмитро Левицький передав послові США меморандум до держсекретаря з проханням визнати незалежність УНР в її етнографічних кордонах, сприяти звільненню військовополонених-українців, що перебували в Німеччині та Італії, налагодити комерційні відносини за посередництва українських кооперативів і надати ефективну допомогу (зброєю, військовим обладнанням, одягом і т.ін.) для продовження боротьби з Червоною армією.

Місія Ю.Бачинського далі домагалась, аби американський уряд передав Україні закуплене нею військове майно. 12 лютого голова місії надіслав відповідну відозву безпосередньо до президента США, позаяк через невизнання УНР та української місії Бачинський не міг формально звертатися до Держдепартаменту. У відозві, зокрема, пропонувалось утворити спеціальну комісію для незалежного розслідування справи. Наслідком відозви стало кількатижневе листування між адміністрацією президента, Держдепартаментом, міністерствами оборони і фінансів, в ході якого Держдепартамент вкотре пояснив, що США не визнають "так званих урядів Естонії, Латвії, Литви і України", а тому президент не реагуватиме на звернення Бачинського.[19;56]

Досягнути підтримки Вашингтона тепер стало набагато складніше, що пояснювалося як зміною зовнішньополітичного курсу США, так і фактичною неспроможністю Петлюри контролювати більш-менш значну частину території України. На початку лютого 1920 р. з приводу запиту сенатора Кінга та його наміру внести до Конгресу резолюцію про визнання України голова відділу Держдепартаменту у справах Росії Ф.Коул пояснював у доповідній записці держсекретареві, що таке визнання небажане з трьох причин:

1) через міркування загальнополітичного характеру, які не дозволяють визнати також Грузію, Азербайджан, Вірменію та Балтійські держави;

2) "на думку тих, хто безпосередньо знайомий із російською проблемою, український рух від його початку в 1917 р. значною мірою заохочувався і фінансувався Німеччиною й Австро-Угорщиною";

3) через поразки петлюрівської армії і від'їзд його самого до Варшави "так званий уряд Петлюри" навряд чи можна назвати навіть урядом.

З огляду на останнє, американська військова розвідка теж не вважала Україну "серйозним чинником" у боротьбі проти більшовизму. Як це вже бувало раніше, інтерес американського істеблішменту до України хоч якось зростав лише тоді, коли на те давали підставу дії армії УHP. Так Держдепартамент негайно розпорядився з'ясувати деталі, коли надійшло повідомлення про ніби зайняття Одеси ген. М.Омеляновичем-Павленком. Вістка, однак, згодом не підтвердилася.[19;94]

Взимку і навесні 1920 р. у Вашингтоні уважно стежили за ходом польсько-українських переговорів у Варшаві, які тяглися кілька місяців і пожвавішали на початку березня. Інформація поступала насамперед від американського посольства у Варшаві. 13 січня тимчасово повірений у справах США у Польщі Дж.Вайт мав зустріч і розмову з Петлюрою. У квітні Байт повідомив Держдепартамент про розмову свого співробітника з тимчасово повіреним у справах УHP у Польщі о.Жаном та про новини, отримані у польському МЗС. Вайт відзначав, що переговори тривають, хоча між двома сторонами існують серйозні розбіжності: українці, зокрема, не погоджувалися на вимоги Варшави встановити польський контроль над українською армією і залізницями та призначити поляків на посади заступників міністрів усіх українських міністерств.

Як відомо, польсько-українські переговори закінчилися 22-24 квітня укладенням політичної військової конвенцій між двома урядами. В обмін на визнання Варшавою Директорії як вищої влади в Україні і військову допомогу проти Радянської Росії С.Петлюра погодився на приналежність до Польщі західноукраїнських земель Східної Галичини, значної частини Волині і кількох повітів Поділля. Кожна сторона зобов'язувалася не укладати міжнародних угод, скерованих проти іншого учасника підписаних конвенцій. Військова конвенція, що складалася з 17 статей, встановлювала низку невигідних для Директорії умов, як от призначення польських офіцерів до штабу армії УHP, контроль польських військових над українськими залізницями протягом воєнної кампанії проти Радянської Росії, участь польських офіцерів в організації і становленні українських владних структур тощо. Слабкість позицій Петлюри на переговорах, що була наслідком безнадійного становища військ УНР на фронтах, зумовила поступки української сторони, якій Шлсудський відвів неприємну роль молодшого партнера. Проте вибору у Петлюри не було, а союз із Пілсудським давав шанс продовжити існування незалежної української держави.

25 квітня 1920 р. розпочався спільний польсько-український похід на Київ. У ньому взяли участь три польські армії загальною кількістю 65 тис. чол. і дві українські дивізії, що налічували 14 тис. Чол.[9;67] Наступ розгортався надзвичайно успішно, і вже 7 травня підрозділи армії УНР та їхні союзники увійшли до Києва. Петлюра і Шлсудський звернулися до населення України з відозвами про визволення. Три галицькі бригади, що були у складі Червоної армії, перейшли на бік Петлюри. В Україні посилилась партизанська селянська боротьба. Проте масового антибільшовицького повстання, на яке розраховували Петлюра і Пілсудський, не сталося. Селяни натерпілися досить всілякої окупації, були втомлені від нескінченної війни, яка тривала фактично безперервно від 1914 p., і не чекали для себе якогось покращення. Незважаючи на те, що польська армія була союзником, її поведінка в Україні не відрізнялася тактовністю й цього разу, а антипольські настрої на Правобережжі, як наслідок тривалого панування польських землевласників над українськими селянами, були сильні і жили в пам'яті селян. Крім того, змушені до об'єднання силою обставин, союзники (Петлюра і Пілсудський), здається, не надто довіряли один одному. Принаймні Пілсудський, всупереч військовій конвенції, так і не дозволив розгорнути боєздатну армію УНР, обмеживши її двома недовкомплектованими і погано озброєними дивізіями, а галицькі бригади були взагалі роззброєні. Розбудова міцного уенерівського війська явно не входила до планів польського уряду. Проте початок війни обіцяв успіх. Цілком зрозуміло, що за таких обставин США не могли повністю ігнорувати події, що відбувалися в Україні. Водночас, виходячи із загальної спрямованості своєї зовнішньої політики, Вашингтон офіційно ніяк не реагував на початок війни і став на позицію стороннього спостерігача. Не відреагував він і на звернення Бачинського від 12 травня, в якому голова місії УНР вкотре висловив прохання визнати Україну як незалежну державу, посилаючись на факт визнання з боку Польщі. Єдиною країною, яка наслідувала приклад Польщі, стала Фінляндія. Вашингтон збирав інформацію й очікував на подальший перебіг подій. 6 травня Бейнбрідж Колбі, який у березні замінив Лансінга на посаді держсекретаря, телеграмою інструктував посольство у Варшаві докладно інформувати Держдепартамент про "політичні, адміністративні і психологічні події в Україні".[9;106]

Незабаром подібні телеграми-інструкції було розіслано до посольств США в Лондоні, Парижі, Стокгольмі, Відні, Берліні й Константинополі. Від послів вимагалося негайно подати короткі звіти про зв'язки і діяльність українських місій та різних українських політичних груп за кордоном. Особливу увагу треба було приділити з'ясуванню ступеня їхньої пронімецької орієнтації та контролю над ними з боку Петлюри.

Незабаром Дж.Вайт особисто відвідав Київ і Житомир. У своєму звіті за результатами поїздки він, зокрема, писав: "...Національний суверенітет України був би для селян найкращою гарантією від домінування польських чи російських поміщиків або більшовицьких банд... Усе населення, здається, з радістю зустріло своє звільнення від більшовиків... Можливості і майбутнє української держави залежатиме надалі від самих українців. Враховуючи невеликий ентузіазм щодо української ідеї серед населення міст та інтелігенції, завдання організації задовільного уряду буде надзвичайно складним і займе більше часу, ніж гадалося. З іншого боку, я не здивуюся, коли рух набере такої сили на схід від Дніпра, що виштовхає більшовиків з півдня Росії і чорноморських портів...".

Проте навіть після звільнення майже всієї Правобережної України Білий дім не поспішав змінювати своє ставлення до майбутнього України та Східної Галичини. Насамперед американські дипломати в Європі в цілому досить скептично оцінювали міцність і тривалість польсько-українського порозуміння, вважаючи, що реальною перешкодою йому є позиція західних українців, які "вже багато років перебувають у політичній опозиції до поляків". Скептицизм в оцінці шансів на утворення і зміцнення української держави висловлювала й військова розвідка, зокрема, військовий аташе США у Варшаві Фармен.

Інша причина полягала в тому, що в 1920 р. у Вашингтоні й далі зважали на позицію білої Росії. Вже 3 травня Байт інформував своє керівництво про стурбованість з приводу польсько-українського наступу, висловлену новим головою російської місії в Польщі Горловим. Російська контрреволюція непокоїлася, що польсько-українські війська не зупиняться на Дніпрі, а підуть далі на південь і розгромлять "невелику армію" Врангеля. Стосовно домовленості між Петлюрою і Пілсудським, за якою кордон між Польщею і Україною мав проходити вздовж річок Збруч і Стир, Колбі однозначно телеграфував Байтові, що "жодні умови договору, які ділять колишні австрійські території між Польщею й Україною, є недійсними, доки майбутній російський уряд не дійде якогось рішення щодо України". 21 червня російське посольство в Парижі розповсюдило меморандум, де заявлялося, що утворення української держави "суперечило б природному стану речей" і що "підстави економічного, історичного, етнічного, політичного і культурного характеру заперечують таке штучне утворення", а об'єднання України з Росією є "необхідним і неминучим". Утім, представники "російського національного руху" не заперечували проти встановлення "робочих зв'язків" між великими державами і різними урядами, включно з українським, що постали на території Росії.[27;90]

Зрештою, американський скептицизм і обережність виявилися виправданими. Вже 5 червня 1920 р. Перша кінна армія С.Будьонного прорвала польсько-радянський фронт. Війська Пілсудського і підрозділи Петлюри були змушені залишити Київ і почали відступ з України. 4 липня розпочався наступ червоних військ М.Тухачевского на північному відтинку фронту. Становище поляків ставало катастрофічним. У відставку пішов кабінет Л.Скульського і було сформовано новий уряд на чолі з В.Грабським, який, у свою чергу, не протримавшись і три тижні, поступився кріслом В.Вітосу. Червона армія невпинно наближалася до Варшави.[27;123]

У цій ситуації міністр закордонних справ Великобританії лорд Керзон, який брав участь у роботі міжнародної конференції з урегулювання європейських економічних проблем у бельгійському містечку Спа, 11 липня надіслав російському радянському уряду дипломатичну ноту, в якій запропонував Росії укласти з Польщею перемир'я, зупинивши свої війська за 50 км. на схід від лінії, яку визначила Антанта в грудні 1919 р. як тимчасовий східний кордон Польщі і яка відтоді увійшла в історію під назвою "лінія Керзона". З огляду на поразки і відступ польської армії Вашингтон остаточно втратив інтерес до України. Принаймні від кінця червня 1920 р. в телеграмах Джибсона і Байта з Варшави про події на польсько-радянському фронті вже немає жодних згадок про Україну і Петлюру. Разом із втратою території втрачалися й останні шанси на визнання і підтримку Заходу.

Уряд УНР іще намагався переконати вашингтонську адміністрацію в необхідності надати допомогу Петлюрі в його боротьбі проти більшовиків. Зокрема, про це йшлося на зустрічі у Відні М.Василька з одним із американських дипломатів. Проте зусилля були марні. Показово, що на вимогу американської сторони сама розмова відбулася не у приміщенні американської місії, аби не надати зустрічі офіційності, а у приватному помешканні американського дипломата.

Нарешті, 10 серпня Вашингтон виклав свою офіційну позицію щодо польсько-радянської війни і майбутнього Росії. Спочатку це було зроблено 2 серпня у конфіденційній телеграмі-відповіді Колбі на запит посла Італії в США. Телеграму було розіслано в посольства США в Англії, Франції, Італії та Польщі. А 11 серпня дещо розширена і відредагована відповідь Колбі була надрукована як «Американська нота щодо ситуації в Польщі» у найбільших американських газетах. Лейтмотивом ноти була заява про невизнання радянської влади і неприйняття розчленування Росії. У ноті декларувалося, що "територіальна недоторканість і дійсні кордони Росії повинні поважатися. Ці кордони мусять обіймати всю територію колишньої Російської імперії, за винятком Фінляндії, етнічної Польщі і тієї території, що за домовленістю може скласти частину Вірменської держави". Прагнення лише цих народів до незалежності Вашингтон визнавав законним. У заяві однозначно наголошувалося те, про що раніше відкрито не говорилося, а саме - розпад Росії створить для США додаткові небажані проблеми. А коли польські війська 15 серпня розпочали контрнаступ, Держдепартамент попередив Варшаву про неприпустимість переходу польською армією лінії Керзона і висловив надію, що польський уряд утримається від агресії, яка могла б загрожувати територіальній цілісності Росії.

Уряд УНР висловив через українську дипломатичну місію в Данії свій рішучий протест проти ноти Держдепартаменту від 10 серпня, але щось змінити було вже годі. Нота від 10 серпня 1920 р. остаточно перекреслила сподівання Петлюри й уряду УНР на можливе визнання і допомогу з боку США. 17 вересня у Ризі розпочалися польсько-радянські мирні переговори. Згоди Петлюри вже ніхто не питав, і представників Директорії на переговори не запрошували. Ризький мирний договір, підписаний 18 березня 1921 р., не передбачав існування Української Народної Республіки. Натомість визнавалася "незалежність" України радянської.

Наприкінці грудня 1920 р. було відкликано місію УНР у Вашингтоні. У службовій записці в.о. директора Департаменту чужоземних зносин МЗС УНР підсумовувалося: "Зроблено місією менше не тільки того, що треба, а й того, що можна було зробити. Справа ж наша в Америці стоїть у всіх відношеннях зле". За півтора року своєї діяльності місія так і не змогла досягти головного - вплинути на позицію офіційного Вашингтона й американських політиків і схилити їх до визнання та підтримки української незалежності. Першому представництву української держави на американській землі не вдалося зробити багато і для посилення в США інформаційно-пропагандистської діяльності, хоча наприкінці жовтня 1919 р. у Вашингтоні було відкрито Українське інформаційне бюро, яке очолив юрист Г.Філіпс. Щодо України Америка лишалася необізнаною.

Окрім позиції Сполучених Штатів щодо України на заваді ефективнішій роботі місії УНР стояла її географічна відірваність від уряду та уенерівських дипломатичних представництв у Європі. Місія Бачинського часто одержувала повідомлення і розпорядження від уряду із запізненням на 4-8 місяців і втрачала відчуття ситуації вдома. Траплялися випадки, коли за браком інформації місія УНР навіть не могла спростувати ті неприхильні до України вістки, що з'являлися в американській пресі.

Крім об'єктивних труднощів, роботу місії Бачинського у 1920 р. паралізував конфлікт між ним та М.Імханицьким, який прибув до Вашингтона у квітні 1920 р. за дорученням міністерства фінансів УНР. Не поділивши першість, Імханицький 22 квітня звернувся з листом до держсекретаря, де повідомив про своє призначення "в.о. голови спеціальної дипломатичної місії Української Демократичної Республіки до США", і що Бачинський більше не представляє інтересів України. Конфлікт між Бачинським та Імханицьким збентежив навіть американських українців, які ніяк не могли розібратися, яка місія правочинна і кого представляє. Дійшло до того, що на прохання Українського національного комітету в США конгресмен Геміл 15 червня звернувся із запитом до Колбі, аби той пояснив, хто з українських представників законно представляє свій уряд. Відповідь була промовистою: "США не визнають український уряд і тому не можуть втручатись у суперечку двох приватних осіб, які стверджують, що представляють той уряд у США". Неуспіх місії УНР якоюсь мірою зумовили й недостатні дипломатичні здібності Бачинського.[6;86]

На відміну од уряду УНР, який після невдалого польсько-українського походу фактично припинив активну міжнародну діяльність і, зокрема, спроби налагодити відносини зі США, саме на період від середини 1920 р. до березня 1923 р. припало пожвавлення зовнішньополітичних зусиль Є.Петрушевича та його оточення.

Незважаючи на рішення Найвищої Ради від 25 червня 1919 р. й окупацію Східної Галичини поляками, Паризька мирна конференція так і не визначилася з політичним статусом Східної Галичини. В рішенні Найвищої Ради йшлося лише про тимчасову військову окупацію Польщею території Східної Галичини. За Сен-Жерменським мирним договором від 10 вересня 1919 р. Австрія передала Антанті свої права суверенітету над Східною Галичиною. У другій половині 1919 р. внаслідок невизначеності загальної ситуації в регіоні, розбіжностей, що існували між великими державами, і демаршів Варшави декілька разів відкладалося прийняття статуту для Східної Галичини. Англія наполягала на автономії Східної Галичини і далі використовувала східно-галицьку проблему як засіб тиску у відносинах із Францією та Польщею. З огляду на складні відносини між Чехословаччиною і Польщею симпатизувала урядові ЗУНР і Прага. Чеський уряд дав дозвіл на перебування на своїй території східно-галицьких військових формувань, а представництво ЗУНР у ЧСР, хоча офіційно й не визнане, було найчисленнішим з усіх галицьких закордонних місій. Українці самої Галичини відмовлялися визнавати легітимність польської влади. Все це давало певні надії і підстави для продовження боротьби.

Навесні 1920 р. галицька зовнішня політика опинилася на роздоріжжі, її попередні орієнтації на об'єднання з Великою Україною та на федерацію з ЧСР або з небільшовицькою Росією в умовах конкретної військово-політичної і міжнародної ситуації в регіоні й загалом у Європі зазнали краху. Від листопада 1919 р. уряд ЗУНР опинився на еміграції, центром якої став Відень. Гостро постало питання вибору подальшої орієнтації, яке висвітлило чимало розбіжностей у поглядах членів УНРади. Галицькі соціал-демократи - С.Вітик, А.Крушельницький, Й.Безпалко, І.Калинович та ін. Взагалі виступали за ліквідацію галицького державного центру, очолюваного Петрушевичем. Не було єдності і всередині Національно-демократичної (трудової) партії, яка від листопада 1918 р. виявляла політичне опертя уряду ЗУНР. Частина "трудовиків" - С.Голубович, О.Бурачинський - вважала, що треба шукати порозуміння з польським урядом. Інша частина - С.Смаль-Стоцький, Ст.Дністрянський, а також їхні політичні союзники - галицькі радикали К.Трильовський, Т.Галіп - "хорували остро на соборницьку ідеологію". За таких обставин Петрушевич навіть не наважувався скликати у Відні засідання УНРади.[33;78]

З метою з'ясувати позиції великих держав у східно-галицькому питанні і відповідно виробити власний зовнішньополітичний курс Є.Петрушевич у січні 1920 р. вирушив до Парижа і Лондона особисто. До нас майже не Дійшли відомості про зустрічі і переговори Диктатора, однак наслідки його майже піврічної поїздки не забарилися. Наприкінці травня 1920 р. В.Панейка було усунуто з посади голови галицької делегації в Парижі, а незабаром уряд ЗУНР офіційно відмежувався від будь-якої причетності до утворення і діяльності проросійського Українського національного комітету.

Проте вибух польсько-радянської війни і початкові успіхи Пілсудського та Петлюри завадили увиразненню нового курсу Петрушевича до середини 1920 р. Висловивши протест проти угод між УНР і Польщею, за якими визнавалася приналежність Східної Галичини до Польщі. Диктатор активно зондував ґрунт у європейських столицях і вичікував, чим закінчиться польсько-радянське протистояння. Переломною стала середина липня 1920 p., а саме — переможний марш Червоної армії на Варшаву, коли здавалося, що катастрофа польської армії неминуча, а також міжнародна конференція в Спа 5-16 липня 1920 р. Укладений 10 липня в Спа договір між державами Антанти і Польщею передбачав запрошення західноукраїнських представників на майбутню конференцію для вирішення статусу Східної Галичини. А відома "лінія Керзона" більше-менше відповідала етнографічному українсько-польському кордонові й лишала Східну Галичину поза Польщею. Договір викликав справжній переполох у Варшаві, а з іншого боку — негайну реакцію Петрушевича. 25 липня Диктатор видав розпорядження про організацію «Уряду Диктатора ЗУНР» з осідком у Відні. Уповноваженим для закордонних справ став С.Витвицький (з січня 1921 р. К.Левицький). Зовнішньополітичний курс було рішуче змінено. Тепер пропагувалася ідея незалежної Галицької Республіки. В листі до С.Томашівського Петрушевич висловив невдоволення діяльністю західноукраїнської делегації в Парижі, яка "постійно говорила про недостачу інструкцій, коли тимчасом вона їх одержала від Президента", і інструкція була "ясною самостійність Західної України".[32;87]

Разом зі зміною зовнішньополітичного курсу ЗУНР змінився і сам характер зовнішньої політики. На відміну од певної ідеалістичності та наївності 1919 р., у 1920 р. вона стала реальнішою і прагматичнішою. Петрушевич та його уряд покладали надії вже не на справедливість Антанти, а, по-перше, на суперечності між великими державами, які уряд ЗУНР намагався використати на свою користь; і, по-друге, на зацікавленість великих держав нафтою і концесіями у Східній Галичині. Такий "прагматизм" пояснювався і скрутним фінансовим становищем еміграційного уряду, що дедалі гіршало. У пошуках джерел фінансування своєї діяльності Петрушевич і уряд не скупилися на обіцянки західним лідерам і фірмам. На жаль, як це часто буває у таких випадках, на поверхню випливали всілякі авантюристи, котрі з допомогою уряду ЗУНР прагнули розв'язати власні фінансові проблеми, про що докладніше йтиметься далі.

Слід зазначити, що зовнішня політика верхівки ЗУНР була не так самостійною, як вимушеною реакцією на міжнародну ситуацію та політику великих і сусідніх держав. Втративши територію, галицький уряд шукав міжнародного опертя й хапався за будь-яку реальну чи гадану можливість здобути підтримку інших держав. Тому еміграційні політики навколо Петрушевича загравали з російськими білоемігрантськими колами, вступили наприкінці 1920 р. у таємні зносини з урядами Радянської України і Росії, намагалися знайти допомогу в Італії та Ватикані тощо. Пріоритетне значення Петрушевич надавав підтримці взаємин із Лондоном і Прагою, які з багатьох причин виявляли прихильність до західноукраїнської справи.

Водночас уряд ЗУНР почав приділяти набагато більше уваги взаєминам зі США. Проявилося це, передусім, у призначені до Сполучених Штатів галицького дипломатичного представництва. Декрет Петрушевича про організацію місії ЗУНР у США і Канаді було підписано 1 січня 1920 р. Враховуючи невдалий досвід попередньої української місії Ю.Бачинського, зокрема її повне ігнорування американським урядом, а також гостру потребу грошей для діяльності галицького центру в еміграції, за головну мету новій місії ставилося "придбання серед тамошніх українців... фондів на допомогу Західній Області УНР (Галичині та Буковині), а зокрема фондів для підмоги жертвам польсько-української війни, фондів на національні інституції в Галичині та Буковині та фондів на ведення політики і державних справ Західної Області УНР". Як уже згадувалось, абсолютна більшість українців емігрантів на американському континенті становили саме вихідці з Західної України, і тому Петрушевич небезпідставно сподівався на їхню матеріальну підтримку. Головою зунрівської місії було призначено відомого галицького політика, члена Національно-демократичної партії, заступника державного секретаря у закордонних справах Лонгина Цегельського. Його заступником і водночас головою місії в Канаді став проф. Іван Боберський.

11 квітня 1920 р. Цегельський приїхав до Сполучених Штатів. В інформації про приїзд Цегельського, переданій до "New York Times", Український національний комітет наголошував, що "його місія не має політичного характеру". Зрештою, більш року, до червня 1921 p., Цегельський навіть перебував не у Вашингтоні, а в Нью-Йорку. Його діяльність одразу зіткнулася з багатьма труднощами і була малопомітною до літа наступного року. На заваді стояли кілька чинників. Насамперед нову місію насторожено сприйняла українська громада. На відміну од урочистого прийняття Бачинського, Цегельського навіть не зустрічали. Американські українці добре пам'ятали невдалий досвід Бачинського та Імханицького. До того ж вони ніяк не могли розібратися, кого ж їм підтримувати: уряд Петлюри, який "віддав" Галичину полякам, чи "сепаратний" уряд ЗУНР, який "зрадив українську справу" й "об'єднався з Денікіним". Лише згодом Цегельський почав здобувати розуміння і сприяння з боку Українського національного союзу, Національного комітету та Української Греко-католицької церкви.[5;66]

Напевно, далися взнаки деякі особисті риси вдачі Цегельського. У листах-звітах до уряду він постійно скаржився на скрутний матеріальний стан представництва, що, здається, сильно псувало йому настрій і безпосередньо відбивалося на роботі представництва.

Діяльність місії обмежувалась також вищенаведеними інструкціями уряду, які не дозволяли здійснювати якісь заходи перед урядом США. Лише у вересні-жовтні 1920 р. такий стан речей дещо змінився. У зв'язку з початком польсько-радянських переговорів у Ризі уряд Петрушевича посилив свою міжнародну діяльність. До Риги було відправлено галицьку делегацію (К.Левицький, О.Назарук, Л.Мишуга, Е.Брайтер). Сам же Петрушевич, аби заручитися підтримкою Антанти, докладав чимало зусиль у Лондоні. У вересні Петрушевич написав з Лондона Цегельському, що "було би дуже бажане, щоб Ви посвятили з 4 до 6 тижнів на подорож до Вашингтона з метою особистих авдієнцій у представників американського Уряду. Сучасний момент є для нас майже переломний і ми мусимо ще раз з'ясувати наші національні і державні домагання... Слово З'єдинених держав може сильно заважити на теренах цього суду". Незабаром Цегельському були дані повноваження представляти інтереси Західноукраїнської Республіки перед урядом США.

У жовтні уповноважений уряду ЗУНР у закордонних справах С.Витвицький надіслав Цегельському докладну інструкцію, в якій головне завдання місії визначалося так: "станути на становищі самостійної державності Східної Галичини, і старатися приєднати уряд Злучених Держав Америки, щоби він підпер наші змагання". Зокрема, йшлося про необхідність популяризувати західноукраїнську справу в пресі, щоб звернути на неї увагу Білого дому. З огляду на те, що уряд ЗУНР, як уже зазначалось, у своїй зовнішній політиці почав робити більший наголос на економічне зацікавлення великих держав природними ресурсами Східної Галичини, Цегельський намагався передусім налагодити контакти з представниками американського бізнесу і використати їхні лобістські можливості для впливу на позицію Держдепартаменту. Галицький уряд, зацікавлений здобути визнання хоча б однієї великої держави, вимагав від Цегельського "приспішити" таке визнання з боку Вашингтона і був готовий піти на майбутні суттєві поступки іноземному капіталові в Галичині.