2.1 Поява „галицького чинника”

У такій міжнародній ситуації наприкінці 1918 р. з відновленням Польської держави і проголошенням Західноукраїнської Народної Республіки на порядку денному європейської політики з'явилося східно-галицьке питання. Для США його вирішення тісно перепліталося з проблемою Польщі. Ще півтора роки тому американські політики та експерти висловлювали досить туманні міркування щодо майбутнього Польщі і Східної Галичини. Президент В.Вільсон уперше виступив за відновлення Польщі у січні 1917 p., однак нічого не сказав, із яких територій вона складатиметься. Більше ясності знаходимо у його 14 пунктах.

На початку 1918 р. подібні погляди обстоював і Р.Лорд - головний американський експерт із проблем Польщі. Проте вже незабаром професор змістив акценти і його погляди почали відзначатися вельми помітними симпатіями до Польщі. 23 квітня 1918 р. він підготував великий меморандум на 110 сторінок під назвою "Проблема Східної Галичини".[4;78] Подавши грунтовний аналіз географічного становища, історичного розвитку, економічної ситуації та національного складу населення території, автор зазначив, що східно-галицька проблема є "однією з найскладніших з усіх територіальних питань, пов'язаних з відновленням Польщі". У меморандумі підкреслювалося велике політичне й економічне значення Східної Галичини для обох народів, яка стала для них "колискою національного відродження і штабом усього національного руху". Показово, що таку обізнаність у проблемі було виявлено тоді, коли вона ще не набула всієї гостроти. Лорд визнавав той факт, що українці у Східній Галичині становлять більшість населення (58%) і що в разі проведення референдуму вони висловляться за об'єднання радше з Україною, ніж із Польщею. З іншого боку, автор доводив, що Східна Галичина є складовою частиною цілої Галичини, що "інтелектуально, економічно і культурно" поляки стоять вище і що економічно ця територія тяжіє більше до Польщі.[7;64] Підсумовуючи всі аргументи, Лорд дійшов висновку: якщо шанувати "абстрактну справедливість", Східну Галичину слід приєднати до України. Але з погляду "доцільності і практичних міркувань" бажано віддати її Польщі. На його думку, Україна не надто потребує галицької провінції, бо й без неї "досить велика". Крім того, згідно з Лордом, проблематичною виглядала сама можливість тривалого існування незалежної української держави, яку знову буде включено до Росії, а поширювати російський кордон аж до Карпат "навряд чи бажано". Сильна Польща "потрібна Європі", а найкраща можливість зробити Польщу сильною - віддати їй Східну Галичину. Права українців забезпечить "широка автономія". Лорд робив висновок, що цей варіант буде "найкращим розв'язанням проблеми Східної Галичини". В разі, якщо все ж таки буде вирішено об'єднати Східну Галичину з Україною, Лорд пропонував включити до Польщі щонайменше 4 райони, що забезпечить Варшаві відносно вигідний стратегічний кордон по Сяну.

Останню крапку мало поставити політичне рішення, та воно, крім загально-стратегічних міркувань, залежало великою мірою від надходження регулярної інформації про поточні події в регіоні, тобто від діяльності політичної розвідки, якої американці 1918 р. справді не мали не лише в Україні, а й загалом у Центрально-Східній Європі. Дипломатичні відносини з Радянською Росією та країнами Почвірного союзу були розірвані. З новоутвореними державами вони ще не існували, адже нові держави або не були визнані, або Вашингтон іще не встиг вислати туди свої дипломатичні та консульські місії. Тому оперативної інформації бракувало, а та інформація, що надходила, була опосередкованою. Нею ділилися представництва Англії, Франції та Італії.

Думка галицьких українців лишалася для великих держав майже невідомою. Українські емігранти в США не мали серйозного впливу на американську владу. Крім того, однобока орієнтація на Австро-Угорщину і Німеччину під час Першої світової війни означала повну відсутність зв'язків галицьких політичних центрів у Відні - Головної української ради й Української парламентарної репрезентації - з урядами Антанти і США. Навіть захист Центральною Радою інтересів Східної Галичини на переговорах у Бресті пізніше несподівано обернувся проти західноукраїнських земель. Початок польсько-української війни в Галичині американська дипломатія інтерпретувала як намагання українців загарбати "польські землі, передані їм згідно з умовами Брест-Литовського мирного договору". Подібно до лідерів УНР, голова Української парламентарної репрезентації Євген Петрушевич намагався виправити становище лише наприкінці війни. З метою встановити контакти з союзними урядами до Швейцарії прибув відомий галицький політик національно-демократичного табору Василь Панейко. Виник навіть план утворення з українських полонених в Італії військової частини для боротьби на боці Антанти. Проте на такий рішучий крок Петрушевич не наважився.

Після проголошення 1 листопада 1918 р. Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) галицьке керівництво, прагнучи вийти з міжнародної ізоляції, робило спроби налагодити відносини з Антантою і США через нейтральні країни. Для цього Петрушевич, якого було обрано головою новоутвореної законодавчої влади ЗУНР— Української національної ради (УНРади), майже на два місяці затримався у Відні і повернувся до Галичини лише наприкінці грудня. В останніх числах листопада посланник Швеції у США Бкенгрен передав державному секретареві лист-звернення Петрушевича до Вільсона. Петрушевич рішуче відкидав польські зазіхання на Східну Галичину і просив про допомогу, посилаючись на більшовицьку небезпеку. 21 листопада вже посол УНР у Швейцарії Є. Лукасевич вручив послові США копію ноти В.Липинського до польської Ліквідаційної комісії у Кракові з протестом проти фальсифікації поляками подій у Львові. Липинський заявляв, що українці утворили свою державу "згідно з принципом самовизначення націй, проголошеним Вільсоном". Пізніше уряд ЗУHP апелював до Заходу, посилаючись саме на 14 пунктів Вільсона і загрозу поширення радянської влади. Особливі надії покладалися на Англію і США. Про це Панейко, який став державним секретарем у закордонних справах ЗУНР, говорив у розмові з англійським дипломатом у Швейцарії Сейврі. Галицькі лідери намагалися використати суперечки, що існували між Англією і США, з одного боку, та Францією, з іншого.

Вибух польсько-української війни в Галичині викликав велику стурбованість західних держав. Війна плутала їхні плани, пов'язані з потребою консолідації Польщі і боротьбою з радянською владою в Росії. Ситуацію ускладнювало те, що союзники не мали в регіоні своїх військ і не могли контролювати перебіг подій. Бракувало точної інформації. Для її отримання Англія, Франція і США, починаючи від листопада 1918 p., направили до Варшави і Львова низку своїх представників та місій.[9;45] Ініціатива належала французам та англійцям, однак не лишився осторонь від миротворчих зусиль і Вашингтон. Разом з англійськими військовими полковником Вейдом і капітаном Джонстоном у посередницьких функціях брали участь американські офіцери лейтенант Фостер, полковник Гроув, лейтенант Мак-Кормік. Східно-галицька проблема ставала вагомим чинником у відносинах США з Польщею, Радянською та білою Росією.

Здавалося, галицькі українці мали більше підстав сподіватися на прихильність Вашингтона, ніж наддніпрянці. Хоча Варшава мала в особах Гауза і професора Лорда впливових симпатиків, Вільсон і Лансінг висловлювалися проти прилучення Східної Галичини до відновленої Польщі. Відсутність одностайності в поглядах американського керівництва пояснювалась, передусім, неясністю ситуації в Росії. Приєднання Східної Галичини було, як відомо, метою Росії у Першій світовій війні. В разі перемоги білих у громадянській війні Антанта і США не могли не рахуватися з претензіями Росії на Східну Галичину і тому на даному етапі схилялися до існування польської держави в етнічних кордонах. Вимоги ж білої Росії були однозначними. Омська й катеринодарська контрреволюції з обуренням дивилися на початок польсько-української війни в Галичині. В рефераті утвореного адміралом Колчаком Підготовчого комітету до мирних переговорів зазначалося, що "Русь Галицька, Прикарпатська і Буковина повинні бути приєднані до Росії, при цьому західний кордон Росії має безпосередньо сусідити зі Словаччиною"- Денікін визнавав незалежність Польщі на засадах березневої 1917 р. декларації Тимчасового уряду, тобто без Східної Галичини.[13;45]

Ніхто з американських лідерів не розглядав варіанту утворення самостійної західноукраїнської держави. На сході європейського континенту перевага віддавалася федеративним розв'язкам, що, на думку Вашингтона, мало забезпечити право окремих націй на самовизначення і водночас запобігти балканізації Центрально-Східної Європи та утворенню малих нежиттєздатних держав.

21 січня 1919 р. з'явилися рекомендації американських експертів із територіальних проблем. Стосовно долі українських земель говорилося, що Східна Галичина "має бути приєднана до Польщі лише у тому разі, коли Україна перебуватиме у теперішньому стані хаосу, і тільки як провінція із самоврядуванням, якій Ліга Націй гарантує право вирішити пізніше свою належність... Якщо ж Україна виявить життєздатність, то спірна територія повинна бути передана їй". Із такою позицією США і прийшли на Паризьку мирну конференцію. Як стверджує англійський дослідник Говард Елкок, "президент Вільсон і його колеги приїхали до Парижа з принципами, але без плану їх втілення". Самостійність України і статус Східної Галичини ставилися в залежність від дальшого розвитку подій в регіоні, насамперед у Росії.