Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
Селянське господарство, що було історичною основою ведення сільського господарства українців, не втратило свого значення і зараз. Для переважної більшості сільського населення особисте господарство є сферою прикладання праці, що забезпечує сільські родини продуктами харчування та грошовими доходами. Протягом 1998-2000 рр. у рамках соціального моніторингу аграрних реформ (Проект приватизації землі та реорганізації КСП в Україні) проводилися дослідження джерел доходів сільських домогосподарств та їх значення для селян. У процесі дослідження було з'ясовано, що найважливішим джерелом доходів сільського домогосподарства було особисте підсобне господарство (ОПГ), частка якого у структурі доходів постійно зростала. За даними опитування 2000 р., 83% селян вважали дуже важливим джерелом забезпечення добробуту своїх сімей доходи, отримані від особистого підсобного господарства. У 2000 р. респондентів просили приблизно оцінити частки доходів, отриманих від сільськогосподарського підприємства та особистого підсобного господарства, якщо прийняти за 100% річний сукупний дохід домогосподарства. У середньому дохід від ОПГ склав 65%, а дохід від зайнятості у сільгосппідприємстві - 23%, тобто, у середньому, частка доходу, отримана від ОПГ, майже втричі перевищувала частку доходу від зайнятості у сільгосппідприємстві. Одним із завдань дослідження "Стан та перспективи українського села" 2005 року стало вивчення тенденцій щодо зміни ролі особистого селянського господарства (до 2003 року - особистого підсобного господарства) у життєдіяльності сільського населення [89; 24].
Із статистичних даних відомо, що частка селян, зайнятих тільки в особистих селянських господарствах, зростає відповідно до скорочення зайнятих у сільськогосподарських підприємствах. За даними дослідження "Стан та перспективи українського села" (2005 р) частка селян працездатного віку, зайнятих тільки в особистому селянському господарстві, склала 10%. Однак ця цифра суттєво варіює залежно від регіону й типу сільського поселення. Меншою від середньої (меншою 10%) є частка самозайнятих в ОСГ селян працездатного віку на Галичині, у Північно-Західному, Подільському, Центральному, Північному та Південно-Східному регіонах та середньонаселених селах (з чисельністю населення від 501 до 1000 осіб та від 1001 до 3000 осіб). Натомість, більший від середнього (понад 11%) показник самозайнятих в ОСГ - у Південно-Західному, Північно-Східному, Південному регіонах, у Донбасі, в малих (до 500 осіб) та великих (від 3001 до 5000 осіб і більше) селах [89; 124].
Виробництвом продукції у власних або спільних із родичами ОСГ займаються також сільські пенсіонери (крім хворих та немічних), частка яких у вибірці склала 37%. Решта груп респондентів визначала свій статус як "працівники виробничої та невиробничої" сфери села, безробітні тощо. Із результатів розподілу даних опитування щодо самовизначення статусу зайнятості важко оцінити справжнє охоплення сільських жителів працею в ОСГ. Більш об'єктивні дані отримано в ході аналізу результатів відповіді на запитання про наявність особистого (підсобного, присадибного) господарства (городу, садка, худоби). З усіх опитаних сільських мешканців 94% ствердно відповіли на це запитання. Основним мотивом ведення ОСГ є виробництво сільськогосподарської продукції, яка, у свою чергу, може або використовуватися для власних потреб, або обмінюватися чи продаватися.
За даними опитування, продають частину виробленої продукції 38% власників ОСГ, а обмінюють на іншу продукцію або послуги - 14%. Проте переважно вироблена в ОСГ сільськогосподарська продукція:
використовується для власних потреб: для 56% селян ця продукція є основним джерелом харчування їхніх сімей (у Північно-Західному регіоні - для 74%, Північно-Східному - для 70%), а ще для 30% - додатковим джерелом харчування [46; 67].
Серед особистих селянських господарств, що виробляють продукцію на продаж, кожне п'яте реалізовувало до 25% виробленого, 12% - до половини, а 6% - понад половини виробленої сільськогосподарської продукції. Спостерігається диференціація у регіональному аспекті. Менше чверті виробленої продукції продають 36% селян у Поліссі (Північно-Західному регіоні).
Від половини до двох третин виробленого продають 18% селян Придніпров'я (Південно-Східного регіону). Найбільша частка тих, хто реалізує понад 75% вирощеної продукції, проживають у Південному регіоні України [89; 134].
Отже, товарними (такими, що виробляють продукцію на продаж або обмінюють на іншу продукцію) можна вважати половину ОСГ. Аналіз товарності включає також дослідження місць і каналів збуту агропродовольчої продукції та перспективи розширення виробництва і реалізації продукції. Найчастіше продукція реалізується у власному селі (на це вказали 32% власників ОСГ). Можна припустити, що більшість цієї продукції обмінюється або продається незначна її частина, і не за високою ціною, адже статки та можливості приблизно однакові. У Північно-Західному регіоні понад 50% селян реалізують вироблену в ОСГ продукцію у своїх населених пунктах. Дослідження виявило, що найчастіше реалізують свою продукцію у власних населених пунктах мешканці найменших сіл: 40% тих, хто реалізує продукцію власного виробництва у своїх населених пунктах, проживають у селах із чисельністю населення до 500 осіб. Це може бути пов'язано із неперспективністю сіл, віддаленістю їх від магістралей та міст, переважанням у структурі населення людей похилого віку. Натомість 16% опитаних власників ОСГ продають свою продукцію в районних центрах і 11% - в обласних Дослідження каналів реалізації виробленої на продаж продукції виявило, що найпоширенішим каналом реалізації є ринок: 60% товарних ОСГ реалізують сільгосппродукцію на організованих або стихійних ринках (40% та 20% відповідно). У регіональному аспекті цей канал реалізації найбільше використовується в областях Південно-Східного регіону, а у поселенському аспекті - у найменших селах (до 500 осіб). Понад 40% товарних ОСГ реалізують вироблену продукцію посередникам (у своєму селі та в інших населених пунктах), а 27% - організованим регулярним збирачам продукції. Останній канал є привабливим для жителів малих сіл, переважно віддалених, з недостатньо розвиненою транспортною інфраструктурою, де для продажу виробляється невелика кількість продукції і мешкають люди переважно похилого віку.
У магазин, заготконтору чи безпосередньо переробному підприємству продукцію постачають в середньому 10% усіх власників товарних ОСГ. Ці канали реалізації продукції залишаються малопривабливими для сільгоспвиробників через невигідність. Лише 19% опитаних (найбільше - у Північно-Західному (38%) та Південно-Східному (35%) регіонах) здавали протягом останніх двох років молодняк великої рогатої худоби або свиней переробним підприємствам або цехам сільгосппідприємств. З них майже третина не отримували доплату за продану на забій або переробку худобу з підвищеними ваговими кондиціями, тому що не знали про таку можливість, 18% просто не доплатили, лише кожен четвертий отримував доплату [89; 139].
Таким чином, понад чверть власників ОСГ реалізують вироблену у своєму підсобному господарстві продукцію. Однак, чи є доход від продажу цієї продукції достатнім для того, щоб вважати ОСГ справді товарним з подальшою перспективою розвитку фермерського господарства? Майже половина (48%) селян продають свою продукцію за ціною, нижчою, порівняно із ціною на аналогічну продукцію на організованому ринку найближчого міста (селища). Ще 43% - приблизно за такою ж, як на ринку, ціною. Серед тих, хто вважає, що продає свою продукцію за зниженою ціною, 38% оцінюють таку різницю в цінах до 20%, ще у 27% продавців ціна нижча на 21-40%, а у третини - на 41-61%. Хоча ці оцінки є суб'єктивними, однак вони дають підстави висловити припущення про несприятливі умови реалізації продукції дрібних сільгоспвиробників.
Одержані результати дозволяють також зробити припущення щодо мотивів реалізації продукції ОСГ. З одного боку розміри та продуктивність особистих підсобних господарств сільського населення орієнтовані переважно на підтримання життєдіяльності сільських сімей і не можуть приносити суттєвих прибутків. Це підтверджують дані опитування, згідно з якими для переважної більшості селян сільгосппродукція, вироблена в ОСГ, є основним чи додатковим джерелом харчування, а третина опитаних або обмінює її на іншу, або віддає батькам, друзям, знайомим, родичам. З іншого боку, майже 40% селян продають вироблену продукцію, однак значну частину - за цінами, нижчими, ніж ціни на організованому ринку. Отже, йдеться не про продаж задля отримання вагомого прибутку, а про реалізацію надлишків. Цей висновок підтверджують відповіді сільських жителів на запитання щодо прибутковості особистих селянських господарств. Лише 32% вважають свої господарства прибутковими, 58% - не вважають, 10% - не визначилися. Відповіді селян різних регіонів на запитання щодо прибутковості ОСГ суттєво відрізняються. Найбільша частка селян, що вважають свої ОСГ прибутковими, у Поліссі та Придніпров'ї (Північно-Західний регіон - 44,5%, Південно-Східний - 59,3%), а найменша - на Галичині (7,6%) й Слобожанщині (Північно-Східний регіон - 14,5%) [90; 23].
Трансформаційні процеси в аграрному секторі країн з перехідною економікою супроводжувалися перетвореннями у складі та структурі виробників сільськогосподарської продукції на користь середніх, дрібних і великих приватних товарних господарств (ферм) або їх об'єднань, а фермер став синонімом типового ринкового сільськогосподарського виробника. На жаль, фермерство в Україні все менше розглядається як один з провідних варіантів розвитку вітчизняного аграрного сектора. Понад три чверті селян не хотіли б організовувати на базі своїх ОСГ сімейне фермерське господарство. Лише 15% погодилися б, причому 5% - за певних умов, серед яких найчастіше згадуються наявність коштів, землі та техніки для її обробітку, державна підтримка (кредитування, дотування та налагодження каналів і гарантії збуту). Найбільша кількість охочих започаткувати сімейний фермерський бізнес проживає на Півдні України (17% бажаючих і ще 6% - за певних умов), що пов'язано з відносно невеликою кількістю та щільністю сільського населення, гарними ґрунтово-кліматичними умовами і можливістю вирощувати високоприбуткову овочево-фруктову продукцію, соняшник тощо.15% селян Північного регіону також хотіли б розвивати фермерські господарства, що може бути пов'язано з їх розташуванням поблизу Києва.12% селян Полісся (Північно-Західний регіон) хотіли б створити сімейні фермерські господарства за певних умов - тут традиційний район розвитку молочного скотарства, яке за умов державної підтримки може бути досить прибутковим. Найменш оптимістично щодо організації власного сімейного фермерського бізнесу налаштовані селяни Поділля і Галичини - відповідно 90% і 82% власників ОСГ тут не хочуть стати фермерами [68; 46].
Ведення власного сільськогосподарського бізнесу (фермерського типу) включає багато аспектів: підприємливість, поінформованість щодо ринкової кон'юнктури, налагоджені канали збуту продукції, оптимальне фінансування, кредитування тощо.
Натомість, функціонування ОСГ, що здійснюється переважно в межах натурального або напівнатурального типу, вимагає менших витрат, і досить часто продовжує використовувати ресурси сільськогосподарського підприємства.
Згідно з даними загальнонаціонального опитування 2000 року понад половина працівників і пенсіонерів сільгосппідприємств вважали, що виробництво продукції в їхніх особистих підсобних господарствах залежить від можливостей сільгосппідприємства, членами якого вони є [68; 52].
Лише 24% респондентів тоді вважали свої підсобні господарства незалежними від сільгосппідприємства. Значна частка респондентів (25%) не відповіли на це запитання, що цілком зрозуміло з огляду на поширення такого негативного явища, як розкрадання майна сільгосппідприємств. Ще п'ять років тому сільськогосподарські підприємства повністю або частково забезпечували сільські домогосподарства кормами, насінням, добривами, молодняком худоби і птиці, послугами з оранки городів, транспортними послугами тощо. Для 29% респондентів, які визнали залежність своїх підсобних господарств від сільгосппідприємства, вона була значною, ще для 43% - незначною. Натомість у 2005 р. лише у 15% селян (переважно у мешканців малих сіл (26%) та жителів Південно-Східного (57%) регіону) існувала значна залежність виробництва продукції у власному підсобному господарстві від можливостей та наявних ресурсів сільсько-господарського підприємства. Ще у чверті опитаних така залежність була незначною. Отже, за п'ять років реформування сільгосппідприємств зменшилася залежність від них сільських домогосподарств і відповідно зросла частка сільських домогосподарств, які самостійно вирішують проблеми ресурсного забезпечення своїх селянських господарств - до 54% у середньому (а у західному Поліссі - 66%).
Правові, організаційні, економічні та соціальні засади ведення особистого селянського господарства було визначено у Законі України "Про особисте селянське господарство" (№742KIV), прийнятому ще у травні 2003 р. З усіх селян-власників ОСГ, на яких, власне, спрямована основна дія закону, про його існування знають лише чверть. Найвищу обізнаність мають жителі Південно-Східного регіону (41%) та Поділля (32%), а також працездатні працівники від 36 років (32%). Лише 6% селян вважають, що прийняття цього закону сприяло вирішенню певних проблем їх власного ОСГ (лише у Південно-Східному регіоні цей показник сягнув 25%). Майже 70% респондентів негативно відповіли на це запитання, ще чверті було важко визначитися з відповіддю [68; 61].
Відповідно до чинного законодавства України ознакою особистого селянського господарства є те, що вироблена в ньому сільськогосподарська продукція призначена, насамперед, для власного споживання, отже, діяльність, пов'язана з веденням особистого селянського господарства, не відноситься до підприємницької діяльності, тому власники ОСГ не вважаються суб'єктами підприємницької діяльності. Майже дві третини селян позитивно оцінюють цю норму. Ще третині було важко визначитися з відповіддю.
Якби виникла необхідність і власники ОСГ, які реалізують вироблену продукцію, змушені були зареєструватися суб'єктами підприємницької діяльності (стати приватним підприємцем), то 35% із них скоріше за все шукали б можливість продати продукцію там, де не вимагали б документів про реєстрацію, 23% - скоротили б виробництво продукції до потреб родини, кожний десятий припинив би продавати продукцію власного підсобного господарства, а 21% респондентів не визначилися із відповіддю на поставлене запитання. Лише 4% погодилися б на реєстрацію, але за умов помірних податків та дотацій на виробництво з боку держави [68; 96].
Статтею 4 закону про ОСГ визначається, що вони "підлягають обліку, який здійснюють сільські, селищні, міські ради за місцем розташування земельної ділянки в порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади з питань статистики". Насправді ж лише 23% власників ОСГ підтвердили факт обліку виробленої ними продукції сільськими (селищними) радами. Найкращим чином ця законодавчо внормована робота проводиться на Поліссі (Північно-Західний регіон - 58% опитаних підтвердили факт обліку), найгірше - на Донбасі (2% ОСГ обліковувалися). Половині селян взагалі байдуже, чи буде обліковуватися вироблена ними в ОСГ продукція, чи ні, кожний п'ятий ставиться до цього позитивно або ще не визначився Однак 15% респондентів (у Південному регіоні - 28%, серед жителів малих сіл - 23%) не подобається факт обліку їхньої продукції переважно через побоювання сплати податку та можливі зловживання з боку контролюючих органів.
У статті 7 закону про ОСГ прописано основні права та обов'язки членів особистих селянських господарств. Серед них - права відкривати рахунки в установах банків й отримувати кредити; отримувати трудову пенсію, а також інші види соціальної державної допомоги та субсидії; отримувати дорадчі послуги; брати участь у конкурсах сільськогосподарських виробників для отримання бюджетної підтримки відповідно до загальнодержавних і регіональних програм; об'єднуватися на добровільних засадах у виробничі товариства, асоціації, спілки з метою координації своєї діяльності, надання взаємодопомоги та захисту спільних інтересів тощо [71; 68].
Чи користуються члени ОСГ наданими їм законодавцями правами? На жаль, відповідь на це запитання поки що є негативною. Так, 96% респондентів відповіли, що не брали протягом останніх двох років кредит у банку на потреби особистого селянського господарства (переважно через відсутність потреби (44%) або можливості (4%) у кредиті, через великі відсотки (6%) тощо). Про можливість брати участь у конкурсах сільгоспвиробників для отримання бюджетної підтримки на ОСГ із загальнодержавних і регіональних програм взагалі не чули 18% селян, а решта 82% не брали в них участі. З усіх опитаних 98% власників ОСГ не отримували протягом останніх двох років бюджетної підтримки на ОСГ із загальнодержавних і регіональних програм. Більшість селян (93%) ведуть свої підсобні господарства індивідуально, не об'єднуючись на добровільних засадах у виробничі товариства, асоціації, спілки з іншими ОСГ.
Підтримці дрібних сільгоспвиробників покликаний сприяти Закон "Про сільськогосподарську дорадчу діяльність", одне з завдань якого - надання практичної допомоги дрібним сільськогосподарським товаровиробникам в освоєнні ринкових методів господарювання, щоб вони стали повноправними суб'єктами аграрних ринків. Більше третини селян погодилися з необхідністю послуг дорадчих служб (агрономів, зоотехніків, економістів тощо) для ведення власного господарства, причому 7% з них згодні за них платити [72; 67].
Питання пенсійного забезпечення сільськогосподарських працівників завжди було і залишається надзвичайно складним, а членів ОСГ - ще й невирішеним. Половина селян працездатного віку (жінок до 55 років та чоловіків до 60 років) стурбовані невизначеністю з приводу власної пенсії у майбутньому. Серед молоді до 35 років цей показник становить 63%, а тих, кому від 36 років і до 55-60 років - 75%. Однак право членів ОСГ отримувати трудову пенсію гарантоване законом про ОСГ. Більше того, у статті 9 наголошується, що "члени особистих селянських господарств підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню та пенсійному забезпеченню, а пенсійне забезпечення членів особистих селянських господарств та сплата ними збору до Пенсійного фонду України здійснюються відповідно до законодавства про пенсійне забезпечення та загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" [88; 90].
Отже, на власну пенсію пропонується заробляти самому, здійснюючи внески до Пенсійного фонду. На таку пропозицію згодні пристати близько 20% селян (на Галичині таких - третина), сплачуючи щомісяця здебільшого 15-30 грн. за умови стабільної роботи та зарплати і гарантій повернення цих грошей у майбутньому. Кожен п'ятий стверджує, що за нього внески до Пенсійного фонду платить підприємство.
Окрім прав члени ОСГ мають також певні обов'язки (дотримуватися вимог земельного законодавства та законодавства про охорону довкілля; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату; дотримуватися чинних нормативів щодо якості продукції, санітарних, екологічних та інших вимог відповідно до законодавства; надавати сільським, селищним, міським радам необхідні дані щодо їх обліку тощо). Результати опитування свідчать, що обов'язки, покладені державою на селян, виконуються ними сумлінно. Так, 84% респондентів стверджують, що дбають про підвищення родючості ґрунтів у власному господарстві (найбільший цей показник у Південно-Східному регіоні - 94%, найменший - на Донбасі (70%). Своєчасно сплачують земельний податок або орендну плату за використовувану землю 90% власників ОСГ (70% роблять це регулярно, 20% - іноді з затримками). Відповіді на запитання про дотримання чинних нормативів щодо якості продукції, санітарно-екологічних та інших вимог виявилися не зовсім однозначними. Чверть опитаних зазначили, що немає потреби у контролі за дотриманням стандартів для продукції, яка виробляється в ОСГ, ще 14% не мають ніякої інформації про існування таких нормативів. Однак половина членів ОСГ вважають, що спроможні дотримуватися чинних нормативів (з них 10% - за умови відповідного навчання та організації контролю якості).
У законі про ОСГ зазначається, що окрім виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків, господарська діяльність може бути також спрямована на "надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму". Такий різновид господарської діяльності у сільській місцевості набув значного розвиту у розвинутих країнах і поступово стає на порядок денний у нас. Однак дослідження виявило низьку поінформованість сільських мешканців щодо сільського зеленого туризму. Лише п'ята частина селян знає, що таке зелений туризм, ще 24% дещо чули про це, а понад половина опитаних нічого про це не знає. Найвищий рівень обізнаності демонструють жителі традиційних туристських регіонів: Південно-Західного (34%), Північного (26%) та Галичини (22%). З усіх опитаних кожен десятий погодився б приймати в своїй оселі туристів, а ще 6% погодилися б на це за певних умов, серед яких основними є: благоустрій та облаштування оселі, навчання й підтримка (у тому числі фінансова) з боку місцевих і державних органів влади, розвиток відповідної інфраструктури. Найбільшу зацікавленість щодо можливості приймати у своїх оселях туристів виявили жителі Північного (20%), Південно-Західного (17%) та Південного (13%) регіонів [88; 27].
Зважаючи на те, що основною умовою прийняття і розміщення туристів називається відповідний рівень облаштування оселі, у респондентів поцікавилися, чи погодилися б вони створити належні умови для відпочиваючих (душ, туалет, харчування тощо). Загалом на це погодилися б 15% опитаних, відмовилися - 38%, не змогли визначитися з відповідями - 47%. Готовий облаштувати свою оселю для прийому туристів кожен п'ятий сільський житель Закарпаття та Буковини, Північного регіону та Півдня.
Не дивлячись на різне відношення до ОСГ не тільки у респондентів різних вікових категорій, та мешканців різних регіонів, можна зазначити найбільш прибуткові та перспективні сфери діяльності ОСГ.
Отже, по-перше це традиційне виробництво, переробка і споживання сільськогосподарської продукції, реалізація її надлишків. Один з новітніх і популярних видів діяльності ОСГ є господарська діяльність спрямована на "надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму". Такий різновид господарської діяльності у сільській місцевості набув значного розвиту у розвинутих країнах і поступово стає на порядок денний у нас, особливо поблизу історичних пам’яток, заповідників, водойомів.
Висновки
Виконав завдання дипломної роботи ми пропонуємо сквозні висновки, узагальнення з кожної частини роботи.
Звернемо увагу на те, що через звужений спектр можливостей працевлаштування та незадовільну якість середовища життєдіяльності відбувається інтенсивна міграція освіченої й конкурентоспроможної частини селян, погіршується забезпеченість працівниками агропромислових та інших підприємств і закладів, розташованих у сільській місцевості. Посилюється небажання молоді постійно проживати на селі.
Стрімке обмеження доступності й низька якість послуг соціальної сфери, виняткова важливість подолання цих проблем для реформування АПК та економіки взагалі, для поліпшення демографічної і суспільно-політичної ситуації, з одного боку, а також зміни вікової структури - з іншого, вимагають переглянути підходи до благоустрою систем розселення, вдосконалити організаційно-економічні засади задоволення матеріально-побутових і соціально-культурних потреб сільського населення.
Проаналізувавши джерела доходів сільських сімей, ми визначили основні групи матеріальної підтримки:
1) доходи сільських сімей формуються переважно за рахунок заробітної плати у грошовій формі;
2) пенсії;
3) заробіток за кордоном;
4) доходи від ведення особистих селянських господарств.
Важливість останніх у структурі доходів сільських сімей оцінюється селянами вище, ніж важливість заробітної плати і пенсії. Доходи від ведення ОСГ мають найбільше значення для тих, хто зайнятий тільки в ОСГ, безробітних і зайнятих тільки на сезонних роботах.
Все ще істотною є потреба у соціальному облаштуванні сільських населених пунктів і створенні належних умов для їх життєдіяльності, оскільки стан соціальної інфраструктури значною мірою впливає на самовідчуття сільського населення. Багато сільських населених пунктів не мають найнеобхіднішого: дитячих садків, шкіл, сфери послуг, спостерігаються транспортні проблеми і навіть перебої у постачанні хліба.
Дослідження виявляють, що взятий реформою курс на розвиток підсобних господарств населення вірний. Якби не було передачі землі підсобним господарствам, то спад виробництва в Україні був би ще відчутнішим.
По - друге особисті підсобні господарства є стабілізуючою формою господарювання. У сучасних умовах вони гальмують спад виробництва сільськогосподарської продукції у всіх категоріях господарств і за умов безробіття стримують від різкого спаду рівень життя сільського населення, забезпечують додатковий заробіток до мізерних пенсій та оплати праці у громадському виробництві.
Отже, і надалі слід вживати заходи щодо створення необхідних умов для розвитку та розповсюдження особистих підсобних господарств. Саме такий підхід відповідає прагненням сучасних селян.
Розглядаючи питання урегулювання та реформування земельних відносин, можна побачити, що насамперед проблема не може бути вирішена без сучасної правової бази, відповідних законопроектів. Негайного вирішення потребують питання, які насамперед хвилюють рядових селян - проблеми передачі у спадок, оренду, приватизації.
Законодавство України надає агропромисловим товаровиробникам право вільного вибору форм власності і напрямків трудової і господарської діяльності, забезпечує умови для відродження і розвитку селянських (фермерських) господарств, особистих селянських господарств, створює умови раціонального використання і збереження селянами переданих їм у власність і наданих в користування земель, соціального їх захисту. Однак, як вже зазначалось, в правовому полі є багато прогалин та білих плям.
Несприйняття особистих підсобних господарств в якості системного фактору розвитку економіки країни, що з одного боку був продуктом радянських соціально-економічних перетворень, а з іншого - символізував їх недосконалість, було характерною ознакою поглядів більшості науковців, політиків і ідеологів радянських часів незалежно від конкретного періоду. Уявлення про ОПГ як про “анахронізм", що не має перспектив, чужорідне для соціалістичної економіки тіло, були широко розповсюджені не тільки в 1930-60-і, але навіть в 1960-80-і роки, коли начебто була доведена їх безпечність і навіть економічна корисність.
На основі сприйняття селянами державної аграрної політики, їхнього бачення розвитку сільських територій, сільських громад, сільського господарства можна визначити пріоритети державної політики сільського розвитку, а саме:
диверсифікація видів діяльності у сільській місцевості, створення нових джерел доходів поза сільськогосподарським виробництвом. Значний потенціал криється у створенні робочих місць у сфері послуг з огляду на нерозвиненість сфери послуг у сільській місцевості;
підтримка розвитку малого підприємництва у сільській місцевості через Український фонд підтримки підприємництва, регіональні програми розвитку малого підприємництва та інші механізми;
створення мережі сімейних ферм у сільській місцевості. Перетворення частини особистих селянських господарств на сучасні товарні ферми сприяло б розв'язанню проблеми зайнятості та доходів значної частини сільського населення;
розвиток дорадчої діяльності, створення обслуговуючих кооперативів, кредитних спілок у сільській місцевості;
поширення інформації щодо прав, можливостей і ризиків власників земельних часток у ході формування земельного ринку й іпотечного кредитування; розвиток системи досудового (третейського) вирішення спорів у сільській місцевості, що сприятиме захисту майнових прав селян;
сприяння збереженню і розвитку культурних традицій села;
захист довкілля і збереження природного середовища для майбутніх поколінь. Розвиток зеленого туризму;
підвищення якості життя у сільській місцевості, наближення побутових умов і сільської інфраструктури до міських;
підвищення спроможності органів місцевої влади. Широке залучення громадських організацій до виконання програм соціально-економічного розвитку, залучення сільських громад до вирішення проблем сільської місцевості.
Ефективна реалізація комплексної політики сільського розвитку неможлива лише в рамках державної аграрної політики. Ця сфера потребує тісного партнерства і скоординованих зусиль урядових структур, органів місцевого самоврядування, сільських громад, громадських організацій і приватного сектора. Саме на комплексний розвиток сільської місцевості поступово переміститься фокус аграрної політики після вступу України у СОТ і в ході європейської інтеграції.
Список використаних джерел
1. Гончарук О. Соціальні проблеми реформування аграрного сектора національної економіки // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2001 - №4 - 45с.
2. Довжик Б. Трансформація сільської зайнятості в умовах аграрної реформи // Україна: аспекти праці. - 2003 - №3 - 78с.
3. Амбросов В.Я. Соціальна сфера села України: регіональний аспект (В.Я. Амбросов, І.В. Білокінь, І.Ф. Гнибіденко, О.Г. Булавка). - К.: НДУ. - 2003. - 605с.
4. Національна програма розвитку агропромислового виробництва і соціального відродження села на 1999-2010 роки (проект) // Економіка АПК. - 1999. - №6
5. Андрейцев В.І. Суверенній Україні - нову “Земельну Конституцію" (концептуальні підходи до підготовки проекту Кодексу законів України про землю) // Земельне та цивільне право України. - 1999. - №8.
6. Декрет Кабінету Міністрів України “Про приватизацію земельних ділянок" від 26 грудня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - №10.
7. Земельний кодекс України (в ред. від 18 грудня 1990 року) // Вісник України. Відомості Верховної Ради України. - 1991. - №10.
8. Земельний кодекс України (в редакції від 13 березня 1992 р) // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - №25.
9. Новаковський Л.Я. Концептуальні основи земельної реформи і проблеми її здійснення // Землевпорядний вісник. - 1997. - №1.
10. Постанова Верховної Ради України “Про земельну реформу" від 18 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - №10.
11. Постанова Верховної Ради України “Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі" від 13 березня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - №25.
12. Постанова Верховної Ради України “Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею” від 13 березня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - №25.
13. Семчик В.І. Соціально-правові гарантії земельної власності і землекористування // Землевпорядний вісник. - 1997. - №1.
14. Указ Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 10 листопада 1994р. // Бюлетень законодавства України. - 1997. - №6, - С.23-28.
15. Указ Президента України “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям” від 8 серпня 1995 р. // Бюлетень законодавства України. - 1997. - №6.
16. Шульга М.В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных условиях. - Харьков: Консум, 1998.
17. Онищенко О. та ін. Проблеми реформування відносин власності та
організаційних структур господарювання на селі // Економіка України. - №9. - 1998. - С.12.
18. Право собственности в Украине /Под ред. Шевченко Я.Н. - К.: Блиц - информ, 1996. - 320 с.
19. Федоров М. Трансформація земельних відносин в аграрній сфері // Економіка АПК. - № 4. - 1998. - С.12-17.
20. Шепотько Л. Село: сучасна політика і стратегія розвитку. - К., 1997. - 328 с.
21. Аграрне право України. За ред. Янчука В.З. - К., Юрінком., 1996.
22. Титова Н.І. Фермер і закон. - Львів. - 1996.
23. Титова Н.І. Фермерство в Україні. Основні правові засади. Питання та відповіді. - Львів. - 1998.
24. Герасимчук А.А. Соціологія: Навчальний посібник. - К.: Видавництво Європейського університету, 2003. - 245 с.
25. Лукашевич М.П. Соціологія: Загальний курс: Підручник. - К.: Каравела, 2006. - 407 с.
26. Пшеничнюк О.В. Соціологія: Посібник для підготовки до іспитів. - К.: Вид. Паливода А.В., 2005. - 169, с.
27. Сасіна Л.О. Соціологія: Навчальний посібник. - Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. - 206 с.
28. Соціологія: Підручник/ За ред. Володимира Пічі,. - 3-тє вид., стереотип. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 277 с.
29. Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій. - Львів, 1998. - 362 с.
30. Основи земельного права. - К., 1999. - 765с.
31. Правознавство. - К., 2000. - 367с.
32. Бірюков І. А, Ю.О. Заїка, В.М. Співак. Цивільне право України. - К., 2001. - 320с.
33. Цивільний Кодекс України. - К., 2003. - 189с.
34. Назаренко О.В. Визначення оптимального розміру сільськогосподарського землекористування на прикладі аграрних підприємств Сумської області // Матеріали науково-практичної конференції викладачів, аспірантів та студентів Сумського НАУ (5-21 квітня 2005р). - Суми, 2005. - С.379 - 380.
35. Назаренко О.В. Оренда - економічний інструмент раціонального землекористування. - Суми: ВАТ „СОД", видавництво „Козацький вал", 2005. - 102с.
36. Назаренко О.В. Вплив орендних відносин на оптимізацію землекористування в аграрних підприємствах // Економіка АПК. - 2006. - № 1. - С.91-95.37. Конституція України: прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України, 28 червня 1996 року - К.: Преса України, 1997. - 80 с.
38. Земельний кодекс України, - Х.: ТОВ "Одісей", 2002. - 600 с.
39. Біленчук П.Д., Кравченко В.Д., Підмогильський М.В. Місцеве самоврядування в Україні (муніципальне право). Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2000. – 304 .40. Місцеве самоврядування: Монографія. - Кн.1. Організація роботи сільського селищного голови (А.О. Чемерис, П.І. Шевчук, П.Ф. Гураль; за зап. ред. А.О. Чемериса. - Львів: Ліга-Прес, 1999 - 320с.
41. Орендні відносини в Україні: Зб. нормат. актів. - О. - 65 К; Юрікон Інтер. 2001 - 400 с.
42. Про державний земельний кадастр. Закон України. - К.: Кондор, 2003 - 467с.
43. Науково-виробничий журнал "Землевпорядкування" №3 (7), Київ, 2002. - С.3-7,С.26-32.
44. Науково-виробничий журнал "Землевпорядкування" №1 (9), Київ, 2003. - С.61-65.
45. Ступень М.Г. Теоретичні основи Державного земельного кадастру, навчальний посібник. - Львів, 2003. - С.123
46. Гнаткович Д.Й. Земельный кадастр. Економика землепользования. - Львов: Высшая школа, 1986. - С.23-33
47. Лісовий кодекс України. Прийнятий 21.01.2001 // ВВРУ. - 2001. - №2.48. Даниленко А.С., Лихо груд М.Г., Основні засади запровадження в Україні кадастрової-інформаційної системи // Землевпорядний вісник. - 2003. - №1. - С. 22-27.
49. Добряк Д.С., Вагін Ю.М., Єршов В.Г., Методологічні основи автоматизації процесу реєстрації прав на земельні ділянки // Землевпорядний вісник. – 1998 р. №1 (2). - С.10-15.
50. Водний Кодекс України, прийнятий 06.06.1995 // ВВРУ. - №8. - 1995.
51. Кодекс України про адміністративні правопорушення із змінами і доповненнями. Прийнятий 11.07.1995 // ВВРУ. - 1995. - №9.
52. Егоренков П.Е. Природоохронные основы землеустройства - М: Агропромиздат, 1986. С. 32
53. Землевпорядний вісник. - К; Урожай, 1998. - №1. - С.29.
54. Земельный кадастр в сельськохозяйственных предприятиях. - Львов: ЛСИ 1975. 378с.
55. Інструкція про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею (у тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі: Затверджена наказом Держкомзему України від 29.02.2002., №27,К.: Деркомзем України, 2002.
56. Іванух Р.А. Охорона і раціональне використання природо-ресурсного потенціалу сільського господарства. - К; Урожай; 1985. - 378с.
57. Казьмір П.Г., Мицай М.А. “ Важливі умови реалізації земельної реформи". Економіка АПК 1995. - К.: Урожай. - 1995. - 125с.
58. Магазинщиков Т.П. Земельный кадастр. - Львів: Світ, 1991. - 452с.
59. Земельна реформа в Україні. Проект “Аграрна політика для людського розвитку". - К., - 2004. - 40 с.
60. Земельна реформа в Україні у 2001 - 2002 роках. Звіт інформаційно-ресурсного центру “Реформування земельних відносин в Україні за 2001 - 2002 роки”. - К., 2003. - 160 с.
61. Земельне право України: Підручник / За ред. М.В. Шульги. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 368 с.
62. Управління земельними ресурсами. / За ред д. е. н., проф.В.Г. В’юна. - Миколаїв: МФ НаУКМА, 2002. - 316 с.
63. Гуревський В.К. Право приватної власності громадян України на землі сільськогосподарського призначення: Монографія. - Одеса: Астро-принт, 2000. 136 с.
64. Малинська Л.В. Еколого-економічна ефективність агролісомеліорації. // Актуальні проблеми природничих і гуманітарних наук - Полтава: Полтава, 1997. - С.219-223.
65. Малик М. Основні напрями реформування відносин власності в колгоспах України. // ЕУ. - 1993. - №12. - С.53-58.
66. Мочерний С.В., Єрохін С.А., Каніщенко Л.О., та ін. За редакцією С.В. Мочерного. Основи економічної теорії. - К.: "Академія", 1997. - С.261-272.66.
67. Москвін О, Проблеми і Альтернативи агрореформи. // ЕУ. - 1998. - № 1. - С.55-64.67. Михайленко О. Основи держави і права. - К.: Феміна - 1995. - 160 с.15.
68. Оуєн О.С. Охорона природних ресурсів /на рос. мові/ - М.: Колос - 1977.416 с.16.68.
69. Оніщенко Д., Юрчишин В. Про форми власності в аграрній сфері України. // ЕУ. 1993. - № 3. - С.13-23.17. Оніщенко Д., Юрчишин В. Про форми власності в аграрній сфері України. // ЕУ. - 1997. № 4. С.50-61.18.
70. Писаренко В.М., Куценко О.М. Екологічні основи раціонального природокористування в аграрному виробництві. - Навчальний посібник - К.: НМК ВО - 1992. - 200 с.
71. Рубан Ю. Методологічні та методичні питання створення концепції розвитку сільського господарства. // ЕУ. - 1994. - №1. - С.50-54.
72. Прейгер Д. Сільське господарство України: вчора, сьогодні, завтра. // ЕУ. - 1993. №12. - С.48-52.21. Статистичний щорічник України за 1995 рік. - К.: Техніка, 1996 р. - С. 203-204.
73. Янушевич В.М., Шовкун І.А. Стан перспективи розвитку малого підприємництва в аграрному секторі України. // Реформування економіки України. Київ, 1997. С.82-88.
74. Личное подсобное хозяйство в условиях агропромышленной интеграции. - М, 1988. - 170с.
75. Шмелев Г, Стексов Ю. Личные подсобные хозяйства // Экономические науки. - 1983. - №3
76. Белянов В.А. Личные подсобные хозяйства при социализме. - М, 1970. - 209с.
77. Косолапов Р.И. Актуальные вопросы концепции развитого социализма // Социологические исследования. - 1985. - №2
78. Островський В.Б. ЛПХ в условиях социализма // Актуальные проблемы агропромышленного комплекса. - Алма-Ата, 1985 - 250с.
79. Бестужев-Лада И.В. Социальное прогнозирование // Социальные аспекты современного экономического и научно-технического развития. - М, 1986 - 456с.
80. Волков И.М. Трудовой подвиг советского крестьянства в послевоенные годы: Колхозы СССР в 1946-1950 годах. - М, 1972 - 46с.
81. Шмелев Г. Индивидуальные формы ведения сельскохозяйственного производства // Вопросы экономики. - 1996. - №7
82. Янюк Е. Роль Особистих господарств колгоспників у системі колгоспного виробництва // Економіка Радянської України. - 1965. - №8
83. Михайлова Л.І. Особисті підсобні господарства населення: сутність, класифікація, ефективність // Економіка АПК. - 2001. - №7
84. Мельник Л.С. Подсобные хозяйства населения // Экономика АПК. - 1999. - №8
85. Бизнесс-информ. - 1995. - №43
86. Додонова М.В. Особисті підсобні господарства сільських жителів Криму: стан, перспективи розвитку // Автореф. Дис. Канд. екон. наук. - Сімферополь, 2000 - С6.
87. Сільське господарство України за 2000 рік: Статистичний щорічник. - К., 2001. С21.
88. Тимченко С.М. Українське село: проблеми етносоціальних змін 1959-89рр. - Запоріжжя, 1995
89. Попов Н. Мотивационные механизмы и стимулы труда в сельском хозяйстве // АПК: экономика и управление. - 1992. - №2
90. Могильний О.М. Деякі аспекти аграрної політики щодо приватного сектора // Економіка АПК. - 2000. - №8
91. Збарський В.К. Особисті селянські господарства в становленні малих форм господарювання // Економіка АПК. - 2004. - №1
92. Липчук В.В., Курило С.М. Перспективи розвитку особистих господарств населення Економіка АПК. - 2001. - №3
93. Мельник Л.Ю., Макаренко П.М. Особистий сектор сільськогосподарського виробництва: стан, тенденції і перспективи // Економіка АПК. - 2002. - 213с.
Додаток А
Таблиця А.1. Регіони, де проводилось соціологічне дослідження
| Назва регіону | Області, що включені до складу регіону | Кількість респондентів |
| Північно-Західний | Волинська, Рівненська | 109 |
| Галичина | Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська | 253 |
| Південно-Західний | Закарпатська, Чернівецька | 132 |
| Поділля | Вінницька, Хмельницька | 165 |
| Центр | Кіровоградська, Полтавська, Черкаська | 180 |
| Північ | Житомирська, Київська, Чернігівська | 197 |
| Північно-Східний | Сумська, Харківська | 117 |
| Південно-Східний | Дніпропетровська, Запорізька | 109 |
| Донбас | Донецька, Луганська | 86 |
| Південь | АР Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська | 253 |
Таблиця А.2. Вікові групи респондентів. Вік % респондентів
| 18-28 років | 18 |
| 29-39 років | 19 |
| 40-55 років | 25 |
| 56-60 років | 6 |
| 61-99 років | 32 |
Дата: 2019-05-29, просмотров: 233.