Визначення соціально-економічної сутності і ролі особистих підсобних господарств в радянський період виступало досить важливим чинником, що впливав на їх об’єктивне становище. Адже саме вивчення теоретичних аспектів існування ОПГ як соціально-економічного явища в кінцевому рахунку формувало відношення до них влади та визначало форми і напрямки державного регулювання особистого сектору сільськогосподарського виробництва.

Варто зазначити, що з початку 30-х років, коли ОПГ виникли як соціальне явище, і до самого розпаду СРСР радянські еліти так і не сформували сталого бачення цих важливих теоретичних аспектів, що в кінцевому рахунку і зумовили численні хиби в державній аграрній політиці. Наукове сприйняття особистих підсобних господарств завжди мало на увазі крім чисто економічних підходів до їх оцінки, в першу чергу, ідеологічний бік справи.

Наукова думка була спрямована на обґрунтування ідеологічного постулату про вирішальну роль і безумовні переваги колгоспно-радгоспного сектору виробництва [71,63], а також акцентувала увагу головним чином на позитивних сторонах соціально-економічного життя країни, применшуючи труднощі і прорахунки в державному регулюванні соціальних і економічних процесів. В силу такої однобічної орієнтації, проблематика, пов’язана з особистими господарствами, дослідниками відносилась до “периферії соціалістичної дійсності" [73,171]. Факт їх існування не міг замовчуватись. Однак влада ставила жорсткі рамки для наукових досліджень. Тому вивчення різних аспектів існування і функціонування ОПГ ніколи не було повним, заснованим на ґрунтовному аналізі їх місця в системі соціально-економічних відносин [64, 20]. Від питання розгляду їх функцій, місця і значення свідомо ухилялись [61,65]. Вони не розглядались як повноправний економічний суб‘єкт і важливий системоутворюючий елемент радянських соціально-економічних відносин, трактувались як другорядне, а іноді і шкідливе явище.

Особливою спрощеністю трактувань як соціально-економічних відносин в цілому, так і особистих підсобних господарств, зокрема, відсутністю серйозного аналізу їх соціально-економічної сутності і значення відзначались 40-і - початок 60-х років ХХ ст. [75,5]. Головною характерною рисою досліджень цього часу був розгляд проблеми в основному через ідеологічну призму “книжної” моделі соціалізму. При цьому зважені наукові оцінки часто підмінялись заідеологізованими штампами, теоретичним підґрунтям для яких слугували виступи партійних лідерів і цитати “класиків" марксизму.

Питання існування особистих господарств в цей час вивчалось виключно з позицій інтересів колгоспно-радгоспного сектору, як складова частина актуальної на той час проблеми комуністичного будівництва і удосконалення системи соціалістичних відносин. Так, О. Канєвський в своїй праці “Розбудова і розвиток сільського господарства УРСР” відзначав роль ОПГ в післявоєнні роки як мінімальну, І. Черняк говорив про шкідливість натуральних прибутків і товарності ОПГ, що вела, на його думку, до зростання стихійних елементів в народному господарстві і "паразитизму, неробства, інших пережитків капіталізму". К. Ларіонов, С. Сергєєв, А. Воронович, ряд інших дослідників наголошували на приватній сутності праці в особистих господарствах, кваліфікували останні як прояв “рвацтва", як “гальмо на шляху повного подолання приватновласницьких пережитків в свідомості селян - колгоспників". Висока товарність особистих господарств на їх думку відсувала повну перемогу соціалізму на дуже далеку перспективу, оскільки вела до зростання стихійних елементів в народному господарстві і "паразитизму, неробства, інших пережитків капіталізму" [79,83]. Розповсюджені в ті роки твердження про великі соціальні і економічні втрати, що несе суспільство від ведення особистих господарств, слугували одним з вагомих аргументів позиції про можливість і необхідність їх знищення.

Не дивлячись на суттєву трансформацію, “підгонку" під радянські реалії, комуністична ідеологічна концепція продовжувала наголошувати на необхідності ліквідації ОПГ навіть після смерті Й. Сталіна, коли з‘явилась теорія “двохфазовості” будівництва комунізму через проміжний, “соціалістичний" етап. Радянські еліти продовжували бачити в системі економічних відносин, що утвердилась в ході колективізації, лише початок перевиховання селянства в соціалістичному дусі, адже в “артілі" не завершувалась, а тільки починалась “справа створення нової громадської дисципліни, справа навчання селян соціалістичного будівництва" [80,43]. Відповідно, існування ОПГ розцінювалось радянськими теоретиками як тимчасове явище, що буде поступово подолано при переході до вищих форм соціалістичних відносин [80,44;].

Риторика з‘їздів і пленумів середини 50-х років неодмінно містила ідіоми про існування “історичної закономірності розвитку сільськогосподарських артілей по шляху до комуни... ”, що передбачала швидке зникнення економічних передумов для існування ОПГ. А на рубежі 1950-60-х років з вуст окремих представників економічного і політичного істеблішменту звучали заклики “обмежити рамки особистої власності… що тягне комунізм в болото дрібних власників…”. Так, на грудневому (1958 року) Пленумі ЦК КПРС М. Хрущов відмічав, що “питання про звільнення колгоспників від малопродуктивної праці в особистому господарстві має як економічне так і політичне значення". Тоді ж, в грудні 1958 року, в промові на зустрічі з білоруськими колгоспниками партійний лідер охарактеризував особисті господарства як гальмівний елемент розвитку соціалізму, що вбирає в себе велику кількість праці радянських трудівників, звужує сферу дозвілля і відпочинку.

Прийняття в 1961 році нової програми КПРС, що передбачала будівництво комунізму за 20 років, ще більш загострило тон дискусії навколо особистих підсобних господарств: з ними в принципі змирились, але лише як з тимчасовим елементом, необхідним на першій, “перехідній" фазі становлення комуністичної формації. Дрібне, неусуспільнене індивідуальне господарювання в ОПГ - своєрідний залишок старого натурального сільськогосподарського виробництва і традиційної сімейної організації праці на базі примітивних знарядь, на думку політиків і науковців не мало майбутнього, оцінювалось як родима пляма капіталістичного суспільства, гальмівний елемент руху до комунізму, що мав неодмінно відмерти. В потязі до ведення ОПГ вбачались прояви приватновласницької природи селянства [80,36], його корисливості і дрібнобуржуазних устремлінь, що породжувались “темними” силами селянської психології.

З подібними міркуваннями були тісно пов’язані і думки про неадекватність матеріального базису ОПГ сутності соціалізму в марксистсько-ленінському розумінні, про їх суперечність, або навіть небезпечність для будівництва нового, прогресивного ладу [91,60], підспудний страх відродження на ґрунті особистої праці і особистої власності ОПГ дрібнобуржуазних тенденцій і приватновласницьких звичок, що червоною ниткою проходить через радянські дослідження.

Уявлення про ОПГ як про чужорідне для соціалістичної економіки тіло, породжене прагненнями до здирництва, були широко розповсюджені навіть тоді, коли на науковому рівні була доведена необхідність їх існування [90,63]. Зокрема в 1956 році економіст С. Сєргєєв висловлював думку, що в будь-якому особистому господарстві закладена можливість його капіталістичного переродження, відродження на його основі соціального розшарування [81,80]. П. Голубков закликав до уважного розгляду питання “чи варто відносити ОПГ… до соціалістичного господарства на рівні з промисловістю, колгоспами і радгоспами" [82,68]. У навчальному посібнику "Політекономія" 1963 року випуску частина праці, затрачена в ОПГ, трактувалась як "приватна праця", а самі ці господарства розцінювались як приватне господарство, "гальмо на шляху повного подолання приватновласницьких, буржуазних пережитків..."

Подібні погляди посилювались обивательськими оцінками і ідеологічними кліше, досить поширеними в суспільній свідомості повоєнного СРСР. При цьому в якості найбільш значного фактору негативних характеристик особистих господарств з боку значної частини суспільства були розповсюджені в ті часи, і в великій мірі штучно нав’язувані владою стереотипи про можливість відродження на їх основі соціального розшарування, появи соціального прошарку, що має непропорційно-високу частку національного багатства [81,23].

В цілому, на думку дослідника соціальних і аграрних відносин Ю. Арутюняна, головною рисою наукових розробок 40-х - першої половини 60-х років було визначення необхідності рішучого подолання приватновласницьких тенденцій і застосування до деякої частини населення каральної політики, посилення методів примусу, що вважались прийнятними і виправданими як засіб боротьби з явищами, що на думку влади підривали основи радянського ладу [91,5]. Більшість вчених тих часів вважала особисті господарства пережитком старого суспільства, розсадником приватновласницьких намірів, залишковою формою одноосібних селянських господарств, що протистоїть соціалістичному громадському виробництву і гальмує його розвиток, “родимою плямою капіталізму", яка суперечить законам руху до комунізму і може призвести до “дрібнобуржуазного переродження”. Непорушний в ті часи постулат про тимчасовий, характер існування особистих господарств, про їх швидке зникнення суттєво знижував актуальність їх дослідження, звужував сферу наукового аналізу, суттєво спрощував і вихолощував розуміння їх соціальної ролі. На багатоманітті соціальних функцій ОПГ або не акцентувалась увага, або вони зводились до опису етнографічної традиційності, притаманної селянському побуту.

ІІ половина 60-х - 80-і роки ХХ ст. відзначався появою більш ґрунтовних і об’єктивних теоретичних праць з проблематики ОПГ. Це обумовлювалось як відносною лібералізацією поглядів влади на їх існування і розвиток, так і прогресом в економічній, аграрній і історичній науці. Не дивлячись на політичні і ідеологічні перепони, зусилля вчених були направлені на укріплення об‘єктивної компоненти наукового пізнання. Наукові праці другої половини 60-80-х років різняться від попередніх доробок більшою зваженістю оцінок, обґрунтованістю суджень, більш цілісним підходом до аналізу соціально-економічних явищ.

Разом з тим, і в ці часи державна політика на селі оцінювалась виключно у позитивному руслі. Натомість, найбільш непривабливі сторінки відносин держави і власників ОПГ або не подавались взагалі, або подавались викривлено і фрагментарно. Так, В. Макарова характеризувала зменшення владою присадибного землекористування населення в результаті перегляду статутів артілей в 1956-1957 роках як виключно-добровільну акцію, обумовлену відмовою сільського населення від частини своїх ділянок [84; 56].

Деякі факти обмежень особистих господарств державою, посилення податкового тиску на них в ІІ половині 40-х - початку 50-х років і на рубежі 50-60-х років, трактувались взагалі як позитивні, оскільки, на думку дослідників, припиняли “роздування" ОПГ понад статутні норми і перешкоджали “гіпертрофованому" захопленню працею в них. Рішення уряду по посиленню податкового тиску на особисті господарства зображувались як цілком обґрунтовані, а ставки податку як “посильні" для виплат колгоспними сім’ями. Їх обмеження виправдовувались небезпекою впливу малочисельних фактів порушень законодавчо-встановлених норм їх ведення окремими “паразитичними” елементами на свідомість інших сільських жителів і “виходу ОПГ за рамки підсобного". Небажання селян працювати в громадському господарстві, або прагнення їх випрацювати лише визначений державою мінімум трудоднів розцінювалось як антирадянська, шкідлива діяльність. Підкреслювалась відповідність державної політики щодо обмежень особистої ініціативи, насильного залучення до громадської праці інтересам будівництва соціалізму [85; 27]. Сама діяльність радянського населення в особистих господарствах трактувалась іноді як форма отримання незаслужених і незаконних прибутків, а їх розширення - як загроза колгоспному ладу [75; 105].

Факти “роздування" особистих господарств продовжували трактуватись виключно негативно, як “збочення”, що підривали громадське господарство і відроджували приватновласницькі настрої [75; 71], хоча, з іншого боку, цілком усвідомлювались об’єктивні економічні обставини, що вели до прагнення селян збільшити підсобні господарства, слушно відзначалась слабка ефективність адміністративних, позаекономічних дій влади щодо селянства з метою зменшення їх трудової активності в особистих господарствах.

Зростання уваги до аналізу суті, природи і еволюції особистих підсобних господарств, їх місця в системі радянських соціально-економічних відносин з боку широкого кола спеціалістів - істориків, економістів, юристів в ІІ пол.60-х - 80-і роки, дозволило більш всебічно і комплексно вивчити їх роль і функції, визначити основні тенденції і закономірності розвитку, переглянути сформульовані в 30-50-ті роки заангажовані висновки про економічну шкідливість ОПГ, небезпеку їх існування, можливість переродження в дрібнотоварні господарства.

Факт успішного існування і розвитку ОПГ, великої уваги до них з боку населення в цей період, вже пов’язувався не стільки з “приватновласницькими пережитками", скільки з недостатнім рівнем розвитку продуктивних сил країни, економічними недоліками громадського виробництва, його нездатністю задовольнити всі потреби населення в прибутках і продуктах харчування, незацікавленістю трудівника в розвитку громадського господарства.

Тогочасна наука визнала об’єктивний характер існування ОПГ в радянській економічній системі і відсутність суттєвих передумов для їх зникнення в найближчій перспективі, а також визначила їх важливі економічні і соціальні функції.

Вже в кінці 70-х - початку 80х років були зроблені висновки про відносну ефективність дрібного виробництва (яким було ОПГ) в умовах соціалізму і внутрішніх факторах його сталості, можливість і доцільність використання потенціалу сімейних форм господарювання для потреб вдосконалення суспільного відтворення. Тому, скажімо, праці Г. Шмелева [84] та І. Макарової [85], написані в 80-і роки відрізняються більш реалістичними оцінками економічної ефективності, ролі і місця ОПГ в виробничій, соціальній сферах радянського суспільства. Вчені більш відверто почали висловлюватись про прорахунки влади в політиці щодо ОПГ, визнали низьку ефективність, негативні економічні і соціальні наслідки застосування непродуманих методів впливу на їх розвиток.

З іншого боку, навіть в 80-і роки ХХ ст. Для переходу від локального вивчення окремих історичних, економічних, правових аспектів їх розвитку до об’єктивного аналізу їх природи і сутності на основі застосування вищих форм теоретичного узагальнення і логічного синтезу так і не було створено належних умов. Об’єктивні висновки продовжували сполучатись з заідеологізованими кліше щодо тимчасового характеру існування ОПГ. В притаманній для радянських часів формі підкреслювалась повна їх залежність від громадського виробництва, а їх висока продуктивність пов’язувалась, в першу чергу, зі зв’язками з колгоспно-радгоспним сектором [71; 39]. Підкреслювалась економіко-господарча, технічна, юридична залежність ОПГ від громадського сектору, а також суттєво применшувалась їх роль як в продовольчому забезпеченні країни, так і в цілому в соціально-економічних відносинах.

Таким чином, несприйняття особистих підсобних господарств в якості системного фактору розвитку економіки країни, що з одного боку був продуктом радянських соціально-економічних перетворень, а з іншого - символізував їх недосконалість, було характерною ознакою поглядів більшості науковців, політиків і ідеологів радянських часів незалежно від конкретного періоду. Уявлення про ОПГ як про “анахронізм", що не має перспектив, чужорідне для соціалістичної економіки тіло, були широко розповсюджені не тільки в 1930-60-і, але навіть в 1960-80-і роки, коли начебто була доведена їх безпечність і навіть економічна корисність.