А. Елістратова визначає питання «доброякісності» людської природи як кардинальне питання всього Просвітництва. Це питання, на думку дослідниці, вирішується позитивно, без «тривог та сумнівів. Питання про ницість і тваринність, які заплямлюють «людську природу» з найбільшою прямотою ставить Свіфт» [36; 37–38]. Саме тому Ю. Віппер називає сатиру Свіфта глибоко трагічною і песимістичною [17; 211].

У четвертій частині, де Гул лівер потрапляє в державу розумних коней – гуїгнгнмів, Свіфт остаточно розправляється з ренесансним уявленням про людину як «вінця творіння» і по-своєму розглядає тут важливу для просвітників ідею «природної людини». Сама по собі природа така гармонійна і розумна, що здатна передати розумність навіть тваринам. Водночас цивілізація здійснює такий згубний вплив на людину, що звільнитися від нього іноді неможливо. Колись після аварії корабля на острові врятувалося подружжя, нащадки якого так здичавіли, що лише зовнішнім виглядом і потворними звичками нагадували людей. Вони успадкували від цивілізації і розвинули в собі тут, на острові, лише негативні риси – жорстокість, підступність, брехливість, войовничість, схильність до грубих розваг і насолод, жадобу золота. Нащадки ж коней, які теж припливли до берега, навпаки – перетворилися на розумних істот і з часом підкорили собі здичавілих людей, назвавши їх «єгу». Четверта частина, таким чином, нагадує собою якийсь еволюційний природній експеримент, результати якого довелося оцінити Гулліверові.

Протиставлення здичавілих людей і коней, що «окультурилися», має сатиричний, гротескний характер і виступає прикладом «матеріалізації» метафори (дикі порядки в суспільстві втілюються у поведінці здичавілих людей). Але це згущення похмурих барв має ще полемічну спрямованість проти роману Д. Дефо «Робінзон Крузо». В останньому, навпаки, поетизовано буржуазну підприємливість, тверезу розсудливість і сувору протестантську моральність сучасного англійця. Полемізує Свіфт з Дефо і попередній, третій книзі. Цивілізація, світ техніки і науки, всі галузі застосування людського розуму не тільки не слугують людині (як у Дефо), а спрямовані їй на шкоду.

В останній частині міняється й тональність оповіді: Свіфт відступає від тону безпристрасного оповідача і коментатора і висловлює в палких монологах та описах гірке розчарування в людстві з його схильністю «спрямовувати даний йому від природи розум проти самого себе, замість того, щоб самовдосконалюватися» [91; 8].

Біологічний реалізм опису потворних тварин, яких зустрів гул лівер на початку останньої подорожі, викликає неймовірну огиду, хоча в ньому немає нічого фантастичного: «Голови та груди в них були вкриті цупким, в одних – кучерявим, в інших – гладеньким волоссям. Бороди в них були як у цапів. Вздовж спини та на передній стороні ніг тяглася в них довга волосяна смужка; решта тіла була гола, і я міг бачити темно-коричневий колір їхньої шкіри. Хвостів у них не було: не було й волосся на заду: там воно росло тільки навколо вихідного отвору. Гадаю, природа вкрила це місце волоссям, щоб захищати його, коли вони сидять на землі». Самиць мандрівник змальовує ще огиднішими фарбами: «Самиці були менші за самців. В них було довге, некучеряве волосся на голові, а більше рослинності на тілі не було ніде, крім вихідного отвору та статевих органів. Перса в самиць висіли між передніми лапами, а коли вони лізли рачки, то часто майже торкалися землі. Колір волосся у тварин був що найрізноманітніший: і русявий, і чорний, і червоний, і жовтий». Не дивно, що Гул лівер не впізнав в цих бридких істотах людину і описав їх як дивних тварин. Поряд зі словом «єгу» оповідач обов’язково вживає епітет» мерзенний», «бридкий», «гидка істота».

Єгу – істоти людиноподібні, людиноподібною є й їх психологія. Якщо спочатку Гуллівер розглядає ці істоти як найогидніший різновид тваринного світу, то протягом четвертої частини їх поведінка все більше нагадує йому людську. Восьмий розділ четвертої частини автор присвячує докладному опису властивостей єгу, в якому мимохідь порівнює їх з людським родом і самим собою, наголошуючи при цьому на доброму знанні «натури людської» Для цього у мандрівника вже склалося досить огидне враження про єгу, однак, переборюючи гидливість, він далі досліджує їх. Найбільше його цікавили, наскільки подібні вони на людей. Важливим є те, що й єгу «виразно відчували свою спорідненість» з Гуллівером, особливо, коли він «закачував перед ними рукави сорочки і показував свої голі руки та груди». Тоді єгу присувалися ближче і, як мавпи наслідували всі його рухи, виявляючи разом з тим свою ненависть до чужинця. Одного разу, коли було надто спекотно, Гуллівер роздягнувся і вирішив скупатися в річці. Молода самиця – єгу, побачивши його без одягу, запалилася хіттю і кинулася у воду. Вона обняла його «найогиднішим способом, і він, перелякавшись як ніколи у житті, покликав на допомогу огиря. Ця пригода дуже розважила Гулліверового господаря і дуже образила самого героя. Гуллівер із сумом і соромом розповідає: «Тепер я не міг уже заперечувати, що я – справжній єгу. Від голови до ніг, коли їхня самиця відчула природний потяг до мене, як одного з своїх».

У четвертій частині аргументується думка Свіфта, сформульована ним у «Казці про бочку»: у суспільстві людину «створює» одяг, плаття. Коли Гуллівер розуміє, що різниця між ним і єгу полягає тільки в одязі (це знання відкривається героєві поступово), спільність людини і єгу сягає найвищої точки розвінчання людської природи. Фізіологічний нарис природи єгу вражає читача насиченими гротескними формами: єгу підступні, жорстокі, ненависні один до одного (вони ненавидять і Гул лівера, вважаючи його подібним до них), жадібні, глупі та боягузи. «Образ єгу, відзначає І. Дубашинський, не наділений соціальним змістом. Автор створює узагальнений портрет єгу, не вдаючись до індивідуалізації, роблячи різницю між цими істотами тільки за статевою ознакою» [32; 63]. Незалежно від статті, віку, зовнішності (вони і чорні, і руді, і білі), єгу наділено спільними рисами. Структура цього узагальненого образу не потребує такого будівельного матеріалу, як особливості особистості. Немає самої особистості. Всіма єгу володіють грубі інстинкти… це стадо. Сатирик розповідає про їх огидні рухи, природні потреби, натуралістична деталь у кожному разі виконує певну естетичну функцію, посилюючи відразу до єгу.

Фізіологічний нарис звичаїв єгу підтверджує огидність цієї породи живих істот. Доповнює його подібність у нахилах: «По деяких місцевостях у цій країні знаходять блискуче різнобарвне каміння, що їх єгу страшенно люблять, іноді буває так, що цей камінь глибоко сидить у землі. Тоді вони цілий день риють землю своїми пазурами, а виривши камінь несуть його додому, ховають у своїх хлівах, насторожено озираючись навколо, бо бояться, щоб хтось не знайшов цього скарбу. Мій господар спочатку не міг зрозуміти причини такого неприродного потягу й не бачив у тому камінні ніякого пожитку для єгу, та тепер почав думати, що це – та ж сама скнарість, що, як я казав, буває й у людей». Дикі єгу, втративши людську подобу, зберегли найгірші риси людської цивілізації – жадобу до коштовностей, багатства, звичку ховати свій скарб і збагачуватись, навіть якщо це не має ніякого сенсу.

Узагальнений образ єгу – жорстоких, ненаситних, смердючих, скупих, викликав багато дискусій серед тих, хто вивчав творчість Свіфта. В. Теккерей, один з перших заговорив про мізантропію автора «Мандрів Гуллівера». Така точка зору мала неабияке поширення в літературних колах. Американський дослідник М. Войй наводить у своїй книзі «Свіфт і ХХ століття» вислови письменників (Т.С. Еліота, Дж.Б. Шоу), літературознавців (М. Меррі, Б.Уіллі), які зараховують Свіфта до мізантропів, додаючи ще й те, що він одночасно був ще й циніком. Проте, слід не забувати не можна не враховувати гуманістичне спрямування сатири Свіфта. Як і «Казка про бочку», «Мандри Гуллівера» написані з метою «загального виправлення людського роду». У «Мандрах Гуллівера» автор кілька разів нагадує, що пише для виправлення моралі, для просвіти людства. У листі до поета О. Попа Свіфт так відзначав задум свого твору і пояснював ставлення до людини: «У принципі я ненавиджу та зневажаю тварину, що називається людиною, хоча сердечно люблю Джона, Пітера, Томаса і т.д.… і я зібрав матеріали для трактату, у якому буде доведено, що визначення «людина – розумна тварина» – фальшиве, і буде доведено, що необхідно формулювати: «людина – тварина, що сприймає розумом». На цій великій базі мізантропії (правда, не в манері Тімона) побудовано «мандри». І я до тих пір не знатиму спокою, поки всі чесні люди не розділять мою точку зору» [32; 69]. Уточнюючи цю думку, Свіфт в іншому листі пише: «Так, після всього говорю вам, що я аж ніяк не ненавиджу людство: це vous autres (ви інші) його ненавидите, тому що вам хочеться, щоб люди були тваринами розумними, і ви злоститесь, коли вони вас розчаровують, я ж завжди відкидав це визначення та сформулював власне» [96; 218].

Іронія, як одна із головних рис Свіфтової сатири, заставляє читача двояко сприймати факти прямо. Буквально, а це – іронічно. А. Штейн ставить питання: «Звідки з’явилася у Свіфта така дивна ідея зробити коней носіями і втіленням розуму. Проф. Р. Крейн доводить, що Свіфт спирається на ходові приклади популярних підручників логіки, в яких доводиться, що людина – розумна тварина. В якості нерозумної тварини їй протиставлено коня. Свіфт перевертає все з ніг на голову і створює фантастичну країну, де кінь стає твариною розумною, а людина – нерозумною. На цьому й побудовано іронію письменника» [96; 208]. Полеміка навколо питання про сутність людини та її відмінності від тварини, без сумніву, дуже цікавила Свіфта. Четверта частина була своєрідною пародією або іронічною відповіддю на згадану дискусію. Свіфт створив країну розумних коней – гуїнгнгнмів. В цій країні все існує в перевернутому вигляді. Коні займають місце людей і поводять себе як люди. Людиноподібна істота займає місце тварини і поводить себе, як тварина.

Гул лівер докладно розповідає про людські деталі конячого життя, які особливо спочатку могли б здатися просто комічними, але враження сильно змінює співіснуюча поряд фігура єгу. У розповіді Гуллівера гуїнгнгнми – працелюбні, дружні, помірковані в своїх бажаннях істоти, словом «вінець творіння». Поступово, крок за кроком читач дізнається про суспільство розумних коней: вони будують будинки, працюють, виховують дітей. Головними їхніми чеснотами є «непохитність в приязні та доброзичливість», чужинця з найдальшої частини краю приймають вони так само, як і найближчих сусідів, «вони надзвичайно скромні та ввічливі, дарма що не обізнані ні з якими церемоніями», «не розбещують своїх дітей, а виховують їх тільки за вказівками розсудливості, стриманості, працьовитості, охайності вчать у них молодь обох статей.

Серед гуїнгнгнмів Гуллівер знайшов душевний спокій, про що свідчить його розповідь: «Мене не хвилювали ні зрадництво чи невірність друга, ні образи явного чи прихованого ворога. Мені не доводилося ні підкуплювати, ні підлещуватись, ні звідникувати, запобігаючи ласки в якогось вельможі чи його улюбленця. Я не потребував захисту ні від обману, ні від насильства».

Патріархальний уклад, розумний устрій суспільного життя, натуральне господарство, високі моральні якості гуїнгнгнмів, описані Світом у романі, дозволили віднести цей твір до великих утопічних шедеврів. Здійснюючи огляд утопічної літератури в статті «Утопія вчора і сьогодні», він зауважує: «Із середини ХУІ і до початку ХІХ століття в Англії не з’являлося серйозних утопічних творів, виключаючи хіба що «Мандри Гуллівера» Свіфта – утопії відчаю, в якій автор продемонстрував таку художню силу і глибину думки, що було би даремно її тут аналізувати» [58; 97–98].Визначаючи місце «Мандрів Гул лівера» серед цілого ряду утопій, С. Гречанюк наводить низку висловлювань і думок письменників та літературознавців. Наголошуючи, що «І.М. Голеніщев-Кутузов підписався під словами Мортона про те, що автори утопій ХУІІ століття втратили широту й перспективність мислення Томаса Мора, що англійським утопіям періоду буржуазної революції, починаючи від «Христианополя» Валентина Андре, «Нової Атлантиди» Френсіса Бекона, «притаманний практичний дух, який відображає до початку ХУІІ ст. Силу й упевненість буржуазії в собі» [24; 201–202].

Проте, як зауважує науковець, подібні думки ще раніше висловила Леся Українка в статті «Утопія в белетристиці», і наводить їх: «Утопія» Томаса Мора викликала чимало наслідувань, більше і менше близьких до взірця, але всі вони якщо й мали часами успіх, то дуже нетривкий. Здебільшого утопісти ХУІІ і ХУІІІ ст. не дорівнювали літературним талантам своєму старшому товаришеві з ХУІ ст., а крім того, й не вміли добрати відповідної форми своїм ідеям. Кампанелла, Френсіс Бекон, Верас (ХУІІ ст.) навіть зробили крок в порівнянні з Т. Мором… З письменників ХУІІ ст. один тільки Свіфт оригінально покористувався формою, наслідуваною з «Утопії» [24; 202]. Леся Українка, визначаючи місце твору Свіфта, називає його «Перелицьованою Утопією», там Свіфт довів до абсурду звички. Погляди, громадський устрій та ідеали сучасної йому доби». З цією думкою погоджується С. Гречанюк: «Надто мало в «Мандрах Гуллівера» власне утопічного, і цю особливість безсмертного твору заважила Леся українка. Вона писала: «З властивою йому безпощадністю Свіфт розвинув у своєму творі мотив, покладений в основу першої частини «Утопії», власне критику існуючого ладу, але мотив другої частини «Утопії» – ідеал можливої прийдешності – Свіфт навмисне створив: він намалював образ щасливого життя, але не для людей, а – для коней» [24; 202–203].

Четверта частина «Мандрів» справедливо вважається найскладнішою для розуміння. Але й важливість її не можна заперечити, бо без неї «Мандри Гуллівера» остаточно відсунулися б, як і «Робінзон Крузо», в розряд дитячої та пригодницької літератури, а декан Свіфт здавався б чи то старшим потішником і вигадником, чи то доброчинним, хоч і жорстоким викривачем» [60; 79]. Дж. Свіфт на відміну від Т. Мора, який показав своїм сучасникам страшні картини їхнього життя і те, яким воно насправді повинно бути, тобто запропонував варіант ідеального суспільного життя, не дав такого оптимістичного виходу: «Утопія – це ніде. Гуїнгнгнми – ніхто, і це страшніше».

Пародією на утопію вважає «Мандри Гуллівера» А.Єлістратова: «Протиставляючи олюднених коней здичавілим людям, Свіфт хоче створити картину «природного стану» суспільства. Він вкладає у зображення держави коней свої політичні ідеали – захист республіканського устрою і заклик до патріархального натурального господарства. Заклик до натурального обміну в «Листах суконщика», прославлення доброчинства патріархального селянства в третій частині «Гуллівера» завершуються тут картиною натурального господарства гуїнгнгнмів, не знаючих вад та виразок капіталістичного ладу» [36; 373–374]. Проте, дослідниця вважає, що Свіфт сам «бачить нездійсненність цієї утопії. Йому не вистачає барв, щоб схвалити цей вузький, обмежений лад з його вівсяною кашкою і відсутності письменства, із збереженням особистої власності і рабовласництва, – але Свіфт і не збирається цього робити. Тут більше відчаю, ніж віри».

Л. Трауберг, розвиваючи цю думку, доводить на прикладах з твору, що суспільство розумних коней далеке від ідеалу. В зображенні єгу теж присутня іронія, адже читачу відомо, що гуїнгнгнми влаштували генеральну облаву на єгу, забрали по двоє дитинчат, розмістили їх в стайнях і приручили як диких тварин носити і возити вантажі. Тут автор статті вбачає критику колонізаторства. Гуїнгнгнми, вочевидь, є колонізаторами, які приручили і заставили працювати на себе єгу. Справді, Гуллівер постійно повторює нарікання коней на єгу, які не бажають працювати, що нагадує нарікання «теннесійських плантаторів і російських поміщиків» [83; 123]. Тим самим у статті заперечується думка Лесі Українки, що «коні не винні», адже збори постановили й Гул лівера, як представника єгу (до того ж розумного, освіченого), вигнати острова, боячись, що раптом він очолить рабів, допоможе їм нападати на володіння гуїнгнгнмів. Л. Трауберг висловлює ряд сумнівів відносно щирості захоплень Гуллівер гуїнгнгнмами: у них не існує дискусій та суперечок, для них «розум не є, як для нас, інстанцією проблематичною» [83; 125]. Гуллівер захоплюється поезією гуїнгнгнмів, у що неможливо повірити: їм абсолютно чуже поняття «того, чого не існує», тобто видумка, фантазія, їм, як зауважує Гул лівер, не властиве поняття гордості, але ж саме у гордості Гуллівер звинувачує своїх спів родичів. Якщо гуїнгнгнмам не властиве почуття злоби, жорстокості, то чому вони так жорстоко повелися з першими єгу? У житті коней немає розлучень та перелюбства, але у них немає й любові, яка є навіть у тварин в дикій природі. І, нарешті, серед них білі, гніді та мишасті трохи відрізняються будовою тіла та здібностями від гуїнгнгнмів сірих, чалих та вороних, і через те завжди виконують обов’язки слуг». Саме тут автор статті вбачає насмішку Свіфта над створеним ним «ідеальним» суспільством коней. Коли Гул лівер від почуття вдячності до свого господаря хоче поцілувати йому копито (подібно до того, як правовірні цілують взуття папі римському) – господар сам підносить копито до його уст. Тут теж приховано гіркий жарт, іронічне ставлення Свіфта до «ідеальності» суспільства коней.

Важливою є, на нашу думку, ще одна особливість четвертої частини «Мандрів Гуллівера»: можливо авторові й забракло фантазії та барв для змалювання суспільства гуїнгнгнмів, але вони «виграють» у зіставленні з суспільством «розумних єгу», адже розповіді Гуллівера про звичаї, лад, порядки англійців викликають у коней щире здивування й протест, бо вони контрастують у основі своїй з їхніми звичаями та порядками, моральністю та світобаченням. К і у попередніх частинах роману, у четвертій розповідям про англійське суспільство відведено багато місця. Визначення абсолютної нормальності фантастичного острова, попри всю абсурдність зображуваного (олюднені коні, отваринені люди), починається для Гул лівера не з коней і не з єгу, а з самого себе. Він розмовляє з конем, якому бажано знати, «звідки я прибув і яким чином набув видимість розуму» Він вмовляє коня не обманюватись його схожістю з єгу – «цією огидною твариною, до якої я відчуваю найглибшу огиду та зневагу». Він – істота зі світу, де все по-іншому, де «лише одні єгу наділені розумом». Це зовсім інші єгу, не такі, як тут; це – люди-тварини горді та особливі, на доказ чого Гуллівер готовий пред’явити нарис моралі та історії Англії останнього десятиліття.

Приблизно те саме він вже робив у Бробдінгнезі, але королю цієї держави сучасна англійська історія здалася жахливим викривленням природного людського образу. Те ж саме знайшов у ній і місцевий господар Гул лівера – сірий кікь, який дійшов висновку, що розумні єгу ще гірші за диких. Хоч єгу його країни, на думку коня, викликають у нього презирство, але він обвинувачує їх за їхні огидні якості не більше як гейх (хижих птахів) за жорстокість, або гострий камінь за те, що той ріже ногу. Коли ж такі вчинки роблять створіння, які пишаються своїм розумом, то він боїться, що їхня розумова розбещеність гірша за жорстокість. Отже, йому здавалося, що замість розуму ми обдаровані особливою властивістю, яка збільшує наші природні пороки, на зразок хвиль струмка, що відбиваючи образ потворного тіла, не тільки збільшує його, а й ще більше спотворює». Сатирично-викривальна спрямованість розповіді про Англію посилюється постійними порівняннями з життям диких єгу, тим більше, чим далі розповідає Гуллівер про «розумних» і «особливих» єгу, він все більше знаходить спільних рис з дикими спів родичами. Всі пороки і вади отваринених людей збільшуються і стають ще мерзеннішими у єгу, – озброєних розумом. Природна жорстокість і ненависть єгу, їх жадібність у світі Гуллівера сягає апогею, озброєні розумом, ці якості находять вихід у війнах, братовбивстві. У цьому світі ще більшою мірою поширені розпуста, грабунок, обман, які є ще огиднішими, ніж у світі єгу. Отже, Гуллівер, спілкуючись з гуїнгнгнмами, доходить сумних висновків про приреченість людського суспільства, яке свій природний розум і освіченість спрямовує проти себе ж. Він бачить, що людство не тільки не може, але й не хоче бути вилікуваним. Висновок Гуллівера – це лише художня деталь її відкриття, але аж ніяк не сама істина. Гуллівер відкриває не формулу, а світ – світ сучасних співвідношень та ілюзій. Суспільство, розглянуте з різних позицій, у різних аспектах його стосунках з людиною, внаслідок чого поступово встановлюється потрібна зображальна перспектива, як звіт про реальний стан речей.

Великий сатирик ніколи не говорив людині, що любить її. Його щиросердним освідченням в любові до неї й людства був сміх – гіркий і знущальний. Він – про себе: «Я ніколи не міг дозволити людям спокійно божеволіти». Повертав до життя електричним розрядом – і зупинене серце оживало. Неприємно? Іншого виходу не бачив. Іншого, можливо, й не було. Кажуть, що його «мандрам Гул лівера» не завадило б трішки більше оптимізму. Трішки – це скільки? Жменька? Дві? В нього були всі підстави для суму. Він наче бачив той шлях, який доведеться здолати людині в наступні два з половиною століття: через кострища новітніх інквізиторів, через ненависть національну, релігійну і між партійну, через небачені заходи тотальної деморалізації та кровопролитні війни. Він вірив у те, що людина виживе. Залишиться людиною? Бо чи писав би він без цієї віри свою книгу? [24; 222].

Висновки

Джонатан Свіфт – автор роману, який увібрав досвід політичної і творчої діяльності майже шістдесятирічного життя письменника. Твір «Мандри Гуллівера» синтезує думки, переконання, світовідчуття автора, засоби й прийоми сатиричного зображення, які вже використовувались ним у памфлетах, віршах та статтях. Майже все, що написане Свіфтом, має характер соціальної і політичної публіцистики і тісно пов’язане з життям Англії першої третини ХУІІІ ст. Завзятим сперечальником він постає у сатирах-памфлетах «Битва книжок» (1697), «Пропозиція щодо виправлення, покращення і поширення англійської мови…» (поч. 1710-х років), «Казка про бочку» (1698). «Листи суконщика» (1724) та ін. творах. У сатиричних творах проявився діяльний, честолюбний та іронічний характер письменника. Саме тому вони викликали громадський резонанс і несподівано серйозні наслідки для самого Свіфта. Особливо повно і яскраво Свіфт як людина розкрився у «Щоденнику для Стелли» (1710–1713).

Почесне місце у світовій літературі Свіфт посів завдяки книзі «Мандри у різні віддалені країни світу Лемюеля Гуллівера, спочатку хірурга, а потім капітана кількох кораблів», задум якого народився у гуртку лондонських дотепників, які придумували гумористичні історії від імені обмеженого ученого-педанта Мартіна Скріблеруса, тобто «писаки». Підкреслено побутові оповідки мали приховану політичну спрямованість, яку чудово розпізнавали співвітчизники. Роман Свіфта одразу ж після його видання і до сьогодні викликає багато дискусій, суперечок, різноманітних, часто неадекватних, часто різнополюсних точок зору і оцінок.

Одним з таких спірних питань є жанрова природа твору Свіфта. Точки зору тут коливаються від заперечення його як художнього твору взагалі до визначення роману як пригодницького, фантастичного, утопічного (антиутопічного), пародії на всі жанри тощо. На наш погляд, мають рацію ті, хто вважає, що роман Дж. Свіфта є блискучим жанровим синтезом. Крім того Свіфт широко застосовував поетичні засоби, сюжетні мотиви і цілі ситуації з арсеналу світової літератури: міфи про Геркулесата пігмеїв у подорожі до Лліліпутії; мотив утопічних романів, зокрема Т. Мора, Аддісона і Стіла; світ фантастичних образів романів Сірано де Бержерака «Інший світ, або держави й імперії Місяця», «Комічна історія держав й імперій Сонця», «Правдиву історію» Лукіана; нарешті, важливим літературним першоджерелом було книга Ф. Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель» тощо. Свіфт, спираючись на багатовікову літературну традицію, винаходить свої фантастичні образи й ситуації. Особливістю сатирика є те, що у свою фантастику він вносить дух точності і раціоналізму, завдяки якому фантастичність сприймається як реальність.

Повторне видання книги 1627 р. супроводила післямова, в якій автор без вагань ототожнював читачів, а серед них коронованих і вельможних осіб, з твариноподібними «єгу». Підкреслюючи сатиричну спрямованість твору, Свіфт похмуро визнав, що «єгу репрезентують природу тварин, цілком не придатних до виправлення шляхом напучувань і прикладів», що підкреслює песимістичний характер Свіфтової сатири.

Зіставлення усіх розділів твору переконує, що Свіфт прагнув показати різні варіанти суспільного і політичного ладу, що цілком уписується у контекст політологічних студій кінця ХУІІ – першої половини ХУІІІ ст. (Б. Спіноза «Богословсько-політичний трактат», Ф. Бекон «Нова Атлантида», Т. Гоббс «Левіафан», Дж. Локк «Два трактати про правління», Ш. Монтеск’є «Дух законів» та ін.). Образ держави у Свіфта постає в сатиричних картинах, де зображено життя Ліліпутії, Лапути, Лаггнега, у роздумах і розповідях Гуллівера, які є вставними історіями, розповідями про Англію і сучасників героя. Так ціле складається з окремих частин, кожна розглядається з різних позицій і точок зору. Англія постає перед читачем у кількох вимірах та планах: крихітні лялькові жителі Ліліпутії (алегоричний образ Англії), безумні та потворні жителі Лапути та огидні єгу з країни гуїнгнгнмів – це сатирично й алегорично зображена людська природа Свіфтових сучасників.

Поряд з алегоричними та гротескними образами фантастичних держав існує ще й реальний, не фантастичний образ, створений в розповідях Гуллівера (бесіди з королем велетнів і господарем – гуїнгнгнмом). У цих розмовах присутній голос здорового глузду самого автора у відповідях і логічних роздумах і висновках короля велетнів та обуренні та нерозумінні диких звичаїв і природи «розумних єгу» гуїнгнгнмом. Взаємодія цих двох планів складає ідейно-художню концепцію роману. Одночасно в єдине ціле зливаються окремі, на перший погляд, подорожі Гуллівера у фантастичні країни, створюючи при цьому єдиний об’ємний сатиричний образ реальної дійсності. Фіналом твору є сумний висновок автора – ідеальною може бути держава тільки коней, а людські пороки, які остаточно гіперболізовані в єгу, виголошують вирок людству, відкрите засудження людини, але не її природи, а ідеалізації цієї природи. Свіфт, відчуваючи на собі тиск цивілізації, наслідків її розвитку, втрачаючи при цьому веселість Рабле, створює негативне, сатиричне відображення реальної дійсності. Проте сатирик не обмежується схематичним, негативним запереченням, він камуфлює негатив у незвичайну, комічну, фантастичну форму. Тому задумане як найтрагічніша книга людства була сприйнята як книга для розваги.

Усі частини роману логічно поєднані образом розумного, навмисне наївного мандрівника, здатного до спостереження й аналізу. Деякі літературознавці (М. Лєвідов, А. Єлістратова) вважають, що Гуллівер – це сам Свіфт. Проте зрозуміло, що Гуллівер – це художнє втілення просвітницького розуму, своєрідний індикатор відхилення від розумової норми. Своєю участю в подіях він відтінює їх абсурдний, безглуздий, з просвітницької точки зору, ґатунок.

Образ Гул лівера змінюється в залежності від ситуації і обставин, в які він потрапляє. Характер розповіді, емоційність, тональність змінюються також в залежності від внутрішньої динаміки сатиричної образності, яку літературознавці визначають як нагнітання низького. У ліліпутів їх вади і пороки викликають менше осудження, бо у них втілено менше зла, ніж у жителях Лапути, а лапутяни при їх безглуздості є меншим злом, ніж єгу. Таким чином, кожна з частин є сходинкою до наступної, де світ ще більше деградований. Нагнітання ницого, низького супроводжується й посиленням засобів сатиричного зображення: іронія і пародія, які спочатку мирно співіснують з гротеском, поступово ним витісняються, згущуючи тим самим темні й похмурі барви розповіді. Невинний комізм ситуації у Ліліпутії, створений засобами матеріалізації метафори (танці на канаті, стрибки через палицю, боротьба низькокаблучників з висококаблучниками), алегоріями (епізоди з життя ліліпутів нагадують лялькову театральну виставу з життя Англії) не викликає у читача внутрішнього опору, а тільки забавляє і розважає його. Зовнішній вигляд і характер лапутян комічні, але вже викликають огиду. У четвертій частині разом з появою єгу настає влада чистого гротеску. Спрямованість зображальних елементів сатири підпорядковане таким чином загальній концепції роману: усвідомлення безнадійності шляху розвитку людської цивілізації супроводжується градацією фізіологічних деталей людських відправлень, які визначають характер гротеску і слугують не тільки для заниження зображувальних обкатів, але й для створення загальної атмосфери, цілісного уявлення про те, в якому болоті опинилося людство.

Прийоми сатиричного зображення у Свіфта надзвичайно різноманітні, діапазон їх виключно широкий. Це й прийом «очуднення» (щось поширене, звичне для всіх виступає у творі як дивовижне), образ «наївного», але наділеного здоровим глуздом оповідача, завдання якого створювати наочний контраст з тими обставинами, в яких він опинився, і тим самим виявляти невідповідність, яка є основою комічного (фізична невідповідність: у країні ліліпутів Гуллівер надто великий, у велетнів – – малий); розумова (він виявляється єдиним «розумним єгу»); морально-етична (його миролюбність і гуманні наміри контрастують з атмосферою підозр і честолюбної метушні ліліпутів), психологічна (зовнішня подібність і внутрішній світ єгу і Гуллівера). Серед засобів сатири у романі яскравою є гіпербола (зображення велетнів і Гуллівера у ліліпутів) і літота (навпаки), і, нарешті, постійним елементом розповіді є іронія, яка присутня майже у всьому. Іронія створює ніби двояке сприйняття кожного факту – пряме, буквальне й іронічне, яке відкриває істину. Іронічне сприйняття твору посилюється блискучою грою слів, каламбуром. Та визначальною у творі Свіфта є пародія. Сам роман у деяких епізодах і частинах є пародією (на авантюрно-морський, пригодницький роман, на утопію тощо).

Значення Дж. Свіфта є великим не лише для англійської, а й для всієї європейської літератури. Він з тих мислителів, які порушують глобальні філософські питання людського існування, людської природи, життєвого призначення людини, сенсу її буття, саморозкриття особистості.