Задум твору Свіфта народився у Гурку лондонських дотепників, які придумували гумористичні історії від імені обмеженого вченого-педанта Мартіна Скріблеруса (тобто «писаки»). До гуртка входили Джон Арбетнот, Олександр Поуп, Джон Гей і Свіфт. Виразно побутові оповідки мали приховану політичну спрямованість, яку чудово розпізнавали співвітчизники. Часто пародіювали офіційні документи чи індивідуальну мову політиків. «Скріблеруси» користувалися промовистими іменами. Так, Англія фігурувала під іменем Джона Булля («бик», друге значення жаргонне: «абсурд», «нісенітниця»), а Франція – Луї Бабуна (від «Бурбон») тощо. Свіфт придумав опис мандрів цього персонажа до далеких країн. Саме вони стали імпульсом для створення головного сатиричного шедевра письменника. І хоч Свіфт видав свій твір анонімно, стиль Скріблеруса чітко вказував на автора.

Сучасні дослідники висловлюють різні міркування з приводу діяльності гуртка. Дехто з них твердить, ніби Свіфт «заледве не самочинно визначав політику уряду, був принаймні, як вже зазначалося, «міністром портфеля», С. Гречанюк висловив таку думку: «Що ж, він і справді помітно впливав на урядову політику в деяких питаннях, є переконливі свічення того, що завдяки і його зусиллям Англія нарешті припинила війну за іспанську спадщину, але перебільшувати його роль у європейської історії таки не варто – вплив цей був тривалим і до того ж ґрунтувався не стільки особистих зв’язках, скільки на колективній позиції усіх членів гуртка» [24; 196]. В. Муравйов у книзі «Подорож з Гуллівером» зазначав, що Свіфт хотів перетворити літературний гурток у «керівний ідейний центр Англії», в «своєрідну установу для контролю над усією друкованою продукцією» країни, що основними проголошувався «принципи руйнування ідейних структур зсередини за допомогою пародії» [60; 32].

У «Подорожах Гуллівера» Свіфт, на думку багатьох дослідників, синтезує все, що написав раніше в памфлетах, сатиричних книгах, статтях, віршах. Впродовж одинадцяти років дуже популярний сатиричний твір, який обговорювався в усіх колах суспільності, друкувався без імені автора.

О. Дейч розповідає історію однієї містифікації. Коли лондонський книготорговець Б. Мотт одержав листа і рукопис від невідомої особи на ім’я Ричард Сімпсон, проглянувши їх, залишився здивованим. На першому аркуші зазначалося: «Мандри у різні віддалені країни світу Лемюеля Гуллівера, спочатку хірурга, а потім капітана кількох кораблів». У листі видавець прочитав: «Шановний містере Мотт! Автор цього рукопису містер Лемюель Гуллівер – мій стародавній і близький друг, він також – рідня мені по материнській лінії. Десь так років зо три тому містер Гул лівер, якому набридло бути об’єктом зацікавленості багатьох людей у себе в Редрифі., купив невеличку ділянку землі зі зручним будиночком поблизу Ньюарка у Ноттінгемширі, на своїй батьківщині, де і зараз живе у самотності, але й повазі сусідів. Виїжджаючи з Редріфу, містер Гуллівер віддав мені на збереження рукопис і дозволив використати його, як я вважатиму за потрібне. Я тричі уважно прочитав його. Мова досить зрозуміла й проста. Весь твір, безперечно, дихає правдою, та й чи могло бути інакше, коли сам автор відомий такою правдивістю, що серед його сусідів у Редрифі навіть склалася приказка: така ж правда, ніби це сказав сам містер Гуллівер.

За порадою кількох поважних осіб, котрим я, зі згоди автора, давав цей рукопис почитати, я вирішив надрукувати його у надії, що якийсь час він розважатиме нашу молодь краще, ніж якісь там опуси політиків та партійних писак. Подальші подробиці щодо автора, читач знайде на перших сторінках цієї книги. З повагою Річард Стімпсон» [28; 31].

Мотт надрукував рукопис невеликим тиражем. Чи міг він сподіватися, що вже через тиждень книгу розкуплять і знадобиться ще один тираж? А потім ще і ще. «Мандри Гуллівера» читали й обговорювали у країні всі: від куховарок до міністрів. Такої популярності немала у ті роки жодна книга. Та єдине залишалося для Мотта загадкою. Адже ні!?»: р., коли книгу було видано, ні згодом він так і не зміг познайомитися ні з автором Лемюелем Гуллівером, ні з його родичем Ричардом Сімпсоном. Чому? Відповідь на це питання проста: ні того, ні іншого взагалі не існувало в природі. Лише через 11 років, 1737 р., авторство книги визнав Свіфт, коли почав друкувати зібрання своїх творів.

Отже, розповідь ведеться від імені людини, яка була «спочатку хірургом, а потім капітаном кількох кораблів». Автори підручника «Істрія всесвітньої літератури» вказують на не випадковість роду занять героя, відзначаючи умовність образу: «гул лівер – це, при всій конкретності про небагатьох повідомлених нам деталей його біографії, умовна «середня» людина, не зла і не глупа, не багата і не бідна. Англієць ХУІІІ ст. Звання хірурга, а відповідно природничо-наукові знання, отримані Гул лівером, важливі для Свіфта, оскільки дозволяють надати вигляду точності й достовірності його дивовижним спостереженням в далеких країнах» [38; 43]. Сама ця метафора заголовку твору вміщує ту думку, той намір, з яким митець брався до своєї соціально-філософської «хірургії». Соціальні мотиви читач схоплював миттєво, а більш широкий другий план – образне трактування форм і сенсу людського буття – було прихованим за зовні розважальними перипетіями, притчовими колізіями сюжету, вигаданого фантазією великого художника і великого мислителя. Далеко не кожному читачеві твір Свіфта, як колись «Дон Кіхот» геніального Сервантеса чи «Гаргантюа і Пантагрюель» Рабле, був доступним у своїй справжній глибині і невичерпності.