Наука і життя». Гуллівер на острові вчених і чарівників
Поможем в ✍️ написании учебной работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

У центрі третьої частини роману – опис держави Лапути. Королівський двір якої міститься на летючому острові. О. Дейч відзначає: «Летючий острів Лапуту, резиденція короля сам по собі є алегорією. Король зі своїм двором, міністрами й вельможами підноситься у захмарні сфери і не бажає знати про потреби і проблеми простих людей. Це вже не пихатий король-ліліпут, не розсудливий володар країни велетнів» [28; 79]. Політичний устрій острова нагадує авторитарну бюрократичну державу з поліцій ними порядками. Сам король спускає на мотузочках накази і розпорядження зі своїх захмарних сфер.

У третій частині опис літаючого острова, де король може на власний розсуд залишити країну і вождя, які знаходяться внизу, без дощу і сонячного світла, закидати жителів камінням і навіть, у вигляді крайньої міри покарання, роздавити і зрівняти з землею будинки, було сприйнято сучасниками як алегоричне зображення відносин між Англією та Ірландією. На цьому наголошується в «Історії всесвітньої літературі», автори якої саме цими алегоричними паралелями пояснюють виключення даного епізоду з друкованого видання «Мандрів Гуллівера» і відновлення його через багато років потому по рукописній вставці в екземплярі, що належав другу письменника Форду. Описуючи картини занепаду країни, Свіфт мав на увазі епізоди економічної руйнації Ірландії, так пояснено в коментарях до твору письменника [75; 170]. Описи вражають песимістичними настроями та драматичним тоном: «Незвичний вигляд міста й села не міг не здивувати мене, і я насмілився попросити пояснень у свого супутника. Я не розумів, яким чином при безлічі заклопотаних людей, при стількох головах і руках, що нібито щось робили в місті, і на селі, ніде не бачиш добрих наслідків їхньої праці. Навпаки – лани стоять необроблені, будинки занедбані та зруйновані, а зовнішній вигляд людності та їхній одяг свідчать тільки про злидні та нестатки».

Сміх сатирика, гірка, їдка іронія свідчить про повне розчарування в ідеї розумності монархічної влади. Свіфт говорить про лицемірство як короля, так і його міністрів:» Король міг би стати найабсолютнішим монархом у світі, якби йому пощастило переконати міністрів приєднатись до нього, але в кожного з них є маєток на континенті і, вважаючи за дуже хистке становище придворних фаворитів, вони ніколи не погодилися б на закріпачення своєї батьківщини». Та й використати крайню міру до неслухняних жителів королі цієї крани не наважуються зовсім не з почуття милосердя: «Якщо в місті, засудженому на зруйнування, є які-небудь високі скелі, а вони бувають у більшості великих міст, розташованих там, мабуть, саме з метою запобігти катастрофі – або в ньому багато високих шпилів чи кам’яних стовпів, то раптове падіння може пошкодити спідню поверхню острова, що, як я вже сказав, складається з одного суцільного алмаза в двісті ярдів завгрубшки, який може розколотись від міцного поштовху або лопнути, занадто наблизившись до охоплених вогнем будинків унизу…». Король та його підданці «добре знають, до якої межі можна доводити свою впертість», «обстоюючи свою волю чи власність», – з іронією висловлюється автор, адже сильне гноблення і гніт може викликати сильний спротив і «лопнути». Тому король наказує спускати острів якомога обережніше, нібито з любові до народу, а насправді, боячись пошкодити алмазне дно острова.

На відміну від «освіченого абсолютизму» у попередній частині, тут Свіфт розглядає аналогічний варіант з прямо протилежними висновками: ніщо не може бути згубнішим для народу, ніж держава, на чолі якої стоять учені. Самі вчені – математики – зображені цілком відчуженими ввід усього земного. Вся їхня увага зосереджена на спостереженні з а кометами, як вони вважають, впливає на острів. Зображення жителів є гротескним, пронизане сарказмом, про що слушно пише Л. Пінський, порівнюючи епізод Квінтессенції і відповідні мотиви у Свіфта: «Але автор Лапути і академії Лага до, знущаючись над сучасними вченими і винахідниками, займає протилежну Рабле позицію у відношенні до наукового та технічного прогресу. Тон Свіфта тому недвозначно ворожий і насмішливий, тоді як сміх Рабле, «ентузіаста» й «шукаючого», поєднує глумління з апологію» [69; 195]. Якщо сміх Рабле, на думку Л.Пінського, «комічний», то сміх Свіфта – саркастичний, сповнений гротескним зображенням, іронічним тоном. Особливо дошкульною стає сатира Свіфта, коли він описує Академію прожектерів у Лагодо. Об’єктом сатири, на думку багатьох свіфтознавців, є Королівське товариство в Англії. Утверджуючи цю думку, історик науки Джон Берна перекладає вину на самих вчених: «Королівське товариство, писав він, – на ранній стадії свого розвитку обіцяло набагато більше, ніж могло здійснити, і ця обставина частково виправдувала в той момент глузування. Яке воно викликало з боку інтелігенції, що не мала відношення до науки, і найбільшим відомим прикладом якого є сатира Свіфта» [45; 91].

Вчені Лагодо розробляють наукові проекти, які неможливо запровадити в життя, їх нереальність і є об’єктом глузування сатирика: вони хочуть одержати сонячні промені з огірків, порох з льоду, харчові речовини з людських екскрементів, міцну тканину з павутиння, лікувати хворого за допомогою ковальського міху. Всі проекти фактично суперечать самій природі. «В академіях професори, – іронізує Свіфт, – вишукуют нові методти та правила рільництва та будівництва, і вигадують незнані ще інструменти та прилади для торгівлі й промисловості. Вони кажуть, що внаслідок їхніх досліджень одна людина робитиме за десятьох, протягом тижня можна буде спорудити палац з такого тривкого матеріалу, що він стоятиме вічно, не потребуючи ремонту, земні плоди достигатимуть тоді, коли ми того захочемо, а врожай буде більший за теперішній у сто разів. Та чи можна перелічити всі їхні проекти? На превеликий жаль, в усьому тому є єдина хиба – жоден з цих проектів ще не закінчений; а тимчасом ціла країна зубожіла, будинки поруйнувались, і люди ходять голодні та роздягнені».

Проте це не зупиняє вчених. І вони вдаються до нових ще фантастичніших та безглуздих проектів, зокрема, «цікаві, лінгвістичні винаходи: вони пропонують у розмові замість звичайних слів користуватися предметами, які слід виймати з мішка і показувати спів бесіднику. Інший винайшов спосіб написання літературних творів шляхом випадкових комбінацій слів, для чого використовується спеціальна машина. Третій пропонує вивчати математику шляхом заковтування облаток з написаними на них теоремами і т.д. Разом з тим опис побудови острова свідчить про неабиякі наукові пізнання автора. С. Гречанюк слушно зауважує: «Епоха, в яку жив Свіфт, вважається переломною для європейської науки. Астрономічні, географічні й фізичні відкриття підривали й заперечували концепцію людини як поставленого богом царя природи, про землю як центр світобудови й тому подібне. Чи ж не бачив, не розумів цього Свіфт? Бачив, розумів – і міг у відповідь запитати: «Ну, той що?». Він, очевидно бачив і те, що згодом спостеріг його молодший сучасник Жан-Жак Руссо: прогрес науки й техніки не супроводжується прогресом моральним» [25; 5]. Справді, жителі Лапути – неважливо, що вони є плодом фантазії Свіфта – розвідники майбутнього, вчені, зайняті високою і благородною працею і, далеко випереджуючи свій час» являють собою приклад морального вдосконалення. Математики, астрономи і музиканти Лапути складають враження слабоумних уродців, котрих ненавидять жінки, зневажають слуги» [60; 82].

Ось як описує їх мандрівник Гуллівер: «Голови в них були нахилені на правий або лівий бік. Одне око дивилося всередину, а друге – просто догори, в зеніт, їхнє верхнє вбрання було прикрашене фігурами сонця, місяця, зірок, зображеннями скрипок, флейт, арф, сурм, гітар та багатьох інших музичних інструментів, незнаних у нас в Європі». Зі змішаними почуттями Гуллівер розповідає про науковців, які настільки заглиблені в свої думки, що «вони не можуть ні говорити самі, ні слухати інших», і для того, щоб привернути увагу, необхідно доторкатись до їхніх органів слуху та мови лясками. Гуллівер, покидаючи Лапуту з полегшенням, з іронією говорить: «З свого боку, і, оглянувши все, варте уваги, дуже хотів покинути острів. Та мешканці його мені вже вкрай набридли. Вони, правда, великі знавці в двох згаданих мною галузях науки, які я завжди поважав та дещо й сам тямлю в них, але разом із тим лапутяни такі абстрактні і так заглиблись в розумові спекуляції, що я ніколи не зустрічав таких неприємних співбесідників. Під час мого двомісячного перебування в Лапуті я розмовляв лише з жінками, крамарями, ляскачами та придворними пажами, і тому мене дуже зневажали, хоч тільки від цих осіб і міг я діставати розумні відповіді на свої запитання».

Якщо, описуючи безглузді наукові проекти лагодинців, які стосуються «винаходів» в області промисловості, сільського господарства тощо, автор витримує відносно нейтральний стиль, надаючи йому схожості із науково-популярним оглядом, що само по собі вже створює комічний ефект, то епізоди, присвячені політичним прожектерам, пронизані відкрито глузливим тоном, і Гуллівер стає тінню іронізуючого автора» [60; 87]. Гуллівер дізнається, що політичні суперечки вирішуються досить дивним способом: потрібно взяти з кожної сторони по сто лідерів і посадити їх парами один проти одного, добираючи в пари людей по змозі з головами однакового розміру. Далі два хірурги мусять водночас розпиляти їм потилиці так, щоб навпіл поділити їхні мозки, і негайно прикласти потилицю кожного до передньої частини голови його партійного супротивника», аргументуючи це таким чином: «дві половини мозку, змушені сперечатися в якому-небудь питанні, незабаром порозуміються в порожнині одного черепа й дадуть помірковане та правильне мислення». Проте найв’їдливіший сарказм звучить у розповіді про розроблену одним із професорів інструкцію щодо викриття змов проти уряду, яка радить видатним державним діячам довідувавшись, яку їжу споживають усі підозрілі особи, коли вони їдять, на який бік лягають, вкладаючись спати, якою рукою підтираються, старанно досліджувати їхні екскременти щодо кольору, запаху, смаку, консистенції, проносу чи закрепу і таким способом складати собі уявлення про їхні думки та наміри, бо ніколи люди не бувають такі серйозні, замислені та зосереджені, як тоді, коли сидять на стільчику.» У пропозиції розпізнати намір убити короля за кольором посліду, який «набуває зеленого забарвлення», зовсім іншого… ніж тоді, коли він думав тільки про те, щоб зняти повстання або підпалити столицю, звучить відверта глузування.

Гул лівер розповідає про методи придушення та відвернення громадського невдоволення шляхом вивчення та листування та паперів у королівстві Трібнія, «яке тубільці звуть Ленгден. О. Штейн висловлює думку, під назвою Трібнія сховано назву Британія, а Лангден – це Англія. Алегоричне зображення Англії пронизана сарказмом, оскільки країна складається з «розвідників, свідків, інформаторів, переслідувачів, позивачів і різних їхніх помічників та підручних, і всі вони дістають вказівки та платню від міністрів та депутатів». Перед тим як викрити змову проти держави, місцеві урядовці спочатку «погоджуються між собою і встановлюють, кого з підозрілих осіб обвинуватити в змові», потім перехоплюють та розшифровують їхнє листування та папери. Найпоширеніші слова, виявляється мають прихований зміст. Наприклад, стільчик означає таємну нараду, табун гусей – сенат, крива собака – загарбника, моровиця – регулярну армію, подагра – архієпископа і т.д. Читач може впевнитися, що слова підібрані далеко не довільні. Пари понять побудовано на асоціаціях, які викликають у автора те чи інше явище державного устрою («нічна посудина» – комітет вельмож). Сама конструкція складається із алегоричних фігур, які дають «художню різних сторін суспільного життя. І. Дубашинський відзначає: «Тут ми зустрічаємося з типовим для художнього методу Свіфта та народного мислення пониженням, яке стосується до всіх офіційних понять, до символів влади, багатству. Тілесний низ, екскременти, як всюди у Свіфта, виступають у якості загальних матеріалізованих критеріїв і уявлень про духовну ницість» [32; 58]. Свіфт проникливо пояснює, звідки береться така підозра, атмосфера доносів, підступність: змови в тому королівстві бувають, звичайно, наслідком діяльності осіб, які бажають зміцнити свою славу глибоких політиків, надали нової сили нікчемній адміністрації, придушити або відвернути громадське невдоволення, наповнити свої скрині конфіскованим майном, зміцнити або підірвати державний кредит, залежно від того, що вигідніше для них самих.

У третій частині також розглядається питання розвитку людства, руху історії, її сенсу. Гуллівер потрапляє на острів Глабдобдріб – острів чарівників, які можуть викликати привиди померлих людей. Ще з часів «Одіссеї» мандрівники потрапляли в «товариство тіней і духів», і Гулліверу пощастило не більше за інших. На чародійному острові Глабдобдріб він контактує з померлими всіх часів і народів – тільки для того, щоб споглядати на свої очі, як людською історією від початку керують одні й ті саамі пороки та спокуси» [60; 88]. Перед ним проходять Олександр Великий, Ганнібал, Цезар і Помпей. Гомер і Аристотель з’являються в оточенні численних коментаторів. Він бачить знаменитих королів наступних епох, які викликали в нього несподіване і гірке розчарування, бо замість довгого походу людей в царських коронах, побачив в родині двох скрипалів, трьох спритних куртизанів і одного італійського прелата, а в другій – цирульника, абата й двох кардиналів. Гуллівер переконується, що всі великі багатства були нагромаджені в результаті грабунків і злочинів (тут прочитується суперечка з Д. Дефо щодо походження приватної власності).

Найбільшу огиду викликала в Гуллівера нова історія, бо виявилося, що особи, які зажили в минулому гучної слави, насправді були боягузами, ницим людьми. Він зрозумів, як обдурювали світ продажні письменники, приписуючи воєнні подвиги боягузам, мудрі поради – дурням, щирість – нахлібникам, римську доблесть – зрадникам батьківщини, побожність – атеїстам, цнотливість – содомітам, правдивість – наклепникам. Із сумом Гуллівер висловлює думку автора: «Як я став зневажати людську мудрість та чесність, коли дізнався правду про пружини та мотиви великих світових авантюр і революцій і про нікчемні випадки, яким завдячують вони свій успіх!» [75; 196]. Ідеалом Свіфта виявилися представники давнього світу, такі як Брут, Юній, Сократ, Епомінонд, Катон-молодший, а також великий англійський утопіст Томас Мор. Найбільше задоволення викликали в нього люди, що знищували тиранів та узурпаторів і відновлювали волю пригнічених та покривджених народів. Зіставлення давньої та нової історії, побудованої автором засобом контрасту, висвітлює концепцію розвитку людства, яку висловлює Свіфт, передбачаючи деградацію і занепад людства.

Отже, здоровий глузд, який є основою Світової творчості полягає «в усвідомленні невиліковності та незмінності людського безумства; в минулому шукати нема що і нема кого; прогрес науки у відриві від прогресу суспільства веде лише до царства загального ідіотизму. Такі підсумки мандрів областями реалізованих мріянь та історичних міфів» [60; 89]. Такою є доля смертних. А якщо людина досягне безсмертя? Гул лівер, довідавшись про існування стрелдбрегів – невмирущих людей, які народжуються з круглою червоною плямою на лобі і живуть вічно, із захопленням сприймає таку перспективу: «Що за щасливий народ, де кожна дитина має шанс народитись невмирущою! Що то за щасливі люди, які зажди бачать живі зразки давніх чеснот і мають учителів, які щохвилини можуть навчати їх правил мудрості всіх минулих поколінь! Але найщасливіші, незрівнянно щасливі ті дивні стрелбреги! Позбавлені загального лиха природи людської, вони мають змогу вільно мислити, бо мозок їхні – непригнічений безнастанними жахом перед смертю». Гул лівер вбачає в безсмерті великі можливості для людини. Якби він був безсмертний, то він би розбагатів, з самого дитинства вивчав всі науки та мистецтва і нарешті перевершив би всіх учених і артистів, став би «живою скарбницею знання та мудрості, виховував молодих людей численними прикладами зі своїх спогадів, досвіду і спостережень, стежив би за тим, як розпуста проймає світ, і боровся з нею, попереджаючи та застерігаючи людство. Який жахливий контраст складає життя невмирущих з цими мріями та проектами. Виявляється, що стрелберегам доводиться «нескінченно жити в жахливих умовах старечого зубожіння». Коли вони доходять восьмидесяти літ, всі вважають їх померлими громадянською смертю. В дев’яносто років у них випадають зуби, втрачається смак, посилюються хвороби, вони забувають назви речей, не розуміють мови своїх співвітчизників. Всі їх ненавидять і зневажають. О. Дейч підсумовує: «Свіфт розбиває віковічну мрію людства по безсмертя. Для нього є зрозумілим, що смерть – природне явище і в природі, і в людському суспільстві» [28; 98]. Сам Гуллівер завершує свою розповідь про невмирущих своєрідним висновком: «Читач легко повірить, що після того, що я чув та бачив, моя жадоба безсмертя значно зменшилась, мені дуже соромно було за принадні фантазії моєї уяви, і я подумав, що жоден тиран не вигадав би смерті, яку я не прийняв би з приємністю, щоб позбутися такого життя. Король, довідавшись про мою розмову з приятелями, люб’язно покепкував з мене й порадив узяти з собою двох стрелдбергів, щоб відбити моїм землякам страх перед смертю».

Останньою в цій частині твору є подорож до Японії, де Гуллівер сподівався знайти корабель, щоб відплисти на батьківщину. Цікавим тут є обряд топтання хреста, який було впроваджено в Японії у ХУІІ і ХУІІІ ст., щоб викрити тих, що повернулися до християнства. Гул лівер подав прохання про звільнення від цього обряду імператорові Японії, чим неймовірно здивував його, адже він перший, хто від обряду відмовився. І тут герой стикається з людською підлістю й доносами. Перед відплиттям, розповідає мандрівник, у мене часто питали, чи виконав я згаданий вище обряд, але я давав непевну відповідь і цілком задовольнить імператора та двір. Проте, злий негідник-шкіпер пішов до японського урядовця і, і показуючи на мене, сказав, що я не топтав розп’яття.

Концепція стрелбергів, на думку О. Штейна, має аналогію з історичною концепцією Свіфта. Подібно до того як людство деградує в суспільному та історичному плані, деградує й особистість зокрема. Поряд з соціальною деградацією відбувається деградація біологічна [96; 199]. Ця думка перегукується з роздумами Гул лівера про здрібнілість людської породи у другій частині твору. Місцевий письменник навіть у країні велетнів помітив, що «останніми століттями природа вироджується й породжує лише маленьких недоносків порівняно з молодняком, який народжувався раніше».

Третя частина «Мандрів» насичена фантастичними подіями та героями до такої степені, що створює враження фантасгармонічного нагромадження. Гуллівер, якому дається роль стороннього спостерігача, бачить цілу низку безумців, померлих та невмирущих. Друг і співавтор з пародійних «Мемуарів Мартіна Скріблеруса» Арбетнот обережно називає третю частину «найменш блискучою» в літературному відношенні, вказуючи на те, що сатира в ній є грубою та упередженою, у ній не вистачає не тільки глибокого проникнення в сутність явищ, але й простої логіки, що завжди виділяла Свіфта» [45; 90]. Насправді, заперечує це В. Муравйов, у «свіфтівському дзеркалі відбилися оптимістичні надії й задумки ХУІІІ ст. та й не тільки ХУІІІ ст. – відбилися й отримали реальні риси. Свіфт пародію доводив до абсурду: але абсурд ставав одним із законів суспільної дійсності» [60; 90]. Тут можна погоджуватися з дослідником, а можна й заперечувати його надто категоричний висновок. Адже явища оптимістом Свіфт таки ніколи не був, а його погляд у майбутнє роду людського сповнений виразним драматизмом настроїв і передбачень. Сама невичерпність його глузливої сатири щодо усього на землі і навіть на небі – свідчення цього.

 

Дата: 2019-05-29, просмотров: 209.