Світова система центральних банків у їхньому сучасному вигляді створена відносно недавно. До середини XVІІІ ст. комерційні і центральні банки не розрізнялися. З розвитком кредитної системи відбувається процес централізації банкнотної емісії в окремих великих комерційних банках. При цьому монопольне право на випуск грошових знаків (банкнот) поступово закріплюється лише за одним банком. Такий банк у різні часи називався по-різному. Спочатку - емісійним або національним, а згодом - центральним, що відповідало його керівній ролі у кредитній системі тієї чи іншої країни.

Уперше у світовій практиці центральний банк було створено у Швеції (Риксбанк) у 1668 р. Дещо пізніше, у 1694 р., засновано Банк Англії. Проте на той час центральні банки ще не мали виключного права на емісію грошових знаків. Їхні функції відрізнялися від функцій сучасних центральних банків. Так, призначенням Банку Англії спочатку було фінансувати торгівлю і промисловість, Банку Нідерландів - внутрішню і зовнішню торгівлю. Центральні банки сучасного типу виникли лише в XIX ст. Нині майже в усіх країнах світу функціонують центральні банки. Однак між ними є суттєві відмінності, які пояснюються особливостями політичного та фінансово-економічного розвитку окремих країн.

Зауважимо, що упродовж 40-50 років XIX ст. відбувалася жвава дискусія щодо переваг централізованої монопольної банківської системи порівняно з системою конкурентних і рівноправних на ринку банків. Під час дискусії з'ясовувалися не лише сутність понять "вільна банківська система" і "централізована банківська система", а й переваги і недоліки кожної з них. У цій дискусії перемогла, звичайно, найбільш раціональна банківська система, тобто централізована. Значною мірою це пов'язано з необхідністю монополії емісійної діяльності, завдяки якій сучасні центральні банки отримали відповідні функції й особливий статус.

У XX ст. виділення в банківській системі окремої центральної ланки в більшості розвинутих країн світу є не лише природним явищем, а й обов'язковою умовою досягнення вищого економічного розвитку.

Правове становище центральних банків, їхній статус у розвинутих країнах визначаються відповідним законодавством. У більшості країн світу основним правовим актом, який регламентує діяльність центральних банків, є акт вищої юридичної сили - закон. У законах про банки визначаються їхня структура, основні завдання, функції та компетенція, порядок взаємовідносин з органами законодавчої і виконавчої влади, державними органами управління, а також повноваження держави щодо суб'єктів банківської системи та ін. Закон закріплює повноваження центрального банку як державного емісійного центру. У правових актах, які визначають статус центральних банків, закріплюються також їхні владні повноваження у сферах регулювання грошового обігу, валютних операцій, функціонування кредитної системи тощо.

Центральні банки можуть бути за формою власності державними або акціонерними. Так, у Франції, Великобританії, Німеччині, Нідерландах, Іспанії капітал центральних банків повністю належить державі. У деяких країнах держава володіє лише частиною капіталу (Бельгія, Японія). У США акціонерами центрального банку (федеральних резервних банків) є тільки комерційні банки. Проте у будь-якому разі держава відіграє головну роль у формуванні органів управління центрального банку.

Суттєво різняться в окремих країнах зміст та форми взаємовідносин і взаємозв'язків між центральними банками та існуючими гілками влади. В економічній літературі виділяються дві моделі таких взаємин. Перша - центральний банк виступає агентом уряду (міністерства фінансів) і провідником його грошово-кредитної політики. Друга - центральний банк є незалежним від уряду, що забезпечує йому самостійність у проведенні грошово-кредитної політики без будь-якого впливу з боку урядових органів. Однак на практиці ці моделі у "чистому вигляді" не функціонують. У більшості країн існують проміжні моделі, які передбачають певні принципи взаємодії виконавчої влади з центральним банком та певний ступінь його незалежності.

Законодавство лише п'яти країн - США, Німеччини, Швейцарії, Швеції та Нідерландів - передбачає підпорядкування центральних банків парламентам. У більшості держав світу центральні банки підпорядковані казначейству або міністерству фінансів.

У законодавстві Великобританії, Франції, Італії, Японії та деяких інших країн передбачено, що міністерство фінансів має право видавати інструкції центральним банкам. Проте такі випадки є надзвичайно рідкісними.

У країнах, де законодавчими актами передбачено підпорядкування центральних банків безпосередньо парламентам, за допомогою відповідних процедур можливе прийняття рішень, якими органи виконавчої влади зобов'язуються сприяти центральним банкам у розв'язанні певних проблем, у здійсненні грошово-кредитної політики. Крім цього, законодавство деяких країн передбачає звітність центральних банків перед парламентами. Наприклад, Федеральна резервна система США подає Конгресу США звіт про свою діяльність двічі на рік. Центральні банки Німеччини і Японії подають звіти у свої парламенти щорічно.

Питання незалежності центральних банків є дискусійним, особливо в країнах з ринковим типом економіки. Для центральних банківських інституцій України воно має не лише теоретичний, а й практичний інтерес. Від відповіді на це питання залежить визначення правового становища, завдань, функцій, повноважень та принципів організації НБУ в законі про Національний банк України.

Центральні банки в більшості країн світу постійно користуються підтримкою держави, що дає можливість забезпечити платіжну систему потужними засобами телекомунікації, необхідної для здійснення розрахунків між суб'єктами ринку. Центральні банки спроможні реєструвати усі платіжні операції, якісно проводити зарахування взаємних зобов'язань банків тощо. Центральний банк здійснює макроекономічний нагляд за функціонуванням всієї банківської системи, а також за діяльністю кожного банку окремо. Завдяки цьому він може оперативно вживати превентивні заходи, спрямовані на стабілізацію фінансового стану учасників ринку платіжних послуг та здійснювати санацію того чи іншого ринку з метою недопущення розладу розрахункової системи через банкрутство або неліквідність її учасників.

Лише центральний банк згідно зі своїм статусом наділений необхідною ліквідністю й абсолютною платоспроможністю. Цим ризик неплатежів при розрахунках з участю центрального банку зводиться практично до мінімуму.

Проте в різних країнах роль центрального банку в розрахунках та їх регулюванні неоднакова. Причини цього різні. Зокрема, чимале значення має рівень кваліфікації учасників платіжних відносин, які проводять розрахункові операції. Є відмінності й у правовій базі та підходах окремих держав до здійснення суб'єктами ринку фінансової діяльності.