До чинників існування еліт відносяться:

- Соціальна і психологічна нерівність людей. Це аксіома, але вона вимагала свого обґрунтування: Конфуцій, Платон, Дарвін, макіавеллісти і сучасні елітисти використовували досить переконливі аргументи на підтвердження простої на перший погляд істини.

- Закон розподілу праці, який вимагає професіоналізму в управлінні. Виокремлення будь-якої галузі людської діяльності в самостійну завжди обумовлювало появу складної ієрархії в її межах. Управління суспільством «замикає» на собі весь комплекс галузевих ієрархій і здійснюється елітарною групою.

- Висока соціальна значущість цього виду праці і його відповідне стимулювання: труд політичного управління приносить моральні, статусні, матеріальні та інші дивіденди.

- Можливості для отримання соціальних привілеїв. Вони пов'язані безпосередньо із самим процесом управлінської діяльності і виявляються з різним ступенем інтенсивності в традиційних і модернізованих суспільствах.

- Неможливість реалізації повного і постійного контролю за політичними керівниками. Це «незручний» чинник, оскільки у певних умовах він може відкрити шлях до олігархізації «верхів», корупції тощо.

- Політична пасивність та інертність мас, інтереси яких, як свідчить політична практика, знаходяться поза сферою політичного. Маса реалізує свої життєві інтереси і потреби не в політичній, а в соціально-економічній системі. Це не є аномалією, оскільки глобальне суспільство, як організм, що саморозвивається, саме виявило соціальні преференції: у державі самореалізуються еліти, у громадянському суспільстві – індивіди і створювані ними неполітичні організації і асоціації.

Залежно від джерел впливу еліти поділяються на спадкові (аристократизація), ціннісні -особи, що займають високопрестижні і впливові суспільні і державні позиції, владні - безпосередні носії влади, і функціональні - професіонали-управлінці, які мають необхідну кваліфікацію для посідання керівних посад.

За критерієм громадянської зрілості суспільства, а отже, за характером його культурних цінностей, можна виокремити традиційну і сучасну еліту. Еліта завжди реалізує свій вплив через власні ресурси. До ресурсів владарювання традиційної еліти (оточення монархів, дворяни, представники церкви) відносяться релігія, традиції, культурні стереотипи тощо. Сучасна еліта поєднує різні соціально-професійні групи: інтелектуалів, чиновництво, технократію, бізнесменів тощо, які володіють значно більшим арсеналом ресурсів. До вищої еліти відносяться особи, які приймають рішення за­гальнодержавного рівня: у західних демократіях встановлена така пропорція - один чиновник на 20 тис. населення. Середня еліта визначається за трьома основними ознаками - доходом, професійним статусом і освітою — і становить близько п'яти відсотків населення. У маргінальну еліту входять особи, які мають показники лише за однією чи двома з названих ознак. Така еліта переважає в країнах, які здійснюють структурні соціально-економічні перетворення. У них різко зростає кількість осіб, які змінили свій матеріальний статус, але не підвищили свого професіоналізму чи освітнього рівня. У цьо­му і є трагедійність ситуації в постсоціалістичних країнах: у них різко посилились політичні позиції «еліти нуворишів» - некомпетентної в політичному управлінні, аморальної, зайнятої лише своїм самовідтворенням, корумпованої в переважній більшості. Вона анітрохи не відповідає сутнісним характеристикам продуктивної національної еліти.

Правлячій еліті, яка безпосередньо володіє державною владою, протистоїть опозиційна контреліта, що є нормальним явищем.

Відкрита еліта формується із громадянського суспільства за схемою «суспільство - політичні партії - лідери партій - вибори – державні посади». Закрита еліта виходить із власного сере­довища, вона відтворюється і відтворює номенклатурно-егоїстичний менталітет своєї групи в політиці.

Першорядне значення для демократичного суспільства має не боротьба з елітарністю, а формування результативної, ефективної і корисної для нього політичної еліти. Демократія своєю сутністю покликана знайти і запропонувати інститути, що забезпечуватимуть максимальну соціальну продуктивність еліти і її підконтрольність суспільству.

Системи рекрутування еліт

Політична практика виокремила дві основні системи рекрутування еліт - систему гільдій та антрепренерську систему, які в «чистому» вигляді зустрічаються рідко. Укорінення однієї з цих систем не є результатом суб'єктивного довільного вибору, а обумовлене рядом чинників: якістю партійної системи, зрілістю громадянського суспільства, однорідністю політичної культури, традиціями, реальним конституціоналізмом.

Систему гільдій характеризують:

-закритість, відбір претендентів на більш високі пости з нижчих верств самої еліти; складні чиновницькі сходи передбачають повільне і поступове просування щаблями службової ієрархії (етимологічно «гільдія» від німецького „Gilde” - об'єднання купців у Західній Європі, яке захищало інтереси і цехові привілеї своїх членів);

-наявність багатьох фільтрів - обов'язкових формальних вимог для посідання тих чи інших посад (партійність, стаж, характеристика керівництва тощо); наголос робиться на політичних перевагах можливих кандидатів, суворому дотриманні правил і розпоряджень класу, організації (партії, руху, клубу і т.д.);

-наступність політичних курсів і висока передбачуваність політичних змін, невелика вірогідність політичних конфліктів; це досягається завдяки тому, що процедура висування потенційних кандидатів на посадові вакансії ґрунтується на підтримці партії;

-нечисленне й обмежене коло селекторату, створюване пред­ставниками вищого керівного органу;

-тенденція відтворення вже існуючого типу еліти, лідерства
і властивих їм типологічних характеристик.

Ця система не передбачає конкуренції між кандидатами, оскільки сама система влади гранично суворо формалізована та ієрархізована. Система гільдій може панувати лише в політизованих суспільствах із частковою чи повною відсутністю громадянського суспільства. Свідченням цьому є номенклатурна система фільтрації, яка утвердилась у тоталітарних режимах. Номенклатура - це спосіб посідання керівних постів виключно за ознакою належності до правлячої партії. Кар'єрне просування тут поставлене в залежність від повного політико-ідеологічного конформізму кандидата, особистої відданості новому лідеру, навичок кулуарних «апаратних ігор». Номенклатура - основа системи «вождизму», вона домінує в усіх тоталітарних режимах, менш чітко виражена в автократіях і модернізованих демократіях. Свій початок вона бере в непотизмі, коли римські цезарі призначали на синекури своїх родичів чи осіб з найближчого оточення.

Реалізація ленінської концепції «авангардної ролі» партії робітничого класу привела до появи «нового класу», природа якого виявилась інакшою, аніж у теорії. В праці «Новий клас» М. Джилас описав процес виникнення панівного політичного класу в Росії після революції. Цей «новий номенклатурний клас» складала партійна бюрократія. Тут один із гільдійних принципів відбору («походження із соціальних низів») відіграв фатальну роль: ви­сновки Платона і Міхельса здійснились на практиці.

Гільдійна система схильна до бюрократизації, консерватизму, заорганізованості, «консолідації» кадрового застою. Та все ж і вона має свої переваги, до яких можна віднести урівноваженість кадрових рішень, передбачуваність можливого політичного кур­су внаслідок якісної стабільності кадрів, меншу вірогідність внутрішніх конфліктів.

Така система деякою мірою виправдовує себе в країнах, що пережили тоталітарні і авторитарні режими і перебувають на ранніх стадіях утвердження демократії, коли правляча еліта само-зберігається шляхом самовідтворення. Однак гільдійна система відбору явно поступається своєму антиподу і не має історичної перспективи, як і тоталітаризм, де вона була поширена.

Антрепренерська система базується на зовсім інших принципах, для неї є характерними:

-відкритість, широкі можливості посідання керівних постів для представників усіх соціальних груп;

-обмежена кількість інституціональних фільтрів і мінімум формальних вимог до претендентів;

-до селекторату входять усі виборці, якщо це необхідно;

-принцип конкурентності у відборі, який ґрунтується на професійних якостях претендентів на посаду;

-пріоритет особистісних характеристик: індивідуальної активності, здатності до комунікації з електоратом, сприйнятли­вості до політико-ідеологічних інновацій тощо.

Переваги цієї системи: вона є відкритою для енергійних, вольових і підприємливих політиків, передбачає «пошукові» якості в кандидатів в еліту, виявляє обдарованих індивидів у громадянському суспільстві. Антрепренерська система гармоніює з плюралістичною демократією, доповнює її та є її базовою «кадровою технологією». На політичному ринку претендент в еліту поводиться як підприємець: він «пропонує» себе як політичний товар в обмін на легітимацію своїх повноважень громадянами.

Антрепренерська система є більш життєздатною, оскільки вона технологічно забезпечує наступність еліт за формулою «громадянське суспільство - політичні партії - суспільні рухи – домінуючі позитивні якості лідерів цих партій і рухів — електо­ральна конкуренція - досягнення певного статусу в ієрархії державної влади».

Зрозуміло, що в політиці немає математично вивірених розрахованих систем, які дозволяють безпомилково визначити оптимальну селекцію політичних еліт. Тому на практиці обидві системи відбору не спрацьовують у їх «чистому» вигляді. Звичайно недоліки однієї системи компенсуються запозиченням переваг іншої, що також не гарантує високої якості такого поєднання. В президентських республіках щойно обраний президент сам формує свою «команду», до якої нерідко входять функціонери відповідно до номенклатурних принципів відбору.

Крім цього, на селекцію і соціальну результативність еліти значний вплив здійснює якість і тип освіти, соціокультурне середовище та інші соціалізуючі чинники, які діють по-різному в суспільствах з перевагою тієї чи іншої системи цінностей.