Концепції демократичного елітизму представлені відомими дослідниками: І. Шумпетером, С. Ліпсетом, Р. Далем, К. Мангеймом. Вони виходять із запропонованого Шумпетером розуміння демократії як конкуренції між потенційними керівниками за довіру і голоси виборців. Зокрема, в них робиться акцент на те, що демократія не усуває елітарності і характеризується не відсутністю еліти, а лише новим способом рекрутування і самосвідомості еліти.

Керівна елітарна верства розглядається як управлінська ієрархія, яка має якості, необхідні для управління, і є захисником демократичних цінностей. Еліта здатна стримати властивий масам політичний та ідеологічний ірраціоналізм, емоціональну неврівноваженість і схильність до крайнощів.

Емпіричні дослідження, тим не менш, заперечують голослівне твердження про демократизм еліти і авторитаризм мас. Вони до­водять, що в еліти є беззаперечна перевага перед масами: вона переважає маси в прийнятті ліберально-демократичних цінностей, у політичній терпимості, у засудженні диктаторських режимів, є більш сприйнятливою до політичних інновацій. Однак еліта є більш консервативною у визнанні соціально-економічних прав громадян: на працю, на страйк, на соціальне забезпечення тощо. Саме це і розводить масу і еліти по різні боки барикад і робить непотрібними для маси експертні якості еліт.

Обійти партократичну теорію неможливо, оскільки наслідки її реалізації завдали значної шкоди демократичному процесу і загальмували по­ступальний розвиток у тоталітарних політичних системах. Характерними для цієї теорії є такі вихідні положення:

-глобальне месіанське призначення еліти в її претензії стати певною інтернаціональною силою (це посилання є докорінною відмінністю цієї теорії від інших, які обмежуються констатацією ролі еліти в національних чи регіональних межах);

-всеохопний характер керівництва, здійснюваного елітою;

-походження із соціальних низів (цей визначальний формальний критерій усуває «середній клас» з конкурентного відбору до еліти, що практично зводить нанівець взаємодію політичної і неполітичної сфер суспільства: еліта незаможних може владарювати, спираючись лише на адміністративні важелі, і не в змозі знайти інших способів управління;

-ідеологічність, тобто фанатична прихильність до однієї ідеології - релігії, яка надає еліті беззаперечне монопольне право на керівництво;

-надзвичайно жорстка внутрішня ієрархізація, висока групова інтеграція та «мілітаризація» внутрішніх відносин.

Партократична еліта споконвічно ізольована від маси і не вписується в структури правової держави: «генерали» і «офіцери» від політики здатні перетворити політику лише на силовий чинник соціальних відносин за рахунок інших.

Неоелітизм

Неоелітисти - американські політологи Т. Дай, Л. Зіглер та інші - презентують прагматичний підхід до оцінки еліти. їхня нестандартна позиція базується на таких твердженнях:

-суспільство поділяється на меншість, яка має владу, і більшість, яка її немає;

-невелика кількість осіб розподіляє соціальні цінності, а маси не визначають державну політику;

-керуюча меншість не є типовим представником мас;

-еліта формується переважно з представників вищої соціально-економічної верстви суспільства;

-перехід до еліти повинен бути повільним і тривалим, щоб зберегти соціальну стабільність і уникнути радикальних змін; у правлячі кола допускаються лише ті, хто приймає основні узгоджені правила еліти;

-еліти завжди єдині в підході до основних цінностей соціальної
системи і в збереженні самої системи; вони можуть дотримуватись
різних поглядів лише відносно вузького кола питань;

-державна політика відбиває не вимоги мас, а панівні інтереси еліти; зміни в політиці торкаються частіше самої еліти, а не електорату;

-правлячі еліти зазнають порівняно слабкого впливу з боку
байдужої частини громадян.

Неоелітисти ніби роблять підсумок в описі реального політичного іміджу еліти; при цьому виходять не з особистих якостей її представників, а зі специфіки еліти як політичного суб'єкта.

Еліта як політичний інститут є невід'ємним елементом будь-якого цивілізованого суспільства. Цивілізованість виявляється у виключній здатності людини свідомо поєднуватись із собі подібними для спільного проживання. Складно організованим соціальним сис­темам властива різноманітність взаємодії соціальних груп, індивідів і форм людської діяльності. Це неминуче обумовлює виокремлення людей, які професійно займаються управлінням. їх сукупна соціально-політична характеристика дозволяє віднести до політичної еліти внутрішню диференційовану, неоднорідну і відносно інтегровану меншість, групи осіб чи велику кількість груп осіб, які тією чи іншою мірою володіють якостями лідера і підготовлені до виконання управлінських функцій.