Ці теорії продовжують і розвивають настанови ціннісних теорій про соціально-раціо­нальний характер відбору еліт. Функціо­нальний підхід домінує в сучасній елітарній думці. Не відкидаючи в цілому класичну елітарну теорію, він вимагає радикального перегляду її класичних вихідних принципів. Автори функціональних теорій (Келлер, Рісман, Штаммер) базу­ють свої погляди на таких посиланнях:

-У суспільстві немає еліти як єдиної консолідованої групи, а існує багато еліт з обмеженим впливом: жодна з них не домінує в політичному житті. Плюралізм еліт визначений суспільним поділом праці, кожна з багатьох так званих базисних материнських груп - професійних, демографічних, релігійних, регіональних тощо - виділяє власну еліту, яка представляє її, захищає її цінності і одночасно впливає на неї.

-Між масою і елітою складаються відносини представництва, а не панування чи постійного керівництва. Це досягається контролем материнських груп над «своїми» елітами, а численні демократичні механізми спроможні запобігти дії «закону олігархічних тенденцій» і визначати політичну поведінку еліт відповідно до інтересів електорату.

-Конкуренція еліт на основі визнання «демократичних правил гри» є селекційним фільтром, який виключає можливість появи асоціальних елементів в управлінських структурах.

-Розпорошеність влади між різноманітними групами та інститутами служить гарантією проти небажаних політичних рішень.

-Умовність і відносність відмінностей між елітою і масою в правовій соціальній державі; у ній громадяни вільно реалізують право входження до складу еліти. Цей аргумент підкріплюється й іншим: головний суб'єкт політичного життя - це не еліти, а групи інтересів.

Аргументаційний базис цих теорій не настільки переконливий, як у ціннісних теоріях. Головний їх недолік полягає в ідеалізації реальних політичних відносин. Реальність спростовує постулат про рівну участь різних соціальних верств у прийнятті політичних рішень: представники фінансово-промислових груп, ВПК і технократії як і раніше визначають політичний фон у західних демократіях.

Елітарна думка Заходу зовсім не однорідна. Ліволіберальні концепції (Ч. Міллс, Р. Мілі-банд) є ідейним антиподом теорій плюралізму еліт. Вони запозичили деякі положення макіавеллівської школи, але їм властиві і свої специфічні риси:

- керівні посади і командні позиції є головною елітотвірною ознакою, а видатні індивідуальні якості особливої ролі не відіграють (це посилання ігнорує способи посідання керівних постів і стратегічних командних пунктів у суспільстві);

- визнання єдиної, порівняно згуртованої владної еліти, яка відрізняється різноманітністю складу, структурною постійністю і груповою свідомістю; її згуртовуючий чинник полягає не лише в зацікавленості складаючих її груп у збереженні свого привілейованого стану, але й у близькості соціального статусу, інтелектуального і культурного рівня, духовних цінностей, стилю життя тощо;

- глибока відмінність між елітою і масами; вихідці із соціальних низів можуть увійти до еліти, лише зайнявши високі посади в соціальній ієрархії; можливості впливу маси на еліту через демократичні механізми вкрай обмежені; гроші, знання, маніпулювання свідомістю, ЗМІ та інші ресурси дозволяють еліті довільно і безконтрольно управляти масою (у цьому є велика частка істини, адже ніхто не стане стверджувати, що в «бастіоні демократії», в США, електорат може дієво контролювати свій істеблішмент);

- еліта формується переважно зі свого середовища, а критерії відбору - це володіння ресурсами впливу, ділові якості і узгоджувальна соціальна позиція (прийняття соціально-політичних цінностей еліти та її «правил гри»);

- забезпечення свого власного панування - пріоритетна функція владної еліти, у цьому і полягає її антинародне призначення:
всі управлінські завдання підкорені цій функції.

Ці концепції займають проміжне місце між макіавеллістськими і функціональними теоріями еліт.