Застосовуй зброю тільки проти супротивника і його військових об'єктів.

Не нападай на обличчя і об'єкти, позначені відмітними емблемами і знаками, якщо вони не здійснюють ворожих дій.

Не чини зайвих страждань. Не завдавай великої шкоди, ніж необхідно для виконання бойового завдання.

Підбирай поранених, хворих, які утримуються від ворожих дій. Надавай їм допомогу.

Пощади, роззброй і передай своєму командирові здався в полон. Стався до нього гуманно. Не піддавай його тортурам.

Гуманно стався до цивільного населення, поважай його власність. Мародерство і грабіж заборонені.

Утримуй своїх товаришів від порушення цих правил. Про випадки порушень доповідати своєму командиру.

Відповідальність за порушення норм МГП. Особи, які вчинили злочини проти миру, людяності, що порушують закони і звичаї війни, є військовими злочинцями. На військових злочинців не поширюються строки давності, їм не надається право притулку. Для розслідування порушень Женевських конвенцій на території держави, де вони порушуються, може створюватися міжнародний кримінальний трибунал.

Після Другої світової війни для суду над головними військовими злочинцями був утворений Міжнародний військовий трибунал. На Нюрнберзькому судовому процесі трибунал засудив 12 вищих державних і військових діячів фашистської Німеччини до страти, більшість інших були засуджені на різні терміни тюремного ув'язнення. Токійський судовий процес розглядав справи головних японських військових злочинців. Міжнародний військовий трибунал засудив в Токіо 7 осіб до страти, 18 осіб до тривалого тюремного ув'язнення. У СРСР суди над військовими злочинцями пройшли в Ленінграді, Смоленську, Харкові, Краснодарі та інших містах [7; 8].

                    Види збройних конфліктів

Стислий розгляд цілей війни дозволяє визначити видову характеристику збройних конфліктів. Мета війни полягає в придушенні збройного опору противника. Ця формула має дуже важливе значення, тому що дозволяє класифікувати воєнні дії за суб'єктно-об'єктним складом і за територією, на якій вони відбуваються. Встановлення такої мети означає, що війна не спрямована на знищення противника і не переслідує мету фізичного знищення його збройних сил.
  Це означає, по-перше, що війна не ведеться проти мирного населення, тим більше, що правила ведення воєнних дій вимагають, щоб мирне населення перебувало «під опікуванням воюючих». По-друге, воєнні дії, що ведуться збройними силами на території своєї держави проти свого населення, у більшості своїй не є війною в міжнародному значенні цього поняття.
Звідси розрізняють міжнародні збройні конфлікти і збройні конфлікти неміжнародного характеру.
Відповідно до положень Женевських конвенцій 1949 року міжнародними збройними конфліктами признаються такі конфлікти, коли один суб'єкт міжнародного права застосовує збройну силу проти іншого суб'єкта. Таким чином, сторонами в міжнародному збройному конфлікті можуть бути: 1) держави; 2) нації і народності, що борються за свою незалежність; 3) міжнародні організації, що здійснюють колективні збройні заходи для підтримання миру і між народного правопорядку.
Відповідно до статті 1 Додаткового протоколу І міжнародними є також збройні конфлікти, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації і проти расистських режимів у здійснення свого права на самовизначення.
Збройні конфлікти не міжнародного характеру — це усі збройні конфлікти, що не підпадають під дію статті 1 Додаткового протоколу І, що відбуваються на території будь-якої держави «між її збройними силами або іншими організованими озброєними групами, що, знаходячись під відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її території, що дозволяє їм здійснювати безперервні й узгоджені воєнні дії і застосовувати положення Протоколу II».
Збройні конфлікти неміжнародного характеру мають такі ознаки:   1) застосування зброї й участь у конфлікті збройних сил, включаючи поліцейські підрозділи; 2) колективний характер виступів. Дії, що зумовлюють обстановку внутрішньої напруженості, внутрішні заворушення, не можуть вважатися конфліктами, що розглядаються;         3) певний ступінь організованості повстанців і наявність органів, відповідальних за їхні дії; 4) тривалість і безперервність конфлікту. Окремі спорадичні виступи погано організованих груп не можуть розглядатися як збройні конфлікти неміж народного характеру; 5) здійснення повстанцями контролю над частиною території держави.
Таким чином, збройний конфлікт між повстанцями і центральним урядом є, як правило, внутрішнім конфліктом. Проте повстанці можуть бути визнані «воюючою стороною», коли вони: 1) мають свою організацію; 2) мають на чолі відповідальні за їхню поведінку органи;       3) установили свою владу на частиною території держави; 4) додержуються у своїх діях «законів і звичаїв війни».
Як раніше відзначалося, визнання повстанців «воюючою стороною» виключає застосування до них національного кримінального законодавства про відповідальність за масові заворушення і т.п. На захоплених у полон поширюється статус військовополонених. Повстанці можуть вступати в правовідносини з третіми державами і міжнародними організаціями, одержувати від них допомогу, що допускається міжнародним правом. Власті повстанців на контрольованій ними території можуть створювати органи управління і видавати нормативні акти. Отже, визнання повстанців «воюючою стороною», як правило, свідчить про набуття конфліктом якості міжнародного і є першим кроком до визнання нової держави.
       До збройних конфліктів неміжнародного характеру слід відносити всі громадянські війни і внутрішні конфлікти, що виникають із спроб державних переворотів. Ці конфлікти відрізняються від міжнародних збройних конфліктів насамперед тим, що в останніх обидві воюючі сторони є суб'єктами міжнародного права, у той час як у громадянській війні воюючою стороною признається лише центральний уряд. Держави не повинні втручатися у внутрішні конфлікти на території іншої держави.
Проте в практиці міжнародного співтовариства здійснюються певні збройні заходи, проведені під егідою ООН, що одержали найменування «гуманітарної інтервенції» . їхньою метою є військове втручання в події, що відбуваються в конкретній країні, яку роздирають збройні конфлікти міжнаціонального або релігійного характеру, для надання гуманітарної допомоги населенню, яке особливо страждає від таких дій (припинення кровопролиття, робота з біженцями, боротьба з голодом, допомога у налагодженні повсякденного життя і побутових умов і т.д.). а також для припинення військового протиборства воюючих сторін. Таке втручання, з огляду на особливі обставини, здійснюється без згоди уряду держави, у яку здійснюється військове вторгнення, тому воно й іменується «інтервенцією». Термін «гуманітарна» покликаний проілюструвати основну мету такого втручання. Саме так, наприклад, були охарактеризовані збройні акції в Сомалі та Руанді, початі з метою призупинення внутрішніх конфліктів, що відбувалися там, які супроводжувалися масовими людськими жертвами.

             Учасники збройних конфліктів

Учасниками війни є не все населення воюючих держав, а тільки цілком визначена його частина — так звані законні учасники війни, діям яких надається державний характер. Під час збройних конфліктів населення, яке мешкає на території держави, ділиться на дві групи: те, яке стосується збройних сил (збройні сили, партизани і т.д.), і яке не стосується збройних сил (цивільне населення).
У свою чергу, міжнародне право розрізняє дві категорії осіб, які належать до збройних сил воюючих сторін: 1) воюючі (комбатанти); 2) ті, які не беруть участь у боях (некомбатанти). Комбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що безпосередньо ведуть бойові дії проти супротивника зі зброєю в руках. Потрапивши в полон, комбатанти набувають статусу військовополонених.

Некомбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не приймають участь у бойових діях. Відповідно до міжнародного права до не-комбатантів (невоюючих) належить особовий склад, що правомірно знаходиться в складі збройних сил воюючої сторони, що надає їй допомогу у досягненні успіхів у бойових діях, але в них безпосередньо участі не бере. Це — військові кореспонденти, юристи, медичний персонал, духівництво, інтенданти. Вони не є об'єктом воєнних дій із боку противника і мають право на його заступництво в тому випадку, якщо виявляться під його владою. Застосовувати зброю проти некомбатантів заборонено. Некомбатанти можуть мати особисту зброю, але не використовують її у воєнних діях, а тільки для самозахисту. У разі участі в бойових діях вони набувають статусу комбатантів.

Відповідно до Женевських конвенцій 1949 року до комбатантів належать: 1) особовий склад регулярних збройних сил; 2) ополчення, добровольчі загони, як вхідні, так і не вхідні до складу регулярних збройних сил; 3) собовий склад рухів опору і партизанських формувань;   4) особи, які надають допомогу збройним силам, але участі в бойових діях не приймають; 5) члени екіпажів торгових суден і цивільних літаків, які надають допомогу воюючим; 6) населення, що при наближенні противника взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни.
Отже, комбатанти повинні відповідати таким умовам: 1) мати на чолі особу, відповідальну за своїх під порядкованих; 2) мати визначений і видимий здалеку знак від мінності; 3) відкрито носити зброю;                         4) додержуватися у своїх діях законів і звичаїв війни.

У міжнародному праві тривалий час продовжувалася дискусія з проблеми правового статусу партизан, яких не визнавали комбатантами. Це пояснювалося насамперед тією шкодою, що партизани завдавали регулярним силам противника у нього в тилу, і бажанням потерпілої сторони розправитися з ними, як із бандитами, що не підпадають під охорону норм міжнародного права. Результатом цього довгого процесу усе ж стало визнання партизан у якості комбатантів. Партизани і бійці національно-визвольних рухів є комбатантами за умови дотримання ними певних умов (подібні з загальними умовами визнання комбатантів): 1) належать до якого-небудь воєнним способом організованого загону, на чолі якого стоїть відповідальна особа (зазвичай цивільна особа); 2) носять знаки відмінності (на відміну від воєн них комбатантів, що носять воєнну форму, погони, емблеми, партизани в основному носять цивільний одяг і мають певні знаки відмінності, наприклад, ра дянські партизани в період Другої світової війни носили червону стрічку на головному уборі); 3) відкрито носять зброю. Стаття 43 Додаткового протоколу І 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року конкретизує це положення: партизани повинні вікрито носити зброю під час кожного воєн ного зіткнення й у той час, коли вони будуть знахо дитися на очах у противника в ході розгортання в бойові порядки, що передує початку нападу, у якому вони повинні взяти участь; 4) дотримуються законів і звичаїв війни.

При дотриманні цих умов члени партизанських загонів при потрапленні в полон признаються комбатантами.

Розвідники — особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що носять воєнну форму і проникають у розташування супротивника з метою збору відомостей про нього для свого командування. Захоплені в полон розвідники користуються статусом військовополонених. Розвідник не може нести кримінальну відповідальність за дії, вчинені ним раніше в попередні рейди в район дії ворожої армії.
Від розвідників слід відрізняти лазутчиків (шпигунів) — осіб, які, діючи таємною способом або під фальшивими приводами, збирають відомості в районі воєнних дій. На цих осіб режим воєнного полону не поширюється, вони можуть бути покарані воєнним судом і навіть засуджені до смерті.
Головна відмінність воєнного розвідника від лазутчика (шпигуна) — це воєнна форма розвідника, що свідчить про його приналежність до збройних сил своєї держави.
Іноземні воєнні радники й інструктори — це особи, які входять у збройні сили іншої держави, що відповідно до міжнародних угод знаходяться в іншій державі для надання допомоги в освоєнні бойової техніки і навчанні особового складу збройних сил. Радники й інструктори не беруть участь у воєнних діях. Радники навчають веденню бойових дій. Інструктори допомагають в освоєнні бойової техніки. Проте, якщо ці особи беруть участь у бойових діях, вони прирівнюються до комбатантів.

Не є комбатантами найманці. Визначення ознак найманства і його правового статусу в останні роки набуло гострої практичної необхідності через поширення цього явища, що шириться, що викликає з боку міжнародного співтовариства осуд. Міжнародне право вважає найманцем особу, яка завербована на місці або частіше усього за кордоном спеціально для того, щоб воювати в збройному конфлікті, і яка фактично приймає в ньому участь. Поняття найманців міститься в статті 47 Додаткового протоколу І від 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Відповідно до цього документу найманець не має статусу комбатанта або військовополоненого. Можна виділити такі ознаки найманця: 1) він спеціально завербований на місці або за кордоном для того, щоб воювати в збройному конфлікті; 2) він фактично приймає безпосередню участь у воєнних діях; 3) він бере участь у воєнних діях, керуючись головним чином бажанням одержати особисту вигоду, і йому дійсно обіцяна стороною або з доручення сторони, що знаходиться в конфлікті, матеріальна винагорода, що істотно перевищує винагороду, обіцяну або виплачувану комбатантам такого ж рангу, і функцій, які входять в особовий склад збройних сил даної сторони; 4) він не є ні громадянином сторони, що знаходиться в конфлікті, ні особою, яка постійно мешкає на території, контрольованою стороною, що знаходиться в конфлікті; 5) не входить в особовий склад збройних сил сторони, що знаходиться в конфлікті; 6) не посланий державою, котра не є стороною, що знаходиться в конфлікті, для виконання офіційних обов'язків у якості особи, яка входить до складу її збройних сил. ООН неодноразово висловлювалася проти найманства, оголосивши його міжнародним злочином і призвавши всі держави прийняти закони, що карають найманців як кримінальних злочинців.
Відповідно до статті 63і Кримінального Кодексу України найманство визнається кримінальним злочином і кваліфікується як «вербування, фінансування, матеріальне забезпечення, навчання найманців з метою використання в збройних конфліктах інших держав або в насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади або порушення територіальної цілісності, а однаково використання найманців». Ці дії караються позбавленням волі терміном від 3 до 10 років. А сама «участь без дозволу відповідних органів державної влади в збройних конфліктах інших держав, з метою одержання матеріальної винагороди або іншої особистої вигоди» карається позбавленням волі терміном від 5 до 12 років.
Від найманців слід відрізняти добровольців (волонтерів) — іноземних громадян, які у силу політичних або інших переконань (а не з матеріальних міркувань) поступають на службу в армію якої-небудь воюючої сторони і включаються в особовий склад збройних сил [5].

                         Заключна частина

У даній роботі розглянуті теоретичні питання з теми «Імплементація міжнародного гуманітарного права, застосовуваного в період збройних конфліктів». Було розкрито поняття міжнародного гуманітарного права, вивчено його принципи та джерела. Описані історичні корені міжнародного права. Обґрунтовано способи імплементації та термін імплементація. А також механізм імплементації норм міжнародного гуманітарного права та його заходи. Наведено види збройних конфліктів, учасники збройних конфліктів у міжнародному гуманітарному праві.

 Підводячи підсумки, слідує що розгляд проблеми реалізації положень міжнародного гуманітарного права неможливе без визначення ролі та значення в системі міжнародного права. Будь-яка система юридичних норм, як би блискуче вона не була розроблена, не має права на існування, якщо вона реально не впливає на суспільне життя. Право ніщо, якщо його положення не знаходять своєї реалізації в діяльності людей і їх організацій, у суспільних відносинах. Самі по собі правові норми є лише вираженням абстрактної можливості та повинності до дійсної поведінки суб'єктів, а тому реальний зміст регулятивних властивостей може проявитися лише через процес реалізації. Інакше кажучи, без здійснення права, без наповнення його норм живим практичним змістом не може бути правового регулювання суспільних відносин, що є функцією права. Проблема реалізації правових приписів є центральною як для внутрішньодержавного, і для міжнародного права. Міжнародне гуманітарне право збройних конфліктів галузь, ще вимагає серйозних доопрацювань, які повинні проводитися на основі міждержавних угод і закріплення їх у відповідних міжнародних актах.

Мирні жителі під час збройного конфлікту повинні мати захищаючі права. Права особистості сильно порушуються під час ведення військових дій. І це завдяки не внутрішньому законодавству, яке справедливо обмежує права особи в період військових дій і надзвичайного стану, враховуючи складність і нестандартність ситуації, що складається. Права громадян порушуються солдатами, які самі знаходяться в екстремальних умовах, і часто просто не знають певних норм міжнародного права регламентують відносини у виниклій ситуації. Або виходять не від норм, а від власних ідей та амбіцій. Особливо якщо говорити о збройному конфлікті на Україні в сьогоднішньому часі. Ці питання повинні вирішуватися в діючих арміях при підготовці особового складу. Повинні проводитися відповідні заняття з доведення норм міжнародного права до відома солдатів і офіцерів, які допоможуть не тільки зрозуміти свої права, але й усвідомити обов'язки під час ведення бойових дій. А мирні жителі не будуть брати участь у збройних конфліктах.

                 Список використаних джерел

     1) Белорусский журнал международного права и международных отношений 1999 — № 1, С. 42

     2) Васильева Л.А. Международное публичное право: курс интенсивной подготовки / Л.А. Васильева, О.А. Бакиновская. – Минск: ТетраСистем, 2009. – 256 с.

        3) Гавердовский А. С. Имплементация норм международного права. Киев, 1960. С. 62. 2 См.: Аби-Сааб Д. Соблюдение гуманитарных норм в международных конфликтах // Современные войны: Гуманитарные проблемы. М., 1988. С. 88.

   4) Калугин, В.Ю. Курс международного гуманитарного права / В.Ю. Калугин. — Минск: Тесей, 2006. — 494 с.

        5) Мартыненко Е.В. Международное гуманитарное право М., 1991. – 77 с.

     6) Мартыненко Е.В. Учебно – методический комплекс «Международно – правовое сотрудничество государств СНГ» М., 2011,     С. 48

     7) Международное право: учеб. Для вузов по специальности и направлению «Юриспруденция» / Н.Г. Беляев – 2-е изд., изм. и доп. – Млсква: Норма: Изд. Дом «Инфра-М», 2002. – 577 с.

       8) Международное право: учебник / отв. ред. Г.В. Игнатенко и О.И. Тиунов. — 5-е изд., перераб. и доп. — М.: Норма, 2009. — 784 с.

       9) Дополнительный протокол I к Женевским конвенциям от 12 августа 1949г., касающийся защиты жертв международных вооруженных конфликтов 1977г. // Международная защита прав и свобод человека. Сборник документов. М., 1990г.

    10) Конвенция о защите гражданского населения во время войны. // СДД СССР. Вып. XVI. М., 1957.