Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
Механізм імплементації норм міжнародного гуманітарного права
Під механізмом імплементації норм міжнародного права розуміється сукупність правових засобів, існуючих в певних правових та організаційних формах, які використовуються суб'єктами міжнародного права, як на міжнародному, так і внутрішньодержавному рівнях для забезпечення досягнення цілей міжнародно-правового регулювання.
Метою цього механізму є забезпечення безперешкодного руху інтересів суб'єктів до обумовлених ними цінностей, гарантування їх справедливого задоволення. Роль механізму імплементації полягає в знятті можливих перешкод, що заважають повному, всебічному і своєчасному здійсненню інтересів суб'єктів міжнародного права.
Іншою ознакою механізму імплементації міжнародного права є його синтетичний характер, що виявляється, з одного боку, в певній єдності міжнародних та внутрішньодержавних складових цього механізму, а, з іншого боку, їх відносної самостійності. У більшості випадків імплементація норм міжнародного права - це прерогатива суверенних держав, що використовують в цих цілях свій внутрішній організаційно правовий механізм.
Разом з тим сферою міжнародно-правового регулювання нерідко охоплюються питання, вирішення яких не може бути забезпечене системою національних засобів, а здійснюється зусиллями держав у рамках спеціально створюваного ними міжнародного механізму. Це створює певну автономність цих складових. Єдність даної системи виявляється в тому, що в центрі механізму імплементації стоять держави і всі імплементаційні заходи, здійснювані на міжнародному рівні, опосередковуються суверенною волею держав. При відсутності такої волі вони взагалі не можуть мати місце. Тому механізм імплементації включає в себе в якості структурних елементів дві підсистеми імплементації, співвідносні з нею як частини і ціле, міжнародну та внутрішньодержавну, кожна з яких складається з своїх власних структурних елементів [1].
Заходи з імплементації
Необхідно приймати такі заходи з імплементації. Превентивні заходи, що випливають із зобов'язання держав дотримуватися положень гуманітарного права. До них відносяться: 1. поширення знань про МГП; 2. підготовка спеціального персоналу (з метою сприяння дотриманню гуманітарного права і призначення юридичних радників у збройних силах); 3. прийняття законодавчих та інших нормативних актів, що дозволяють забезпечити дотримання гуманітарного права; 4. переклад текстів конвенцій.
Механізми заходу включають: 1. зобов'язання припиняти за допомогою національних судових органів серйозні порушення, які стосуються військових злочинів; 2. кримінальну та дисциплінарну відповідальність начальників і обов'язок командирів припиняти і викривати правопорушення; 3. взаємодопомога держав у галузі кримінального переслідування.
Ці заходи не тільки притаманні будь-якої цілісної юридичній системі, вони ще грають і стримуючу роль.
Існують і інші заходи імплементації, які можуть бути одночасно превентивними заходами, заходами контролю і припинення, причому дві останні різновиди випливають в основному з зобов'язання держав забезпечити дотримання норм гуманітарного права. Тут мова йде про такі механізми, як: 1. процедура розслідування; 2. Міжнародна комісія з встановлення фактів; 3. процедури розгляду випадків застосування та тлумачення положень права; 4. співпрацю з Організацією Об'єднаних Націй [3].
У ході бойових дій знай і дотримуйся таких правил
Застосовуй зброю тільки проти супротивника і його військових об'єктів.
Не нападай на обличчя і об'єкти, позначені відмітними емблемами і знаками, якщо вони не здійснюють ворожих дій.
Відповідальність за порушення норм МГП. Особи, які вчинили злочини проти миру, людяності, що порушують закони і звичаї війни, є військовими злочинцями. На військових злочинців не поширюються строки давності, їм не надається право притулку. Для розслідування порушень Женевських конвенцій на території держави, де вони порушуються, може створюватися міжнародний кримінальний трибунал.
Після Другої світової війни для суду над головними військовими злочинцями був утворений Міжнародний військовий трибунал. На Нюрнберзькому судовому процесі трибунал засудив 12 вищих державних і військових діячів фашистської Німеччини до страти, більшість інших були засуджені на різні терміни тюремного ув'язнення. Токійський судовий процес розглядав справи головних японських військових злочинців. Міжнародний військовий трибунал засудив в Токіо 7 осіб до страти, 18 осіб до тривалого тюремного ув'язнення. У СРСР суди над військовими злочинцями пройшли в Ленінграді, Смоленську, Харкові, Краснодарі та інших містах [7; 8].
Види збройних конфліктів
Стислий розгляд цілей війни дозволяє визначити видову характеристику збройних конфліктів. Мета війни полягає в придушенні збройного опору противника. Ця формула має дуже важливе значення, тому що дозволяє класифікувати воєнні дії за суб'єктно-об'єктним складом і за територією, на якій вони відбуваються. Встановлення такої мети означає, що війна не спрямована на знищення противника і не переслідує мету фізичного знищення його збройних сил.
Це означає, по-перше, що війна не ведеться проти мирного населення, тим більше, що правила ведення воєнних дій вимагають, щоб мирне населення перебувало «під опікуванням воюючих». По-друге, воєнні дії, що ведуться збройними силами на території своєї держави проти свого населення, у більшості своїй не є війною в міжнародному значенні цього поняття.
Звідси розрізняють міжнародні збройні конфлікти і збройні конфлікти неміжнародного характеру.
Відповідно до положень Женевських конвенцій 1949 року міжнародними збройними конфліктами признаються такі конфлікти, коли один суб'єкт міжнародного права застосовує збройну силу проти іншого суб'єкта. Таким чином, сторонами в міжнародному збройному конфлікті можуть бути: 1) держави; 2) нації і народності, що борються за свою незалежність; 3) міжнародні організації, що здійснюють колективні збройні заходи для підтримання миру і між народного правопорядку.
Відповідно до статті 1 Додаткового протоколу І міжнародними є також збройні конфлікти, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації і проти расистських режимів у здійснення свого права на самовизначення.
Збройні конфлікти не міжнародного характеру — це усі збройні конфлікти, що не підпадають під дію статті 1 Додаткового протоколу І, що відбуваються на території будь-якої держави «між її збройними силами або іншими організованими озброєними групами, що, знаходячись під відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її території, що дозволяє їм здійснювати безперервні й узгоджені воєнні дії і застосовувати положення Протоколу II».
Збройні конфлікти неміжнародного характеру мають такі ознаки: 1) застосування зброї й участь у конфлікті збройних сил, включаючи поліцейські підрозділи; 2) колективний характер виступів. Дії, що зумовлюють обстановку внутрішньої напруженості, внутрішні заворушення, не можуть вважатися конфліктами, що розглядаються; 3) певний ступінь організованості повстанців і наявність органів, відповідальних за їхні дії; 4) тривалість і безперервність конфлікту. Окремі спорадичні виступи погано організованих груп не можуть розглядатися як збройні конфлікти неміж народного характеру; 5) здійснення повстанцями контролю над частиною території держави.
Таким чином, збройний конфлікт між повстанцями і центральним урядом є, як правило, внутрішнім конфліктом. Проте повстанці можуть бути визнані «воюючою стороною», коли вони: 1) мають свою організацію; 2) мають на чолі відповідальні за їхню поведінку органи; 3) установили свою владу на частиною території держави; 4) додержуються у своїх діях «законів і звичаїв війни».
Як раніше відзначалося, визнання повстанців «воюючою стороною» виключає застосування до них національного кримінального законодавства про відповідальність за масові заворушення і т.п. На захоплених у полон поширюється статус військовополонених. Повстанці можуть вступати в правовідносини з третіми державами і міжнародними організаціями, одержувати від них допомогу, що допускається міжнародним правом. Власті повстанців на контрольованій ними території можуть створювати органи управління і видавати нормативні акти. Отже, визнання повстанців «воюючою стороною», як правило, свідчить про набуття конфліктом якості міжнародного і є першим кроком до визнання нової держави.
До збройних конфліктів неміжнародного характеру слід відносити всі громадянські війни і внутрішні конфлікти, що виникають із спроб державних переворотів. Ці конфлікти відрізняються від міжнародних збройних конфліктів насамперед тим, що в останніх обидві воюючі сторони є суб'єктами міжнародного права, у той час як у громадянській війні воюючою стороною признається лише центральний уряд. Держави не повинні втручатися у внутрішні конфлікти на території іншої держави.
Проте в практиці міжнародного співтовариства здійснюються певні збройні заходи, проведені під егідою ООН, що одержали найменування «гуманітарної інтервенції» . їхньою метою є військове втручання в події, що відбуваються в конкретній країні, яку роздирають збройні конфлікти міжнаціонального або релігійного характеру, для надання гуманітарної допомоги населенню, яке особливо страждає від таких дій (припинення кровопролиття, робота з біженцями, боротьба з голодом, допомога у налагодженні повсякденного життя і побутових умов і т.д.). а також для припинення військового протиборства воюючих сторін. Таке втручання, з огляду на особливі обставини, здійснюється без згоди уряду держави, у яку здійснюється військове вторгнення, тому воно й іменується «інтервенцією». Термін «гуманітарна» покликаний проілюструвати основну мету такого втручання. Саме так, наприклад, були охарактеризовані збройні акції в Сомалі та Руанді, початі з метою призупинення внутрішніх конфліктів, що відбувалися там, які супроводжувалися масовими людськими жертвами.
Учасники збройних конфліктів
Учасниками війни є не все населення воюючих держав, а тільки цілком визначена його частина — так звані законні учасники війни, діям яких надається державний характер. Під час збройних конфліктів населення, яке мешкає на території держави, ділиться на дві групи: те, яке стосується збройних сил (збройні сили, партизани і т.д.), і яке не стосується збройних сил (цивільне населення).
У свою чергу, міжнародне право розрізняє дві категорії осіб, які належать до збройних сил воюючих сторін: 1) воюючі (комбатанти); 2) ті, які не беруть участь у боях (некомбатанти). Комбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що безпосередньо ведуть бойові дії проти супротивника зі зброєю в руках. Потрапивши в полон, комбатанти набувають статусу військовополонених.
Некомбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не приймають участь у бойових діях. Відповідно до міжнародного права до не-комбатантів (невоюючих) належить особовий склад, що правомірно знаходиться в складі збройних сил воюючої сторони, що надає їй допомогу у досягненні успіхів у бойових діях, але в них безпосередньо участі не бере. Це — військові кореспонденти, юристи, медичний персонал, духівництво, інтенданти. Вони не є об'єктом воєнних дій із боку противника і мають право на його заступництво в тому випадку, якщо виявляться під його владою. Застосовувати зброю проти некомбатантів заборонено. Некомбатанти можуть мати особисту зброю, але не використовують її у воєнних діях, а тільки для самозахисту. У разі участі в бойових діях вони набувають статусу комбатантів.
Відповідно до Женевських конвенцій 1949 року до комбатантів належать: 1) особовий склад регулярних збройних сил; 2) ополчення, добровольчі загони, як вхідні, так і не вхідні до складу регулярних збройних сил; 3) собовий склад рухів опору і партизанських формувань; 4) особи, які надають допомогу збройним силам, але участі в бойових діях не приймають; 5) члени екіпажів торгових суден і цивільних літаків, які надають допомогу воюючим; 6) населення, що при наближенні противника взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни.
Отже, комбатанти повинні відповідати таким умовам: 1) мати на чолі особу, відповідальну за своїх під порядкованих; 2) мати визначений і видимий здалеку знак від мінності; 3) відкрито носити зброю; 4) додержуватися у своїх діях законів і звичаїв війни.
У міжнародному праві тривалий час продовжувалася дискусія з проблеми правового статусу партизан, яких не визнавали комбатантами. Це пояснювалося насамперед тією шкодою, що партизани завдавали регулярним силам противника у нього в тилу, і бажанням потерпілої сторони розправитися з ними, як із бандитами, що не підпадають під охорону норм міжнародного права. Результатом цього довгого процесу усе ж стало визнання партизан у якості комбатантів. Партизани і бійці національно-визвольних рухів є комбатантами за умови дотримання ними певних умов (подібні з загальними умовами визнання комбатантів): 1) належать до якого-небудь воєнним способом організованого загону, на чолі якого стоїть відповідальна особа (зазвичай цивільна особа); 2) носять знаки відмінності (на відміну від воєн них комбатантів, що носять воєнну форму, погони, емблеми, партизани в основному носять цивільний одяг і мають певні знаки відмінності, наприклад, ра дянські партизани в період Другої світової війни носили червону стрічку на головному уборі); 3) відкрито носять зброю. Стаття 43 Додаткового протоколу І 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року конкретизує це положення: партизани повинні вікрито носити зброю під час кожного воєн ного зіткнення й у той час, коли вони будуть знахо дитися на очах у противника в ході розгортання в бойові порядки, що передує початку нападу, у якому вони повинні взяти участь; 4) дотримуються законів і звичаїв війни.
При дотриманні цих умов члени партизанських загонів при потрапленні в полон признаються комбатантами.
Розвідники — особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що носять воєнну форму і проникають у розташування супротивника з метою збору відомостей про нього для свого командування. Захоплені в полон розвідники користуються статусом військовополонених. Розвідник не може нести кримінальну відповідальність за дії, вчинені ним раніше в попередні рейди в район дії ворожої армії.
Від розвідників слід відрізняти лазутчиків (шпигунів) — осіб, які, діючи таємною способом або під фальшивими приводами, збирають відомості в районі воєнних дій. На цих осіб режим воєнного полону не поширюється, вони можуть бути покарані воєнним судом і навіть засуджені до смерті.
Головна відмінність воєнного розвідника від лазутчика (шпигуна) — це воєнна форма розвідника, що свідчить про його приналежність до збройних сил своєї держави.
Іноземні воєнні радники й інструктори — це особи, які входять у збройні сили іншої держави, що відповідно до міжнародних угод знаходяться в іншій державі для надання допомоги в освоєнні бойової техніки і навчанні особового складу збройних сил. Радники й інструктори не беруть участь у воєнних діях. Радники навчають веденню бойових дій. Інструктори допомагають в освоєнні бойової техніки. Проте, якщо ці особи беруть участь у бойових діях, вони прирівнюються до комбатантів.
Не є комбатантами найманці. Визначення ознак найманства і його правового статусу в останні роки набуло гострої практичної необхідності через поширення цього явища, що шириться, що викликає з боку міжнародного співтовариства осуд. Міжнародне право вважає найманцем особу, яка завербована на місці або частіше усього за кордоном спеціально для того, щоб воювати в збройному конфлікті, і яка фактично приймає в ньому участь. Поняття найманців міститься в статті 47 Додаткового протоколу І від 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Відповідно до цього документу найманець не має статусу комбатанта або військовополоненого. Можна виділити такі ознаки найманця: 1) він спеціально завербований на місці або за кордоном для того, щоб воювати в збройному конфлікті; 2) він фактично приймає безпосередню участь у воєнних діях; 3) він бере участь у воєнних діях, керуючись головним чином бажанням одержати особисту вигоду, і йому дійсно обіцяна стороною або з доручення сторони, що знаходиться в конфлікті, матеріальна винагорода, що істотно перевищує винагороду, обіцяну або виплачувану комбатантам такого ж рангу, і функцій, які входять в особовий склад збройних сил даної сторони; 4) він не є ні громадянином сторони, що знаходиться в конфлікті, ні особою, яка постійно мешкає на території, контрольованою стороною, що знаходиться в конфлікті; 5) не входить в особовий склад збройних сил сторони, що знаходиться в конфлікті; 6) не посланий державою, котра не є стороною, що знаходиться в конфлікті, для виконання офіційних обов'язків у якості особи, яка входить до складу її збройних сил. ООН неодноразово висловлювалася проти найманства, оголосивши його міжнародним злочином і призвавши всі держави прийняти закони, що карають найманців як кримінальних злочинців.
Відповідно до статті 63і Кримінального Кодексу України найманство визнається кримінальним злочином і кваліфікується як «вербування, фінансування, матеріальне забезпечення, навчання найманців з метою використання в збройних конфліктах інших держав або в насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади або порушення територіальної цілісності, а однаково використання найманців». Ці дії караються позбавленням волі терміном від 3 до 10 років. А сама «участь без дозволу відповідних органів державної влади в збройних конфліктах інших держав, з метою одержання матеріальної винагороди або іншої особистої вигоди» карається позбавленням волі терміном від 5 до 12 років.
Від найманців слід відрізняти добровольців (волонтерів) — іноземних громадян, які у силу політичних або інших переконань (а не з матеріальних міркувань) поступають на службу в армію якої-небудь воюючої сторони і включаються в особовий склад збройних сил [5].
Заключна частина
У даній роботі розглянуті теоретичні питання з теми «Імплементація міжнародного гуманітарного права, застосовуваного в період збройних конфліктів». Було розкрито поняття міжнародного гуманітарного права, вивчено його принципи та джерела. Описані історичні корені міжнародного права. Обґрунтовано способи імплементації та термін імплементація. А також механізм імплементації норм міжнародного гуманітарного права та його заходи. Наведено види збройних конфліктів, учасники збройних конфліктів у міжнародному гуманітарному праві.
Підводячи підсумки, слідує що розгляд проблеми реалізації положень міжнародного гуманітарного права неможливе без визначення ролі та значення в системі міжнародного права. Будь-яка система юридичних норм, як би блискуче вона не була розроблена, не має права на існування, якщо вона реально не впливає на суспільне життя. Право ніщо, якщо його положення не знаходять своєї реалізації в діяльності людей і їх організацій, у суспільних відносинах. Самі по собі правові норми є лише вираженням абстрактної можливості та повинності до дійсної поведінки суб'єктів, а тому реальний зміст регулятивних властивостей може проявитися лише через процес реалізації. Інакше кажучи, без здійснення права, без наповнення його норм живим практичним змістом не може бути правового регулювання суспільних відносин, що є функцією права. Проблема реалізації правових приписів є центральною як для внутрішньодержавного, і для міжнародного права. Міжнародне гуманітарне право збройних конфліктів галузь, ще вимагає серйозних доопрацювань, які повинні проводитися на основі міждержавних угод і закріплення їх у відповідних міжнародних актах.
Мирні жителі під час збройного конфлікту повинні мати захищаючі права. Права особистості сильно порушуються під час ведення військових дій. І це завдяки не внутрішньому законодавству, яке справедливо обмежує права особи в період військових дій і надзвичайного стану, враховуючи складність і нестандартність ситуації, що складається. Права громадян порушуються солдатами, які самі знаходяться в екстремальних умовах, і часто просто не знають певних норм міжнародного права регламентують відносини у виниклій ситуації. Або виходять не від норм, а від власних ідей та амбіцій. Особливо якщо говорити о збройному конфлікті на Україні в сьогоднішньому часі. Ці питання повинні вирішуватися в діючих арміях при підготовці особового складу. Повинні проводитися відповідні заняття з доведення норм міжнародного права до відома солдатів і офіцерів, які допоможуть не тільки зрозуміти свої права, але й усвідомити обов'язки під час ведення бойових дій. А мирні жителі не будуть брати участь у збройних конфліктах.
Список використаних джерел
1) Белорусский журнал международного права и международных отношений 1999 — № 1, С. 42
2) Васильева Л.А. Международное публичное право: курс интенсивной подготовки / Л.А. Васильева, О.А. Бакиновская. – Минск: ТетраСистем, 2009. – 256 с.
3) Гавердовский А. С. Имплементация норм международного права. Киев, 1960. С. 62. 2 См.: Аби-Сааб Д. Соблюдение гуманитарных норм в международных конфликтах // Современные войны: Гуманитарные проблемы. М., 1988. С. 88.
4) Калугин, В.Ю. Курс международного гуманитарного права / В.Ю. Калугин. — Минск: Тесей, 2006. — 494 с.
5) Мартыненко Е.В. Международное гуманитарное право М., 1991. – 77 с.
6) Мартыненко Е.В. Учебно – методический комплекс «Международно – правовое сотрудничество государств СНГ» М., 2011, С. 48
7) Международное право: учеб. Для вузов по специальности и направлению «Юриспруденция» / Н.Г. Беляев – 2-е изд., изм. и доп. – Млсква: Норма: Изд. Дом «Инфра-М», 2002. – 577 с.
8) Международное право: учебник / отв. ред. Г.В. Игнатенко и О.И. Тиунов. — 5-е изд., перераб. и доп. — М.: Норма, 2009. — 784 с.
9) Дополнительный протокол I к Женевским конвенциям от 12 августа 1949г., касающийся защиты жертв международных вооруженных конфликтов 1977г. // Международная защита прав и свобод человека. Сборник документов. М., 1990г.
10) Конвенция о защите гражданского населения во время войны. // СДД СССР. Вып. XVI. М., 1957.
Поняття міжнародного гуманітарного права, його принципи та джерела
Міжнародне гуманітарне право - це спроба держав встановити певний мінімум норм і правил поведінки сторін збройного конфлікту з метою полегшити страждання жертв таких конфліктів. Ці норми викладені в міжнародних договорах і визнаються практично всіма членами світового співтовариства.
Міжнародне гуманітарне право - система договірних і звичаєвих міжнародно-правових норм, що застосовуються як у міжнародних, так і у внутрішніх збройних конфліктах, визначають взаємні права та обов'язки суб'єктів міжнародного права щодо заборони або обмеження застосування певних засобів і методів ведення збройної боротьби та забезпечують захист жертв збройного конфлікту.
Є однією із найстарших галузей міжнародного публічного права, адже виводить свої коріння від звичаїв ведення війни, які існували в Стародавній Греції і Римі. Однак сам термін "міжнародне гуманітарне право" з'явився досить недавно, у другій половині XX ст. В правовій літературі та міжнародних документах і досі широко використовують його "попередників" "закони та звичаї ведення війни", "право війни" та "право збройних конфліктів".
Уперше термін "міжнародне гуманітарне право" запропонував відомий швейцарський юрист Ж. Пікте, який набув широкого вжитку в юридичній літературі, а згодом його було використано у назві Дипломатичної конференції "Про підтвердження і розвиток міжнародного гуманітарного права, що застосовується у період збройних конфліктів 1974-1977 рр. У консультативному висновку Міжнародного суду ООН "Про законність погроз чи застосування ядерної зброї" 1996 р. сказано: система норм, які раніше називалися "законами та звичаями війни", надалі стала йменуватися "міжнародним гуманітарним правом".
Гуманітарне право, що застосовується під час збройного конфлікту, вміщує низку основних принципів, за якими будується система цієї галузі. Саме вони забезпечують певну єдність і системність його норм. У них акумулюється аналіз усіх джерел міжнародного гуманітарного права: законів і звичаїв ведення війни; декларацій, конвенцій, протоколів тощо. Водночас принципи міжнародного гуманітарного права мають відповідати змісту визнаних принципів загального міжнародного права, закріплених у Статуті ООН, Декларації про принципи міжнародного права, що стосується дружніх відносин і співпраці між державами згідно зі Статутом ООН 1970 р., та Заключному акті НБСЄ1975 р.
Принцип гуманності є найбільш загальним принципом у міжнародному гуманітарному праві; він об'єднує всі положення у логічно побудовану систему норм, які застосовують під час збройних конфліктів і тісно пов'язані з суміжними галузями міжнародного права. Насправді ж усі інші принципи гуманітарного права є похідними від нього, їх зміст розкривається в конкретизації окремих його аспектів.
Ці принципи поділяють на три категорії: 1) принципи ведення воєнних дій; 2) принципи, що визначають поводження з особами, які перебувають під владою противника; 3) принципи, що стосуються імплементації міжнародного гуманітарного права.
До основних принципів ведення воєнних дій відносять:
Принцип відмінності між комбатантами і некомбатантами, спрямований на захист цивільного населення та цивільних об'єктів і визначає відмінності між воюючими та невоюючими; держави ніколи не повинні обирати цивільних осіб як об'єкт нападу і, відповідно, ніколи не повинні застосовувати зброю, яка не дає змоги відрізнити цивільні об'єкти від воєнних.
Заборона на застосування зброї, що завдає надмірних ушкоджень або страждань. Як і попередній принцип, цей підтверджує давно визнане положення звичаєвого міжнародного права, передбачене у Преамбулі до Санкт-Петербурзької декларації 1868 р. і в Гаазькому положенні 1899 р., по-новому сформульоване у Додатковому протоколі І [9].
Принцип захисту жертв війни, що міститься в застереженні Мартенса, де сказано, що "населення та воюючі сторони перебувають під захистом принципів міжнародного права, що випливають з усталених звичаїв, встановлених між цивілізованими націями, законів людяності та вимог суспільної свідомості...".
Основні принципи, що стосуються поводження з особами, які перебувають під владою противника, містяться у ст. З, загальній для чотирьох Женевських конвенцій 1949 р. Згідно зі ст. З, в разі збройного конфлікту кожна зі сторін, що перебувають у конфлікті, зобов'язана застосовувати щонайменше такі положення:
Особи, які безпосередньо не беруть участі у воєнних діях, включаючи тих осіб зі складу збройних сил, які склали зброю, а також тих, які перестали брати участь у воєнних діях з будь-якої іншої причини, повинні за всіх обставин користуватись гуманним поводженням без будь-якої дискримінації з огляду на расу, колір шкіри, релігію або віру, стать, походження або майновий стан чи будь-які інші аналогічні критерії.
З цією метою забороняються і завжди й усюди заборонятимуться дії стосовно перелічених вище осіб:
1) посягання на життя і фізичну недоторканність, зокрема, будь - які види вбивства, каліцтва, жорстоке поводження, тортури і мордування; 2) взяття заручників; 3) посягання на людську гідність, зокрема, образливе і принизливе поводження; 4) засудження і застосування покарання без попереднього судового вироку, винесеного належним чином відповідним судом, за наявності судових гарантій, визнаних необхідними цивілізованими націями".
Третю категорію утворюють основні принципи, що стосуються імплементації міжнародного гуманітарного права. Враховуючи практику, можна вивести два основні правила, що регулюють дотримання міжнародного гуманітарного права.
О зобов'язання дотримуватись гуманітарного права та забезпечувати його дотримання. Цей принцип закріплений у ст. 1, загальній для Женевських конвенцій і Додаткового протоколу І: "Високі Договірні Сторони зобов'язуються дотримуватись цього Протоколу та забезпечувати його дотримання за будь-яких обставин".
О надання гуманітарної допомоги. Гуманітарна допомога є одним із найбільш практичних способів забезпечення дотримання міжнародного гуманітарного права. Така допомога має відповідати двом основним критеріям: її надають лише як гуманітарну, для захисту людини від страждань, завданих війною; її необхідно також розподіляти серед отримувачів без будь-якої дискримінації.
Стосовно джерел міжнародного гуманітарного права, то основну роль серед них відіграють міжнародні договори та звичаї.
Міжнародне гуманітарне право є однією з найбільш кодифікованих галузей міжнародного права. Процес кодифікації відбувався в чотирьох основних напрямах: 1) кодифікація стосувалась норм, які закріплювали правила ведення війни. У Гаазі на першій конференції 1899 р. було прийнято 6 конвенцій, а на другій 1907 р. - 14; 2) кодифікація норм, які стосувались захисту жертв збройних конфліктів. Серед них: Женевські конвенції від 12 серпня 1949 р. "Про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях"; "Про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, що зазнали аварії на кораблі, зі складу збройних сил на морі"; "Про поводження з військовополоненими"; "Про захист цивільного населення під час війни". До цієї групи договірних джерел міжнародного гуманітарного права варто також віднести Додатковий протокол Ідо Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, який стосується жертв міжнародного збройного конфлікту, від 8 червня 1977 р. та Додатковий протокол II, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного збройного конфлікту; 3) кодифікація норм, які спрямовані на обмеження та заборону застосування окремих видів зброї. Серед них: Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів і бактеріологічних засобів від 17 червня 1925 р.; Конвенція про заборону розробки, виробництва та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про знищення від 10 квітня 1972 р.; Конвенція про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище від 10 грудня 1976 р.; Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатись такими, що завдають надмірні пошкодження або мають невибіркову дію, від 10 жовтня 1980 р. та протоколи до неї; Конвенція про заборону розробки виробництва, накопичення та застосування хімічної зброї і її знищення від 13 січня 1993 р., а також Конвенція про заборону застосування, нагромадження, виробництва і розповсюдження протипіхотних мін та їх знищення від 18 вересня 1997 р.; Конвенція про касетні боєприпаси від 4 грудня 2008 р.; 4) кодифікація галузі передбачала прийняття конвенцій, спрямованих на забезпечення дотримання норм міжнародного гуманітарного права. До них належать: Конвенція про запобігання злочинам геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 р.; Конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців від 4 грудня 1989 р.; Конвенція про незастосування терміну давності до військових злочинів та злочинів проти людства від 26 листопада 1968 р.; Додатковий протокол ІП до Женевських конвенцій від 8 грудня 2005 р. та ін.
Більшість конвенцій і протоколів, які значною мірою кодифікували міжнародне гуманітарне право, ратифіковані майже всіма державами світу й формують надійну правову основу цієї галузі.
Важливе значення серед джерел міжнародного гуманітарного права відіграє міжнародний звичай. Нині ми можемо назвати щонайменше 161 звичаєву норму, які були зібрані експертами Міжнародного комітету Червоного Хреста й охоплюють зміст чотирьох Женевських конвенцій 1949 року. Проте такий перелік звичаїв є далеко неповним, адже дослідження не охопило правил ведення повітряної чи морської війни тощо. Важливе значення мають також резолюції Генеральної Асамблеї ООН, інших МО, заключні документи міжнародних конференцій з питань міжнародного гуманітарного права, рекомендації Міжнародного комітету Червоного Хреста та інші документи [2; 4].
Історичні корені міжнародного права
Незважаючи на те, що галузь сучасного міжнародного права, що регулює відносини держав у період збройних конфліктів, у своєму теперішньому стані виникла нещодавно, вона має довгу історію. її історичні корені лежать дуже глибоко, тому що закони і звичаї війни такі ж давні, як і сама війна, а війна така ж давня, як життя на землі.
Вже в давнині, а потім і в середні віки майже в усіх цивілізаціях існували правила, що накладають обмеження на право воюючих завдавати шкоди противникові. Закони, що забезпечують захист певним категоріям осіб, можна знайти в персів, греків і римлян, у Древньому Китаї, в Африці й у християнських державах. До цих категорій належали діти і старі, роззброєні воїни і полонені. Вже в далекому минулому траплялося, що полководці наказували своїм військам зберігати життя взятих у полон солдат, добре поводитися з ними, щадити цивільне населення сторони противника, і нерідко по закінченні воєнних дій сторони домовлялися про обмін полоненими. Заборонялися напади на деякі об'єкти та віроломні способи ведення бою, зокрема такі, як використання отрут.
У своєму сучасному вигляді право війни почало складатися під впливом християнства, ісламу і лицарства. Воно знаходило своє вираження в указах, що видаються государями своїм військам, у яких наказувалися правила поводження військ стосовно противника, а також у двосторонніх актах, що укладалися між воюючими державами. Згодом подібна практика перетворилася в сукупність заснованих на звичаї правил ведення війни, тобто норм, що підлягали дотриманню сторонами в збройному конфлікті навіть при відсутності односторонньої заяви або двосторонньої угоди з цього приводу. Значний внесок у становлення звичаєвого права війни внесли також праці різних вчених в галузі міжнародного публічного та державного права, зокрема таких, як Г. Гроцій, Е. Де Ваттель та ін. Вагомий внесок у формування права війни внесли і філософи, яких завжди хвилювали причини військових зіткнень та їхні жахливі наслідки. Так, французький філософ Жан-Жак Руссо у своїй роботі «Про суспільний договір», опублікованій в 1762 році, відзначав, що: «Війна — це не відносини між людьми, але між державами, і люди стають ворогами випадково, не як людські істоти і навіть не як громадяни, а як солдати; не як жителі своєї країни, а як її захисники». Далі, аналізуючи цілі війни, він писав: «Якщо мета війни — знищення ворожої держави, то інша сторона має право винищувати її захисників, поки вони тримають у руках зброю, але як тільки вони кидають її і здаються, — вони перестають бути ворогами або інструментом у руках ворогів і знову стають просто людьми, чиї життя не дозволено нікому віднімати».
Процес укладання договорів про норми ведення війни почався в 60-і роки XIX сторіччя, коли з інтервалом у чотири роки відбулися дві міжнародні конференції — у Женеві в 1864 році й у Санкт-Петербурзі в 1868 році, — результатом яких є укладання основних договорів, що стосуються питань права збройних конфліктів.
Проте, незважаючи на таку довгу історію становлення і розвитку цієї галузі сучасного міжнародного права, у доктрині дотепер не вироблене єдине поняття даної галузі права, як немає єдності щодо її змісту, предмета правового регулювання і, відповідно, системи. Не вироблена і єдина термінологія стосовно її найменування, але найбільш поширеними в науковій літературі є такі найменування, як «право війни», «міжнародне воєнне право», «закони і звичаї війни», «право збройних конфліктів» і «міжнародне гуманітарне право».
Серед учених, які віддають перевагу «праву війни», Ф.Ф. Мартене, котрий дійшов висновку, що: «Право війни в об'єктивному значенні є сукупність юридичних норм, законів і звичаїв, що визначають дії держав та їх збройних сил під час війни. У суб'єктивному значенні право війни визначає дієздатність воюючих держав для розв'язання війни і користування правами, визнаними за воюючою стороною». М.Таубе під правом війни розуміє сукупність «правил, що дотримуються воюючими...». Ф.Бербер вважає, що під правом війни у вузькому або власному значенні слова потрібно розуміти такі обмеження, що міжнародне право покладає на учасників війни щодо засобів подолання, перемоги, придушення, перетворення в беззахисного противника, що утворює справжню мету війни. Перазич визначає дану систему норм як «сукупність правових правил, що регулюють відносини між воюючими країнами, з одного боку, і відносини між нейтральними — з іншого». Е.А. Коровій писав, що право війни є обмеження і регламентація воєнного насильства. Дуже об'ємне визначення пропонує Кожевников Ф.1., який думає, що право війни являє собою «міжнародні правила, якими повинні керуватися держави у своїх взаємовідносинах під час війни». Виходячи з цього визначення, до даної системи норм можна віднести і, наприклад, правила про порядок дипломатичного захисту інтересів воюючих на території противника, що, як думається, усе ж є неправильним. Оригінальна думка була висловлена В. Лахтіним, який вважає, що право війни створює частина науки про ведення війни (на стику політики і стратегії).
Але деякі автори, наприклад М. Одема, вважають, що «право війни» вже в самій своїй термінологічній основі містить протиріччя, тому що війна припускає застосування сили, а право її заперечує. Крім того, термін «право війни» традиційно застосовувався до війн між суверенними державами, а зараз, коли право регламентує різні види збройних конфліктів, цей термін не відбиває даних змін. Вживати замість «право війни» поняття «міжнародне воєнне право» пропонує Е. Варт. На його думку, зміст цього терміну полягає в «зведенні до мінімуму страждань військовополонених, поранених і цивільного населення».
У науковій літературі нерідко вживається також і поняття «закони і звичаї війни». Так, Л. Оппенгейм вважав, що закони війни — це «норми міжнародного права, що стосуються ведення війни». Сучасний дослідник Д. Биндшедлер-Робер думає, що продовжувати використовувати даний термін визначення цієї системи норм цілком обгрунтовано. У свою чергу, І. Старке під «законами війни» розуміє ті обмеження, встановлені міжнародним правом, у межах котрих можливо застосування сили для поразки супротивника.
У міжнародному праві є велика кількість норм, що регламентують суспільні відносини в період збройних конфліктів. Обсяг і якість регулювання цих відносин дозволяють свідчити про існування самостійної галузі міжнародного права, що визначає допустимість засобів і методів ведення війни, забезпечує захист жертв збройних конфліктів, установлює взаємовідносини між воюючими і державами, що не воюють, і т.д.
Як відзначалося, до кінця XIX сторіччя основну роль у регламентації права збройних конфліктів традиційно грали міжнародні порядки. Міжнародні порядки зберегли певне значення для даної галузі міжнародного права і сьогодні. Проте в даний час основний масив норм права збройних конфліктів складають норми міжнародних договорів. Його формування фактично почалося з другої половини XIX сторіччя. Так, у 1856 році в Парижі була підписана Декларація про правила ведення морської війни, що скасовувала каперство (піратство), вона встановлювала недоторканність нейтральних вантажів і правила морської блокади. У 1864 році була прийнята конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, що згодом переглядалася в 1906 і 1929 роках. У 1868 році була прийнята Санкт-Петербурзька декларація про скасування вживання розривних, вибухових і запалювальних куль.
З 1899 року починаються активні процеси кодифікації правил війни. У 1899 році були прийняті Гаазькі конвенції про закони і звичаї сухопутної війни і декларації: 1) про заборону бомбардувань із повітряних куль; 2) про заборону користуватися артилерійськими снарядами, єдиною метою яких є поширення задушливих і шкідливих газів; 3) про заборону застосування куль, що розвертаються або сплющуються в людському тілі.
У 1907 році знову в Гаазі були прийняті одинадцять конвенцій, що регулюють різні аспекти права збройних конфліктів: 1) про відкриття воєнних дій; 2) про закони і звичаї сухопутної війни; 3) про права й обов'язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної і морської війни; 4) про стан ворожих торгових суден на початку воєнних дій; 5) про перетворення торгових суден у судна воєнні; 6) про встановлення підводних автоматичних мін, що вибухають від зіткнення; 7) про бомбардування морськими силами під час війни; 8) про застосування до морської війни початків Женевської конвенції; 9) про деякі обмеження в користуванні правом захоплення в морській війні; 10) про заснування Міжнародної призової палати; 11) про права й обов'язки нейтральних держав у разі морської війни.
Зазначені вище конвенції замінили конвенцію і декларації 1899 року.
У 1909 році була підписана декларація про правила морської війни.
У 1925 році був підписаний Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших таких газів і ряд інших документів.
У 1929 році була прийнята конвенція про режим військовополонених.
Після закінчення Другої світової війни і з урахуванням її трагічного досвіду були прийняті ряд конвенцій, спрямованих на заборону особливо небезпечних міжнародних злочинів. Так, у 1948 році була підписана конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього.
1949 рік ознаменувався розробленням і підписанням у Женеві на міжнародній конференції, скликаній 12 серпня з ініціативи Міжнародного комітету Червоного Хреста, цілого ряду міжнародних конвенцій, об'єднаних за назвою «Женевські конвенції про захист жертв війни», що складають нині основний фундамент «Права Женеви»: а) конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях; б) конвенції про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які потерпіли аварію корабля, із складу збройних сил на морі: в) конвенції про поводження з військовополоненими; г) конвенції про захист цивільного населення під час війни.
До конвенцій прикладено 11 рекомендацій конференції.
Додатковий протокол І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосуються захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, 1977 року і Додатковий протокол II до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру, 1977 року значно розширили сферу застосування норм права збройних конфліктів, розповсюдивши їх на війни, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації, а також проти расистських режимів у здійсненні свого права на самовизначення. Крім того, Додатковий протокол І суттєво обмежує воюючих не тільки в засобах ведення війни, але й у її способах.
Історичне значення Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року полягає в тому, що вони містять у собі численні положення загального характеру, що відбивають найважливіші тенденції розвитку права збройних конфліктів у контексті реалізації положень власне міжнародного гуманітарного права. Без їхнього розуміння неможливо розібратися в сутності підходу світового співтовариства до правового регулювання ведення збройних конфліктів і в даний час. До найбільш суттєвих з них належать такі положення: 1. Конвенції підлягають дотриманню «при будь-яких обставинах», а, отже, дотримання їх повинно бути забезпечено державами неодмінно. Серйозні порушення цього положення повинні бути кримінально карані. 2. Конвенції підлягають застосуванню не тільки у разі оголошеної війни, але і при збройних конфліктах, коли одна зі сторін ще не визнала стану війни, а також при військовій окупації, якій не чиниться ніякий опір.
Держави, що домовляються, залишаються пов'язаними цими положеннями також стосовно тієї держави, що не є учасником конвенції, якщо остання приймає і застосовує» їх у яких-небудь конкретних конфліктах. З цього випливає, що деякі положення конвенцій гуманного порядку підлягають застосуванню також у громадянській війні. 3. Зазначеними конвенціями особам, які протегуються, присвоюються права, від яких вони не можуть відмовитися. Такі особи мають також право просити про допомогу державу-покровительку (нейтральна держава, що за згодою конфліктуючих сторін сприяє і здійснює контроль за дотриманням гуманітарних норм на території однієї зі сторін, представляючи інтереси іншої сторони). За відсутністю такої повинна виступати будь-яка організація, що переслідує гуманні цілі, наприклад Міжнародний комітет Червоного Хреста. Ніякі відступи від цих положень за допомогою укладання угоди з державою, що у результаті воєнних подій виявляється обмеженою у своїй свободі дій, не допускаються. 4. Конвенції підлягають застосуванню в співробітництві і під спостереженням держави-покровитель-ки або організації, що її заміняє, і яка переслідує гуманні цілі. 5. У разі розбіжностей щодо тлумачення і за стосування конвенції держава-покровителька або організація, що її заміняє, яка переслідує гуманні цілі, повинна запропонувати свої послуги. Вони можуть запропонувати організувати зустріч пред ставників сторін. За вимогою однієї зі сторін повинно бути проведене розслідування будь-якого порушення конвенції, яке припускається. Якщо між сторонами не буде досягнуто згоди пропоря док виробництва такого розслідування, сторони повинні призначити третейського суддю, що вирі шить процедурне питання.
Слід, проте, мати на увазі, що в конвенціях немає положення, що передбачає порядок вирішення спорів, якщо сторони не дійшли згоди ні про процедуру, ні про призначення третейського судді. Женевська конференція лише рекомендувала державам передавати такі спори на розгляд Міжнародного Суду. 6. Всі неурегульовані конвенціями справи підлягають вирішенню на підставі загальних принципів цих конвенцій. 7. Забороняються засоби відплати проти осіб і об'єктів, що перебувають під заступництвом відповідно до конвенцій. 8. Нейтральні держави, що прийняли в себе осіб, яким протегують, зобов'язані розумно застосовувати конвенції. 9. На честь Швейцарії встановлюється емблема у вигляді Червоного Хреста на білому тлі в якості відмітного знака захисту жертв війни, що представляє собою зворотні кольори швейцарського прапора. Поряд із цим допускається також зображення замість Червоного Хреста Червоного Півмісяця і Червоного Лева на білому фоні. Зловживання цими емблемами є карним [7; 8].
Поняття і способи імплементації
Міжнародне гуманітарне право є галуззю міжнародного публічного права, і тому механізм реалізації його норм складався на базі існуючих в загальному міжнародному праві положень. З урахуванням специфіки умов, в яких доводиться діяти гуманітарним нормам міжнародного права, даний механізм має деякі особливості.
У змісті та найменуванні діяльності держав щодо дотримання міжнародного права найчастіше вкладається різний зміст. Зустрічаються вирази «інкорпорація», «трансформація», «рецепція», «імплементація». Зважаючи на те що ці терміни несуть спеціальний зміст, скористаємося для наших цілей виразом «імплементація», яке можна використовувати як більш загальне поняття.
На думку А. С. Гавердовського, імплементація норм міжнародного права – «це цілеспрямована організаційно-правова діяльність держав, вживається індивідуально, колективно або в рамках міжнародних організацій з метою своєчасної, всебічної та повної реалізації прийнятих ними відповідно до міжнародного права зобов'язань». Розуміється таким чином імплементація норм міжнародного права може здійснюватися трьома способами: відсильні, шляхом рецепції або адаптації, шляхом трансформації або інкорпорації.
Відсильний спосіб імплементації норм міжнародного права передбачає включення у внутрішнє законодавство відсилання до відповідних міжнародно-правових джерел, які і будуть застосовуватися в разі потреби. Рецепція або адаптація розуміються як включення у внутрішнє право норм міжнародного права без якої-небудь зміни їх змісту. Трансформація міжнародного права передбачає після приєднання до міжнародного договору видання внутрішніх актів, за допомогою яких вносяться зміни у внутрішнє законодавство, що регулює дане питання.
Всі гуманітарні конвенції для їх прийняття державами-учасницями передбачають процедуру підписання і ратифікації, а після їх вступу в силу процедуру приєднання. Питання про спосіб імплементації залишається на розсуді самих держав. Це звичайна практика в області договірного права. Після вступу в силу конвенцій на держави-учасників лягають два важливих зобов'язання: при будь-яких обставин дотримуватися і змушувати дотримуватися гуманітарні конвенції (ст. 1 загальна Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949).
Перше зобов'язання виглядає звичним, так як норми міжнародного права дотримуються державами добровільно. Питання виникають відносно другого зобов'язання: кого конкретно повинні змушувати договірні сторони дотримуватися положень конвенцій і чи означає це, що в міжнародному гуманітарному праві існує спеціальний механізм примусу? Конкретної відповіді на поставлені питання в даній статті отримати неможливо, в ній тільки в самій загальній формі сформульовані зазначені зобов'язання договірних сторін.
Можна припустити, що примус з питання про дотримання норм міжнародного гуманітарного права держава передусім має застосовувати по відношенню до командування збройних сил. Дійсно, в ст. 45 1-й Женевської конвенції та у відповідних статтях інших конвенцій сторони, що перебувають у конфлікті, зобов'язуються дбати через своїх головнокомандувачів про подробиці виконання положень конвенції.
Найбільш важливі положення Женевських конвенцій про захист жертв війни вимагають їх трансформації у внутрішнє законодавство. Мова йде про зобов'язання сторін ввести в дію законодавство, необхідне для забезпечення ефективних кримінальних покарань для осіб, які вчинили або приказавших зробити серйозні порушення конвенцій, що міститься в ст. 49 1-й Женевської конвенції та у відповідних статтях інших конвенцій.
Механізм примусу щодо сторін, що перебувають у конфлікті, здійснюється через спеціально створений інститут - держави-покровительки. У даному випадку мається на увазі механізм примусу для забезпечення виконання положень Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949.
Згідно ст. 8 загальної Женевської конвенції 1949, зазначені конвенції будуть застосовуватися при сприянні і під контролем держав-покровительок, на яких покладено охорону інтересів сторін, перебувають у конфлікті. У цих цілях держави-покровительки зможуть, крім свого дипломатичного або консульського персоналу, призначати делегатів зі своїх власних громадян або громадян інших нейтральних держав. На призначення цих делeгaтів має бути отримана згода держави, при якій вони будуть виконувати свою місію. Сторони, що перебувають у конфлікті будуть полегшувати в межах максимальної можливості роботу представників або делегатів держав-покровительок.
Представники або делегати держави-покровительки ні в якому разі не повинні виходити за рамки своєї місії, яка визначена даними конвенціями. Вони, зокрема, повинні брати до уваги нагальні потреби безпеки держави, при якому вони виконують свої функції. Тільки настійні військові вимоги можуть дати право на тимчасове і в порядку винятку обмеження їхньої діяльності. Таким чином, можна зробити висновок, що держава-покровителька виконує дві важливі функції щодо забезпечення виконання конвенцій: а) вона здійснює контроль за виконанням норм гуманітарних конвенцій конфліктуючими сторонами; б) вона сприяє у виконанні даних норм, а саме в наданні допомоги заступництвом особам, і сприяє шляхом надання добрих послуг врегулюванню розбіжностей між якими перебувають в конфлікті сторони з приводу застосування або тлумачення положень конвенцій.
Беручи до уваги складнощі, які можуть виникнути у зв'язку з призначенням держави-покровительки, договірні сторони Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 передбачили можливість виконання функцій держави-покровительки з боку її субститут. Того, хто зможе замінити державу-покровительку. Договірні сторони конвенцій можуть повсякчас увійти в угоду про те, щоб довірити будь-якій організації, що надає повну гарантію неупередженості та дієвості, виконання обов'язків покладених на держави-покровительки.
Стаття 10 загальної конвенції передбачає, що якщо держава покровителька або її субститут з яких-небудь причин припиняють діяльність з надання допомоги заступництвом особам, то держава, під владою якої ці особи перебувають, повинна звернутися з проханням до нейтральної чи організації прийняти на себе функції держави-покровительки.
Ця норма викликала різну оцінку з боку держав - учасниць Женевських конвенцій 1949. Зважаючи на те що це положення суперечить принципу обопільної згоди, що належить до призначення держави-покровительки або її субституту, СРСР при ратифікації зазначених конвенцій зробив застереження до статті 10 загальної, де заявив про визнання незаконності звернень держави, у владі якої знаходяться заступництвом особи, до нейтральної чи гуманітарної організації з проханням прийняти функції держави-покровительки.
У випадку, якщо і такі звернення не дадуть результату, в статті 10 загальною міститься можливість звернення держави, у владі якої знаходяться заступництвом особи, з проханням про виконання функцій держави-покровительки до якої-небудь гуманітарної організації.
Незважаючи на очевидну необхідність призначення держави-покровительки, в більшості збройних конфліктів, що мали місце після прийняття Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949, цей інститут практично не функціонував. З різними застереженнями до нього вдавалися всього лише в чотирьох випадках: під час Суецької кризи в 1956; у конфлікті з приводу території Гоа в 1961; в індійсько-пакистанському конфлікті 1971 і в англо-аргентинському конфлікті через Фолклендські (Мальвінські) острови 1982.
Додатковий протокол I доповнює положення конвенцій про імплементацію гуманітарних норм міжнародного права. У статті 1 протоколу договірні сторони зобов'язуються дотримуватися протоколу і забезпечувати його дотримання за будь-яких обставин. Таке формулювання більш краще, оскільки усуває сумніви про який-небудь примус до дотримання, які зв'язуються з виразом "змушувати", використовуваним в Женевських конвенціях 1949. Крім того, у статті 80 протоколу високі договірні сторони і сторони, що перебувають у конфлікті, зобов'язуються без зволікання приймати всі необхідні заходи щодо виконання зобов'язань, що накладаються на них конвенціями і протоколом. Вони повинні віддавати накази і розпорядження з метою забезпечення дотримання конвенцій і даного протоколу та здійснювати контроль за їх виконанням. Таким чином, в Додатковому протоколі I недвозначно закріплені і контрольні функції як за всіма учасниками цього документу, так і за конфліктуючими сторонами.
У статті 5 протоколу передбачається призначення держави-покровительки та її субститут. Це зобов'язання сторін конфлікту сформульовано в більш точних виразах. У цій статті вказується, що обов'язок сторін, що перебувають у конфлікті, полягає в тому, щоб з початку такого конфлікту забезпечити дотримання і застосування конвенцій і даного протоколу шляхом застосування системи держав-покровительок, включаючи їх призначення та визнання. З моменту виникнення конфлікту кожна з його сторін без затримки призначає державу-покровительку з метою застосування конвенцій і даного протоколу, а також без затримки з тією ж метою дозволяє діяльність держави-покровительки, визнаної нею такою після призначення супротивною стороною.
У тому випадку, якщо держава-покровителька не буде призначена або визнана з моменту виникнення конфлікту, то будь-яка неупереджена гуманітарна організація чинить так само, пропонує свої добрі послуги сторонам конфлікту з метою призначення без зволікання держави-покровительки за згодою цих сторін.
Якщо ж незважаючи на вищевикладене держава-покровителька не призначається або не діє, сторони конфлікту без зволікання приймають пропозицію, яка може бути зроблено організацією, що надає всі гарантії неупередженості та ефективності, діяти як субститут після відповідних консультацій із згаданими сторонами та з урахуванням результатів цих консультацій. Діяльність цього субститута обумовлюється згодою сторін, що перебувають у конфлікті.
Крім цього Додатковий протокол I в статті 7 передбачає проведення нарад, що скликаються депозитарієм протоколу на прохання однієї або декількох договірних сторін і за згодою більшості договірних сторін, з метою розгляду загальних проблем, що стосуються застосування конвенцій і даного протоколу. Важливою новелою Додаткового протоколу I стало установа Міжнародної комісії по встановленню фактів, якої ставиться в обов'язок розслідувати будь-які факти, що представляють собою серйозні порушення
Аналіз положень протоколу можна закінчити статтею 82, яка зобов'язує договірні сторони в будь-який час, а сторони, що перебувають у конфлікті, в період збройного конфлікту забезпечити наявність юридичних радників, здатних у разі потреби давати поради командирам на відповідному рівні про застосування конвенцій та протоколу та відповідний інструктаж збройних сил з цього питання. Таким чином, Додатковий протокол I розширив можливості для більш суворого виконання положень конвенцій і самого протоколу [5; 6].
Дата: 2019-05-28, просмотров: 487.