Однією з провідних форм готичного типу сюжетного розгортання образа людини та світу є особлива просторова організація твору.

Готичний тип сюжетного розгортання визначається специфікою основних розроблюваних в цьому жанрі аспектів людського буття: обмеження свободи людини рамками фатуму, фізичне ув’язнення, зіткнення з ірраціональним і диявольським, психічний розлад, фізичне і психологічне насилля, переслідування.

Найбільш поширеними аспектами в готичному романі, який передував творчості По, виступали ув’язнення і переслідування. Створення готичного простору здійснюється автором у формі вже згадуваного замка (монастиря, великого аристократичного дому). Сюжетне розгортання готичного топосу починається в експозиції тексту: герой наближається до будівлі, що стоїть самотньо і відокремлено – як мети подорожі, з якої починається оповідання. Важливу роль у розгортанні простору має подальший рух героя всередину готичного топосу, що дає автору змогу розгорнути ускладнену внутрішню архітектуру готичного топосу – структуру кімнат і кімнаток у ній, підземель-лабіринтів і потаємних ходів. Традиційне використання недостатнього освітлення у вузлових для сюжетного розвитку сценах також дозволяє автору надати простору невизначеність, заплутаність, варіативність, удаваність, незмірність, небезпеку – тобто розгорнути простір у характерно готичний.

Герой, потрапляючи всередину готичної архітектурної пастки, виявляється замкненим в її стінах. Топос може змінюватися за ходом оповідання, але герой залишається незмінним бранцем, він лише переміщується з одного замкнутого простору в інший. Таким чином, автор розгортає ланцюг замкнутих просторів, розкриваючи одну з основних особливостей просторового розгортання в готичному романі – замкнутість, розгортання простору в глибину.

Розробка мотиву замкнутості іде за наступними напрямами:

1) замкнутість стає епічно наочним проявом одного з головних елементів готичної поетики: замкнення героя в нездоланні рамки обставин – і ширше – фатуму, відсутність будь-якої свободи волі з його боку;

2) разом з тим, об’єктивним обставинам, що породжують несвободу героя, супутні обставини суб’єктивні – замкненість може бути розглянута в аспекті просторового самозамкнення, добровільного перебування у полоні.

По суті, через сюжетне розгортання простору в готичній літературі автор своєрідно реалізує ідею відчуження людини від світу – відсутність у героя будь-яких можливостей протистояти метафізичній в’язниці, що відокремлює його від співтовариства – в’язниці його долі, його фатуму.

Потрапляючи в простір готичного топосу, герой втрачає будь-який зв’язок як із самим зовнішнім простором, так і з його геометричними законами. Непередбачуваний і небезпечний топос стає для автора тим інструментом, за допомогою якого він розкриває «ідеологію» готики, той особливий світ, який приховує в собі невідомі, фантастичні і жахливі феномени.

Вже в межах готичної замкнутості герой або дійсно просторово переміщується, досліджуючи кімнати й ходи, або томиться в одному з приміщень. Якщо автор приводить героя в якусь кінцеву точку заглиблення всередину будівлі, процес «згортання» простору переходить на інший рівень. Автор розробляє внутрішній простір свідомості персонажа. Тут ми маємо справу з проявом особливої готичної психології: герой потрапляє в полон власної свідомості – він або змушений роздумувати, будучи обмежений у просторі, або опиняється на рівні різноманітних змінених станів психіки (напівмарення, напівсон, наркотичне сп’яніння, божевілля), зумовлених різноманітними обставинами готичного топосу. Готика спрямовує увагу до внутрішнього світу нашої свідомості.

Перехід на власне психічний рівень дає змогу скільки завгодно урізноманітнювати й ускладнювати сюжетний розвиток за допомогою використання продуктів психічного життя персонажа – видінь, сновидінь, удаваних подій. Готичний простір розгортається на цьому рівні паралельно з «розширенням свідомості», якого автор досягає за допомогою використання вищезгаданих змінених станів психіки персонажів. Тут дуже характерним є пограничний стан між сном і явою, в якому ні реальність, ні сон не можуть розвіяти один одного і присутні у зіткненні. Отже, сюжетно зумовлена фізична замкненість персонажа ставить його віч-на-віч з його власним внутрішнім світом, штовхає його в цей внутрішній світ; розширення свідомості допомагає реалізувати цю подорож, як і розглянута вище традиційна заглибленість місця дії в напівморок або повна відсутність освітлення. Герой, залишившись наодинці з власним внутрішнім світом, пізнає таке, що не завжди можливо осягти навіть у результаті довгої і далекої подорожі в світі зовнішньому.

Подібне сюжетне розгортання простору пов’язане ще з одною специфічною особливістю готичної психології – характерним прагненням до забороненого знання, дослідження явищ, що свідомо приховують небезпеку.

Вірогідно, що схожість двох етапів сюжетного розгортання в глибину –відкрита місцевість – топос; топос – внутрішній стан персонажа – не випадкова. У психоаналітичній теорії будівля традиційно виступає як символ людської особистості.

Втілення пристрастей і страхів персонажа в неживих об’єктах взагалі характерне для готики. І якщо символізація, розкриття персонажа через оточуючі його предмети характерна і для деяких інших літературних напрямів, то в готичній літературі подібна символізація є результатом саме двоетапного згортання простору. Події зовнішні виступають як паралельні внутрішнім, а передатною ланкою стають фантастичні видіння, які в однаковій мірі належать реальності та ірреальності.

Сюжетно розробляючи готичний простір в глибину, автор приходить до концентрації уваги на долі, думках, переживаннях персонажа. Це шлях переходу від уявлень про людину як іграшку в руках долі до розуміння відносної самостійності, і звідси – цінності індивіда.