Відомо, що виховати культуру почуттів можливо лише під час різнобічної діяльності, в процесі багатогранного духовного життя, емоційного сприймання навколишньої краси. Так, у педагогічній спадщині В.Сухомлинського ми ознайомилися з оригінальною методикою виховання культури почуттів, з його відомими методичними прийомами створення емоціональних ситуацій, опори у вихованні на "подорожі" у світ краси і добра, розвитку художньо-естетичної творчості, виховання почуття любові до праці,

Для В.Сухомлинського було важливо, щоб людина не виросла з кригою в серці, і тому краса, мистецтво бачилися йому тією доріжкою, яка мала привести до дитячого серця.

Почуття — складне утворення особистості. Воно — вираження її потреб, інтересів, мотивів поведінки, сукупність ставлення людини до світу, інших людей. Тому виховання почуттів пов'язане з розвитком особистості в цілому, її загальнокультурної спрямованості.

Основний постулат психоаналітичної педагогіки — необхідність зрозуміти кожну людину, створити досвід "корегуючого піклування", звільнити дитину від страху, що виникає на основі пережитого негативного досвіду.

Вчитель, на думку представників психоаналітичної педагогіки, має звернутися до сфери почуттів, переживань дитини. Недостатність емоційного тепла в дитячому віці призводить до порушення розпитку особистості [39].

Визначимо основні напрямки роботи вчителя у справі виховання емоційної культури школярів:

1. Навчити дитину емоційно правильно реагувати на той вплив, який вона сприймає в процесі навчання в школі, у виховній роботі, в сім'ї або під час спілкування з навколишніми.

2. Важливо, щоб у школярів у процесі виховання утворилася позитивна емоційна чуйність — широко розвинуті такі спонукання і переживання, які пов'язані з власною особистістю, і які варто називати "голосом совісті", неможливістю ухилитись від обов'язку.

3. Важливо, щоб в учнів розвивалося правильне співвідношення почуттів і емоцій, щоб вони виростали з гармонійно розвиненою системою емоційних відгуків.

4. Доцільно, щоб в емоційному житті дитини незначну роль відігравали такі негативні почуття, як злість, злорадство, заздрість, недоброзичливість, щоб ці переживання, якщо вони вже й виникли, швидко минали, викликаючи у дитини почуття сорому перед собою, докори совісті.

5. Важливим фактором, що характеризує емоційну культуру людини, є і її здатність цінувати і поважати почуття іншої людини, ставитися до них з увагою, а також здатність людини до "співпереживання", вміння поділитися своїми переживаннями з іншими, близькими людьми.

Підкреслюючи складність формування емоційно-почуттєвої сфери, В.Сухомлинський писав, що вчити відчувати — це найскладніше, що є у вихованні.

Організуючим початком має виступати любов до вихованця, вміння відчувати серцем іншу людину. Від педагога, його ставлення до предмета, до учнів, від його емоційного стану залежать інтелектуальні, моральні переживання школярів під час навчання. Тому серед необхідних якостей педагога як професіонала важливе місце займає досвід його переживань, пов'язаних із ставленням його до предмета, який викладає, до явищ суспільного життя, до самого процесу пізнання і вміння використати цей досвід з метою виховання.

В емоційному досвіді вчителя закладений великий потенціал виховання почуттів учнів. Його дійовість забезпечується здатністю школяра до співпереживання. К.Ушинський застерігав учителя про здатність дитини до наслідування, закликав відчувати почуття інших і пам'ятати про вплив його переживань на почуття вихованців [39].

Змусити учнів співпереживати вчитель може лише за умови активного позитивного ставлення до себе. В.Сухомлинський переконував учителів у необхідності впливати на учня як на особистість, що забезпечить цілеспрямоване формування ставлення до себе. Йому слід створити потрібне йому ставлення до нього колективу вихованців, як єдиного цілого.

Крім вказаного, учителю варто вміти "читати" емоційний стан дитини, який чітко відображений у міміці обличчя, пантоміміці, в поведінці під час різних дій, спілкуванні з іншими людьми. А. Макаренко стверджував, що потрібно вміти читати на обличчі дитини, і нічого мудрого чи містичного немає в тому, щоб таким чином впізнавати деякі ознаки душевного стану.

Вчитель має аналізувати емоційне життя дитини на основі цілісної картини її поведінки й окремих емоційних проявів. Педагогові треба вміти знаходити правильні шляхи для потрібного впливу на учнів. У процесі свого спілкування з учнями цін повинен вміти "переключити" їх у випадку необхідності на інші емоційні стани й устремління, вміти так змінити ситуацію, створити такі психологічні умови, за допомогою яких із часом може змінити емоційне ставлення школяра до існуючих явищ.

У формуванні емоційно-почуттєвої сфери учнів важливе місце займає і стиль взаємостосунків учителя з учнями. Встановлено, наприклад, що стани емоційного задоволення і радості частіше виникають у тих класних колективах, які очолюються вчителями, котрі дотримуються демократичних принципів у своєму спілкуванні зі школярами. Водночас стан пригніченості спостерігається у школярів частіше там, де їх вихователь — особистість авторитарного складу, а переживання обурення і злості в учнів частіше помічається тоді, коли вихователі непослідовні у своїх стосунках з ними.

Дослідження вчених свідчать про те, що вчитель має демонструвати своє доброзичливе ставлення до дитини, організовувати ситуації, де вона могла б виявити себе з позитивного боку. Необхідно також учителю акцентувати увагу на позитивних якостях дитини, нейтралізувати дії негативного фактора в поведінці дітей [39].

Необхідно виховувати також змістовий бік емоцій: не боятися труднощів, радіти успіхам і радощам навколишніх, співпереживати, засуджувати негативні вчинки, каятися з приводу власних помилок.

В.Сухомлинський писав, що дати дітям радість праці, радість успіху у навчанні, пробудити в їхніх серцях почуття гордості, власної гідності — це перша заповідь виховання.

Реалізація викладених тут положень можлива за умови, коли педагог знає вікові та індивідуальні особливості учнів, особливості сформованості на даному етапі емоційно-почуттєвої сфери,