Особистість і її структура.
Навчання — один із шляхів освіти людини, і воно передбачає не тільки передачу досвіду, накопиченого попередніми поколіннями у вигляді знань, умінь, навичок, досвіду творчої діяльності та емоційно-оцінних норм. Навчання - один із шляхів формування особистості. Очевидно, що навчання пов'язане з особистісними характеристиками..
Особистість — це результат біологічного і соціального розвитку людини в їх єдності. Основу особистості становить її структура, тобто відносно стабільний зв'язок і взаємодія всіх боків особистості як цілісного утворення. Як провідний компонент структури особистості виділяють спрямованість. Це складне особистісне утворення, воно визначає всю поведінку особистості, ставлення до себе й оточення. Спрямованість виявляється у потребах, інтересах, ідеалах, переконаннях, домінуючих мотивах діяльності та поведінки, і у світогляді.
Другою складовою структури особистості є знання, уміння і навички, які накопичуються у процесі життя і пізнавальної діяльності. Третя складова - індивідуально-типологічні особливості, які проявляються у темпераменті, характері, здібностях. Названі вище компоненти складають систему, а особистість є системною властивістю цієї системи.
Характеристики особистості.
Як впливає з викладеного вище, цілі навчання виражаються також у таких поняттях: потреби, інтереси, ідеали, переконання, мотиви, світогляд, темперамент, характер. Навчання як шлях зміни особистості, як розвиток та виховання, зводиться до змін компонентів структури особистості, кожного окремо або всіх разом та до зміни зв'язків між ними.
Мотив - те, що спонукає людину до діяльності і надає їй осмисленості.
Темперамент - сукупність індивідуальних особливостей особистості, які характеризують динамічний та емоційний боки її діяльності і поведінки. Виділяють такі типи темпераменту: флегматик, холерик, меланхолік, сангвінік. Основними компонентами темпераменту є загальна психічна активність, моторика, емоційність.
Темперамент накладає відбиток на темп і ритм діяльності та поведінки, інтенсивність психічних процесів, на швидкість їхнього виникнення і на стабільність. Властивості темпераменту, як і властивості нервової системи, не є абсолютно незмінними, вони проявляються не з моменту народження, а розвиваються в певній послідовності.
До конкретних властивостей темпераменту вчені відносять особливості емоційно-вольової сфери: активність, стриманість, емоційне збудження, швидкість виникнення і зміни почуттів, особливості настрою, швидкість включення у нову діяльність, особливості уваги, працездатність та ін.
Якщо у характері особистість розкривається з боку її змісту, то у темпераменті — з боку своїх динамічних проявів.
Характер — індивідуальне поєднання стабільних особливостей людини, які зумовлюють типовий для даної особистості спосіб поведінки у певних життєвих умовах і обставинах. Характер пов'язаний з темпераментом, який виражає його зовнішній бік, накладаючи своєрідні вимоги на ті або інші його прояви. Характер виникає і формується у суспільстві. Знання характеру людини дає змогу передбачити, як вона буде діяти в тих чи інших ситуаціях.
За С. Рубінштейном, суть тих "внутрішніх умов", через які заломлюються всі зовнішні впливи, і створює індивідуальність особистості. Формування характеру розпочинається з дитинства і залежить від того мікросередовища, з яким дитина вступає у взаємозв'язок. Великого значення для формування позитивних рис характеру має система вимог, яка постійно ускладнюється з боку дорослих.
Здібності - індивідуальні особливості особистості, які забезпечують успіх у діяльності і легкість володіння нею. Задатки - це генетичні анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, які є індивідуально-природною передумовою формування і розвитку здібностей.
Світогляд - система поглядів на світ, характеризується науковістю, системністю, логічною послідовністю, доказовістю, ступенем узгодженості і конкретності, зв'язком з діяльністю і поведінкою.
Переконання — важливий осмислений мотив поведінки, який надає всій діяльності людини особливу значущість і спрямованість. Це система усталених принципів.
Ідеал - це образ, яким керується особистість у даний час і який визначає план її самовиховання.
Підсумок.
Поділ цілей навчання зумовлений тими видами, в яких відбувається передача соціального досвіду від покоління до покоління. Наприклад: виробнича діяльність, діяльність із здобування знань, діяльність із самовдосконалення людини, діяльність із виховання.
Відповідно до цього цілі навчання поділяють на такі групи: політехнічну, освітню (навчальну), розвивальну, виховну.
Учіння - діяльність учня. Як кінцевий продукт оволодіння знаннями виступають сприймання, розуміння, осмислення, запам'ятовування і застосування. Учіння є різновидом пізнання.
Метою пізнання світу є його перетворення відповідно до потреб людини. Розвиток продуктивних сил був і є рушієм наукового прогресу. Водночас при вивченні низки предметів є можливість показати такий стан розвитку науки, коли теоретична думка у своєму розвитку випереджає практику, створити добру основу для формування глибокого інтересу до навчання, до свого предмета як запоруки і необхідної умови ефективного навчання. В цьому і полягає роль, функція і значення принципу зв'язку навчання з практикою.
Однією з категорій, в якій виражаються цілі навчання, є знання. У свою чергу знання можна виразити через відчуття, сприймання, уявлення, поняття, судження, теорію, наукову картину світу. Знання не є їхньою сумою, це система означених вище категорій.
Уміння, як і знання, є однією з категорій вираження цілей навчання. Уміння - це знання в дії, це заснована на знаннях готовність людини виконувати ту чи іншу діяльність. Навички - це автоматизовані уміння, вони здійснюються без участі свідомості але під її контролем.
Література.
1. Амонашвили Ш.А. Единство цели: Пос. для учителя.. - М.: Просвеще-ние, 1987.-208 с.
2. Белозерцев Е.П. Образ и смисл русской школы. – Волгоград, 2000.
3. Беспалько В.П. Основы теории педагогических систем. - Издательство Воронежского ун-та, 1977. - 304 с.
4. Гершунский Б.С. Философия образования для ХХІ века, - М., 1998.
5. Гончаренко СУ. Державний стандарт змісту шкільної освіти (дидактична концепція) К., 1999. -С. 29 - 37.
6. ДавьідовВ.В. Проблеми развивающего обучения. - М, 1986.
7. Державний стандарт загальної середньої освіти в Україні. Галузь "Природознавство". - К.: Генеза, 1997.
8. Загвязшский В. И. Теория обучения: Современная интерпретация: Учебное пособие для студентов вьюш. пед.учеб.заведений, обучающ. - М: Академия, 2001. - 188 с.
9. Закон України "Про освіту" / Голос України. - 1996. - 25 квітня.
10. Клингберга Л. Теорія учіння. – М., 1999.
11. Краевский В.В. Проблеми научного обоснования обучения: Методоло-гический анализ. - М., 1977. — 264 с.
12. Куписевич Ч. Основы общей дидактики. – М., 1996.
13. Леднев В. С. Содержание общего среднего образования: Проблеми структури. - М.: Педагогика, 1980. - 264 с.
14. Лернер И.Я. Качества знаний учащихся: какими они должни быть -М., 1978.-48 с.
15. Лихачев Б.Т. Методологічні основи педагогіки. – С.: 1998.
16. Малафіїк І.В. Урок в сучасній школі: питання теорії і практики: Кн. для вчителя. - Рівне, 1997. - 175 с.
17. Малафіїк І.В. Системно-розвиваюче навчання: суть, досвід, проблеми / Нова педагогічна думка. - №2, 1999.
18. Марев И. Методологические основы дидактики, - М., 2000.
19. Оконь В. Введение в общую дидактику. – М., 1990.
20. Петровський А.В. Новое педагогическое мышление - М : Педагогика, 1989. - 280 с.
21. Паламарчук В.Ф. Школа учит мислить. - М., 1980. - 208 с.
22. Перминое в а Л. М, Дидактика. — Курск, 1992.
Дата: 2019-05-28, просмотров: 218.