Інтерес до навчання може бути пов'язаний з майбутньою про­фесією, з тим видом діяльності, до якої в учня є нахили, задатки і здібності, з осмисленням значущості знань, з бажанням знайти само­стійну відповідь на поставлене запитання, самостійно вирішити про­блему. Підтримання і розвиток інтересу до навчання — необхідна умова високої ефективності навчання.

Вимоги середовища до зв'язку "вчитель — дидактична система" зво­дяться до такого: учитель розробляє і реалізовує тільки таку дидактич­ну систему, яка найвищою мірою відповідає можливостям, задаткам і здібностям учня, тобто його природі, розвиває і виховує. Тому цей принцип можна було би назвати принципом розвивального і виховаль­ного навчання. Він, як бачимо, ставить певні вимоги не до одного якого-небудь компонента навчальної системи, а до функціонування всієї системи навчання, тобто до усіх компонентів навчальної системи та до зв'язків між цими компонентами. Однак закономірності розвитку і виховання на основі здійснення конкретного навчального процесу до­сить добре вивчені, тому цей принцип (а, точніше, два принципи) на­бувають статусу законів навчання: закон єдності навчання і розвитку та закон єдності навчання і виховання.

Емерджентною (системною) властивістю системи взаємодії "сере­довище - навчальна система" є така навчальна система, яка побудова­на на засадах гармонійності дій учителя й учня в інтересах максималь­но можливого ступеня досягнення цілей навчання. Вимоги середови­ща до такої взаємодії передбачають активність обох суб'єктів взаємодії на основі конкретної дидактичної системи. Цей принцип варто було б назвати принципом активності та поєднання освіти і самоосвіти учня, роз­витку й саморозвитку, виховання і самовиховання. Це фактично два різні принципи. Стосовно принципу активності, то варто зазначити, що закономірності реалізації активного начала у навчанні науці добре відомі, тому можна стверджувати про закон активності у навчанні.

Зважаючи на те, що вимоги щодо норм діяльності в процесі навчан­ня в деяких принципах повторюються, виділимо, узагальнимо і впо­рядкуємо їх у певну систему, яка виглядатиме так:

· принцип врахування індивідуальних особливостей учнів, їхніх вікових відмінностей та закономірностей розвитку;

· принцип цілеспрямованості й цілісності навчання;

· принципи науковості;

· принцип зв'язку навчання з життям;

· принцип доступності;

· принцип системності;

· принцип оптимізації;

· принцип формування в учнів пізнавального інтересу;

· принцип контролю і корекції знань учнів;

· принцип систематичності і послідовності;

· принцип поєднання освіти і самоосвіти, розвитку і саморозвит­ку, виховання і самовиховання.

Ці принципи складають систему принципів навчання, адже всі вони описують цілісне, системне педагогічне явище, яким є процес навчан­ня. Компонентами цієї системи є перелічені вище принципи.

У кожній системі, є два і більше системотвірних чинників: зовнішній та внутрішній. Як видно з побудови даної системи зовнішнім системотвірним чинником є принцип природовідповідності у навчанні (суспільство, природа, людина задають саме таку вимогу до навчання), внутрішнім — ідея доповненості. Намагання вчителя мати якомога мен­шу кількість різних вимог, правил, які потрібно врахувати, щоб побу­дувати цілісний навчальний процес на науковій, об'єктивній основі приводить до необхідності врахувати ідею доповненості: один прин­цип так доповнює всі інші, щоб усі вони разом повно окреслили той простір, в якому цілеспрямовано й ефективно функціонуватиме сис­тема навчання.

Щодо структури цієї системи, то вона, як видно, виглядає так: ба­зовим і таким, який є своєрідним джерелом для всіх останніх принципів і має пояснювальну силу, є принцип природовідповідності, його уточ­нюють принципи науковості, доступності і системності, а розширю­ють усі інші