Регулювання оплати праці викладачам
Поможем в ✍️ написании учебной работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

 

На початку ХІХ століття в Російській імперії взагалі та у Підросійській Україні зокрема склалася доволі загрозлива ситуація у сфері освіти. Пов’язана ця ситуація була почасти й з дуже поганим фінансуванням професорсько-викладацького складу вищих закладів освіти, а отже, й з неповагою до професії науковця як такою.

Становище було настільки серйозним, що навіть таємна політична поліція визнала своїм обов'язком звернути увагу государя на те погане становище, у якому знаходиться російська (а разом з нею – й українська, оскільки вища освіта регулювалась одними й тими самими постановами та Статутами) професура. В «морально-політичному» звіті III Відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії за 1839 рік граф Олександр Христофорович Бенкендорф всепідданніше доповідав Миколі I: «Становище російських професорів було найжалюгіднішим як відносно платні, так і вигід, що доставляються службою, і тому тільки й існували вони приватними уроками по приватних домах і пансіонах. Але, витрачаючи час на уроки для придбання їжі, вони не встигали слідкувати за ходом наук і залишалися завжди позаду, а потім зовсім відстали. Тому в російських університетах і інших закладах науки викладалися по ветхій методиці й успіхи в науках були все слабкіше, а недолік у гарних викладачах ставав безперервно нагальнішим»[11] .

У цілому наприкінці XIX - початку ХХ ст. питання про справедливу оплату праці професорів і викладачів набуло суспільного звучання й стало частиною вимог глибокої реформи вищої школи. Мова йшла не тільки про недостатність коштів, що відпускають на оплату науково-педагогічної діяльності, але й про явну недооцінку владою високого значення професорської діяльності.

Матеріальне становище викладачів протягом усього ХIХ століття було вбогим, а молодшого складу - нерідко злидарським. Праця викладача університету оцінювалася вкрай низько, далеко не адекватно витраченим зусиллям. Тому брак матеріальних коштів, боротьба за виживання штовхали на додаткові заробітки. Особливо защемленим у цьому плані виявлявся молодший викладацький склад - приват-доценти, асистенти, лектори. Казенної зарплати вистачало лише на те, щоб звести кінці з кінцями. Так, квартирних грошей вистачало лише на одну кімнату. Тому викладачі користувалися квартирами без зручностей, нерідко розташованими вдалечині від навчального закладу. Хоча на початку 80-х років матеріальне становище професорсько-викладацького складу трохи покращилося, проте, воно не забезпечувало нормального існування родини, що змушувало викладачів, як і раніше, шукати додаткові джерела прибутку.

Украй скрутні матеріальні умови життя були однією з причин того, що багато професорів і викладачів, особливо молодих, не могли собі дозволити мати родину й дітей. Протягом другої половини XIX в. біля третини всіх професорів були самотніми.

Щоб якось полегшити долю професури, була введена в університетах система “професорського гонорару”, суть якого полягала в тому, що студенти платили професорам за читання лекцій і проведення практичних занять. Ця сума була додатковою до основного окладу. Система гонорарів повинна була по ідеї стати основою конкуренції серед викладачів. Але на практиці вона внесла ворожнечу серед викладачів, викликавши почуття заздрості й навіть ворожості. Розповімо про цю систему докладніше.

Студенти сплачували „гонорарні гроші” викладачам з розрахунку 75 коп. за тижневу годину на медицинському факультеті і 1 карбованець – на інших факультетах. Таким чином уряд хотів заохотити викладачів працювати більше – адже відомі випадки, коли один професор читав лекції одночасно в п’яти місцях. Однак, як виявилося, гонорари залежали не від якості лекцій, не від популярності професорів, а від загальної кількості потоків та обов’язковості тих чи інших лекцій. Тому професора-медики опинилися у виграшному стані, так само, як і професори, які читали обов’язкові курси на інших факультетах. До них повинні були записуватися всі студенти, в той час, як багато студентів відвідували необов’язкові, але цікаві факультативні курси, за які вони не платили професурі грошей.

Проіснувавши 13 років, ця система була скасована[12].

Серед «переваг», закладених у першому загальноуніверситетському Статуті й збережених у всіх наступних Статутах, були такі права, як звільнення професорського житла «від постою й платежу квартирних грошей», звільнення університетської пошти від всіх мит і «вживання гербового паперу». Були надані також значні митні переваги: «Усе, що Університет для вживання свого по навчальних і художніх предметах виписує із чужих країв, як то: книги, машини всякого роду й усякі художні речі, дозволяється привозити безперешкодно й безмитно, як морем, так і сухим шляхом, і, щоб уникнути якої-небудь шкоди, прикордонна Митниця не розкриває ящиків, Університету адресованих, але, приклавши клейма, при повідомленні пропускає далі з тим, щоб вони в самому Університеті в присутності Магістратського Члена розкриті й оглянуті були». Можна припустити, що зазначені пільги реально сприяли зміцненню матеріальної бази університетів.

Розмір пенсії професора або доцента визначався, виходячи з розміру платні й стажу роботи. Наприкінці ХIХ століття найвища пенсія викладача становила 2/3 колишнього грошового утримання. Частина професури, що прослужила в університеті 30 і більше років, одержувала пенсію, яка дорівнювала грошовому окладу[13].

Це були не дуже великі гроші, тому поряд з пенсіями професорам або доцентам визначалися й інші джерела доходу. Наприклад, згідно із параграфу 79 Статуту професори та інші викладачі, звільнені з Університету з пенсією, мали право з дозволу Ради й піклувальника користуватися університетськими посібниками й читати лекції. Однак ці джерела доходу підлягали суворому контролю. Так, згідно Параграфу 78 Статуту, професори та інші викладачі, а також і всі інші особи, що користуються щодо пенсій правами навчальної служби, залишаються в ній по вислузі строку на повну пенсію не інакше, як по новому обранню в Раді. Це нове обрання має чинність протягом п'яти років, по закінченні яких для подальшого продовження служби професори й всі інші вищезгадані особи піддаються знову новому обранню теж не більше, як на п'ять років і т.д. Кожне з таких обрань вважається здійсненим, якщо на користь того, хто обирається, подано не менше двох третин голосів. У противному випадку місце, займане тим, хто балотувався, оголошується вакантним.

Щоб покращити становище були здійснені ще деякі заходи. Їх умовно можна назвати „нематеріальними”. До середини XIX століття професора й академіки підросли в чинах і досягли полковницького й навіть генеральського рангів (до тих пір їх ранг дорівнював капітанському). Ректор університету мав право претендувати на чин дійсного статського радника, що відповідало чинові генерал-майора. І зверталися до нього відповідно: «Ваше превосходительство». До кінця XIX століття заслужений професор міг дослужитися вже до чина таємного радника. Однак ще в середині XIX століття університетські професори не сприймалися як люди, що належать до «вищого суспільства». Згадаємо те неприховане презирство, з яким князь Раменський, персонаж «Тисячі душ» Писемського, трактує професорів: для аристократа вони були людьми необтесаними й малокультурними. Навіть після того як дворянство втратило свою колишню роль у суспільстві, сила інерції була настільки велика, що й у післяреформеній Росії представник порядної дворянської фамілії продовжував цуратися професорської кар'єри. Граф Вітте згадував, що коли він після закінчення курсу в університеті в 1870 році захотів залишитися на кафедрі чистої математики для готування до професорського звання, його рідня, мати й дядько-генерал — до речі, дуже культурні й освічені люди — стали проти цього бажання. «Головний їхній довід полягав в тому, що це заняття мені не відповідає, тому що це не дворянська справа». Не допомогло навіть посилання на той незаперечний факт, що відомі московські професори Кавелін і Чичерин походили з родовитих дворянських сімей. Цей аргумент не був сприйнятий ріднею майбутнього прем'єр-міністра. Ситуація змінилася лише наприкінці XIX століття. Згадаємо знамениті чеховські п'єси. Професор Серебряков, чиє незнатне походження було ненав'язливо підкреслено в п'єсі «Дядя Ваня», взяв у дружини дочку сенатора, і теща, яка вважала себе «прогресисткою», боготворила зятя, а брат першої дружини професора присвятив все своє життя безкорисливому й жертовному служінню «світилу науки». Однак високий соціальний статус професора не гарантував матеріальної незалежності: після виходу у відставку Серебряков, як ми добре пам'ятаємо, щоб звести кінці з кінцями, вирішив продати маєток, що принесла йому в придане покійна дружина. Героїні драми «Три сестри» сестри Прозорови мріяли про переїзд у Москву, де їхній брат Андрій стане професором університету. Три генеральські дочки вже мріяли про те, що ще недавно сприймалося як нонсенс. Найбільш чуйні серед перших глядачів чеховських п'єс повинні були вловити ці виразні прикмети часу, що вислизають від нашої уваги[14].

Приділялася увага й тому, щоб до Російської імперії приїжджали іноземні викладачі. Так, згідно Параграфу140 Статуту, запрошувані із чужих країв викладачі мали право при першому в'їзді в державу привозити із собою або виписувати після того протягом року різні речі й пожитки безмитно на суму мита дев'ятисот рублів. У цю суму не включалися мита з таких привезених самими викладачами речей, які підлягали безмитному пропуску при пасажирах, що в'їжджають через кордон, так само як з навчальних посібників, під якими малися на увазі книги, інструменти, географічні карти і т.ін., які без усякого обмеження дозволялося привозити через кордон як викликуваним в університети вченим іноземцям, так і вітчизняним викладачам, що поверталися на батьківщину, і взагалі подорожуючим у чужих краях на рахунок уряду вихованцям університетів.

Відповідно до Параграфу 141 Статуту викладачі з іноземців по звільненні з університетів мали право виїжджати повсякчас за кордон без платежу мит за власне майно, що вивозилося ними.

 



Дата: 2019-05-28, просмотров: 202.