В Конвенції про права дитини наголошується, що “дитиною є будь-яка людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, стосовно даної дитини вона не досягає повноліття раніше”. (1.З) Можна сказати, що діти–це особливо соціально-демографічна група населення, яка, маючи вікові межі від народження до 18 років, має і свої специфічні потреби, інтереси та права, але не володіє достатньою спроможністю відстоювати і захищати їх перед суспільством.

Дитинство–стадія життєвого циклу людини, на якій продовжується становлення організму, розвиток його найбільш важливих функцій, найбільш активно здійснюється соціалізація індивіда, яка включає засвоєння певної системи знань, норм і цінностей, оволодіння соціальною роллю, що дозволяє дитині формуватись та функціонувати як повноцінний член суспільства, ціллісна особистість.[5, с.89]

Вивчення дитинства в різних суспільствах є сьогодні багатоаспектним і міждисциплінарним явищем. Сьогодні досить гостро стоїть питання про положення дітей. Під цим поняттям ми розуміємо сукупність умов, які склалися у суспільстві для виживання і розвитку дітей. До цих умов можна віднести: міру матеріального забезпечення життя дітей стан охорони здоров’я дітей, розвиток мережі оздоровчих установ, систему суспільної освіти і виховання, виховні можливості сім’ї, розвиненість державної турботи про дітей і законодавчі норми які відстоюють життєво важливі права та інтереси дітей.[6, с.328]

Специфіка й основне спрямування соціальної політики в галузі дитинства в сучасних умовах – усунення негативних наслідків процесів, які відбуваються в супільстві, та створення умов для переорієнтації діючих і появи нових соціальних інститутів, які мають задовольняти потреби, реалізувати інтереси дитини .

Зміст цього напрямку соціальної політики визначає дві основні групи цілей:

перша – створення соціальних, економічних і правових умов для задоволення найбільш важливих потреб та інтересів у конкретній ситуації. Мається на увазі подолання стримуючих факторів щодо організації дитячого харчування, системи освіти й охорони здоров’я, а також – інститутів та установ, які забезпечують фізичний, духовний та культурний розвиток дітей;

друга – компенсація відмежованості деякої категорії дітей, гарантія їх виживання.

В складних умовах розвитку України важливо не лише своєчасно констатувати чи передбачити можливі негативні наслідки для дітей в результаті різних соціальних змін, але й протистояти цим наслідкам через систему соціального захисту.

Соціальний захист слід розуміти як систему заходів, спрямованих на відновлення зовнішніх соціально-економічних, політичних, медико–екологічних, правових, психолого–педагогічних умов, які забезпечують на сучасному рівні виживання і розвиток дітей, на подолання ситуації, коли дії окремих осіб чи інститутів наносять безпосередню шкоду здоров’ю, психічному, моральному, інтелектуальному розвитку дитини. [7, с.32-34]

Згідно з вітчизняною практикою інтереси дітей як особливої соціально-демографічної групи до цього часу враховуються в основному лише в межах державної сімейної політики. А в цьому випадку, як відомо, не всі запити та інтереси дитини можуть бути задоволені через сім’ю. Потреба у спілкуванні, одержанні нової інформації, активній, творчій, продуктивній діяльності, вдосконаленні своїх здібностей, умінь тощо – все це може реалізуватись завдяки включенню дитини в широкі суспільні структури, школу, сферу довкілля і мистецтва, культури, молодіжної субкультури. Адже соціальна політика в галузі дитинства повинна охоплювати всі сфери життедіяльності дитини.

Основними завданнями соціальної політики (в різних умовах) можуть бути:

– контроль за роботою дитячих установ різного типу;

– соціально-медична допомога дітям;

– інформаційно–правова допомога неповнолітнім з питань освіти, набуття професії, працевлаштування, реалізації культурних і дозвіллєвих потреб та інші.

Звичайно, позитивних результатів можна досягти не просто проявляючу турботу про конкретну дитину (хоча і це необхідно), а беручи до уваги кардинальні рішення, які впливають на ціле покоління, вікові чи соціальні групи. Такими можливостями, в першу чергу, безперечно, володіє школа [1, ст.26].

В останні роки посилюється інтерес до питання захисту дітей, і спрямований він не на абстрактний захист прав дітей, а на такий захист, який би відповідав основним принципам і нормам міжнародного права, при цьому особлива увага звертається на відповідальність батьків і педагогів за долю дитини. Тому школа має здійснювати пропаганду і роз’яснення матеріалів Конвенції за допомогою певних структур просвітницького плану, введення мінікурсу “Права дитини” з врахуванням особливостей вікових груп та принципу доступності.

Певним орієнтиром у виборі засобів виховних впливів на дітей у процесі реалізації норм Конвенції є бажання розвивати і зміцнювати у них почуття честі, власної гідності, без яких навіть досить міцні знання положень Конвенції не забезпечать захищеності особистості, її вільної самореалізації. Гуманізація процесу соціально–педагогічного впливу на дітей різного віку передбачає, перш за все, суб’єктивний розвиток і саморозвиток особистості. Формування внутрішньої установки на самоосвіту і самовиховання, має розвиваючий характер. У процесі діяльності дітей слід орієнтуватися на положення про те, що будь-яка діяльність, будучи системо-утворюючою, повинна бути колективною, творчою, особистісно значущою.

З цією метою соціальний працівник чи педагог має розробити механізм інтеграції позитивних за своїм змістом фронтальних, грунтовних та індивідуальних впливів, які сприймає кожна дитина. Крім того є педагогічно доцільною організацією середовища школи як внутрішнього (предметно-естетичного, просторового, духовного) так і звязку з зовнішнім (соціальним, природним та вплив на нього). Адже для спеціаліста має бути важливим не лише те, що і як робить дитина, підліток, а й у яких умовах розгортається його діяльність. Це дозволяє перетворити школу у своєрідну общину, засновану на пануванні гуманістичних цінностей.

Аналізуючи досвід вітчизняної соціально-педагогічної роботи, можна відмітити такі ціннісні особистісні установки, якими має користуватися спеціаліст соціально-педагогічної сфери, спираючись на основні положення Конвенції, з метою реалізації принципу гуманізації соціалізуючого процесу; педагогічний гуманізм, який проявляється у повазі особистості дитини, її гідності, сприйнятті її запитів, інтересів впевненості у власних силах, емпатичне розуміння дітей і підлітків, співробітництва; діалогізм; особистісна позиція соціального працівника чи педагога, його здатність до творчого самовираження, глибоке знання основних законів, постанов і нормативних документів, що стосуються проблем дітей різних категорій [8, с.120-122].

Раніше люди й гадки не мали про права дітей. Дитину розглядали як другорядний матеріал, з якого повинна утворитися повноцінна людина. До думок дитини не прислухались, бо вважали їх не зрілими та не раціональними. Дорослі мали повну владу над дітьми, а дітям нічого не залишалось, як сприймати все це як належне, бо необізнаність населення про права та обов’язки дітей, необізнаність самих дітей завжди залишалась і залишається актуальною проблемою нашого суспільства.

З плином часу ситуація поступово змінювалась. На початку століття права дитини розглядались, в основному, як міри по захисту від рабства, дитячої праці, торгівлі дітьми, проституції неповнолітніх, повної влади батьків, економічної експлуатації.

Перші спроби створення пакету норм,які регламентували міжнародний захист дітей,зроблені Лігою націй відразу після закінчення Першої Світової війни. При цьому в самому Статуті Ліги націй не було позицій, які б безпосередньо стосувалися захисту дітей. Проте в межах правово-творчої діяльності цієї міжнародної організації були підписані угоди про припинення торгівлі жінками і дітьми. Найбільш істотним актом щодо захисту дітей, прийнятим за підтпримкою Ліги націй, стала Женевська декларація 1924 року.

Після Другої Світової війни, ООН (після створення у 1945 році) прийняла у 1948 році Загальну декларацію прав людини, в якій зазначалося, що діти повинні бути об’єктом особливого нагляду і допомоги. [8, ст.118].

У 1959 році ООН прийняла Декларацію прав дитини, яка мала 10 коротких декларативних статей, програмних положень, які призивали батьків, окремих осіб, державні органи, місцеву владу й уряд визнати викладені в ній права свободи й дотримуватися їх. Це були 10 соціальних й правових принципів, які значно вплинули на політику, справи уряду і людей в усьому світі.

Однак декларація (лат.Dekclaratia–проголошення) – не зобов’язує, не має певної обов’язкової сили, це лише рекомендація.[5, с.80]. Нові часи, погіршення положення дітей, потребували більш конкретних законів й заходів, міжнародних договорів по захисту і забезпеченню прав дитини.

Не менш важливими у плані захисту прав дітей є створення міжнародних організацій: Дитячий фонд ООН (1946р.), ЮНІСЕФ—міжнародна міжурядова організація, основною функцією якої стало надання матеріальної допомоги у роботі з дітьми в різних країнах та підтримка заходів щодо виховання дітей; Міжамериканський Інститут дитини в США (1919р.);Всесвітня рада з питань обдарованих і талановитих дітей в Англії (1975р.);міжнародна федерація дитячої співдружності в Норвегії (1948р.); Міжнародний комітет дітей і юнаків у Женеві (1957р.); Європейське Бюро з питань дітей і молоді (1949р.) та інші.

Функціонування і діяльність міжнародних неурядових організацій сприяють розвитку інституційного співробітництва щодо захисту дітей. Хоча лише ЮНІСЕФ є єдиною міжнародною організацією універсального типу, яка вирішує проблеми захисту прав дитини [8,с.116-118].

Основним правовим принципом захисту дітей є рівність прав усіх дітей. У ст.1 Декларації прав дитини 1959 року ООН проголосила, що перелічені Декларації права повинні визнаватися за всіма дітьми, без будь-яких винятків та обмежень.[9, с.17-19]

Особливістю прав дитини є необхідність спеціального захисту цих прав, що були забезпечені можливості та сприятливі умови щодо вільного і повноцінного розвитку дітей. Якнайкраще забезпечення інтересів і потреб дитини–ось головний пріоритет у захисті прав дитини.