Держави колишнього СРСР розпочали процес стабілізаційних реформ за специфічних та у деякому відношенні гірших вихідних умов, ніж інші країни, що здійснюють економічні реформи, наприклад, такі центральноєвропейські країни, як Чехія, Румунія або Словенія. Маються на увазі:

- нераціональне територіальне розміщення промислових підприємств без урахування витрат на транспортування та енергію на території, що займає майже одну шосту частину поверхні Землі;

- порівняно з Центральною Європою ще більша монополізація господарських структур, щільніше переплетіння економічних зв'язків між колишніми республіками, менший приватний сектор, недостатній досвід управління якістю, фінансами та збутом;

- переважання галузей військово-промислового комплексу;

- відсутність історично сформованих національних господарств та досвіду використання національної валюти;

- недостатність або повна відсутність ринкових традицій, несприйняття категорій ринкової економіки, яке інтенсивно прищеплювалось протягом сімдесяти років існування СРСР, відмова від практичного застосування таких понять, як при ватна власність, прибуток, власна ініціатива, самореалізація, конструктивне мислення;

- відсутність досвіду самостійного управління та діяльності національного уряду;

- більша віддаленість від Європи, ніж країни Центральної Європи.

З іншого боку, такі чинники, як: громадянські війни (зокрема у Грузії, Таджикистані); зволікання з початком справжніх реформ (зокрема Україна, Білорусь) відповідно — затягування і розмивання розпочатих реформ (зокрема Росія, Казахстан, Узбекистан) так чи інакше зумовили падіння обсягів виробництва.

До цього необхідно додати, що поряд з економічними умовами існує ціла низка політичних факторів, які мали і все ще зберігають гальмуючу дію: країни СНД повинні не лише здійснити зміну економічної системи, а й водночас подолати труднощі трьох великих перехідних процесів, а саме:

- вперше створити власні національні держави;

- здійснити перехід від тоталітарної політичної системи пізнього сталінізму до демократії та — у випадку Росії — від централізованої держави до федеральної держави;

- від соціальної системи, що повністю спиралася на державу, перейти до плюралістичних структур.

У післявоєнній Японії модель стабілізаційної політики ґрунтувалась на таких п’яти важливих складових:

перша — створення джерел енергії та забезпечення економіки альтернативними енергоносіями (що є надзвичайно важливим і для України);    

друга — власна розробка передових технологій, котрі забезпечили Японії стабільне місце у світовому розподілі праці. (На сьогоднішній день Україна має у значній мірі необхідні науково-технічні накопичення);

третя — будівництво всеохоплюючої ринкової інфраструктури, включно з необхідними фінансовими інституціями (в Україні цей процес йде активно);

четверта — наявність ідеї національного відродження, твердо й ефективно уведеної до свідомості людей і втіленої на практиці численними японськими урядами, котрі змінювали один одного у послявоєнні часи (вимагає подальшого розвитку в Україні);

п'ята — мобілізація внутрішніх ресурсів для відродження економіки шляхом концентрації їх на пріоритетних напрямках під безпосереднім і жорстким контролем держави (відсутня в Україні).

Основні кошти було мобілізовано у населення. Це дає однозначну відповідь на запитання, де взяти кошти.

Для організації було створено державну систему, яка змогла акумулювати й ефективно використати позики населення. Це було квінтесенцією економічної реформи, котра дозволила досягнути успіху, підняти рівень життя.